1. У XVI столітті найбагатшими банкірами в Європі вважалися Фуггери. Одного разу їм довелося приймати у себе імператора Карла V Габсбурга. Радість з нагоди візиту високого гостя господар виразив тим, що його спальню наказав опалювати не звичайними дровами, а корою коричного дерева. Навіть зараз така кора коштує чимало, а в ті часи вона була ще дорожча. Але це ще не все. Розпалити почесний вогонь в каміні господар узявся сам. Преклонивши коліна, Фуггер попросив дозволу зробити це папером з підписом Його Величності. Імператор виявив бажання ознайомитися з текстом документа. Прочитавши, імператор кивнув на знак схвалення. Ще б пак! Розтопити камін банкір збирався зобов’язанням Карла V повернути Фуггерам неабиякий борг в 50000 талярів. Ще в IV ст. до н.е. Арістотель казав: «А ось витрачати на те, що потрібно, стільки, скільки потрібно, коли, заради чого і як слід, здатен не кожен, і це непросто».
2. Всі чули про бенкети римського політичного діяча Лукулла (106-56 рр.. До н.е.). Цей багач славився своєю «вишуканою обжерливістю». Ось як описує типовий бенкет Луккулла письменник Петроній Арбітр. Лукулл тут виведений під ім’ям Трімальхіона.
«Увійшовши до будинку Трімальхіона, – розповідає Арбітр, – кожен із запрошених мив руки у воді, поданій йому рабом, потім йому мили ноги, і він лягав на приготоване йому ложе, а рабині вносили великий стіл, посередині якого стояла дерев’яна курка із золотими крилами; біля неї лежали павині яйця. Господар, посміхаючись, говорив: “Друзі мої, я наказав покласти павині яйця під цю курку. Подивимося, висиділа вона їх?” Гості брали по яйцю, розбивали і в кожному знаходили смаженого жирного бекаса. Після цього блюда келихи наповнювали фалернським вином. Потім з’являлося нове блюдо: артист кухар ліпив з фаршу карти різних країн, що належать Римській імперії. Далі на стіл подавався величезних розмірів кабан. Люб’язний господар, неначе злякавшись, кричав: “Кухар забув випатрати кабана, спробуємо зробити це самі!” І ось із шлунку величезного кабана починали сипатися різні страви: сосиски, смажені пташки, горіхи, фрукти та інше. З грудей кабана лилося в келихи фалернське вино. З інших частин тіла вилітали живі птахи і сипалися дорогоцінні подарунки, які роздавались присутнім. Після того як кабана відносили, на стіл подавався величезне смажене теля. З його туші також діставали на стіл різні страви і багаті подарунки. Потім гостям пропонувалася курка, начинена рибою, устрицями, качиними яйцями, різними солодощами».
Спочатку і титул <всія Русі>, і назви Мала Росія та Велика Росія вживалися лише в церковній практиці й не поширювалися на світське діловодство. У сфері державного управління і суспільних відносин протягом X-XIII ст. Руссю вважалася лише Наддніпрянська Русь. Як видно з тогочасних літописів, якщо хтось із Новгорода, Ростова чи Суздаля вирушав до Києва, Чернігова або Переяслава, це сприймалося, що він <їде на Русь>. Таким чином, на території майбутньої Московщини під поняттям <Русь> розуміли сучасну територію України. Новгородщина, Залісся та деякі інші провінції Київської імперії, оскільки ними управляла руська князівська та церковна адміністрація, вважалися <руськими землями>, але самі вони Руссю ніколи не називалися.
Водночас, з XVI ст. назва Україна вживається тільки в значенні ''країни або держави, заселеної українцями''.
Одним із чисельних, документально засвідчених, фактів того, що в XVI столітті Московське царство ще не було ні Руссю, ні Росією, є те, що у требніку Петра Могили підпорядкована йому територія називається Росією, у той час, коли Москва з прилеглими землями у церковну підпорядкованість Київського митрополіта не входила.
Іноземці (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), які у XVII ст. побували на землях, що нині називаються Росією, бачили Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами, про що і описували у своїх замітках. У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”, з ознакою того, що зовсім іншою країною була Рутенія, тобто – Русь, або Україна.
У XV-XVII ст. українські книжники й високі церковні ієрархи стали вживати термін <Росія> і плутати його з назвою <Русь>. В офіційних документах того часу засвідчені такі титули: <Митрополит Кіевского престола и всея Росіи> (митрополит Мисаїл, 1476 р.), <митрополит Киевъский, Галицький и всея России> (митрополит Іпатій Потій, 1605 р.) та ін., а русини (українці та білоруси) іноді називали себе <російським> або <роським> народом, підкреслюючи тим самим свою національну відмінність від московських <русских>.
Самоназвою людей Московщини було "православниє", рідше "русскіє". Іван Аксаков в листі до письменника Ф. Достоєвського пише: “Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: “французи” або “британці” — “Русские!” не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: “Православные”. Ось як російський народ визначає свою національність...”.
Книжною формою слова самоназви було "московит". Термін "русский" було введено спочатку у письмову форму. Першими його стали вживати поляки. Наслідуючи їх, в окремих випадках, головним чином через цензурні міркування, стали вживати полонізм "росіянин" українські та білоруські автори.
Цікаво, що слова - українець, русин (карпатський українець) білорус, половець, татарин, монгол і т.д. - іменники, а „русский” – прикметник. Це є додаткове свідчення того, що "руські" (русские) означає людей, які комусь належать. А точніше, мають належність до Русі , у тому значення - як воно було у дійсності, а саме - Великі Київські князі посилали своїх синів та дружинників завоювувати і обживати нові північні землі, а їх народ робити руським...
Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю. Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він „жалував" (давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу. Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від держави, громади чи особи) називається „жалование", себто ласка. Це також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали себе „царскими людьми" до XVIII ст., а потім – „русскими". Всі європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО): українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають прикметникову форму „русский", тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг сприйняти іменникової форми „русин" (Штепа Павло: "Московство його походження, зміст, форми й історична тяглість").
Слід відзначити, що з часом придворні російські майстри від філології та історії, в угоду царських величностей, спромоглися доводити, що русский, у бажаному для них значенні, то є вже не прикметник…
Цікаве морфологічне підтвердження спадкоємності України від Русі, що полягає у використанні в російській мові прийменників "на" і "в". Так, по відношенню до "Русі" та "України" вживають прийменник "на", і не вживають його по відношенню до Росії. Порівняйте: "на Руси" , "на Украине" і "в России".
Як би там не було, але дійсно, що жителі Московщини називали себе православними, а також "русскими", маючи на увазі своє відношення до Русі - тобто до тієї території яка від них них починалася південніше Смоленщини. Відношення Московії до Русі на чолі з Києвом, у певний час, можна порівняти з відношенням нової території до метрополії.
Після монголо-татарського нашестя і дроблення Київської Русі на окремі незалежні князівства Русь зберігається як назва історичних земель, але Московський цар, об'єднавши під своєю владою Новгородські, Володимирські, Суздальські та Московські землі, офіційно зветься «великим князем Московським». А задовго до того як слово Русь стали приладнувати до своїх титулів московські царі, ним скористався правитель Литовського князівства «Великий Князь Литовський і Російський». Саме на переговорах з представниками Литовського князівства в 1493 році московський цар Іван III вперше включив у свій титул вираз "Всія Русі".
Ця звичку використовувати все західне проявлятимуть і подальші московські правителі.
Здається мені, що три історичних персонажа, яких я виніс у заголовок блогу, якось дуже мало висвітлюються сучасною масової культурою. Наші парки і сквери зайняті пам'ятниками іноземних діячів на кшталт Леніна-Ульянова-Бланка, вулиці часто носять назви іноземних євреїв, більш менш користуються популярністю більш пізні київські князі, а ось ті хто стояв у коріння створення великої держави Русь, якось замовчуються або їм присвячується декілька абзаців в підручниках історії.
Київський князь Аскольд найбільш таємничий персонаж нашої історії. Згідно з "Повісті временних літ" (ПВЛ) Аскольд разом з Діром були дружинниками Рюрика, котрий їх відправив у похід на Царград, але по дорозі вони захопили Київ, у похід не пішли, а стали княжити в Києві. Насправді ця історія викликає великі сумніви. І здається літописець просто по прошестю 300 років з тих подій намагався якось інтерпретувати залишені розповіді про якусь династичну війну у древності, котрі лишилися з тих часів у вигляді легенд та оповідань і перемішав історичні події з епосом. Здається якась крупна династична сварка була в Русі, але деякі факти можуть нам казати, що відбулася вона не в період Аскольда та Олега, а трохи пізніше і пов'язана радше з Ігорем. Я потім скажу чого я так думаю.
Однією з небагатьох світлих думок Михайла Грушевського було поєднати сталість династичної спадковості Аскольда та Олега. Однак його теза про те, що Олег правив раніше за Аскольда не витримує ніякої критики. Але сама теза безумовно цікава. Цікаве ім'я князя Аскольд, в такому вигляді не можна казати про його належність до слов'янських імен, але не менш натягнутим виглядає виведення його зі скандинавського Haskuldr. Цікава версія Рибакова, який виводив ім'я Осколд від самоназви місцевих скіфів, яких Геродот називав сколоти. Польський хроніст Ян Длугош повідомляв, що Аскольд походив від роду засновника Києва - Кия. Цієї тези притримувався і Рибаков. Щодо ж напарника Аскольда - Діра, то я тут притримуюсь думки того ж Рибакова, що його скоріш за все не існувало:
«личность князя Дира нам не понятна. Чувствуется, что его имя искусственно присоединено к Оскольду, потому что при описании их совместных действий, грамматическая форма дает нам одиночное, а не двойное число, как это должно было бы быть при описании совместных действий двоих лиц».
За "Новгородським первинним літописом" Аскольд правив Києвом ще до прибуття Рюрика. Тому я думаю можна вважати, що до дружини Рюрика він не мав відношення, а історія ПВЛ лише набагато пізніша інтерпретація подій, яких літописець не міг бачити.
Отже полишимо родовід князя і звернемося до його дій. Відомо про нього мало, але видно що саме він почав складати розрізненні племінні союзи у державу. Першою справою він звільнив Київ від дані хозарам. Аскольд почав брати під свою руку племена, приєднавши до Київської держави полочан та кривичей. Він першим вирішив оспорити торговельну перевагу Візантії, два рази нападаючи на неї і примушуючи її до вигідних торговельних договорів. Відомо, що він вів якусь війну з болгарами, проте причини і мета князя невідомі. Аскольд почав будувати могутність майбутньої держави.
Хоча мушу зазначити, що я не згодний з твердженнями Михайла Юліановича Брайчевського, бо він дуже сильно перебільшує вплив і могутність держави Аскольда. І взагалі безглуздою виглядає теза, що наступник Аскольда Олег своїм "переворотом" відкинув Русь назад в розвитку. Твори Брайчевського явно ідеологізовані, не кажучи, що вони суперечать фактам. І твердити, що Аскольд завоював ледь не пів Азії, а такий-сякий Олег підірвав цю могутність...ну це щось схоже вже на фолк-хісторі. Хоча не заперечу, що Михайло Юліанович мав цікаві і світлі думки, особливо стосовно його дослідів щодо слов'янської рунічної писемності. Але з Аскольдом явне перебільшення.
Наступник Аскольда Олег особистість легендарна і так що, залишила великий вплив у народній пам'яті у вигляді епосів і легенд. Це такий собі слов'янський Беовульф. Вокняжіння Олега за ПВЛ викликає великі сумніви. Згідно з версією Нестора, то Олег, будучи дружинником сина Рюрика Ігоря, напав на Київ, вбив Аскольда і Діра, як узурпаторів та почав княжити у Києві у якості регента при Ігорі. Вся ця історія викликає сумнів. По-перша дивна поведінка як на новгородця у Олега після захоплення Києва - він одразу ж накладає данину на Новгород. Російський історик Ловмянський досліджував це питання і довів, що важко його вважати новгородцем. Хоча теза Ловмянського, що він пішов зі Смоленського князівства також мало чим підкріплена. По-друге час регентства Олега це десь 40 років, за які Ігор мав би давно вирости і стати князем. Також цікаво, що Аскольда, начебто за версією Нестора узурпатора, було поховано з усіма почестями, а княгиня Ольга, жінка Ігоря Рюриковича, поставила на тому місці Церкву святого Миколая. Тобто якби дійсно Аскольд був узурпатором, навряд чи в Ольги було таке відношення до узурпатора. Тобто скоріш за все історія з Олегом і Аскольдом це якась історія, яка колись можливо і справді відбулася, проте навряд чи саме з Олегом і Аскольдом, скоріш за все правдива теза Грушевського про спадковість Олега та Аскольда щодо один одного.
Олег продовжив політику Аскольда на об'єднання розрізнених племен. Він підкорив своїй владі деревлян, уличей і тіверців, а також відвоював у хозарів сіверян та радимичей, котрі платили данину хозарам. Олег розумів, що в цьому регіоні є два серйозних гравця - Хозарія і Візантія. Він вирішив зробити першою в регіоні саме Русь. Всупереч тезам Брайчевського, саме з Олегом пов'язане визволення русів з під протекторату іноземців. Для початку Олегу треба було підкорити Візантію, котра вже давно була головним ворогом слов'янства. В 907 році Олег атакував Царград і імператор Лев ІV Філософ був змушений здатись русам. Олег змусив візантійців укласти мир, дозволити русам вільно торгувати, а також відтепер Візантія змушена була платити данину Русі. На знак своєї перемоги Олег прибив щит на воротах Царграду. Велика перемога нашої зброї!
Арабський історик Аль-Масуді повідомляємо нам ще про один похід Олега - на Каспій. Флот із близько 500 кораблів атакував берега Азербайджану. Що не поділив між собою Олег та хани Азербайджану невідомо, можливо це була звичайна торговельна війна, або просто намагання підкорити своїй руці далекі землі і перетворити їх на колонії. Хозарський каган, котрий мав договір з русами і Олег чесно його виконав, віддавши половину взятого в Азербайджані добра кагану, був ним зраджений і хазарська гвардія оточила русів і вбила їх. Скоріш за все саме так загинув "історичний" князь Олег.
Але окрім "історичного" Олега був ще Олег Віщий руського епоса. Таку кількість легенд і епосів руси не присвятили жодному іншому князю, а отже князь Олег користувався неабиякою популярністю у народу. За легендами Олег Віщий загинув від укусу змії, коли своєю зверхністю не повірив волхвам, які передрікли йому, що він загине від свого коня. Повернувшись на могилу свого коня, Олег почав насміхатись над пророцтвами, як в той час змія вилізла з черепа коня і вкусила князя. І не тільки руси присвятили Олегу свій епос. Ту саму історію описує нам скандинавська "Сага про Орварда Одда". Тобто або ця легенда тягне нас в глибини протоарійської спільності білої людини (бо схожі мотиви зустрічаються в епосах кельтського населення Британії), або Олег здобув таку прихильність серед народів, що і вікінги присвятили йому свою сагу, адже для того часу це не дивина, бо ті ж самі германці в свій час присвятили свою сагу герою Етлі, прототипом котрого був гунський Аттіла. Також князь Олег скоріш за все став прототипом народного епосу про пригоди Волька Всеславича. В цьому епосі вже сам Вольк-Олег народжений від змії, має здатність перекидатися вовком, воює з далекою Індією (скоріш за все Візантія) та завойовує місцеві слов'янські племена.
Наступником Олега був Ігор Рюрикович. Я спочатку сказав, що скоріш за все якась боротьба за київський княжий стіл відбулася саме за часів Ігоря. Мене наштовхнуло на цю думку така річ. Як ми бачимо, що одразу ж після вокняжіння Ігор починає те саме, що колись робив Олег - приборкання місцевих племен, Візантії та Хозарії. Це може свідчити, що на момент приходу Ігоря до влади могутність Русі була вже підірвана - Візантія не платить данини, а серед місцевих племен починається сепаратистські рухи. Таке послаблення навряд чи відбулося, якби Ігор мирно зайняв престол, а отже йому передувала якась сутичка, котра ослабила позиції Русі. Є версія, що літописець Нестор навмисно не розповів нам про ці події, бо на нього тиснула влада Рюриковичей і змушувала фальсифікувати історію на їхню користь, а, на думку прихильників цієї версії, Ігор зайняв престол або скинувши переворотом іншу династію, або розпочав братовбивчу війну. Я не прихильник цієї версії, бо літописець насправді не описував події в рожевому світлі. Княжіння Володимира та Ярослава він описує доволі чесно і без сентиментів, кажучи нам, що перед зайняттям престолу ті вбивають своїх рідних братів. Ні, звісно, якісь ідеологічні установки були, як наприклад приниження програвших і вимальовування їх не дуже приємними барвами і епітетами, типу Святополка Окаянного. Але думка і суспільна ідеологема накладається зверху а історичні події, а отже навряд чи літописець би приховував би якусь "братовбивчу" війну, так само як і переворот, коли описує події з Аскольдом. Тому просто скоріш за все літописець просто не знав про ті події, а народна думка про ті події перемішалась, створивши синтез епосів про улюбленого князя Олега Віщого та якихось подій перевороту чи династичної сварки.
Загалом, як бачимо Ігор починає з того, що збирає землі до купи знову. Він веде важку війну з деревлянами, яких кінець кінцем знову приєднує до Русі. Зумів він навіть і розширити свої володіння за рахунок уличів, котрих в свій час підкорити Олег не зміг. В цей же час, напевно дізнавшись про послаблення Русі, на історичну арену виходять печеніги, котрі йдуть на Русь. 920 року за Нестором (з датами треба бути обережними, бо є великі сумніви в їх точності, тому я намагаюсь їх по менше використовувати) Ігор розбиває печенігів, і саджає їх по кордонам Русі, як своїх васалів для захисту її кордонів. Ігор починає скріплювати свою державу династичним правлінням, бо скоріш за все Олег цього не робив, дозволяючи певну автономію земель, що в кінцевому випадку призвело до послаблення позицій держави після його смерті. Ігор саджає Ольгу правити Вишгородом, Новгородом свого сина Святослава, саджає по землям своїх племінників - Якуна, Ігоря і т.д.
Розібравшись з внутрішніми справами, Ігор звертає увагу перед усім на зовнішні, і особливо на головного ворога Русі - Візантію. В 941 році Ігор організовує масштабний похід на Царград, зібравши близько 1000 кораблів. Однак несподіванкою це не стало, адже васали Візантії болгари повідомили імператора про дружину Ігоря. Імператор зумів зібрати флот під орудою Феофана Протовестіарія, який оточив флот руського князя і наказав здатись. Ігор відмовився і наказав атакувати. Грецький флот, маючи таку страшну на той час зброю, як "грецький вогонь" зумів в тяжкій битві розбити руський флот і Ігор був змушений відступати. Ігор з військом добрався до берегів Малої Азії, але на суходолі був оточений грецьким військом. З боєм руській дружині вдалося прорвати оточення та вирватись в Русь.
944 року зібравши ще численніше військо та печенігів він знову йде на Царград. Літопис каже, що грецький імператор Роман злякався численного руського війська та запропонував мир. Ігор погодився і уклав вигідні для Русі торговельні угоди.
Повторюючи шлях свого попередника, не оминув Ігор і свій інтерес на Каспії. Зібравши велику дружину, Ігор пішов у Закавказзя, де напав і підкорив собі один з центрів тогочасної торгівлі на Каспії місто Бердаа. Дії Ігоря свідчать про те, що це був не просто похід заради грабунку (як скоріш за все і в Олега). Захопивши місто, він прийняв місто під свою руку і гарантував його захист, тобто фактично перетворив Бердаа на свою колонію. Місцеві мусульмани підняли повстання проти Ігоря, але воно було подавлено і Ігор дозволив всім бажаючим залишити місто. В цей час правитель Азербайджана Марзубан зібрав армію у 30 тисяч і напав на руське військо, проте всі напади армії Мазурбана були відбиті. Взяти Бердаа азербайджанський намісник не зумів. Як повідомляє Ібн Масхавейх полишати місто Ігор не бажав, однак в цей час поширилась епідемія дизентерії серед дружини князя, тому Ігор був змушений прийняти рішення покинути місто і повернутись в Русь. Якут ібн Аблаллах повідомляє, що руси володіли центром каспійської торгівлі один рік, що ще раз свідчить про далекоглядні плани Ігоря на Бердаа, однак їхній реалізації завадила епідемія.
Ну а потім була смерть Ігоря від рук деревлян. Історія смерті Ігоря доволі таки поширена і знана всіма, тому її повторювати не буду. Зазначу лише, що подробиці тих подій ми знаємо від грека Лева Диякона, і виглядає вона дещо надуманою. Тим паче, що Лев називає деревлян германцями. Напевно під час перебування князя за кордоном серед деревлян поширився знову сепаратизм і вони вирішили скористатись з відсутності князя. І повернувшись, князь знову вступає у боротьби з деревлянами, в якій і загинув. А чи таким способом, як це описав Лев, чи іншим не відомо і не суть важливо. Цікаво, що Брайчевський знайшов якісь релігійні мотиви у війні Ігоря і деревлян, інколи здається, що Микола Юліанович трохи зфанатів на релігійні темі, як марксист на економіці. Безумовно якби були якісь релігійні мотиви конфронтації деревлян і Київського князя, монах Нестор нас би про це повідомив.
Підведемо підсумки. Діяльністю Аскольда, Олега та Ігоря розрізнені слов'янські племена перетворилися на потужну державу, яка вирішила потіснити всіх гравців в регіоні на той час - Хозарію та Візантію. І цим князям це вдалося, по-перше вони звільнили слов'ян від іноземного протекторату, по-друге зробили Русь центром торгівлі в регіоні. Саме з іхніми іменами пов'язаний початок занепаду Хозарії (цвях у домовину цього кодла заб'є син Ігоря Святослав) та послаблення впливів Візантії в регіоні.
Великі діячі української історії, яким чомусь знайшлося мало місця в підручниках історії України. В підручнику "Історія України. Неупереджений погляд" під редакцією В.В. Петровського, Л.О. Радченко, В.І.Семененко, вид. Школа, Харків" Аскольду, Олегу, Ігорю, Ользі та Святославу, всім їм разом, присвячена одна сторінка, більше вони присвятили параграфу під назвою "Норманська теорія еволюції державності на Русі". Антиукраїнська історія панує в наших школах!
Кожен рік, як підходить річниця бою під Крутами, і українці на офіційному і не офіційному рівні збираються пом"янути тих 300 юнаків, що поклали там своє життя во ім"я України, я задаю собі питання: "Що є Крути для України, місце її слави чи ганьби ? " Те, що Герої Крут вкрили себе не меркнучою славою не викликає сумнівів ні у кого, а як щодо решти ? Наталя Василенко-Полонська в своїй "Історії України" пише "... Чотири міліони української армії, блискучі назви українських полків, що викликали найкращі історичні спогади і ... тільки триста ідеалістів, героїв - юнаків, що вийшли під Крути..."
На щастя німці краще відносяться до старожитностей, навіть до чужих, ніж часто українці. Музей Дюппель - це реконструйоване поселення слов'ян лютичей 13 століття в Берліні. Як відомо Берлін став столицею лише у 18 столітті завдяки Фрідріху І, до того головним містом Східної марки був - Бандербург - місто-фортеця. Бранденбургом він звався у німців, а ось самі господарі називали його Бранні Бор, тобто "оборонний ліс", слов'янська фортеця, тому Бранденбург лише калька зі слов'янського Брані Бору. Берлін також відомий в 13 столітті, але як незначне містечко. але етимологія Берліна також може віднести нас до місцевих слов'янів, адже у полабській мові Берл - значило болото, є правда версія, що походить від німецького Бар - ведмідь. Як би там не було, але факт, що до 13 століття на цих землях жили слов'яни, допоки не помер князь Бранібора Пшибислав (в хрещенні Генріх) і граф Альбрехт І Бранденбургський (він же Альбрехт Ведмідь) не скоїв свій "драх нах остен" і Бранібор не став Бранденбургом. Включення слов'ян, як німецької марки, до держави німців не відбулося спокійно. Лютичи і бодричі увесь час підіймали повстання, через що Східна Німеччина перетворилася на довгий час арену бойових дій. Але не можна списувати все на етнічний конфлікт (як це роблять слов'яністи - ура-патріоти Росії), адже слов'янам дуже часто допомогали сакси, а ось німецьким королям слов'яни поляки. І деколи поляки були на голову жорстокіші і фанатичніші за німців в знищенні своїх родичей.
На мій погляд, шкідницька діяльність "псевдоісториків", котрі розповідають версії про те, що слов'яни захопили увесь світ і навіть Будда був слов'янином, спричинила те, що деякі дійсно важливі питання стосовно слов'янства залишаються вартими уваги. Наприклад це версія про "відсталих" слов'ян, котрі і меч не тримали в руках до Х століття породила оту саму теорію "слов'ян - унтерменшів", якій деякі історики (а українські майже всі, окрім деяких унікумів, які кинулися у іншу крайність, що ледь не всі люди пішли від слов'ян) досі підтримують.
Основа тверджень про "нездатних слов'ян" заслуга всеціло трудів грека Прокопія Кесарійського. Він описував слов'ян, як відсталих аграрієв, ні на що особливо не здатних з типовим "примітивним народовладдям" (це його вислів). І от такий вигляд слов'ян. Але ті хто прийняли дану тезу ігнорують інші джерела. Хоча колега-земляк Прокопія, Менанд Протектор подає цікаву історію. Візантійський імператор Тіберій ІІ просить кагана Аварского каганату вгамувати слов'ян (типова тактика візантійців в усі часи - натравлювати всіх на слов'ян). Цікаво вже, адже якщо згідно з Прокопія вони були "затуркані нездари", що так турбувало греків? І далі ще цікавіше. Каган відправляє послів до князя склавинів Давріта. І де ж "примітивне народовладдя" Прокопія, якщо є князь? І що саме головне, на вимогу кагана підкоритися, Давріт відповідає:
«Родился ли на свете и согревается ли лучами солнца тот человек, который бы подчинил себе силу нашу? Не другие нашею землею, а мы чужою привыкли обладать. И в этом мы уверены, пока будут на свете война и мечи»
А потім Давріт за проявлене до нього нахабство, наказує вбити аварських послів. Нічого собі так затуркані аграрії. Моральна сторона наших предків насправді справа десята (хоча якщо вірити Менандру, то аварські посли проявляли явну неповагу до Давріта, а в ті часи честь ще щось та й значила).
Далі ще цікавіше, менше ніж через сто років візантійські хроніки показують нам "затурканих аграрієв" на чолі з князем Ардагастом не де-небудь, а біля стін Константинополя. Взяти Константинополь Ардагаст не зміг, але ганебний мир імператор Маврикій був змушений укласти з Ардагастом та аварським каганом (тут вони вже діяли як союзники). В 590 році хроніки повідомляють нам, що Маврикій вирішив помститися склавинам і пішов війною на князя Пірогаста (скоріш за все сина Ардагаста), але відхватив добрячих люлей біля ріки Гелібакій.
Ще близько ста років Візантійці натравлювали аварців на слов'ян, але вже у 7 столітті венеди на чолі з князем Само повстають проти влади аварців і повністю знищують каганат. Як каже нам "Повість временних літ" не залишилось від них не племені, ні потомства. До речі хороброго вождя венедів якогось герця причисляють до гало-римлянів, хоча це лише думка фінського філолога Мікколи, яка чомусь стала провідною. Хоча знову ж таки не увага до джерел. Германська хроніка "Наверення баварів і хорутан" стверджує, що він був слов'янином.
І ось вже після падіння аварів бачимо слов'яни повністю витісняють греків з Балкан і захоплюють навіть Пелепонес. Патріарх Миколай ІІ нам каже:
218 лет славяне хозяйничали в Греции, и римляне не смели вообще показываться на Пелопоннесе
Ще вони під головуванням князя Само зуміли наваляти і франкам на чолі з Дагобертом І в битві при Вогастисбургом і після цього завоювали всю Тюрінгію, котру Само приєднав до своєї держави.
Загалом, як бачимо, не хилі такі "відсталі аграрії", які ганяли авар, греків і франків.
Ще цікава річ стосовно племені вандалів. Доволі не зрозуміло, чому це вандали стали вважатися германським племенем? Хто нам про це каже? Ну каже про це Тацит в "Походження германців", але чесно кажучи він слабо розрізняє германців і слов'ян. А ось наприклад Іордан розділяє германців (готів) і вандалів, він описує як готи, вийшовши зі Скандинавії підкорили собі вандалів і ругів (про них також поговоримо). Ще можна почитати Прокопія Кесарійського, але яка віра йому, я вже показав. Про його знання в германцях може свідчити те, що він аланів ототожнював з готами.
Ну добре, Іордан відомий своїми неточностями. Але є ще Гельмонд зі своєю "Слов'янською хронікою". Він пише:
Там, где кончается Полония, мы приходим к обширнейшей странетех славян, которые в древности вандалами, теперь же винитами, или винулами , называются.
А є свідчення Мавро Орбіні, який пише в "Історіографія народу слов'янського":
Так, к примеру, Блонд говорит, что вандалы, названные так по имени реки Вандал, впоследствии стали называться славянами.
Є унікальний довод на користь того, що слов'яни не могли бути вандалами, бо "вандали це войовниче плем'я, слов'яни такими не були". Ну дійсно, як могли слов'яни завоювати частину Італії, частину Іспанії і Західну Африку? Ну а частину Греції змогли ж. Балкани змогли. Розтрощити Аварський каганат змогли ж. Та й це не теза, як я вже показав, характером слов'яни мало чим відрізнялись від готів. Мавро Орбіні свідчить, що в його час в 17 столітті досі слов'янської крові князі правлять у деяких землях Італії. Ну якщо знати пройдешні події він міг і не знати, то вже сучасність знав точно.
Є цікаве свідчення монаха-франсисканця від 13 століття Гійома де Рубрука, який описуючи свою мандрівку до татарського хана, не оминув і слов'ян:
Язык русских, поляков, чехов и славян один и тот же с языком вандалов, отряд которых всех вместе был с гуннами
Можна ще на доказ привести Великопольську хроніку, але не буду, бо вона доволі таки не точна і містить безліч
помилок, наприклад відносячи гунів з уграми до слов'ян, чого бути не могло.
Щодо археологічних даних, то ту не все так однозначно. Радянський археолог Сєдов В.В. довів, що Пшеворська культура в Польщі (місця початку міграції вандалів) має чіткі ознаки слов'янської, а ось наявність германських ознак, на підставі яких німецькі археологи відстоюють германське походження вандалів, Сєдов пояснював міграцією крізь ці землі готів. Що до речі і описує Іордан. Більш обережні історики кажуть про синтез "слов'яно-германського" походження вандалів
Та сама історія і з ругами. Про германське походження ругів писав Клавдій Птолемей, але насправді він сам мало розбирався "хто кому Рабіновіч", то всі землі, де поруч мешкали германці і слов'яни, об'єднав в одну Велику Германію.
Другим свідком був...все той же Прокопій. Я думаю ми вже маємо причини йому не довіряти.
А ось Іордан чітко відділяє ругів від германців. Так, я знаю, що Іордан не саме надійне джерело, але не менш надійне ніж Прокопій. Тому питання відкрите. А ось що цікаве, це те, що всі історики визнають, що острів Рюген має свою назву саме від походження ругів. А на острові Рюген було...слов'янське святилище Свентовіда, найбільш святе місце всіх слов'ян. Документи нам кажуть, що ще в 8-9 віках новгородці творили паломництво на острів Рюген. Відомо, що навіть чехи після хрещення туди їздили. "Раффентшельский митний устав" чітко дає зрозуміти, що руги були слов'янами. Є версія, що начебто спочатку там жили руги германці, потім їх потіснили слов'яни, а назва залишилася. Все добре, от тільки як пояснити, що Регінон пише, що епископ Альбрехт їздив до "княгині ругів Ольги"? Можна були місцевих ругів сплутати, але навіщо народ Русі за "три дев'ять земель" величати ругами? І не тільки німці. Наприклад англійський єпископ Роджер пише про Едуарда Вигнанця:
"бежал из этой земли в землю ругов, которую мы называем Руссия".
Отже германське походження ругів тримається тільки на Прокопії і Клавдії, але їхній рівень розуміння різниці між германцями та слов'янами залишає бажати кращого. І притому ігноруються дані самих германців.
І ще цікава історія з варягами. На думку багатьох норманістів сумніву немає - скандинави. Це так руси називали норманів. Є тоді питання, чого про них йде мова в Візантійців, котрі їх називають "варангами". Може в русів варяги це більш пізня калька з грецького? Може, от тільки греки розрізняють варангів і норманів. Більш того, розрізняли їх і руси. "Повість временних літ" нам каже:
Ляхи же и пруссы, чудь сидят близ моря Варяжского. По этому морю сидят варяги: отсюда к востоку до пределов Симовых, сидят по тому же морю и к западу — до земли Английской и Волошской. Потомство Иафета также: варяги, шведы, норманны, готы , русь, англы, галичане, волохи, римляне, немцы, корлязи, венецианцы, фряги и прочие
Тобто руси не тільки розрізняють норманів і варягів, а навіть норманів зі шведами. Балтійське море називалось Варяжським і згідно з літописцем там сиділи варяги-руси. Про "сидячих варягів-русів" нам каже "Житіє святого Оттона Бамбергського", де сказано, що в них навіть держава є - Рутенія. Дике і войовниче плем'я кажуть нам германці. Більш того, коли руси разом з прусами і поморами напали на Польщу, король Польщі Болеслав уклав з ними перемир'я і щоб скріпити мир оженився на дочці рутенського короля Святополка Сбиславі. Дивні як на норманів імена - Святополк і Сбислава.
Я думаю не треба дуже сильно винуватити древніх істориків (окрім Прокопія, хіба-що) в тому, що вони часто плутали германців і слов'ян. Насправді тоді не було чіткого розділу між ними. Міжплеменні шлюби і взаємність культур свідчать, що в той час етнічної сегрегації між собою в них не було. В той же час, як не можна казати про взагалі відсутність етнічної самосвідомості в германців і слов'ян, адже скажімо літописні дані нам кажуть, про неприязнь до аланів або до аварів була саме етнічною ознакою і не дивлячись на доволі часті спільні воєнні дії, розрізнення між собою вони вбачали чітке. А з германцями було складніше. Водорозділ в цих землях пішов на релігійному ґрунті. Відомо, що ряд германських джерел називає слов'янами...саксів. Навіть мій патріотизм, навряд чи змусить визнати, що є хоч один довод на користь того, що сакси були слов'янами. Це чітко встановлений факт, що вони були германцями. В ті часи слов'янами почали часто називати просто всіх язичників, адже вони хрестилися пізніше. Це змусило і деяких істориків плутатись в своїх свідченнях, як того ж Мавро Орбіні, котрий взагалі германцям права на існування не лишає, навіть приписавши слов'янству готів.
Як бачимо, слов'яни були достойними дітьми свого часу, виявляючи неабияку мужність і в той же час маючи не аби-яку працьовитість. Вони мали всі принади і вади свого часу, а отже міф про слов'янську "кроткість" лише міф і не більше. Не зрозуміло тільки одне, навіщо сучасні історики продовжують лінію ворога слов'янства Прокопія, підхоплену німцями для мотивації своїх солдат у війні проти слов'ян, про бездарність і слабкість слов'янства? Унікальна ситуація коли інші етноси вигадують собі перемоги, ми навпаки усіляко принижуємо власний рід, стверджуючи, що на перемоги не здатні? На такому фундаменті державу не побудувати.
Давньоруські дружини здобували перемоги в битвах, маючи багатотисячолітній досвіт боротьби, як з кіннотою кочівників, так і з лавами загартованої піхоти римських легіонів та лав германських мечоносців. Багато ворогів було у Русі, але незламна стійкість бойового духу, вміння протиставити ворогові гнучку, загартовану віками тактику строю піших полків — основної ударної сили слов’ян, — допомагала упродовж багатьох тисячоліть боронити Рідну землю, на порох нищити лютого ворога. Тож вчімося тримати в руках мечі, щити, сулиці, добрі загартовані стріли, бити ворога бойовими сокирами! Славетні діла наших пращурів! Ознайомтеся з руським бойовим строєм.
Бойові дії звалися «рать», неприятель — «ратний». Війну виповідали через послів. От як про це пише літопис: «Прийшов Володимир із варягами до Новгорода й сказав посадникам Ярополка: «Ідіть до мого брата та скажіть йому: „Володимир іде на тебе, приготовляйся битися з ним“».
Досить несподівана відвертість російського історика Лева Прозорова, як на мене. До речі, він позиціонує себе як патріот Росії, тим не менш це не заважає йому писати такі речі.
Уривки з книги Лева Прозорова "Богатырская Русь. Русские титаны и полубоги":
Еще одной важнейшей работой советского периода в былиноведении была книга С.И. Дмитриевой «Географическое распространение русских былин». Тщательно изучив все данные о местах, где были записаны былины, обычаях местного населения и даже его антропологическом типе, Дмитриева пришла к выводу, что сохранившиеся былины связаны только с поселенцами, предки которых пришли из Новгородских земель. «Там, где преобладали низовские переселенцы из Ростово-Суздальской земли, былин нет, это позволяет сделать важный вывод, что в XIV—XV вв. (время усиления крестьянской колонизации) в Ростово-Суздальской земле былин не было». Так, на Терском берегу Кольского полуострова собиратели отметили странность: жители села Поной не знали ни одной былины, в то время как у их соседей былины записывали десятками. Загадка разрешилась просто: в Поное обитала «москва» — потомки выходцев из Ростово-Суздальского Поволжья. Даже века соседства с поморами, потомками новгородцев, не помогли выходцам из московских земель сродниться с былинным эпосом. Русские былины оказались эпосом Новгорода. В Сибири также былины записывали именно там, где жили переселенцы с новгородских краев.
Не все исследователи приняли открытие Дмитриевой — слишком привычны были представления об «общерусском эпосе»...
Другое возражение, выставляемое оппонентами Дмитриевой, сводится к тому, что существовали, мол, и «поволжские очаги эпической традиции». А вот в самом Новгороде и его окрестностях былин, мол, отчего-то не сохранилось. Кажется, исследователи совсем позабыли о том разгроме Великого Новгорода, что последовал за завоеванием вольного города Москвою. Н.И. Костомаров недаром назвал это время «новгородской катастрофой» — «от Заволочья и до... немецкого рубежа и до литовской границы рассыпались ратные люди, жгли, убивали, полонили. В строгом смысле нельзя назвать этого войной — войска не встречали сопротивления: били безоружных, безответных, безропотных». После этой повальной резни по целому краю последовало насильственное переселение побежденных на московские земли: «...более тысячи семей купеческих и детей боярских выслали из Новгорода и поселили в Переяславле, Владимире, Юрьеве, Муроме, Ростове, Костроме и Нижнем Новгороде. Через несколько дней московское войско погнало более семи тысяч семейств в Московщину, зимой, по морозу, не дав им собраться, не позволив ничего взять с собой; их дома, их недвижимое и движимое имущество — все сделалось достоянием великого князя...
Так добил московский государь Новгород и почти стер с лица земли отдельную северную народность. Большая часть народа по волостям была выгублена во время двух опустошительных походов. Весь город был выселен. Место изгнанных старожилов заняли новые поселенцы из Московской и Низовой земли. Владельцы земель, которые не погибли во время опустошения, были также почти все выселены; другие убежали в Литву. Остатки прежней народности в сельском классе смешались с новой, наплывшей к ним, московской: не удивительно после этого, что Новгород не так, как кажется, скоро примирился со своей судьбой и забыл о своей старине. Потомство вольных людей, расселенное в чужих землях, не имело корней для воспоминаний о старине, и должно было по необходимости распуститься в массе преобладающей московской народности; а потомство новосельцев в новгородской волости и в самом городе не имело ничего общего с прежней станиной... некоторых, по подозрению, заточил в тюрьму, другим давал поместья в южных и приволжских краях...
К сказанному Костомаровым можно добавить показания Гербенштейна — о Новгороде: «Народ здесь был весьма образованный и честный, а теперь стал самый испорченный, заразившись, без сомнения, московскою порчею, которую принесли с собой приходящие сюда московиты». О Пскове: «Образованность и мягкие нравы псковитян заменились московскими нравами, которые почти во всем хуже. Ибо в своих купеческих сделках псковитяне показывали такую честность, простосердечие и простоту, что цена товару у них показывалась без запросу, и без всякого многословия ради обмана покупателя» (Цит. по: Плеханов Г. В. История русской общественной мысли. Книга первая. М. — Л.: Госиздат, 1925. С. 91). Дело, как мы видели, было не в «заражении московскою порчею» и не в том, как наивно полагал Плеханов, что «торжество восточных порядков обусловило... распространение восточных нравов» (там же), а просто в смене народа. Костомаров исчерпывающе ответил тем, кто сомневается в открытии Дмитриевой. В Новгороде и его окрестностях, «волости», просто физически некому было хранить былины. Добавлю, что после чудовищного разгрома, не побоюсь этого слова — геноцида, описанного им, по Новгородчине прошелся еще мор, а лет сто спустя — опричнина. С другой стороны, «поволжские очаги былинной традиции» возникали именно там, куда московиты выселяли новгородцев. Да и называть места хождения былин в Поволжье «очагами» значит просто вводить читателя в заблуждение — поневоле представляется что-то, сопоставимое с Русским Севером, не затронутым нашествием московской азиатчины...
Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор... Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада... Червоно-чорний прапор - це фашизм.
Тим пригодам, які пережив цей чоловік, може позаздрити будь-який супергерой.
Почавши з організації армії Карпатської України, у 1942-1943 рр. оунівець Євген Стахів очолював українське націоналістичне підпілля на Донбасі. Він причетний до створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) - багатопартійного передпарламенту й уряду воюючої України. Він причетний до перетворення ОУН із тоталітарної організації на демократичну.
Зараз важко повірити, щоб українські націоналістичні сили діяли на Донеччині та користувалися там неабиякою підтримкою, чи в те, що саме східняки вплинули на кардинальну зміну ідеології проводом ОУН. Справді, незнання власної історії сприяє породженню міфів, які відводять нас далеко від правди про самих себе.
Останній з керівної ланки ОУН, Євген Стахів все ще хвацько відповідає на запитання, любить пожартувати, дозволяє собі сльози тільки коли декламує вірші Шевченка, і сьогодні святкує свої 94-ті уродини у Нью-Йорку, де живе вже 69 років.
Він голова президії Середовища УГВР за кордоном, кавалер 3-х орденів: "За заслуги перед Україною" (який отримав ще від Леоніда Кучми) і Ярослава Мудрого IV i V ступенів (які отримав з рук Віктора Ющенка).
Ще донедавна Стахів особисто керував власним двадцятирічним "б’юіком". Його старший син - директор з міжнародних проектів Інституту водних ресурсів Корпусу інженерів армії США, лауреат Нобелівської премії Євген-Зенон Стахів, не дуже полюбляє їздити з батьком, до речі, також інженером за фахом. Справа в досить екстремальній манері водіння.
"Історична Правда" бажає Євгену Стахову здоров'я. З нагоди його дня народження ми підготувавали добірку цитат оунівця.
--------------------
Моє основне правило - бути оптимістом. Тільки завдяки цьому - а також умінню пожартувати - я й живу так довго. Тому й доля любила мене, не цуралася.
Намагаюся донести до всіх правдиву історію українських націоналістів. Вірю, що треба писати правду про ці події - без огляду на те, подобається це комусь чи ні. Правда допоможе розібратися історикам в подіях, що відбувалися на українських землях, і хто був героєм, а хто лише хоче жити коштом інших.
Щодня проводжу дві години за читанням інтернету. Читаю статті New York Times, "Української Правди", "Дзеркала Тижня" - щоб знати, що діється в світі, що діється в Україні.
Я пишаюся Перемишлем – він згадується вже в "Повісті врем’яних літ", коли князь Володимир підкорив Червенські городи. Тож я народився в одному з найдавніших міст Русі.
Батько був офіцером Української Галицької Армії. Тож сам час і виховання визначили долю всіх членів нашої сім'ї. Нас було шестеро дітей, і всі ми входили до ОУН.
Через переслідування польською владою ми були змушеніемігрувати до Чехословаччини. Та в тих таборових умовах точилося досить жваве культурне, громадське життя, яке формувало мою свідомість, в першу чергу — національну. Але найбільший вплив мав на мене батько. Він багато розповідав мені про свій рід, про себе, я бачив його в стосунках з людьми, мимоволі перебирав собі його переконання. Батько розповідав мені про своє рідне село, свого батька — Миколу Федоровича Стахова (1850 р.н.). Дідо був жонатий з Параскевією Наливайко — з дому Наливайків, старого козацького роду.
Моєму вибору вступити до ОУН сприяло й те, що мій старший брат Володимир уже був активним учасником ОУН. Він став міністром закордонних справ Української Республіки. Він власне стояв поряд з іншими провідниками ОУН на тому балкончику, з якого у Львові у 1941 році було проголошено про відновлення Української держави.
В 7-му класі мене обрали головою міжкласової шкільної громади. У нас був звичай, що на голову обирали учня 7-го класу на рік. І це був, так би мовити, великий війт на цілу гімназію. Він мав справу з директором, виступав з промовою на святі Шевченка… Я багато цитував Шевченка. Взагалі багато його знаю напам'ять.
Я багато мандрував (ми називали це прогульки) по Карпатах.
19 листопада (1938 року) на студентській забаві в Народнім домі я мав дивну несподіванку. До мене підійшов незнайомий чоловік і запитав: "Вас звуть Євген Стахів?" "Так". "Я Роман Шухевич. Хочу вас попередити, що з Перемишля до Львова приїхала поліція. Арештовує деяких людей, питали про вас. Раджу не йти додому ночувати і взагалі втекти". Я подякував і скористався з його поради. Багато хто тікав на Карпатську Україну, я пішов до Івана Равлика, щоб допоміг.
В ті часи, коли я жив у Карпатській Україні, русинські тенденціїпоширювалися досить сильно. Я вважаю, що Авґустин Волошин[прем'єр-міністр і президент Карпатської України – ІП] вів правильну політику, краще все ж пряником, ніж батогом.
Мушу сказати, що таких добрих людей, як на Словаччині, я мало зустрічав.
У Німеччині я став працівником Української пресової служби, адміністратором, розмножував німецькою і українською всі бюлетені, адресував і носив на летунську пошту - щоб скоріше йшло до Південної Америки і Канади. Дещо розносив особисто по різних бюро в Берліні. Так прожив до вибуху німецько-польської війни.
Вчився їздити на автомобілі, 1 вересня 1939 року якраз складав іспит з водіння. До речі, і досі тут, в Америці, послуговуюся тим свідоцтвом.
Восени 1940 року в Берлін мав прибути Молотов підписувати новий договір — на продовження попереднього. Мій брат передбачав - і попередив нас про те - що існує небезпека арешту. Так і сталося.
Одного листопадового ранку (о сьомій годині) несподівано подзвонили в двері Української пресової служби, де я мешкав. Відчинивши, я побачив двох незнайомих чоловіків в цивільному. "Чи ви Свген Стахів?" Я відразу пригадав собі розмову з Володимиром. "А що, вже приїхав Молотов?" — питаю. Вони збентежено перезирнулись: "Звідки ви знаєте, що ми до вас у справі Молотова?" Я промовчав.
Мене гукнули до телефону. Я взяв слухавку, не знаючи, з ким говоритиму. А то дзвонив комісар гестапо і повідомив, що справу з моїми іспитами погоджено, факультет металургії погодився мені їх відтермінувати, отож я можу спокійно сидіти в тюрмі ще пару днів.
Євген Стахів. Фото 1940-х років
Донбас - земля, яку відкрив душею. Після проголошення Української Республіки у червні 1941-го німці арештували основне керівництво ОУН. Тому було прийняте рішення провести пропагандистсько-просвітницьку акцію за незалежну Україну. Тоді, у 1942 році я отримав завдання від "Леміша" (Василя Кука - згодом Головного Командира УПА, який помер у Києві 2007 року) разом із похідними групами ОУН розвернути підпільну мережу в Донбасі.
Донбас не завжди був таким. Ми, підпільники, у 1942–1943 роках мали там більше впливу, ніж нині має київська влада. Не зважаючи на те, що два десятиліття жили під більшовиками, люди залишилися там демократами!
В той час на Донбасі було більше українських шкіл та газет, аніж за незалежної України.
Ми боролись за самостійну Україну, за демократичну Україну з соціальною справедливістю, рівністю, де би всі громадяни були рівні. Ми знали, що в Україні є національні меншини. Спочатку в нас було гасло "Україна для українців", але я воював на Донбасі і мої колеги казали, що це гасло є недобре, і ми це гасло відкинули і боролись за демократичну країну з рівними правами для всіх.
До війни ОУН була малою галицькою організацією, при тому пронімецькою, оскільки особливих варіантів не існувало. Ми поширили націоналістичні ідеї від Донбасу ген по Крим. Саме те, що члени ОУН побували в містах Східної України, примусило ІІІ-ій Збір ОУН відступитися від крайнього донцовського націоналізму. Для бандерівського націоналізму місця немає, він повинен змінитися.
Бандера хотів повертати назад до тоталітаризму, що було поганодля українського народу. Отже той, хто хоче зводити пам'ятник Бандері, той бажає повертатись до тоталітаризму. Бандері, який не знав, що тут робиться - пам'ятники, а тим, хто тут воював, що? Шухевичу мають бути пам'ятники, а не Бандері! То є кривда для тих, хто воював та гинув, бо вони гинули не за Бандеру, а за Україну.
Коли ми воювали проти німців, то багато хто з Донбасу казав - ми є "русские украинцы". Але мушу сказати, що проти німців там було легко воювати. Проти комуністів тяжче.
Ще пам'ятаю, як обурювався, коли мова заходила про стосункигаличан і східняків. Нам неодноразово говорили, що ми, галичани, повинні змінитися. Говорили, що ми гарні організатори, а от керувати країною нас не пустять, бо Україна - це не лише Галичина, це щось значно ширше, а ми занадто вузько мислимо… Але якщо зараз подивитися на те, хто при владі, то й справді, де там галичани?
Після війни я виїхав до Америки. Саме там у 1953-му вперше побачив фільм "Молода гвардія". Гірше того, моїм ім'ям назвали зрадника молодогвардійців - Євгенія Стаховича. Я був злий, як чорт. Я знав, що ім'я перекрутили. Більшовики як прийшли, то хапали всі німецькі документи. А в тих документах значився такий чоловік, як Євген Стахів. Адже німці шукали мене цілий рік. Ці документи й були надані Фадєєву, коли той писав свій роман.
Я категорично заперечую існування "Молодої Гвардії"! Те підпілля, яке описав у своєму романі Фадєєв, буквально змалювали з національно-визвольного руху. Фадєєв просто "перефарбував" його в червоний колір та додав провідну роль партії.
Червоно-чорний прапор - це є фашизм. Бо тільки більшовики, нацисти й італійські фашисти Муссоліні зробили партійні прапори державними. До речі, в УПА не було жодного червоно-чорного знаку! Тільки синьо-жовті та жовто-сині прапори, бо то були бандерівці та мельниківці. Армійці бандерівського напрямку виступали під синьо-жовтим прапором, а мельниківці - під жовто-синім.
Співпраця ОУН з німцями була вже давно. Задовго до Другої світової війни, ще до приходу до влади Гітлера. Німеччина на той час була республіканська - демократична. Українці разом із німцями робили саботажі проти Польщі.
Версальський договір поділив Україну навпіл, залишивши частину під Польщею. Німеччина воювала за ревізію цього договору. Ми всі, патріоти, також стояли за ревізію цього договору, щоб знову об'єднати Україну. Отже, ми стояли з німцями на однакових позиціях щодо ревізії цього договору. Ми сподівалися, що будемо об'єднаною країною в новій Європі, хоч і розуміли, що так звана "Нова Європа" - це буде гітлерівський СРСР! Ми готові були задля об'єднання України стати німецьким васалом.
Мої колеги хваляться, що ми почали воювати проти німців. Ні. Це німці нас змусили з ними воювати. Я був такий самий германофіл, як і всі другі, але коли вже почали німці шукати за мною, то і я став з ними воювати. І зараз я кажу, що німці добре зробили, що нас тоді розігнали, бо ми би ніколи не мали самостійної України. Нас світ прокляв би, що ми є прислужники німецькі!
УПА не винна ні в чому, бо тоді УПА не було! Армія з'явилося в 1943 році на базі боротьби з гітлерівцями. То було повстання проти німців.
Зараз кажуть про "ОУН-УПА", і це є більшовицька провокація. Була ОУН і була УПА. Хто об'єднує ОУН та УПА, той провокатор.
Я не раз говорю за кордоном з тими дивізійниками, хто дійсно був у німецьких дивізіях, і вони кажуть, що воювали за Україну. Яку? Під німцями? А як я кажу, що ви воювали за Німеччину, то вони шаленіють.
Є два націоналізми: екстремістський із еміграції, штучно привезений назад у Київ, і новий народний націоналізм, репрезентований Майданом. На Майдані панував правдивий історичний український дух – козацький.
Тривалий час американська історіографія базувалася на російських заготовках, що Київ – то мама Росії. Донині частково так залишилося, й у цьому я теж бачу провину Києва. То не я чи Шевченко мусимо дбати, а українська наука. А хто очолює досі українську науку?
Паспорт Стахова 1946 року
Нове тисячоліття в цій частині світу залежатиме від дружньої співпраці народів Центральної Європи. У 1938 році я воював проти угорців за вільну Карпатську Україну й сидів у їхній в’язниці. А тепер інші часи.
То змінилося, вже немає війни, жодного ОУН-УПА. Тільки співпрацею з сусідами ми можемо щось зробити для України, сьогодні дружба й лояльність означають більше, ніж спротив.
Я очолював Товариство українсько-єврейської співпраці.Український антисемітизм був шкідливим і злочинним ідіотизмом.
Не так тії воріженьки, а як свої люди. Росіяни тут ні до чого. Вони тільки тішаться, що хохли тут один одного їдять. І так було в Україні після Хмельницького, і так було після Мазепи, і після 1918 року, так є зараз.
УПА я оцінював і оцінюю дуже високо. Це була моя армія, я вербував до неї добровольців. А ОУН? Це була моя партія, а Бандера й Лебедь були моїми провідниками. Але я мислив інакше, ніж вони, дискутував із націоналістами. Тільки от воєнні часи не сприяли дискусіям.
Зараз ми повинні бути всі разом. Ми можемо мати різні погляди, але якщо хочемо мати демократичну міцну Україну - треба об'єднуватися!
------------------------
Ця стаття скомпілювана з висловлювань Євгена Стахова, які були опубліковані в книгах, інтерв’ю, сказані під час особистої розмови.
Більше про білі плями в українській історії від безпосереднього її творця - у автобіографічній книзі Євгена Стахова "Крізь тюрми, підпілля і кордони. Повість мого життя", яку укладач цього тексту готує до перевидання.
ЛИСТОПАДОВЕ ПОВСТАННЯ 1918 (Листопадовий Чин, Листопадовий Зрив) – українське національно-визвольне повстання, що відбулося в ніч з 31.10 на 1.11.1918 у Львові, внаслідок якого було утворено Західно-Українську Народну Республіку. В жовтні 1918, передбачаючи близький розпад ослабленої війною і національно-визвольними рухами Австро-Угорської імперії та перебуваючи під впливом факту існування Української Держави у Наддніпрянській Україні, західні українці почали готуватися до створення власної незалежної держави. Ще в вересні 1918 у Львові було створено Військовий Комітет, який розпочав підготовку до збройного повстання у Галичині. 18-19.10.1918 у Львові відбулися збори всіх українських депутатів австрійського парламенту і українських членів галицького та буковинського сеймів. До участі у нараді були запрошені по три представники від основних політичних партій Галичини і Буковини, вище греко-католицьке духовенство. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду (УНРаду; див. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19), яка стала представницьким органом українського народу в Австро-Угорщині. 19.10.1918 УНРада проголосила Українську державу на всій українській етнографічній території Галичини, Буковини та Закарпаття і закликала національні меншості вислати своїх представників до УНРади. Президентом УНРади було обрано Є. Петрушевича. В свою чергу польські політичні діячі 28.10.1918 створили у Кракові т. зв. Польську Ліквідаційну Комісію, яка мала 1.11 прибути до Львова і за допомогою військових частин захопити владу в краї. 30.10.1918 УНРада, враховуючи ці обставини, поставила перед австрійським урядом вимогу передати їй всю повноту влади в Галичині. Однак намісник Галичини ген. К. Гуйн відповів на цю пропозицію відмовою. 31.10.1918 на спільному засіданні членів УНРади і Військового Комітету було вирішено взяти владу в місті збройним шляхом. Військовий Комітет було перейменовано в Українську Генеральну Команду (див. Український Генеральний Військовий Комісаріат), яка мала здійснювати безпосереднє керівництво повстанням. Штабом повстання став Народний Дім у Львові. Повстання розпочалось о 4 год. ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1500 вояків, зайняли ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк. Над ратушею і намісництвом було піднято синьо-жовтий прапор, австрійського намісника Галичини ген. К. Гуйна і коменданта Львівського військового гарнізону ген. Порсфера було заарештовано. 1.11.1918 о 7 год. ранку сотник Д. Вітовський склав рапорт К. Левицькому про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади. Розпочався період становлення української державності у західно-українських землях (див. Західно-Українська Народна Республіка).
