В місті Богуслав, що на Київщині, урочисто відкрили монумент

"У пам'ять про підпільників ОУН Богуславського району".

Місцем для вшанування земляків богуславці обрали подвір'я Свято-Миколаївського чоловічого монастиря Української Православної Церкви. "Це святиня Богуслава, видатна туристична принада. Відвідини монастиря - неодмінний пункт програми будь-якого подорожнього, - пояснив вибір один з організаторів спорудження пам'ятного знаку богуславець Олександр Мельник. - Отже, кращого місця для пам'ятника годі придумати!" На гранітній плиті викарбувано: "Петро Солуха - голова районного проводу ОУН 1941-1943 рр., редактор районної газети "Вільна Україна"; Георгій Фастовець - член ОУН, з 1943 р. - голова районного проводу ОУН; Мирослава Лещенко - зв'язкова ОУН; Іван Любарський - член ОУН; Василь Коваленко - член ОУН; Гнат Недобитий - співробітник Служби безпеки ОУН; Іван Сарапука - керівник осередку ОУН в с. Медвин; Іван Кондратюк - "Кубанець", "Кучерявий" - член ОУН; Дмитро Гриб та його брат (ім'я невідоме) - члени ОУН; Марушевський - член осередку ОУН в с. Медвин; Мартиненко - художник, член районного проводу ОУН; Науменко - член районного проводу ОУН; Пантюха - член ОУН". В листопаді 2010 року на подвір'ї монастиря відкрили пам'ятний знак богуславцям-козакам Армії УНР Іванові Білецькому та Оверкові Бондаренку. Джерело>>>

Сьогодні, 21-го липня 2011 року, у 105-у річницю з дня народження Олени Теліги, о 12-ій годині в Бабиному Яру біля Хреста, символічної могили розстріляних героїв, відбулися покладання квітів і панахида пам’яті Олени Теліги, Михайла Теліги, Івана Ірлявського, Івана Рогача та інших українських патріотів, які були знищені за те, що були українськими патріотами-націоналістами, що змагалися за незалежну українську державу.

В українській історії, без сумніву, забагато трагічних сторінок. Українці надто часто опускають національні прапори, відзначаючи знакові дати свого минулого. 

Проте в українському історичному календарі є дати, які, незважаючи на трагічний контекст, пробуджують відчуття національної гордості. Це дні, коли образа і несправедливість поступаються відчуттю героїчності духу, ореолом якого овіяні такі постаті, як Олена Теліга.

[ Читати далі ]

""Спочатку Україна в серцях українців, потім – держава на українській землі."

 Степан Бандера ( 01.01.1909р.- 15.10.1959р.вбитий агентом КГБ Б.Сташинським)  

"ОУН виступає проти більшевизму тому, що більшевизм – це система, якою Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність... Більшевизм засобами фізичного винищування бореться на східноукраїнських землях з українським народом, а саме – масовими розстрілами в підземеллях ГПУ, виголоджуванням мільйонів людей і постійними засланнями на Сибір та Соловки... Тому що більшевики приміняють фізичні методи, тому й ми вживаємо в боротьбі з ними фізичний метод...".

http://www.stepanbandera.org/bandera_nabytovych.htm

“Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя”.

У цій думці є пояснення, чому фізичне знищення Бандери не вирішило жодного із завдань, які ставило перед собою КҐБ

Лев Ребет  ( 03.03.1912р.- 12.10.1957р.  вбитий агентом КГБ Б.Сташинським )    

Предтеча української державності. Лев Ребет: політик, вчений, публіцист

«український народ, будучи у Східній Європі народом із найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська — біла і червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є пустим звуком».

Улюблена мелодія Степана Бандери  на слова Богдана Лепкого.

"Ішов відважний Гайовий"

                                      

В останні роки з наближенням 9 травня більше відчувається не дух свята Великої Перемоги над фашистами, а тотальний срач на предмет хто кого переміг, хто був на чиїй стороні і хто найбільш білий і пухнастий. А шкода.

При цьому видно, в тому числі і з цього сайту, що дуже велика кількість людей агресивно і безапеляційно відносить УПА і їх послідовників до фашистів. При цьому все що сказано і написано тримається на двох умовних стовпах.

1. В західній Україні живуть самі люті бандерівці, які тільки і чекали, як би підкласти свиню такій чудовій державі як Савєцкій Саюз. Тому з приходом Гітлера ледь не всі поголовно кинулись у різні СС, УПА чи ОУН, а їхні нащадки ще сміють шанувати Бандеру і Шухевича. За це їх усіх треба повернути Польщі, перестріляти чи зробити ще щось у стилі гуманного радянського правосуддя.

2. Всі бандерівці – неодмінно бандити, бо їх боялося місцеве населення. Люди боялися ходити в ліс (бо пограбують і уб’ють), а ще воїни УПА іноді самі нападали і грабували села. Якщо села грабували воїни Червоної Армії, то звісно, це все одно були перевдягнені бандерівці.

Відчуваєте протиріччя? Хотілося б у такому разі уточнити, де ви більше забрехалися?

То все-таки мирне західноукраїнське населення страждало від цих бандюг, і ставлячи його в один ряд зі злочинцями, ви прирівнюєте заодно себе до недорозвиненого бидла? Чи все ж таки місцеві їх підтримували (інакше як би бандерівці протримались в лісах ще кілька років після війни), відповідно і мали вони якісь свої цілі, відмінні від плану Ост (інакше навіщо їх так масово і довго підтримувати їх, після того як стало ясно, що Німеччині гаплик)?

Непорядок.

Ну а так, УПА, звісно ж, – злочинна організація. Партія™ так сказала.

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601

Колківська Повстанська Республіка (березень - листопад 1943 року)!

Унікальним явищем в історії національно-визвольної боротьби була Колківська Повстанська Республіка, створена весною 1943 року на Волині з центром в містечку Колки, що неподалік від м. Луцька. 

Формування Колківської держави почалося у березні 1943 року. Повстанський загін командира «Олега» (Миколи Ковтунюка) вигнав із м. Колки і навколишніх сіл німців та поліцаїв. Інші повстанські відділи ОУН-УПА звільнили від фашистів та більшовицьких партизанів населені пункти Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківецівського, Степанського районів Волинської області. Утворився острівець вільної, незалежної Української Держави, яка проіснувала до листопада 1943 року. Народ любовно назвав її Колківською Повстанською Республікою. Отже, на звільненій території утворилася і активно діяла українська влада. Відділи ОУН і УПА допомагали населенню організовувати свою власну адміністрацію та надавали їй всебічну підтримку. У цій Повстанській Республіці найбільш активним було життя військове. У селі Старосілля розмістився великий політично-видавничий осередок, у якому працювали представники майже з усієї України, а кореспондент «Дніпровий» був родом із Зеленого Клину. У цьому осередку опрацьовувалися статті, відозви, вишкільні матеріали, тощо. Політична література розсилалась далеко за межі Волині. Це був своєрідний штаб, про який мало знали сторонні. В КОЛКАХ була розташована військова школа. Тут містився штаб групи УПА «Турів», командиром якої був «Олег» (М.Ковтунюк), а згодом – «Рудий» (Юрій Стельмащук). Штабом керував майор «Клим». У Колках побував Роман Шухевич. Він зустрівся з командиром УПА «Північ» Дмитром Клячківським («Климом Савуром»), провів нараду командирів УПА, надав допомогу в справі організаційної роботи. Все доросле населення республіки було зобов’язане проходити різноманітний військовий вишкіл: суспільно-політичний, старшинський, підстаршинський, розвідувальний, тощо. В Колках діяла школа артилеристів і мінерів, а також курси самооборонної кінної розвідки та політосвіти. Почали працювати школи, лікарні, а також клуб, в якому проходили мітинги, збори і концерти, читалися лекції. Були відкриті пункти по переробці продуктів харчування та виготовленню товарів широкого вжитку. Відновлено роботу електростанцій, світло подавалося в лікарні і школи. Для охорони населення від грабіжників Головна команда УПА організовувала самооборону. Кожен надрайон, район, село, ставали військовим табором, а весь народ–вояками. В селі Копилля було виконано і обладнано 7 бункерів, де було закладено 450 центнерів жита, 45 центнерів борошна, 300 кілограмів сухарів, 7 операційних столів, лікарняні ліжка та медикаменти. Особлива увага приділялася навчанню і вихованню дітей та молоді. З 15 вересня 1943 року почали працювати школи. Організацією та розвитком шкільництва відав шкільний інспектор, який був підзвітний політичній референтурі ОУН і УПА. Для надання медичної допомоги в селах Головним командуванням ОУН-УПА створювалися медичні та аптечні пункти, а також невеличкі шпиталі на 5-6 ліжок. Були відкриті курси медичних сестер. В Колках діяла надрайонна Служба Безпеки і Революційний суд. Все це свідчить про те, що Колківська Республіка була досить організованим і Владиним утворенням з елементами державності. Існував взірцевий громадський і повстанський порядок. Німецькі окупанти не могли спокійно дивитися на острів вільного життя на окупованих ними землях і робили все, щоб його ліквідувати. Декілька разів були спроби розгромити Республіку силою місцевих гарнізонів, але завжди перемога була за повстанцями. І лише 4 листопада 1943р., залучивши регулярні фронтові частини (артилерію, танки, авіацію), нацисти знищили Колківську Повстанську Республіку.

ЖОРСТОКЕ знищення Колківської Повстанської Республіки, масові розстріли українських патріотів викликали всенародну ненависть до окупантів, активізували і посилили боротьбу УПА з німецькими фашистами.        http://dipcourier.livejournal.com/40741.html

* скільки можна пояснювати комзомбі що Український народ боровся за власну незалежність і державність! Віддавав найкращий цвіт нації, патріотичну освічену молодь, найдорожчі скарби народу гинули в боротьбі з червоною та чорною чумою. Їх нащадки повинні були зараз очолити наше суспільство та збудувати державу мрії десятків поколінь Українців (високоорганізованої, культурної, освіченої, духовної, елітної європейської нації), але народ при виборі Держава чи зневага віддав найцінніше своїх синів і дочок, і не маємо ми зараз права борсатись в червоному блювотинні бо вони дивляться на нас, а з відтіля добре все видно.

Немає двох протилежних правд і вибір як тоді АБО МИ УКРАЇНЦІ і у нас є майбутнє, АБО НАС ЗАГАРБНИКИ  і надалі впевнено розвиватимуть до рівня Сомалі та Зімбабве.

Як один з «аргументів» використовується фотографія, яка нібито зображує епізод «злочинної діяльності УПА», а саме, так званої «дороги до самостійної України». На відомій світлині — дерево, до якого примотані колючим дротом чи прибиті цвяхами маленькі діти. 

І хоча, завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити. Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків.

Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином. Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. «Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, — стверджують автори газети Rzeczpospolita. — Чотири жертви — це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)».


Уперше фото надрукували у статті «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці» авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в «Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів», який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

«Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, — наголошує Rzeczpospolita. — Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції».

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: «Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)». Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго «Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя» з іншим підписом: «Діти, вбиті підрозділами СС «Галичина» в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)».

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, російськомовними інструкціями загонам НКВС по катуванню людей з метою провокації українсько-польської ворожнечі та дискредитації УПА, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини — не поодинока.

""Перечисленные ниже методы пыток и зверств представляют собой только примеры и не охватывают полного собрания способов лишения жизни в муках, применяемых бандитами из москальско-комуняцкой НКВД, к Украинским детям, женщинам и мужчинам. Изобретательность пыток награждалась. Преступления против человечества, совершенные комуняцкими террористами, могут быть предметом исследования не только историков, юристов, социологов, но также и психиатров.
001. Вбивание большого и толстого гвоздя в череп головы.
002. Сдирание с головы волос с кожей (скальпирование).
003. Нанесение удара обухом топора по черепу головы.
004. Нанесение удара обухом топора по лбу..............................
135. Прибивание маленьких детей вокруг толстого дерева, растущего у дороги, создавая, таким образом, так называемые "венки". ""

В рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВД майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області, побиття голови сільради села Комарувка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів.:

Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/....

Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд... Чи не УПА їх розстріляло так само як польських офіцерів в Катині? А приховувати розстріли НКВС поляків мусили бо тоді вся версія про дружню допомогу полякам 17 версня 1939 введенням радянських військ для захисту від німців розсипається вщент, навіщо тоді 5 березня 1940 срср дружньо розстрілювати фактично польську армію?

Пригадайте скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото — чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В"ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя «УПА», виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як «свідчення злочинів УПА». Пригадаймо й поширювані наклепи про «Залізні Хрести Шухевича» та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва «Під чужими прапорами», в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Який висновок з вищеописаного? Властиво, їх два. Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім «аргументам і фактам». І висновок другий, основний, — все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві.

19 декабря 2007 Сергій Вересень, «Наша справа Луганськ»
http://www.top.lg.ua/news/?id=13598 http://kobzar.at.ua/news/zlochini_upa_piznajte_pravdu/2010-05-19-108

Створені й таємно підготовлені напередодні радянсько-німецької війни похідні групи ОУН Степана Бандери поступово проникали на Україну слідом за німецькими військами. Формування та перекидання на схід так званих "похідних груп ОУН" відбувалося без будь-яких істотних перешкод з боку німецьких окупаційних органів та спецслужб. Вони були розділені на 3 великі групи: "Центр", "Північ", "Південь". Завданням було організувати українську владу, прищепити народові віру у власні сили й перемогу, політична активізація всіх сил міста і села, охоплення промислових центрів своєю пропагандою.

Похідна група ОУН "Південь" під проводом З.Матли повинна була охопити своїми діями південні області України з центром у Дніпропетровську. Спочатку вона налічувала 1000 членів, поділялася на 6груп, які повинні були охопити Одесу, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ.

У кінці серпня 1941 р., після окупації Дніпропетровська німцями, там розташувався провід Південноукраїнських земель (ПвУЗ). У вересні під керівництвом Святослава Вовка (З.Матли) відбулася перша нарада проводу, де вирішено закінчити діяльність похідних груп у Південній Україні й перейти до створення підпільної організації.

Перед майбутньою підпільною організацією були поставлені такі завдання: провести широку роз’яснювальну роботу серед українського населення з метою вилучення їх з-під впливу більшовиків. Ця робота повинна мати політично-пропагандистський характер. Також організувати акції на захист народних мас від терору окупантів.

Треба було налагодити зв’язок окремих частин з головним проводом ОУН. Він забезпечувався групою "роверистів" (велосипедистів). Також були організовані охоронний відділ і служба безпеки. Дніпропетровська область була поділена проводом ПвУЗ на округи. Вони, в свою чергу, поділялися на райони. Далі ОУН-Бандери (ОУН-Б) почала створювати органи місцевого самоврядування. Головою обласної адміністрації стає Б.Олійниченко, його заступником В.Регей - члени ОУН. Створення цієї адміністрації відбувалося за згодою військового командування Дніпропетровська, яке очолив фон Альберті.

ОУН багато уваги приділяла залученню молоді. Наприклад, у Нижньодніпровську діяла націоналістична молодіжна організація, що ставила собі таку мету.

Коли німці обмежили легальну діяльність ПвУЗ ОУН, вона почала використовувати інші способи пропаганди - листівки. Це був один із найпоширеніших засобів підпільної роботи ОУН. У переважній більшості бандерівські листівки мали антирадянське спрямування, але великого значення приділялося й антинімецькій пропаганді. Так, наприклад, у 1942 р. під час відправлення молоді на роботу до Німеччини були поширені листівки такого змісту: "Молодь України, ми страждали 24 роки від комуністів та євреїв, а зараз потрапили під чобіт Гітлера, не треба їхати до Німеччини..."

Проте ідеологія ОУН-Б на початку війни була орієнтована в основному на радикально настроєну галицьку молодь, вона не відповідала інтересам навіть прихильної до українського націоналізму частини населення Східної України.

Однак, завдяки дискусії, яка була організована З.Матлою і Ю.Лемешем і проведена серед частини населення Дніпропетровської області, були переосмислені поставлені раніше завдання. З’явилася нова національна програма українського націоналізму, яка була викладена в документах: "Постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН" (серпень 1943), "Платформа й устрій Української Головної Визвольної Ради" (липень 1944). Нова ідеологія ґрунтувалася на загальнолюдських свободах і правах людини.

Така активна діяльність не могла не розлютити німців. 16 вересня 1941 р. вони провели перші арешти членів похідних груп ОУН-Б в нашому місті. Через тотальні репресії в Дніпропетровську осередок проводу ПвУЗ пересувається з центру міста на його передмістя, а пізніше до Кривого Рогу. З Кривого Рогу розконспірованого З.Матлу переправляють до Одеси. В результаті фашистського терору оунівське підпілля зазнало величезних втрат. Переважна більшість членів похідних груп ОУН першої хвилі були розстріляні або кинуті в концтабори.

За час свого існування на Дніпропетровщині ОУН не вдалося досягти широкої підтримки населення. Через це організація змушена була обмежитися пропагандистською діяльністю і не чинити збройного опору ворогу. Головним же досягненням і результатом діяльності ОУН-Б на ПвУЗ стали зміни в самій ОУН-Б, в її ідеології. З регіональної й екстремістської організації ОУН-Б перетворитися на загальноукраїнську політичну силу. Вступивши у відкриту війну з більшовицькою і німецькою владою, ОУН-Б була приречена на поразку, бо зробила ставку на боротьбу з обома тоталітарними системами.

 Официальный веб-портал Днепропетровского городского совета

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них. Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу. Для нас вона важлива з таких міркувань: по-перше, маса – це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кількість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бойовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбудить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глухій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповідної акції, щоб їх покликати. По-друге – нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість. У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу. Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Очевидно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити. Пізнати середовище – значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання. Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнайбільшою кількістю їхніх справ. Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опанування широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить. Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. Подібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої дільности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, вирощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити. Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про переставлення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, розрахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньо-політичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим нижчий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи. Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань. Насамперед – зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі. При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути. Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили – все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відставлення поважної кількости людей до праці. Але для продовжування і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил. У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспозиції стане багато нових людей. Їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з більшим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мірою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас. У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громадського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання – це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці. У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політичним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо його, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо. Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміґраційних. Ця маловідома стаття Степана Бандери була надрукована під псевдонімом С. Сірий у 1946 році та відкрила собою цикл статей Провідника ОУН (б) у виданні «Визвольна Політика». Стаття є надзвичайно актуальною в двох аспектах – історичному та практичному, оскільки дає низку практичних вказівок щодо роботи з людьми. Стаття додає нових штрихів до портрету С. Бандери, який навіть в описах багатьох його нинішніх прихильників виглядає як мужній, ідейний, патріотичний, але нетолерантний до тих, хто не сповідує націоналістичної ідеології, фанатик, зациклений на праведній ненависті. Саме цього образу дотримуються багато тих, хто сьогодні в Україні називає себе бандерівцями (при цьому дехто з них взяв для своїх організацій емблему та ідеологію нацистів, проти який створена бандерівською ОУН Українська повстанська армія вела збройну боротьбу), а тому показушно вимахують червоно-чорними прапорами та крикливо вип’ячують націоналістичні гасла на акціях іншої спрямованості, де головними мають бути інші речі, та в регіонах чи в середовищах, де ці гасла й кольори не розуміють і не сприймають (ці псевдонаціоналісти також видають за націоналістичні власні новітні, часто відверто нацистські ще й закордонного походження, гасла і терміни, яких ні Бандера, ні бандерівці не вживали). Стаття «Значення широких мас та їх охоплення» показує, що Степан Бандера не був вузькочолим, затиснутим вузькими рамками фанатиком, а, навпаки, адекватно сприймав реальність і був не лише гарним пропагандистом, але й аналітиком, що виробляв ефективний підхід до роботи з людьми, розуміючи, що люди, які не є у своїх поглядах націоналістами чи й взагалі патріотами, не належать через це до ворогів, і що з ними треба працювати іншим чином, ніж з однодумцями, яких достатньо просто мотивувати. Стаття є гарним прикладом, як саме має працювати з народом справжній націоналіст, а не розцяцькований червоно-чорною символікою блазень, якщо справді прагне принести користь Україні, а не егоїстично заявити, що він – особливий.