Новохатько Михаил Степанович – Герой Советского Союза
Новохатько Михаил Степанович – командир 51-й гвардейской танковой бригады 6-го гвардейского танкового корпуса 3-й гвардейской танковой армии Воронежского фронта, гвардии полковник.
Во время Второй мировой войны Ирэна получила разрешение на работу в Варшавском гетто для распределения лекарств и прививок от сыпного тифа, эпидемия которого могла бы угрожать и немцам. У неё были на то "скрытые мотивы". Она знала о планах нацистов по поводу евреев. На дне сумки для инструментов она стала выносить детей из гетто, а в задней части грузовичка у неё был мешок для детей постарше. Младенцам вводили седативные средства, чтобы они не плакали, когда их тайком выносили.Водитель медицинского фургона научил свою собаку громко лаять, чтобы заглушить плач детей, которых он вывозил под дном фургона, когда немецкая охрана впускала и выпускала машину через ворота гетто.Затем детям давали новые имена и размещали в женских монастырях, в сочувствующих семьях, приютах и больницах. Тех, кто был постарше и умел говорить, учили креститься, так, чтобы не вызвать подозрений в их еврейском происхождении.Она рассчитала, что, чтобы спасти одного еврейского ребёнка, требовалось 12 человек вне гетто, работающих в условиях полной конспирации: водителей транспортных средств, священников, выдававших поддельные свидетельства о крещении, служащих, достававших продовольственные карточки.
За время этой деятельности Ирэне удалось вынести из гетто и, тем самым, спасти около 2500 детей! Её поймали; нацисты сломали ей ноги и руки, жестоко избили. Под пытками она не раскрыла ничего. Позже была приговорена к расстрелу, но чудом спаслась. Ирэна вела запись имён всех вынесенных ею детей, списки она хранила в стеклянной банке, зарытой под деревом в саду её подруги. После войны она попыталась отыскать всех возможно выживших родителей и воссоединить семьи. Но большинство из них окончило жизнь в газовых камерах. Дети, которым она помогла, были устроены в детские дома или усыновлены.В 2003 она получила самую высшую награду Польши, орден Белого Орла.
В 2007 году Ирэна Сэндлер была выдвинута Польшей на Нобелевскую премию мира. Но не была избрана.Вместо неё премию получил Эл Гор – за слайд-шоу о всемирном потеплении...
А в следующем году премию получил Барак Обама за свои предвыборные обещания.
В 2009 году о ней вышел художественный фильм «Храброе сердце Ирэны Сэндлер
Настояший геройский поступок совершила девятиклассница Юля в селе Яцковка (Краснолиманский р-н). Когда глава семейства был на работе, а мать ушла в магазин, заперев детей одних, из-за короткого замыкания вентилятора начался пожар.
Трое деток (2 года, 5 и 9 лет) были бы обречены, если бы не их родственница Юля, приехавшая погостить. «Девушка проснулась от дыма, разбудила детей и через окно вынесла детей на улицу», — рассказали нам в обл. МЧС..
источник segodnya.ua
N.B.
Может не все так плохо у нас...?
Між тим, повчального в тій історії більш ніж досить. 27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки.
Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.
Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української Військової Школи, в кількості 250 бійців. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.
Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.
Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися декільком більшовицьким атакам. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Оюнак ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло цього наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.
Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками іножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський – заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.
Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тисяч. Відомо,що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.
Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії.
Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками", "щирими украинцами" чи "господами украинцами".
Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.
Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.
2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили.
Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника. 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини.
Однак, між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.
В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.
Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).
Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.
Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.
Тому коли російське радянське військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.
Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.
Навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»
Однак такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.
...У вересні 1943 року на полі між селами Михайлівною – Рубежівкою і Кичеєвим , на очах у кількох десятків селян, «гітлерівські козаки», як їх називали, із підрозділів «Русской освободительной армии» (РОА) генерала Власова, за допомогою шашок(різновид шаблі) по звірячому закатували підпільниць – матір та доньку Білостоцьких . Серед очевидців жахливої трагедії були двоє партизанських зв’язкових – В.Камінська та 12 – річна Валя Філіповська. Після звістки про катування та публічну страту підпільників Віктор Нацевич реорганізував молодіжне підпілля в бойову групу. За одну добу ( !) група у складі 12 чоловік добре озброїлась та підготувалась. Фашистське командування на початку листопада наказало провести «зачистку» кількох сіл від жителів. За свідченнями очевидців, у Ворзелі окупанти облили гасом будинки та дерева для подальшого спалення. Про долю жителів можна лише гадати. Після «акції» на територію мали ввійти додаткові підрозділи вермахту для посилення оборони від радянських військ, що наступали. Вдосвіта 5 листопада з метою допомогти фашистському гарнізону Ворзеля у проведенні «зачистки» з Михайлівки-Рубежівки вирушив загін карателів із 200 власівців. З кожним кроком підкованих чобіт наближалася чергова трагедія війни для українських міст і селищ. Та ворог не дійшов . Смт Кичеєве має ввійти до переліку місць бойової звитяги в історії України. Саме тут, на околиці лісу два десятки українських юнаків віком від 13 до 19 років на чолі з 15 – річним(!) командиром Віктором Нацевичем дали бій ворогу , що мав десятиразову (!) перевагу. Та який бій – блискуче спланований та проведений юним генієм війни із застосуванням кількох кулеметів, а також гвинтівок і гранат. Результат неймовірний – взвод безвусих юнаків без втрат і навіть поранених повністю знищив ворожий загін у кількості 2 військових рот. Семеро карателів взято в полон та переведені через лінію фронту. Ефект від успішного бою значно посилився. Німецько - фашистський гарнізон Ворзеля розбудили кулеметними чергами Кичеєвського бою. Гітлерівці спросоння вирішили що це наступають радянські війська і панічно кинулись тікати з Ворзеля та прилеглих сіл на захід. Наступного дня, 6 листопада 1943 р. вже вільна від ворога територія з кількох населених пунктів була зайнята частинами Радянської армії без жодного пострілу і, відповідно, без вбитих та поранених бійців. Після визволення Приірпіння на основі бойової молодіжної підпільної групи сформовано Ворзельський винищувальний загін. Командир – Віктор Нацевич . Завдання – боротьба з диверсантами, дезертирами, коректувальниками ворожої авіації та артилерії, бандитами. До кінця війни – чотири десятки знешкоджених ворожих елементів.
Діяльність молодіжної бойової групи Нацевича не стала відомою в часи СРСР. Причина - *не ті карателі*. Компартія не хотіла розголосу про звірства РОА проти народу і причини
Від автора блогу. На жаль, цей подвиг виявився зайвим і для команди *найпатріотичнішого Президента*. З літа 2008р дослідники подвигу молоді та фахівці з патріотичного виховання неодноразово звертались до найвищих посадовців держави з пропозиціями про необхідність поширення інформації про подвиг молоді в першу чергу серед їх сучасних ровесників та військовослужбовців України. Але тоді українські перемоги владу цікавили значно менше, ніж поразки. Адже ні *місця трагедії, ні могилок аби поплакати над лихою долею українців*... А тут молодь, що не просто не загинула, а провела одну з найуспішніших операцій в історії підпілля і партизанського руху в світовій історії. Це наші *300 спартанців*, про яких мали знімати фільми та серіали. Ось ядро молодіжної бойової групи ворзельського підпілля : *комісар*від дорослого підпілля* смт Ворзель - Єзерський І.Л. Молодь - командир Віктор Нацевич. Далі - Копачевський Е.І., Педяш В.Є., Целуйко П.А., Зубко О.С., брати Терехови ЮЮ. . та В.Ю., Горак В.В., Головашкін В.В., Левандовський І.І., Рябко М.К. Перед боєм поблизу Кичеєва до них долучилось близько десятка молодих українців з навколишніх сіл. Вічна слава переможцям !
Солдат, простоявший в карауле бессменно девять лет, остался верен присяге... Генерал-майор Бржозовский покинул опустевшую крепость последним. Он подошел к расположившейся в полукилометре от крепости группе саперов. Царило тягостное молчание. Последний раз, посмотрев на свою полуразрушенную, осиротевшую, но непобедимою крепость, комендант Бржозовский сам повернул ручку. Целую вечность бежал по кабелю электрический ток. Наконец, раздался страшный грохот, под ногами затряслась земля и в небо взметнулись фонтаны земли вперемешку с кусками железобетона. Осовец - умер, но не сдался! Так завершилась более чем полугодовая героическая оборона крепости Осовец. ГАРНИЗОН УШЕЛ, ЧАСОВОЙ ОСТАЛСЯ... К августу 1915 года в связи с изменениями на Западном фронте, стратегическая необходимость в обороне крепости потеряла всякий смысл. В связи с этим верховным командованием русской армии было принято решение прекратить оборонительные бои и эвакуировать гарнизон крепости. Но в ней и в окружавших ее фортах находились многочисленные армейские склады, и надо было сделать все, чтобы запасы, хранившиеся там, не попали в руки врага. 18 августа 1915 г началась эвакуация гарнизона, которая проходила без паники, в соответствии с планами. Эвакуация крепости - тоже пример героизма. Потому как вывозить все из крепости пришлось по ночам, днем шоссе было непроходимо: его беспрестанно бомбили немецкие аэропланы. Не хватало лошадей, и орудии приходилось тащить в ручную и каждое орудие тянули на лямках 30-50 человек. Все, что невозможно было вывезти, а также уцелевшие укрепления, которые противник мог бы использовать в своих интересах, были взорваны саперами. Вывод войск из крепости закончился 22 августа и лишь несколько дней спустя немцы решились занять развалины. В 1918 году руины героической крепости стали частью независимой Польши. Начиная с 20-х годов, польское руководство включило Осовец в свою систему оборонных укреплений. Началось полномасштабное восстановление и реконструкция крепости. Было проведено восстановление казарм, а также разборка завалов, мешающих дальнейшему ходу работ. При разборе завалов, около одного из фортов, солдаты наткнулись на каменный свод подземного тоннеля. Работа пошла с азартом и уже довольно быстро была пробита широкая дыра. Подбадриваемый товарищами в зияющую темноту спустился унтер-офицер. Торящий факел вырвал из кромешной тьмы сырую старую кладку и куски штукатурки под ногами. И тогда произошло нечто невероятное. Прежде чем унтер-офицер успел сделать несколько шагов, откуда-то из темной глубины тоннеля гулко прогремел твердый и грозный окрик: -Стой! Кто идет? Унтер остолбенел. - Матка Боска, - перекрестился солдат и рванул наверх. И как полагается, на верху, он получил должную взбучку от офицера за трусость и глупые выдумки. Приказав унтеру следовать за ним, офицер сам спустился в подземелье. И снова, едва лишь поляки двинулись по сырому и темному тоннелю, откуда-то спереди, из непроницаемо-черной мглы так же грозно и требовательно прозвучал окрик: -Стой! Кто идет? Вслед за тем в наступившей тишине явственно лязгнул затвор винтовки. Инстинктивно солдат спрятался за спину офицера. Подумав и справедливо рассудив, что нечистая сила вряд ли стала бы вооружаться винтовкой, офицер, хорошо говоривший по-русски, окликнул невидимого солдата и объяснил, кто он и зачем пришел. В конце он спросил, кто его таинственный собеседник и что делает под землей. Поляк ожидал всего, но только не такого ответа: - Я, часовой, и поставлен сюда, охранять склад. Сознание офицера отказывалось воспринять такой простой ответ. Но, все же взяв себя в руки, он продолжил переговоры. - Могу я подойти, - взволновано спросил поляк. - Нет! - сурово раздалось из темноты. - Я не могу допустить никого в подземелье, пока меня не сменят на посту. Тогда ошеломленный офицер спросил, знает ли часовой, сколько времени он пробыл здесь, под землей. - Да, знаю, - последовал ответ. - Я заступил на пост девять лет назад, в августе тысяча девятьсот пятнадцатого года. Это казалось сном, нелепой фантазией, но там, во мраке тоннеля, был живой человек, русский солдат, простоявший в карауле бессменно девять лет. И что невероятнее всего, он не бросился к людям, возможно врагам, но все же, людям общества с которыми он был лишен целых девять лет, с отчаянной мольбой выпустить его из страшного заточения. Нет, он остался верен присяге и воинскому долгу и был готов защищать вверенный ему пост до конца. Неся свою службу в строгом соответствии с воинским уставом, часовой заявил, что его может снять с поста только разводящий, а если его нет, то «государь император». ОСВОБОЖДЕНИЕ Начались долгие переговоры. Часовому объяснили, что произошло на земле за эти девять лет, рассказали, что царской армии, в которой он служил, уже не существует. Нет даже самого царя, не говоря уже о разводящем. А территория, которую он охраняет, теперь принадлежит Польше. После продолжительного молчания солдат спросил, кто в Польше главный, и, узнав, что президент, потребовал его приказа. Лишь когда ему прочитали телеграмму Пилсудского, часовой согласился оставить свой пост. Польские солдаты помогли ему выбраться наверх, на летнюю, залитую ярким солнцем землю. Но, прежде чем они успели рассмотреть этого человека, часовой громко закричал, закрывая лицо руками. Лишь тогда поляки вспомнили, что он провел девять лет в полной темноте и что надо было завязать ему глаза, перед тем как вывести наружу. Теперь было уже поздно - отвыкший от солнечного света солдат ослеп. Его кое-как успокоили, пообещав показать хорошим врачам. Тесно обступив его, польские солдаты с почтительным удивлением разглядывали этого необычного часового. Густые темные волосы длинными, грязными космами падали ему на плечи и на спину, спускались ниже пояса. Широкая черная борода спадала до колен, и на заросшем волосами лице лишь выделялись уже незрячие глаза. Но этот подземный Робинзон был одет в добротную шинель с погонами, и на ногах у него были почти новые сапоги. Кто-то из солдат обратил внимание на винтовку часового, и офицер взял ее из рук русского, хотя тот с явной неохотой расстался с оружием. Обмениваясь удивленными возгласами и качая головами, поляки рассматривали эту винтовку. То была обычная русская трехлинейка образца 1891 года. Удивительным был только ее вид. Казалось, будто ее всего несколько минут назад взяли из пирамиды в образцовой солдатской казарме: она была тщательно вычищена, а затвор и ствол заботливо смазаны маслом. В таком же порядке оказались и обоймы с патронами в подсумке на поясе часового. Патроны тоже блестели от смазки, и по числу их было ровно столько, сколько выдал их солдату караульный начальник девять лет назад, при заступлении на пост. Польский офицер полюбопытствовал, чем смазывал солдат свое оружие. - Я ел консервы, которые хранятся на складе, - ответил тот, - а маслом смазывал винтовку и патроны. И солдат рассказал откопавшим его полякам историю своей девятилетней жизни под землей. ИСТОРИЯ ЗАТОЧЕНИЯ В день, когда был взорван вход в склад, он стоял на посту в подземном тоннеле. Видимо, саперы очень торопились, чтобы вложиться в график и, когда все было готово к взрыву, никто не спустился вниз проверить, не осталось ли в складе людей. В спешке эвакуации, вероятно, забыл об этом подземном посту и караульный начальник. А часовой, исправно неся службу, терпеливо ожидал смены, стоя, как положено, с винтовкой к ноге в сырой полутьме каземата и поглядывая туда, где неподалеку от него, сквозь наклонную входную штольню подземелья, скупо сочился свет веселого солнечного дня. Иногда до него чуть слышно доносились голоса саперов, закладывающих у входа взрывчатку. Потом наступила полная тишина, смена задерживалась, но часовой спокойно ждал. И вдруг там, откуда лился солнечный свет, раздался глухой сильный удар, больно отозвавшийся в ушах, землю под ногами солдата резко встряхнуло, и сразу же все вокруг окутала непроглядная, густая тьма. Придя в себя, солдат осознал всю тяжесть происшедшего, но отчаяние, естественное в таких ситуациях, ему удалось побороть, хотя и не сразу. Как бы то не было, но жизнь продолжается и часовой, прежде всего, стал знакомиться со своим подземным жильем. А жильем его, по счастливой случайности, оказался большой интендантский склад. В котором были большие запасы сухарей, консервов и других самых разнообразных продуктов. Если бы вместе с часовым тут, под землей, очутилась вся его рота, то и тогда этого хватило бы на много лет. Можно было не опасаться - смерть от голода не грозила ему. Здесь даже оказалось солдатское успокоительное - махорка. А спички и большое количество стеариновых свечей позволяли разогнать гнетущую тьму. Тут была и вода. Стены подземного склада всегда были влажными, и кое-где на полу под ногами хлюпали, лужи. Значит, и жажда не угрожала солдату. Сквозь какие-то невидимые поры земли в склад проникал воздух, и дышать можно было без труда. А потом забытый часовой обнаружил, что в одном месте в своде тоннеля пробита узкая и длинная вентиляционная шахта, выходящая на поверхность земли. Это отверстие, по счастью, осталось не совсем засыпанным, и сквозь него вверху брезжил мутный дневной свет. Итак, у подземного Робинзона было все необходимое, чтобы поддерживать свою жизнь неограниченно долгое время. Оставалось только ждать и надеяться, что рано или поздно русская армия возвратится в Осовец и тогда засыпанный склад раскопают, а он снова вернется к жизни, к людям. Но в мечтах об этом он, наверно, никогда не думал, что пройдет столько лет, прежде чем наступит день его освобождения. Остается загадкой, как коротал девять лет одиночества этот человек, как он сохранил свой рассудок и не забыл человеческую речь. Ведь даже у Робинзона, которому одиночество было невыносимо и чуть его не сломало, было больше надежды на спасение, залитый солнцем остров и Пятница. Однако и в подземной жизни были свои события, нарушавшие однообразное течение времени и подвергавшие стойкого солдата нелегким испытаниям. Вы помните, что на складе хранились огромные запасы стеариновых свечей, и первые четыре года солдат мог освещать свое подземелье. Но однажды горящая свеча вызвала пожар, и, когда часовой проснулся, задыхаясь в густом дыму, склад был охвачен пламенем. Ему пришлось вести отчаянную борьбу с огнем. В конце концов, обожженный и задыхающийся, он все же сумел потушить пожар, но при этом сгорели оставшиеся запасы свечей и спичек, и отныне он был обречен на вечную темноту. А потом ему пришлось начать настоящую войну, трудную, упорную и изнурительно долгую. Он оказался не единственным живым обитателем подземелья - на складе водились крысы. Сначала он даже обрадовался тому, что здесь, кроме него, были другие живые существа, пусть и бессловесные. Но мирное сосуществование длилось не долго, крысы плодились с такой ужасающей быстротой и вели себя так дерзко, что вскоре возникла опасность не только для складских запасов, но и для человека. Тогда солдат начал войну против крыс. В непроницаемой темноте подземелья борьба человека с быстрыми, проворными умными хищниками была изматывающей и трудной. Но человек, вооруженный штыком и смекалкой, научился различать своих невидимых врагов по шороху, по запаху, невольно развивая в себе острое чутье животного, и ловко подстерегал крыс, убивал их десятками и сотнями. Но они плодились еще быстрее, и эта война, становясь все более упорной, продолжалась в течение всех девяти лет, вплоть до того дня, когда солдат вышел наверх. КАЛЕНДАРЬ Как и у Робинзона, у подземного часового тоже был свой календарь. Каждый день, когда наверху, в узком отверстии вентиляционной шахты, угасал бледный лучик света, солдат делал на стене подземного тоннеля зарубку, обозначающую прошедший день. Он вел счет даже дням недели, и в воекресенье зарубка на стене была длиннее других. А когда наступала суббота, он, как подобает истому русскому солдату, свято соблюдал армейский «банный день». Конечно, он не мог помыться - в ямах-колодцах, которые он вырыл ножом и штыком в полу подземелья, за день набиралось совсем немного воды, и ее хватало только для питья. Его еженедельная «баня» состояла в том, что он шел в отделение склада, где хранилось обмундирование, и брал из тюка чистую пару солдатского белья и новые портянки. Он надевал свежую сорочку и кальсоны и, аккуратно сложив свое грязное белье, клал его отдельной стопой у стены каземата. Эта стопа, растущая с каждой неделей, и была его календарем, где четыре пары грязного белья обозначали месяц, а пятьдесят две пары - год подземной жизни. Когда настал день его освобождения, в этом своеобразном календаре, который уже разросся до нескольких стоп, накопилось больше четырехсот пятидесяти пар грязного белья. Вот почему часовой так уверенно ответил на вопрос польского офицера, сколько времени он провел под землей. СЛЕПОЙ ГЕРОЙ Такую историю о девятилетней жизни в подземелье поведал бессменный часовой откопавшим его полякам. Затворника привели в порядок и отвезли в Варшаву. Там осмотревшие его врачи установили, что он ослеп навсегда. Жадные на сенсации журналисты не могли проигнорировать такое событие, и вскоре история о забытом постовом появилась на страницах польских газет. И, по словам бывших польских солдат, когда офицеры, читали эту заметку то, говорили им: - Учитесь, как надо нести воинскую службу, у этого храброго русского солдата. Солдату предложили остаться в Польше, но он нетерпеливо рвался на родину, хотя родина его была уже не та, и называлась по-другому. Советский союз встретил солдата царской армии более чем скромно. И подвиг его остался не воспетым, поскольку не было, по мнению идеологов новой страны, места подвигам в царской армии. Ведь только советский человек мог совершать подвиг. Реальный подвиг реального человека превратился в легенду. В легенду, которая не сохранила главного - имени героя. Совершенно секретно №12(290) 2010 Ярослав СКИБА |
