Яскравий ліхтар,
Де залишилась лише одна лампа.
Сірий асфальт
І мої кроки по ньому...
Важкі, тягучі думки,
Про всіх і про себе
І про те що було,
Про те що є і буде!!!
Особливо буде....
Чи можна жити,
Коли немає нічого?
Чи хочеться жити,
Коли є все...
Але ти розуміеш,
Як це далеко,
Чи ближче,
На відстані витягнутої руки,
Або ще ближче -
У серці - ти тільки прийми!!!
І можна руку протягнути,
Приласкати і зігріти,
Полум’ям своєї душі,
Та чи зможеш зробити це,
Знаючи що вітер задує вогонь?
Як важко зробити,
Те що хоче серце,
Про що кричить душа,
Коли проста думка,
Охолоджує дощем,
Стає високою стіною...
Далеко, але є....
Як хочеться віддати все,
Зігріти цілий світ
І стрибнути з висоти,
Щоб не розбитися об стіну...
І сяйво з висоти...
Місяць??
Ні - наступний не розбитий ліхтар...

Талант невозможно в себе вырастить, если его не дали свыше. Можно быть
сто раз умным, образованным, блестящим и интересным, но при этом -
бесталанным.
Хорошо, если к таланту Бог дает и немножко ума. Тогда
талантливый человек к зрелости своей может осознать наличие таланта и
будет заботиться о нем и растить его дальше. Предоставлять таланту как
можно более комфортное существование (не в бытовом плане имеется в
виду), кормить его высокой культурой, оберегать от отравления кАкой
уличной немытой (не читать дерьма, не потреблять дерьма), и тем самым
позволить таланту развиваться гармонично, в полную силу.
Это требует отдачи, аскезы во многих смыслах, отказа от множества материальных
искушений, и приводит к насмешкам и неверию окружающих.
Если же человек к наступлению зрелости все еще кокетничает со своим талантом,
он похож на нерадивого хозяина породистого щенка. Похвастать перед
соседями приятно, но выводить гулять, давать витамины, гонять глистов и
учить командам - лень. И вместо чемпиона вырастет убогое несчастье с
рахитом. Тут дело даже не в чемпионстве, а в том, что ты несешь
ответственность за данное тебе.
Вот осознавай и работай, заботься. А сомневаться в качестве текстов, в быстроте
и силе роста себя - сколько угодно, но уже в круге осознания.

Актуально. Давайте спробуємо дати відповідь на це запитання (бажано без образ), щоб дійти до істини.

Відчуття тепла,
Розуміння від друзів...
Прояв емоцій,
Та нічого з них на обличчі.
Розуміння себе
І того що ти хочеш...
Сумно...
Вітер сильний, поривчастий,
Неслухняне волосся
І буря емоцій...
Музика - сильна, голосна,
Щоб не чути себе,
Щоб не чути весь світ...
Марно...
Я відчуваю весь світ,
Відчуваю себе,
Я знаю себе
І емоції в мені...
Білий сніг на зеленій траві,
Чорні дерева,
На фоні світлого ліхтаря...
Я розумію себе,
Та чи зможу прийняти
Те що в мені,
Те що хочу сказати...
Не знаю...
Я надто багато міркую -
Вже час поставити крапку
І не тільки над буквою І...
Та чи там я поставлю її...

Темне небо молока,
Мокрий сніг і пронизливий вітер.
Не видно нічого,
Бо сиплеться з неба холодна крупа:
Засипає очі, коле лице -
Так наче шкіру ріжуть,
Рвуть і проколють...
А мені приємно,
Я відчуваю себе...
Це не маска - це я,
І думки не крутяться в хороводі,
І життя просте - іди вперед,
А люди навколо смішні -
Ховають маски, не дають торкнутися,
Бояться стати ніжними
І болі що всередині,
А мені все одно -
Навіщо, я живу, та для чого??
Для неї, для кого, хто вона??
А крупа летить і очі не закрию,
Гострі, маленькі, багато...
Та я відчуваю себе, тільки себе...
Я знаю що живу для себе,
І серце ще при мені,
Я єдиний і дихаю вітром,
Я живий і відчуваю біль,
Я вільний, як повітря,
Але мокрий від снігу )))

Жахливо живеться людині з прокляттям Великої Купюри: гірше лише людині взагалі без грошей. Людина з Великою Купюрою автоматично стає підозрюваним у приховуванні дрібних грошей у потрібних кількостях. Її ненавидять продавці в магазинах, водії маршруток, касири, тобто всі ті, хто мав би радіти людині, яка віддає їм гроші. Така людина може випробувати на собі ввесь жах перспективи голодної смерті, маючи на руках купу грошей… але однією купюрою. Як це не парадоксально, одна з найстрашніших із Великих Купюр – купюра з жіночим обличчям, двісті гривень з портретом Лесі Українки. Прокляття заробити досить просто: достатньо з вечора не потурбуватися про наявність у гаманці папірців номіналом 2, 5 чи, наприклад, 10 гривень. Людина спокійно спить-відпочиває, а підступне прокляття вже розпочало свою чорну справу. [ Читать дальше ]

Вже недовго і вбрані ялинки замерехтять вогнями різнокольорових гірлянд... Подарунки, посмішки близьких і, просто, знайомих і незнайомих людей, Новорічні чудеса... але невже без снігу?!!

Та чи в ному головна радість свята?

___----__------__---------__-------__-------_----_--

Така весна...

Її краса неопалима.

Чогось сумна,

Чогось дощить нестримно

---

Її душа

За хмарами живе.

Вогонь в очах

Когось жадано зве...

---

Така весна

Ще до зими з`явилась.

Чому? - Хто зна

І ніби як... приснилась

---

Огорнута

Сподіваними днями,

Схвильовано

Чекає ночі з нами...

---

Така вона...

Прийшла ще до зими

І не біда, що не пора,

Аби в серцях світив вогонь її...

-----

      

Випав перший сніг, утворилася перша ожеледь та з"явилися перші ковзанки... І чогось так, їдучи в трамваї по нічному Києву закортіло якогось свята, захотілося в Карпати на гірськолижні спуски, закортіло випити кави у передріздвяному Львові, закортіло подарунків...

Що це? Меланхолія? Ностальгія? Чи рудиментні залишки безтурботного дитинства?

Очі закриті,
Бо хмари навколо,
Важкі, непроглядні
І туман, наче важке густе молоко.
А на обличчі посмішка,
Та чи весело мені,
Чи є в мене щастя?
Скоріш за все ні!
Я проґавив свій шанс,
Свій сонячний зайчик,
Не зрозумів, злякався,
Не протягнув на зустріч руки.
А може так треба?
Адже я егоїст,
Я хочу щастя,
Та що я можу дати взамін??
Так я злякався,
Але чого:
Правди про щастя?
Чи того що в мені???....