Ми не збудували це місто, ми прийшли на все готове. В якійсь мірі ми його відібрали, привласнили. Ми ні в чому не винні. Ґарантом нашої невинуватості є тотальна амнезія, яка стала львівським повітрям. Ми завзято забули, що це не наше місто, що воно нам дісталося не завдяки нашим старанням і не по заслузі. Воно просто в одну мить скинуло, наче змія, свою історичну шкіру, оголилося до останнього ребра – і обросло нами, новими навіть не власниками, а привласнювачами.
Ми дуже любимо Львів передовсім тому, що свідомо позбавили його історії. Не нашої історії, дещо чужої історії. Мабуть, хтось колись зробить таке саме варварство і щодо нас, щодо наших напрацьованих міфів, але ми цього не застанемо, і тому нас це не болить. А його це болить. В серці Львова, десь глибоко під бруківкою, під штукатуркою, під товстошкірим покриттям укр.реалій лунає німий крик Львова. Непочутий крик міста, якому обрубали питомий зв'язок з сивими мовчазними віками, з тим часом, коли це місто ще не здогадувалося, що стане знеістореним.
Знеісторення – це наша щоденна дія стосовно Львова, який завжди був містом усіх і водночас нічиїм. Знеісторення – це щоденний ритуал української дійсності, яка додзьобує останки іншої пам'яті, що ріже око. Ми не боїмося на це дивитися, тому що не маємо чим дивитися. Наші історичні очі сліпі, ми не здатні у нашому місті роздивитися не наші корені. Ми думаємо, що сам факт нашого буття в цьому місті автоматично робить його нашим. І ми не помиляємся. Дійсно, кожен рік Львова у власності нових привласнювачів потрохи затирає його стару метрику, написану не кирилицею і не синьо-жовтими фарбами.
А варто подумки сісти на машину часу і пересунутися на 80–90 років назад. У той Львів, який дуже скоро перетвориться у німий крик глибоко під бруківкою. Я ніби проходжаюся вуличками гамірного східноєвропейського містечка десь на периферії звабливої імперії і бачу, що кожен другий перехожий – поляк чи католик, кожен третій – єврей з горбатим носом і в чорній воронячій одежі. Я бачу місто, яке вміщає десятки різних ідентичностей і перетворюється на змалілий Вавилон, мішанину запахів, звуків, кориці, людського поту, базарного торговища, цехів і всього, що колись, через 80–90 років стане вбитою історією. Подумки переносячись у той міфічний Львів, я, будучи вихований на теорії про українську природу Львова, починаю боятися за себе: невже у мене щось не те з оптикою? невже я чогось не помічаю? чому я бачу зовсім інший, зітканий за принципом пачворку клаптиковий Львів різних різностей, які то ворогують, то вживаються, то розреґульовуються на різні рівні, то просто творять намішаний горох з капустою, такий дивний, еклектичний, інколи смачний, інколи не дуже.
Я бачу Львів, якого через лічені місяці вже не буде. Він мені нагадує Хіросіму за день до вибуху: люди живуть, як завше, кудись поспішають чи просто ліняться, але не знають, що завтра буде кінець їхньої історії. Так і мій уявний Львів бухтить своєю рутиною, переварює щоденні радощі і жалі своїх дуже різних мешканців-співвласників і не знає, що завтра буде кінець його історії. І морок. Безпросвітний морок лицемірства попереду.
За лічені тижні не стало половини міста. Поляків як язиком злизало. Були і нема. Євреї, ці самобутні частинки тогочасного львівського пазлу, ліквідовані на фізичному рівні. Прямо тут, на місці, щоб далеко не ходити. Закатруплені, убиті, згноєні, і це не голлівудський фільм про есесівців, це наш львівський правдивий сюжет із реальними дійовими особами. Українці та їхні чада услід похнюпленому натовпу жидів, гнаних на забій, кидали каміння і здирали сукні. Вони ніби тішилися, що хтось розпинає жидів замість них. Це лоскотало їхню підсвідомість.
Львів пережив не плавну, еволюційну зміну населення – а одномоментну насильницьку ЗАМІНУ населення якимось іншим, ззовні, яке не здатне було зрозуміти своїх обов'язків щодо свого нового, а насправді дуже старого міста. Помешкання тих, кого раптом не стало, перетворилися на пристанище духів, спогадів, поспішної втечі. Сюди зайшли наші сучасники — служителі нового режиму, занесені сюди бозна-звідкіля і бозна навіщо. На все готове. На ще теплі шафи, креденси, п'єци, кухні. Нові люди заходили у не свої помешкання і дивилися з сумних вікон на краєвид, вважаючи його своїм. А він ще вчора був краєвидом когось іншого, і він назавжди запам'ятає повен сліз погляд єврея, чи поляка, чи довоєнного галичанина, який кінцем свого земного існування ознаменував кінець Львова як такого. На ще теплі полички у шафах лягли нові рушники, у ще тепле ліжко ліг хтось-там, вицвіла пляма на стіні від родинної фотографії католика чи юдея довго не пустувала, на той самий цвяшок повісилося нове фото, або образ, або просто дешева картинка. Ще теплі стіни навіки охололи, ніби на них подув крижаний арктичний вітер тотального забуття. Усе, що ще вчора дихало живизною, в один день намертво закостеніло й оніміло.
І нам це подобається досі. Нам донестями подобається мертве мовчання розчавленого Львова. Ми ставимося до цих стін не як до носіїв чиєїсь пам'яті, а просто як до несучих стін. Ми нічого не збудували, ми просто отримали. Місто ніби спустило в унітаз свою багатовікову історію різностей, відформатувало свою пам'ять – і стало містом нових людей, які гордо дивилися в світле майбутнє, аґресивно заперечуючи темне минуле. На зміну поколінню, яке віками берегло тяглість, прийшло покоління чистого аркуша, на якому кожен забичений селюк, кожен приїжджий каґебіст отримав право карявим почерком писати свою історію. І, ясна річ, у ній не знаходилося місця для середньовічного клаптикового Вавилону, для австро-угорських шат, коронованих осіб, голубої крові, маститих торговців, горбатоносих євреїв, пихатих поляків. Ніби їх і не було.
З'явилися спальні райони, в яких люди все життя не живуть, а сплять. З'явилися радянські істоти, які чудово вписалися в нову соціалістичну дійсність. З'явилося покоління українців, які надто довго чекали свого виходу на історичну арену, тому вдарилися в реваншизм. З'явилися тисячі й тисячі безликих людей, які змалечку привчалися лицемірити: вдома розмовляти українською, а на роботі проводити політінформацію російською. З'явилися діти, в яких цілком невинно вживалися колядки і першотравневі пісні. З'явилися сонмища лицемірів, які стукали один на одного, писали доповідні на ближнього свого, зате хрестили своїх дітей тишком-нишком. Ще теплі шафи, ліжка, стіни замовкали назавжди, ніби боячись порушити цю колективну шизофренію.
Місто назавжди перестало бути собою. Це наша спільна заслуга. Докорів сумління у нас ніколи не буде, тому що амнезія – це наше все, наша дієва панацея від історичної розплати за умисне замовчування. Сучасне місто вже навіть не згадує про свій локальний Голокост. Польська історія Львова перейшла радше в ностальгійну площину. Австрійська архітектура стала чинником не історичної пам'яті, а ціноутворювальним чинником для рієлторів. Ми всі ніби змовилися мовчати про не нашу історію вже нашого міста. Ми ніби змагаємося між собою, хто ж швидше витравить згадки про щоденне життя до вибуху.
Ми погоджуємося на те, що досяжна для нас історія Львова починається якраз після вибуху, а все, що було до нього, – це фантом, давня мертвячина, дуже колоритна екзотика, щось ґротескне, міфологізоване, майже заморське, далеке, крізь холодне скло, і воно не торкає, не бентежить. На цьому можна заробляти, будувати свої понти, вип'ячувати як щось комерційно привабливе, але все одно вважати це глибокою історією на рівні загибелі Помпеї чи зникнення цивілізації майя. Все це десь вдалині, не з нами, не тут. Амнезія – хороша штука, хто би що не говорив. Бо дозволяє спати спокійно у ще теплому ліжку когось учорашнього.
А я боюся, що історія відімститься, бо вона ще та сука. Покоління, яке освоює місто, збудоване не для нього і не ним, рано чи пізно зашпортається об своє власне безпам'ятство. Зрештою, це вже відбувається. Стокгольмський синдром шириться над Львовом. Ми трепетно полюбили свого ґвалтівника. Заперечення не зовсім української історії Львова обернулося життям у не зовсім українській державі. Ця держава, як і Львів, теж виявилася збудованою не нами і не для нас. Цей виплодок комуністичної кон'юнктури трахає Львів уже третій десяток років, а ми кайфуєм. Стокгольмський синдром нас рятує зараз так само, як свого часу амнезія врятувала від відповідальності за привласнення знесиленого міста, прокрученого через м'ясорубку часу.
Історія відімстила вірусом самообману і мазохізму. Навіть військовий ліцей ми помпезно назвали іменем Героїв Крут – мабуть, у такий спосіб прославляючи культ відчайдушної смерті ще нецілованих хлопчиків. Бо всі ми просто обожнюємо плакати над гробами, палити лампадки, заламувати руки і квилити, побиватися, возносити себе на космічні віражі печалі і страждань. Ми самі себе виховували на епосі про лісових повстанців, які готові були померти замолоду, чітко усвідомлюючи всю утопічність своєї звитяги. Ми просто боїмося самі собі зізнатися, що нашим альтер-еґо є абсолютний мазохізм. Ми б'ємо всі рекорди, знаходячи підсвідому радість у горі.
Це не інакше, як вибрик історії, яку ми свого часу колективно закопали. Вона ніби знущається, кажучи: ви будете хотіти жити в країні, яка вас не влаштовує. Ви нікуди не дінетеся від своєї мами-алкоголічки-проститутки. Ви будете її любити і ненавидіти, ви не зможете від неї відмовитися, ви будете її рятувати, адже вона ваша мама, і ця радість у нещасті буде самих вас дивувати, але ви ж винахідливі, тому назвете це вінцем великодушності й благородства, хоча десь глибоко в душі, наодинці з гострою потребою самоочиститися ви все одно будете знати, що ви ніколи не будете щасливі з нею.
М'ясорубка часу перемолола нас самих. Ми стали тим самим фаршем, з якого можна ліпити що завгодно. Треба зліпити новітнього героя – будь ласка. Треба зліпити циніка і огульного критикана – прошу дуже. Треба любити свою неньку – ось «Вернісаж» під боком із широким асортиментом вишиванок у промислових обсягах. Треба атдахнуть – ось під боком «Фешн», де діджей балакає на російській і наші нафарбовані дєвки роблять міньєт туркам. Якщо треба просто вберегтися – то Польща близько, можна там перечекати чергову хвилю мобілізації. А якщо треба скинути владу, обрану не нами і не для нас, – нема питань, намети напоготові і дерев'яні щити з попереднього бунту десь валяються в сараї. Ми тут як тут, із піонерською відданістю, на будь-які потреби часу. Бо ми – історичний фарш, а, як відомо, історія – це м'ясоїдна субстанція. Вона потребує все нових і нових тіл, все нового і нового м'яса, щоб наростити обвітрений кістяк. Ми, сучасні львів'яни, – ідеальна пожива. Ми ніби самі визвалися час від часу виходити на гострий вітер історії і розмовляти з нею мовою ілюзій.
Нове не твориться швидко. Ми наївно думаємо, що після вибуху ми маємо нео-Львів, український, монолітний (монотонний), без зшитих клаптиків, з суцільної ряднини. Наївні, ох наївні! На дефраґментований львівський вінчестер ми наносимо далеко не найкраще, тому що самі ми – нащадки далеко не найкращих. Наші найкращі предки зникли безслідно так само, як і зникла найкраща минувшина Львова. Усіх найкращих знищили в таборах, репресіях, депортаціях. Лишилися наші батьки – ті, що лишилися. Кращі з гірших. Ті, що залюбки пристосувалися. Ті, кому не так уже й зле жилося в советському бараці прогнозованості. Ті, кого влаштовували ціни на хліб, електрику і путівки від профкому. Ті, хто знайшов себе у новій, вирівняній, монохромній дійсності, яка убила всіх найкращих. Сучасні львів'яни – це саме їх нащадки, оцих далеко не найкращих. Тут ніхто не винен, просто така констатація. Україна як така – це суцільний, багатомільйонний, колективний нащадок далеко не найкращих. Це м'яко кажучи.
Держава – аналогічно. Вона у щоденному режимі продукує стокгольмський синдром для кожного свого громадянина, кажучи йому: люби мене, тому що трахати тебе без любові – якось не дуже. І ми любимо. Не трахатись. А просто любимо.
Можливо, ліпше було би наш фарш закинути на якийсь час у морозилку і дочекатися наступних поколінь, перечекати цю епоху не найкращих. Хоча, якщо чесно, не варто себе обманювати. Колись згодом наш фарш хтось візьме, похапцем помістить у мікрохвильовку трендового патріотизму, і все повториться знову. Цим «хтось» буде покоління АТО чи пост-АТО, а воно нічого красивого й вишуканого зліпити не зможе. На виході ми отримаємо навіть не шницельок – а типову українську катлєту, або атбівную, або просто безформенний м'ясний хавчік.
І буде сука-історія голосно реготати, задоволена собою. І будуть множитися, як на ксероксі, нові міфологеми про те, що ніхто у світі не зміг зупинити кремлівського виблядка, а лише наші хлопи з Пустомитівщини змогли. І буде в кожній школі висіти стенд з Небесною сотнею, де раніше висів Маркс, Енгельс, Лєнін, Сталін, Брежнєв, Горбачов. Це історичне слайд-шоу стане неодмінним атрибутом підготовки усе нових ґенерацій на черговий фарш історії. Бо неможливо не топтати тих, хто сам колись затоптував чиюсь (а чи не свою?) історію.
І німий крик знеістореного Львова блукатиме колектором символічної Полтви. Нові покоління теж прийдуть на ще теплі ліжка й шафи, от тільки це будуть не ліжка й шафи якихось безіменних примар, що розчиняються в несучих стінах, а конкретно наші ліжка і наші шафи. І ми теж будемо німіти, адже про вибух нас, як і тамтих, ніхто не попередить. І скажуть новітні львів'яни: вас тут ніби й не було, ви тут усе засрали, ви тупо заробляли на туристах, втюхуючи їм мертві міфи про гасові лямпи й жидівські кнайпи, в які ви самі не вірили. Ганьба вам, людям епохи двохтисячних, що все життя проспали у своїх спальних районах.
Так скажуть наступні ґенерації, бо вони ж будуть нами навчені писати все з чистого аркуша. Вони навіть не пам'ятатимуть мертвого запаху зниклого поляка чи закатрупленого єврея. Це буде покоління з подвійною амнезією й подвійним стокгольмським синдромом. Це буде повністю затрахане покоління, яке шукатиме нові обґрунтування своєї місії в державі, яка їх дедалі більше не влаштовуватиме. Це покоління знатиме кілька мов, але з історією далі розмовлятиме мовою ілюзій. Бо цьому нема ні кінця, ні краю.
Грядущі люди далі будуть служити молебні біля розводів сечі на стіні, вважаючи це ликом Богоматері. Люди далі будуть заповнювати своїми плащами і штанами будівлі храмів, так нічого й не розуміючи. Далі кричатимуть «Розіпни» на адресу кожного, хто порушить їхню гармонію між чистою вірою і нечистими ділами. Люди перебуватимуть у хворобливій залежності від ненависного їм телевізора. Діти героїв АТО нічим не відрізнятимуться від дітей беркутівців чи митників, бо слухатимуть одну й ту саму Лободу. Тому що за примхою небес ми народжені жити в якійсь нескінченній чорній дірі, в анусі модерну, де скасовується тяглість часу, заперечується власна відповідальність за простір, культивується бездумна ритуальщина, торжествує форма над змістом. Де люди, читаючи чорним по білому, взагалі не здатні прочитати те, що написано чорним по білому, а додумують що в кого болить і дискутують з автором про все завгодно, окрім, власне, написаного чорним по білому.
Можливо, з часом хтось назве місце нашого життя проклятим чи зачаклованим. Але кожне наступне покоління житиме ніби на зло попередньому. Але це не буде рух уперед. Це буде хаотична втеча від хибних параметрів, які ніхто не хоче міняти на старті. Це навіть не біг по колу. Це радше намагання злетіти і звільнитися від оков, які тобі дісталися від мами, тата і спального району. Ми приречені на постійне знеісторення самих себе. Чому хтось повинен згадувати про Голокост на Замарстинові 80 років тому, якщо мало хто згадує про Небесну сотню дворічної давності?
Машини часу, на жаль, не існує, тому неможливо нікого попередити за день до вибуху, за день до кінця. Та й що ти їм скажеш? Ніхто ж не повірить, що в природі взагалі існує кінець історії. Існує. Ми це можемо ствердно сказати, бо взяли участь у цьому експерименті. І змогли. Змогли прийти на все готове і сказати: це завжди було нашим. Змогли привласнити і відібрати. Змогли з цим жити. Мало хто з сучасних львів'ян скаже, що єврейський Львів – це також мій Львів, і я не привласню його собі. Чи польський, чи вірменський. Ми назвали це «нова історія, нова доба, і все тут – наше й тільки наше, і так було завжди».
Історія вже регоче. Тільки ми її не чуємо.
02.02.16.
Остап Дроздов http://zbruc.eu/node/47025
