Влаштовуйтесь зручніше, якщо вирішите прослухати цей ДВАНАДЦЯТИхвилинний музичний твір. Твір, який за своїм форматом навряд чи можна класифікувати як просто пісню.
           Будь-чиєму аматорському слуху легко розрізнити в його структурі чотири частини. В третій частині (десь в кінці 5-ої хвилини) звучить партія віолончелі. Очевидно, це один з небагатьох творів, де Блекмор використовує цей інструмент. Хоча, можливо я помиляюся, і ми чуємо гру запрошеного музиканта (треба буде десь якось уточнити).
            У фінальній частині (останні хвилини три) музиканти навіть вирішили заспівати. Про що? Нижче подаю, як вдалося мені розтлумачити їх.
            Ще дозволю собі кілька ремарок.
            Власне, у фінальній частині Квітня ясно відчувається той специфічний хардовий дух, що стане пізніше квінтесенцією фірмового саунду темно-лілових. Той дух, зміст і ритм, який пізніше оголосять авангардним напрямом рок-музики - хард-роком. Але ж навіть і це не перший їх подібний твір. До альбома April (1969) був альбом The Book Of Taliesyn (1968), що мав звучання, в цілому не менш насичене низькочастотними ритмами. Ці альбоми я, як і багато шанувальників музики DP, прослухав дещо пізніше, ніж уславлені In Rock (1970), Burn (1974), Machine Head (1972) і далі... Включно з альбомами 80-х років відродженого DP "другого скликання".
            Пам'ятаю, товариш, який давав мені слухати їх ранні альбоми (людина, просто хвора на DP) сказав приблизно таке: - Ну, це така їх музика... як би сказати... ще сира. Мовляв, молоді-зелені. Ну, нічого, кажу, я послухаю, бо вже все заслухане майже напам'ять.
           Ну, от на Ваш розсуд, шановні слухачі-читачі, "сира" музика від ранніх Deep Purple. Як то кажуть, дай Боже багатьом сучасним музичним "звьоздочкам" хоча б наблизитися до того, щоб самим складати і виконувати що-небудь, хоча б "напівсире".
           В зв'язку з цим я ніколи не зрозумію поділ їхньої музики типу: оце класичні DP /In Rock ... ... ... Burn/ , а оця музика сира, чи не характерна для DP. Ніяк не можу обмежити DP рамками, наприклад 1970-74, 1984-87, 93. Ось чому. Щоразу, коли Блекмор (чи інший учасник) виходив зі складу гурту, це не призводило до миттєвої "смерті" колективу. Навпаки. DP від цього, скоріше, "розмножилася", призвівши до появи цілого куща музичних колективів, якого вона живила своїм впливом. Це і Rainbow, і менш відомі сольні проекти інших учасників DP, частково Whitesnake, частково Dio, частково Black Sabbath (принаймні один альбом 80-го року, записаний з Ронні Джеймсом Діо), і зрештою Blackmore's Night - останній проект Блекмора. Саме тут Блекмор справжній. Той, ким він є! Як би не плювалися фанати-фундаменталісти, що сприймають лише класичний склад.
            Особливо наглядно це проявилося після останньої "втечі" Блекмора в 1993 р. Гурт не тільки оговтався і знайшов хай не еквівалентну, але цілком гідну заміну Річі. Він до цих пір активно концертує, створює і виконує цілком фундаментальну і просто гарну музику. Майже повністю (і дуже) мені подобається їх Purpendicular (1996), непогано слухаються також чимало пісень з Bananas (2003) i Rapture of the Deep (2005). Річі пише і виконує зі своєю дружиною не менш прекрасну музику. Ніхто нічого не втратив, всі живуть в гармонії, мирі і в своїй тарілці.
             Це говорить про те, що DP від початку була об'єднанням самодостатніх творчих особистостей, і навряд чи доречно ототожнювати DP з Блекмором. Хоча вплив його, безумовно, важко переоцінити.
              Таким чином, для мене  DP - це (1967- ?). Люблю і часто слухаю чимало їх пісень різних років.

April
       Квітень

April is a cruel time
       Квітень - жахлива пора.
Even though the sun may shine
       Хай навіть і сяє Сонце.
And world looks in the shade as it slowly comes away
       І світ занурений у марево, ніби повільно щезає.
Still falls the Аpril rain
       Тихенько накрапає квітневий дощик,
And the valley's filled with pain
       і долина річки вже сповнена ним, наче болем.
And you can't tell me quite why
       І не можна з певністю сказати, чому.
As I look up to the grey sky
       Так само і я. Дивлюся вгору на сіре небо,
Where it should be blue
       тоді як воно має бути блакитним.
Grey sky where I should see you
       Похмуре небо, де я, можливо, побачу тебе...
Ask why, why it should be so
       Чому так діється? Хто дасть відповідь?
I'll cry, say that I don't know
      Зараз заплачу, кажу ж, я не знаю...

Baby once in a while I'll forget and I'll smile
       Знаєш, протягом хвилинного забуття я можу всміхнутися,
But then the feeling comes again of an April without end
       та потім знов охоплює відчуття Квітня без кінця і краю,
Of an April lonely as a girl
       Квітня, що самотній, наче дівчина.
In the dark of my mind I can see all too fine
       У мороці моєї свідомості я можу розгледіти все дуже чітко,
But there is nothing to be done when I just can't feel the sun
       але нічого не вдію, бо просто не знаходжу там сонця.
And the springtime's the season of the night
       Справді, весна - то пора, що належить ночі.

Grey sky where it should be blue
       Сиві небеса замість блакиті...
Grey sky where I should see you
       Свинцеві небеса... Там, може, побачу тебе...
Ask why, why it should be so
       Скажи, чому, чому так має бути?
I'll cry, say that I don't know
       Стримую плач, я справді не знаю.
I don't know
       Не знаю...

СЛУХАТИ

Воля.

Це було прекрасно. Мабуть, саме тоді ти відчув, що це значить – літати. І хоч насправді ні на мить не відірвався від землі - сірої, теплої, рідної – але відчув. Пізнав весь смак свободи, зміг вдихнути її на повні груди. Зміг відірватися від щоденних обов’язків, перешкод, заборон. І втекти. Втекти так далеко, що навіть раніше ніхто і уявити не міг, що це можливо, ніхто і не знав, де саме ти зараз, тільки степовий вітер свистів у вухах і бігав з тобою наввипередки. І крутилися навколо золотоголові соняшники у божевільному танці, шелестіли, перехилялись, співали високі степові трави, ще розкішні, зелені, незаймані людиною. Ти зробив те, на що не кожен здатен – почув, як співають трави, почув їхню нетлінну божественну музику, яку не може повторити жоден інструмент. І на одну мить тобі навіть здалося, що за спиною змахнули, затріпотіли маленькі крила. І ще не раз тікав туди, слухати спів трав, боротися з силою вітру, аби тільки ніхто не знайшов тебе.

Коли все скінчилося? Ти, мабуть, і сам не помітив. Певно, це не сталося так враз – в якийсь один день, чи навіть годину. Воно напрошувалось з часом. Воно лякало, ввижалося, попереджало. І нарешті настало.

Ти завжди був дивною людиною. Любив передивлятися старі фотографії, але швидко-швидко, тільки встигали шелестіти шорсткі сторінки фотоальбомів. Ти дивився їх так, аби тільки на одну мить побачити. Не вглядатися в щасливі обличчя зображених на них людей, щоб не згадувати, які вони зараз – нещасні, стомлені, змарнілі. Аби тільки відчути душею той стан, який мав колись давно, впевнитись ще раз, що щось цінне таки було в цьому сірому, жорстокому, невдячному житті, що прожите воно не зовсім даремно, ні, були в ньому і хвилини щастя, які напевно й означають, що життя людини все ж було наповнене хоч якимось змістом.

А серце не хотіло миритися з напастю, визнавати свою поразку і приреченість. Воно все ще пробувало не раз тікати туди – і уві сні вело тебе знов і знов слухати спів розлогих трав. І ти тікав, біг, але все якісь перепони ставали на твоєму шляху – довгі дороги, злі люди, залізні двері з втраченими ключами. А потім прикидався, розуміючи, що все марно, що немає ані дверей, ані ключів від них, ні взагалі куди тікати.

І ти скорився, зламався перед силою обставин. Тепер перед тобою тільки сіре величне місто. Воно засмоктує, втягує, охоплює. І не має жодних сил опиратися його безжальній могутності. Ти вже не опираєшся. І відчуваєш, як дроти, ланцюги, кайдани стягують за спиною руки, все дужче і дужче, аж до синяви, аж згинається спина, не в змозі їм протистояти. Адже немає не тільки сил, а й виходу з цієї боротьби немає. Ланцюги міцно скручують руки, присипляють серце, схиляють голову. І ти вже й не пам’ятаєш, де там за спиною колись могли б вирости крила.

Неволя...

(2007)

Познайомився з дівчиною. Вродливою, веселою, з почуттям гумору, амбіційну, дійову... Зустрілись пару разів у місті, прогулялись ввечері у парку, запросив її до себе в гості на вечерю.. і все було б напевно за сценарієм, якби не отримав у відповідь "точно обищять не буду(" (це було після "вабще", і "патом")

Все... на слові "обищять" мене перемкнуло, і я зрозумів, що краще б у неї всі справи склались так, щоб не було жодної можливості прийти в гості.  Просто воротити починає від думки, що людина може дозволити так нехтувати культурою мови. Краще б вона неохайно виглядала або дивакувато поводилась, чи мала б якісь фізичні вади - з цим простіше зміритись, ніж з розумінням, що культурний рівень для неї нічого не значить, і розвитку в цьому напрямку вона не прагне.

Я навіть не зможу уявити тепер, що цілую її туди, звідки вона таке казала , і не тільки туди, а й взагалі )-:

Виявляється, мені простіше миритись із самотністю, ніж бути простіше, і не заморочуватись подібними речами. 

Здається, я просто вимру, тому що не знайдеться у світі - Саме Та, Єдина У Світі, Моя Друга Половинка... 

Рятууууйтеееее !!!! 

Я знову самотній. 

Може то я не виправдав сподівань, чи десь був неуважний до неї, а може вона щось наплутала в своїх вигадках про мене. Її причини хай залишаються при ній.

Мені було добре з нею, і я вже розмріявся, що нарешті знайшов майбутню маму для своїх дітей,  почав планувати наше спільне життя. Все складалось чудово. Не було сварок, не було образ, всі питання вирішувались швидко.

Але, напевно всього цього недостатньо, щоб бути щасливою парою, потрібно щось ще, щось значно більше та важливіше. І все частіше я помічав сум на її обличчі, особливо в ті моменти, коли розповідав їй свої мрії, або запитував про її власні. Відчував в її дотиках, погляді, словах все менше почуттів з кожним днем. Потім відбулась бесіда, після якої стало остаточно зрозуміло - у нас не може бути спільного майбутнього.

Можливо залишимось друзями, а може вона захоче скоріше забути про мене як про помилку, чи невдалу пригоду. В будь-якому разі, я радію кожній миті, проведеній разом з нею, вдячний її ніжності, турботі, піклуванню, тому що вона намагалась зрозуміти мене у будь-яких ситуаціях... ще довго пам'ятатиму наше палке кохання.

Зараз я переїхав назад у свою квартиру. Спробую якскоріше відновитись від розлучення і знову бути відкритим життю, щоб врешті зустріти ту саму - дівчину своєї долі.

Хвилина мовчання і тиша,
Солодке вино на столі,
Від цього мені їде криша -
на самоті усі ось ці дні...
І пісня печалі у прозі
Не входиш, стоїш на прозі -
"Цей вибір є правильний? Ні?
Допоможіть, будь ласка, мені!!!"
І відчай вже рве мою душу,
А я й далі терпіти все мушу...
І крикнути хочу.."пос..." -
Слова застрягають у горлі мені..
А сльози з очей вже не л'ються,
Людина - краплина на склі,
Ох, як же мені дожилося,
Що плачу-сміюсь на весні...
Погляд із поглядом зустріти,
Згадати забуті вже дні,
Як сонце щедро лилося
із очей твоїх,
А я у них утопаю,
Як чиню, що роблю - не знаю...
А знаю лиш казку, лиш вітер,
Буяють у полі самоцвіти,
І шепче собі мурава,
Куняє зелена трава...
Весняна пора - це як казка,
Яка ніколи не снилась мені,
І навіть як це є поразка,
Дарую цей вірш я тобі...

Curse of the traveller
       Прокляття самотнього мандрівника

Кріс Рі

On the restless road to nowhere
       Тривожна дорога в нікуди,
There's no certain peace it seems
       здається, не подарує певності і спокою.
Desire to keep on moving
       Та мною рухає бажання
till the river of dreams
       дійти до Уяви-ріки.
Is it just because someone told you
       Чи хтось підказав,
Is it just because you found
       чи то тому, що сам це виявив,
Old freedom feels uneasy when duty is around
       але природне почуття свободи нелегко відчути, коли по вуха вгрузаєш в обов'язки...

When allegiance asks the questions
       Коли запитує відданість,
Old freedom twists and turns
       свобода хитрує та відводить очі,
And chokes on codes of honour
       їй поперек горла стоять закони честі
On the sword of no return
       і меч невідворотності.
And it's the curse of the traveller
        Це і є прокляття блукальця...
The curse of the traveller
        Прокляття відлюдника...
Got a hold of me
        і воно оволоділо мною,
And it won't let you be
        і не полишить мене. 

And in sleepless nights
        І в безсонні ночі
You'll call her name
        буду згадувати її ім'я,
And feel loneliness cold to the bone
        і до кісток відчувати холод самотності.
And when the daylight breaks
        А коли світання притлумить
This old tired heart aches
        біль старого втомленого серця,
To be such a long way, such a long way from home
        треба далі долати той довгий шлях геть світ за очі.

And you long for the harbourlights
        Жадаєш побачити привітні вогні порту,
But you'll never be free
        але вічно розриваєшся поміж
Of the craving for refuge
        стремлінням знайти прихисток
And the call of the sea
        та покликом моря.
Always wanting to sell up
        Завжди є бажання продавати,
But always needing to buy
        однак змушений купувати.
So till the road leads to somewhere
        Тож, поки що не знаю, куди пролягає мій шлях,
And that river runs dry
        а замість тієї ріки... сухе річище.
It's the curse of the traveller
        Це і є прокляття самітника...
Ain't gonna let you be
        Я не хотів, щоб так сталося...
The curse of the traveller
        Прокляття блукальця...
And it sure got a hold of me
       ... та воно достеменно оволоділо мною.

слухати

Спочиває весна під периною з снігу ,

І підсніжники , певно , у травні лишень зацвітуть .

Все живе й неживе щоденно чекає відлигу :

Як не буде весни , то краса і літо помруть ...

...Небо вкрили хмари болотяні ,

Гинуть соняхи без володаря ,

На льодяники позолотяні

Ми міняєм любов у запродарів .

Цукерочка завжди смачна ,

В коханні є й гострий перець .

Я люблю лиш солодке , тому і одна

Клею життя з чорно - білих скелець .

Забуваю про біль у Всесвітній мережі ,

Там у всіх все нормально , і смайли нові .

Щастя я не знайду , муку я не обмежу - 

Ну , а що ж мені , руки рвать до крові ? ...

Eleanor Rigby
        Елеонора Рігбі

Автор пісні - Пол Макартні
Виконує  The Beatles

Ah, look at all the lonely people.
        Ах, тільки погляньте на тих, хто самотній!
Ah, I look at all the lonely people.
        Ах, дивлюся я на всіх цих самотніх...
Eleanor Rigby picks up the rice in the church where a wedding has been;
        Елеонора Рігбі підбирає рис у церкві щойно після вінчальної церемонії.
Lives in a dream.
        Живе як у сні.
Waits at the window, wearing a face that she keeps in a jar by the door.
        Виглядає у віконце з маскою на обличчі, яку вона, мабуть, зберігає вдома в горщику.
Who is it for?
        На кого ж вона чекає?
All the lonely people, where do they all come from?
        Ох, ці самотні люди, і звідки ж вони родом?
All the lonely people, where do they all belong?
        Ох, ці самотні люди, що ж з ними робити?

Father McKenzie, writing the words of a sermon that no one will hear;
         Отець Мак-Кензі пише слова проповіді, котру ніхто не почує.
No one comes near.
         Ніхто не ходить поблизу.
Look at him working, darning his socks in the night when there's nobody there.
         Погляньте на його старання, коли вночі на самоті він штопає свої шкарпетки.
What does he care?
         Що його хвилює?

All the lonely people, where do they all come from?
         Ах, ці самотні, звідки вони беруться?
All the lonely people, where do they all belong?
         Яка доля чекає тих, кто самотній?
Ah, look at all the lonely people.
         Ах, погляньте на самотніх!
Ah, look at all the lonely people.

Eleanor Rigby died in the church and was buried along with her name.
         Елеонора Рігбі померла в церкві і забрала в могилу своє ім'я.
Nobody came.
         Ніхто не прийшов попрощатися.
Father McKenzie wiping the dirt from his hands as he walks from the grave.
         Отець Мак-Кензі утирає руки від землі, повертаючись з могили.
No one was saved.
         Ніхто не був врятований.

All the lonely people, where do they all come from
        Ох, ці самотні люди, і звідки ж вони родом?
All the lonely people, where do they all belong
        Ох, ці самотні люди, що ж з ними робити?

СЛУХАТИ

Іноді вона крадеться у нічній тиші, коли не горить світло у віконечках сусідів, а ти намагаєшся нарешті заснути в холодному ліжку;

іноді хлопає по плечу у величезному натовпі, коли всім навколо весело, а тобі...;

іноді вона дихає на шкло здоровезного літака, холодно нагадуючи "Застібнути ремні";

іноді відлітає з мінорними звуками гітари у пустій кімнаті;

іноді падає на долоню сніжинкою нерозуміння близьких;

іноді вколе злим жартом незнайомців, що ідуть на зустріч;іноді ліниво вийде назустріч пухнастим блакитнооким котом, коли ти відкриєш двері в пусту квартиру;

іноді промайне далекою і чужою посмішкою невипалкової знайомої;

іноді кличеш, мрієш про неї серед суматохи буднів;

іноді тікаєш від неї, як метелик, до світла монітора.

САМОТНІСТЬ...

У житті кожної людини є періоди (від декількох хвилин до десятків років), коли вона почувається одинокою. Це трапляється і в шкільні роки, коли ми шукаємо собі компанію і близьку людину. І в молодості - періоді великих сподівань, якщо вони не здійснилися, і, здається, ніхто у світі тебе не розуміє. І в дорослості, коли діти (вони ж тільки вчора були маленькими!) йдуть будувати власне життя. І тим більше, у старості, коли родичі далеко, а робити нічого. Вона забрідає і на роботу, коли раптом виявляється, що твої нові - геніальні! - ідеї нікого не цікавлять. І в сім'ю, коли близька, здавалося б, людина несподівано виявляється чужою і далекою.

Буває. У кожного. Інколи. Чому ж кішки скребуть на душі, коли це трапляється з нами? Схоже, що страх самотності закладений генетично, адже в стародавні часи люди виживали тільки племенами, а залишитися одному означало померти від кігтів тигра, голоду або холоду. У середні віки людей, які жили самі по собі де-небудь на далекому пагорбі, визнавали відьмами або чаклунами, віддавали тортурам інквізиції, поки не зізнаються, і спалювали на багаттях. Та і у наш час легше жити, коли у тебе багато друзів і добрих родичів – хто, якщо не вони, допоможуть в скрутну хвилину?

Але жодні роздуми і слова не зможуть описати те ниюче почуття, яке розриває душу на шматочки...Що ж робити з цим почуттям? Кидатися на пошуки нових знайомих чи судорожно з тремтячим голосом дзвонити до старих? Чи не закінчиться це черговим сумуванням? Мудрець сказав: “У кінці кінців кожний залишається на самоті. Власне тут і стає важливим, ким він насправді є.”Мабуть, головний засіб від самотності не боятися її. А щоб така порада не ставала замкненим колом, треба розвивати себе, ставати краще, добріше, перетворюватися на цікаву людину. А для цього варто подумати і знайти свої інтереси, зрозуміти, що цікаво для інших і, головне, якою має бути людина, щоб бути цікавою для вас. А тоді – розвивати у собі ці якості. Займатися своїм удосконаленням можна самостійно, за допомогою книжок, зі своїми друзями, на консультаціях або тренінгах, де професійний психолог допоможе вам підібрати відповідні вправи і завдання.

Різні бувають історії самотності. Кожна людина знаходить свої пригоди і свій унікальний вихід з ситуації, що склалася. Жодна нав'язувана думка не приживеться, і ми завжди бачимо світ крізь призму власного досвіду.

В тридевятом царстве – тридесятом государстве жила-была маленькая принцесса.

Абсолютно настоящая принцесса с небольшим королевством и короной из бриллиантов.

Подданные принцессу любили, но все равно ей чувствовалось, что что-то идет не так, что чего-то ей не хватает.

От этой мысли она часто просыпалась ночью и уже не могла уснуть, все думала и думала.

И не было ей от этой тоски никакого покоя ни на балах, ни в примерочных у портних, ни в классе с самым мудрым учителем.

Король-отец заволновался, что дочка чахнет и послал гонцов во все концы за чудодейственным снадобьем, которое излечило бы принцессу.

Но даже самые выдающиеся профессора разводили руками.

Пожалуй, тут самое время для появления принца. Какая сказка без принца?

Принц был красив и умен, неженат, что немаловажно в наше время (при учете двух предыдущих достоинств).

Принц мог бы влюбиться в принцессу, мог бы жениться на ней, а она – влюбиться в него и согласиться выйти замуж. И был бы тогда хэппи-энд, и нарожали бы они кучу детишек, и все было бы распрекрасно.

Да вот одна беда. Принцу тоже чего-то не хватало.

И как принцесса он искал ответ внутри себя.

Они так увлеклись самосозерцанием, что не заметили друг друга.

Они, конечно, познакомились и поговорили о том, о сем, о Лондонских дождях, но думали при этом каждый о своем. Со своим и остались.

Принцесса потом вышла замуж за премьер-министра, принц женился на юной фрейлине своей матери.

И до конца жизни они пытались постичь смысл своего добровольного одиночества.