Разломы в Турции начались с крупных антикоррупционных операций 17-25 декабря 2013 года. В этих операциях присутствовал и иранский «бизнесмен» Реза Зарраб, который обвинялся в том, что подкупил министров режима Эрдогана, и через банки в Турции, осуществлял торговые операции и тем самым нарушил установленное США иранское эмбарго.

Кто такой Зарраб?
Обвиняемый в нарушении санкций США против Ирана, молодой парень Зарраб был направлен в Турцию Иранской разведкой. В Турции Зарраб женился на популярной поп певице Эбру Гюндеш и тем самым тоже стал хорошо известным. Раздавая на право и налево миллионы долларов, часто в виде взяток, Зарраб превратился в » бизнесмена-мецената». Таким образом чёрные деньги, которые было невозможно отмыть через мировую банковскую систему из-за санкций, теперь спокойно отмывались в Турции.

Так посредством Ирана, Турция оказалось в сложной ситуации на международной арене. Ну, а Иран сдал своего агента в США, где он будет разматывать моток информации и тем самым нанесёт большой удар по Турции.

Американские органы следствия обвиняют турецко-иранского бизнесмена в нарушении режима санкций, который на тот период действовал в отношении Исламской Республики Иран. 19 марта 2016 года суд Флориды обвинил Зарраба в незаконных финансовых махинациях с правительством в Тегеране на сотни миллионов долларов.

С 2012 по 2016 годы ИРИ была отключена от международной платежной системы SWIFT, что вынуждало Тегеран осуществлять финансовые операции с внешним миром через турецкие банки. По данным прессы, Зарраб также закупал крупные партии золота, которые затем переправлялись в Иран.

Арест в США турецко-иранского бизнесмена Резы Зарраба позволит разоблачить коррумпированных министров в правительстве Реджепа Эрдогана, которые в декабре 2013 года сумели избежать уголовного наказания. Так сразу же после ареста Зарраба, лидер оппозиционной Народно-республиканской партии Турции Кемаль Кылычдароглу заявил, что «Зарраб выступит в Америке», «раскроет все грязные махинации, на которые он шел с четырьмя министрами», намекая на экс-министров турецкого правительства от Партии справедливости и развития — Эгемена Багыша, Зафера Чаглаяна, Муаммера Гюлера и Эрдогана Байрактара, которые стали фигурантами громкого уголовного дела. 17 декабря 2013 года их обвинили в коррупционных связях с Заррабам, но Эрдоган объясняет эту историю происками так называемого параллельного государства, во главе которого якобы стоит исламский проповедник Фетхуллах Гюлен.

Эрдоган расценил крупные антикоррупционные операции как попытку переворота против своей власти и отправил всех задействованных в этих операциях за решётку, прокуроров, полицейских и судей в том числе. Используя силу СМИ Эрдоган заставил народ забыть об этом расследовании.

Вместе с делом Зарраба соединятся воедино много концов, такие как : Отношения между Эрдоганом и ИГИЛ; задержанные в Турции 12 граждан США (обвиняемы в причастности к перевороту в Турции, заключены в тюрьму. Среди задержанных – священник, ученый НАСА и профессор химии); отношения бывшего советника по национальной безопасности Майкла Флинна с Эрдоганом и Путиным.

Дело Зарраба будет рассмотрено в суде штата Нью-Йорк 27 ноября. Закрытое Эрдоганом дело теперь всплывает на международной арене и с ещё большим вниманием к нему. Результаты этого дела могут привести к серьёзным глобальным проблемам и с вероятностью способствовать новым эмбарго по отношению к Турции, а так же к ухудшению отношений между США, Россией и Ираном.

Эрдоган очень близко интересуется делом Зарраба и обеспокоенный тем ,что адвокат Зарраба уже 5 дней не имеет информации о местонахождении клиента, приказал министерству иностранных дел Турции отослать ноту США по этому поводу. За три дня отправлено 2 ноты. Примечательно, что нота не высылалась даже тогда, когда были напряжённые отношения между США и Турцией, когда 11 турецких солдат были задержаны американскими силами 4 июля 2003 года на севере Ирака. Тогда турецким солдатам были надеты наручники, а на голову – мешки. Затем они были перевезены в Багдад для допроса по неподтвержденные подозрениям в подготовке нападения на одного из высокопоставленных курдских чиновников.

В деле Зарраба фигурируют 6 банков Турции, на которых держится вся экономическая система страны, и они могут быть наказаны санкциями или штрафами. В преданной Эрдогану газете Сабах были названы эти банки (к сведению украинских бизнесменов): Халкбанк (Halkbank), Вакыфбанк(Vakfbank), Япы креди(Yap Kredi), Иш банкасы( Bankas), Гаранти(Garanti)и Акбанк (Akbank). В случае санкций или штрафов, денежной системе будет нанесён большой ущеб и экономика Турции окажется в опасности. Ну а это означает конец режиму Эрдогана.

А между тем экс-министры, имена которых упоминаются в коррупционном скандале, готовят себе отходную. Так,Совет министров Турецкой Республики Северного Кипра предоставил гражданство бывшему турецкому министру Эгемену Багышу и бизнесмену Эмруллаху Туранлы. Важнейшей особенностью нынешней структуры ТРСК является то, что она не является членом Интерпола, и нет никаких обязательств по экстрадиции правонарушителей.
Дело Флинна

В США не один Зарраб мешает спокойно спать Эрдогану и его команде. Ещё есть Флинн, о котором отзываются как о замешенным в связях с Россией и Путиным, вмешательством в выборы президента США.

Эрдоган после попытки госпереворота 15 июля 2016 года обвинил Фетхуллах Гюлена в его организации. Передав «доказательства», которые невозможно использовать из-за недостоверности, в судебные органы США, Эрдоган не стал ждать судебного разбирательста, а решил действовать напрямую через советника Трампа Флинна. Ему предложили 15 млн долл. за выдачу Гюлена. Эрдоган думал провернуть похищение, как у него это получалось сделать в Малайзии, Пакистане и африканских странах со сторонниками движения Гюлена, но что то пошло не так.

Специальный прокурор США Роберт Мюллер расследует предполагаемую причастность бывшего советника по национальной безопасности Майкла Флинна к плану похищения мусульманского проповедника Фетхуллаха Гюлена, проживающего в США, и передаче его Турции.

Юнус Эрдогду

- Яке ж ти все-таки хелло 

Вофка засумував

Но это по технике. А вот по сути что имелось в виду? Политический посыл на сближение? Да еще и с указанием, кто ведущий наездник, управляющий "движущей силой"?

Чем бы дитя не тешилось... 

А сколько еще таких публикаций, которые приводят на ум детский сад!

Много их, этих шутников, которые не думают о будущем, о том, что надо сделать уже сейчас, немедленно. Они не стоят у станков и не управляют производствами. Им не стыдно за развал экономики и обнищание народа. Им бы только "шутки юмора" варганить, да находить тех, кто за это платит. Куда придем с таким контингентом?

Сьогодні у Вашингтоні нова адміністрація президента Трампа намагається сформулювати, якою буде політика США щодо російсько-української війни.

Сьогодні у Вашингтоні нова адміністрація президента Трампа намагається сформулювати, якою буде політика США щодо російсько-української війни. Цьому найближчим часом буде присвячена зустріч Трампа і Порошенка. 

Трамп намагається більш прагматично переосмислити роль США у світовій політиці, проводить аудит можливостей і ризиків. Ситуація в Україні — один з важливих вузлів. Необхідність військової допомоги Вашингтон у принципі не заперечує, і це незаперечна заслуга друзів України в США, у тому числі в самій Республіканській партії. 

Однак експертів у Вашингтоні цікавлять відповіді на три запитання. 

1. Чи є критично необхідною для стримування російської армії постачання Україні летальних видів озброєння?

2. Чи не спричинить розширення програми американської військової допомоги ескалацію бойових дій і наступальні дії РФ у відповідь?

3. Якими саме мають бути стратегія і структура військової допомоги Україні?

Щоб відповісти на ці три запитання, слід мати об'єктивне уявлення про те, що насправді відбувається на війні.

Отже, на російсько-українському фронті в Донбасі завдовжки 426 кілометрів точаться локальні бойові дії за контроль над тонким ланцюжком опорних пунктів і панівних висот. Суцільної лінії оборони обидві сторони не вибудували, оборона має осередковий характер, проміжки між позиціями забезпечуються вогневим контролем і мінними загородженнями. Зважаючи на великі проміжки між позиціями, дуже малі сили на передовій, інших засобів забезпечення безпеки своїх військ, окрім регулярних обстрілів, не існує. Цивільні патрулі ОБСЄ діють тільки у світлий час доби, у зону інтенсивних боїв вони не заїжджають — це небезпечно.

Війна ведеться силами піхоти, з регулярним застосуванням важкої артилерії, танків, сучасних засобів розвідки і вказання цілей, найсучасніших систем радіоелектронної боротьби. Важке озброєння застосовується обмежено, витрата боєприпасів невисока, однак точність застосування зброї постійно зростає. Основне бойове навантаження — на піхотне озброєння. Обидві сторони не вдаються до глибоких наступальних операцій, війна ведеться обмеженими силами відділення-взводу, включення в повному складі рот і батальйонів відбувається нечасто. Разом із тим війна в такому локальному обмеженому форматі не припиняється. 

Однак немає жодних передумов для припинення бойових дій. Росія продовжує воювати, Донбас перетворився на полігон для бойової підготовки російської регулярної армії. Сюди на ротаційній основі перекидають її підрозділи. Система управління, розвідки, артилерія, РЕБ, логістика — усім цим займаються російські військові. 1-й і 2-й армійські корпуси окупаційних військ на рівні від штабу батальйону до командування корпусів укомплектовані російськими офіцерами в статусі "радників", що мають насправді повноваження реальних командирів. Також у Донбас регулярно направляють мотострілкові й танкові підрозділи для виконання навчально-бойових завдань, включаючи пряму участь у бойових діях. Номінально призначені на командні пости місцеві сепари виконують, у найкращому разі, функції учнів у "радників", або є просто "головами, які розмовляють" для пропаганди. У всіх бойових підрозділах стрижнем бойових груп є російські найманці. Загальна чисельність російських військовослужбовців у Донбасі постійно становить приблизно 5—6 тисяч осіб.

1-й і 2-й армійські корпуси російських найманців організаційно входять до структури новоствореної 2016-го року 8-ї загальновійськової армії Південного військового округу ЗС РФ, розгорнутої на кордоні з Україною і в Донбасі. Найближчим оперативним резервом російських окупаційних корпусів є новостворена 2017 року 150-та мотострілкова дивізія, розгорнута за годину їзди від кордону з Донбасом. Завдяки постійній присутності російських бронетанкових підрозділів окупаційні корпуси не остерігаються українських наступальних операцій і можуть зосереджувати всі свої сили в першій лінії, не турбуючись про резерви.

За рахунок масштабного застосування новітніх видів озброєнь у Донбасі Росія забезпечила певну перевагу в окремих видах бойового застосування важкої артилерії, у засобах розвідки і вказання цілей, застосуванні безпілотної авіації для завдавання ударів по військових об'єктах України далеко від лінії фронту. Це дозволяє російському командуванню утримувати паритет у бойових діях, незважаючи на великі проблеми російських окупаційних військ.

Основною проблемою Путіна у війні є брак людських ресурсів і відчутний чисельний некомплект, який не вдається заповнити, попри чималі кошти, що їх виділяє Москва на утримання окупаційної армії. Українські війська на даний момент мають певну чисельну перевагу на фронті й значну перевагу в мотивації та якості бійців. Слід відзначити непопулярність війни в Росії, різке зниження кількості найманців з РФ, що складають основу бойових підрозділів противника. Однак російська армія володіє досконалішими технічними засобами. Важливий фактор — брак мотивації особового складу, оскільки цілі війни незрозумілі, ідея приєднання Донбасу до РФ публічно заперечена російським керівництвом, а багато популярних польових командирів російських найманців ліквідовані під час міжусобних конфліктів за сфери впливу за участі самих російських спецслужб. Усе це знаходить підтвердження в тому, що у 2015—2017 роках українська армія міцно втримує за собою ініціативу й зуміла взяти під контроль десятки квадратних кілометрів "сірої зони" — неконтрольованої території між опорними пунктами противників, залишеної в результаті російського наступу 2014—2015 років і закріпленої за Україною Мінськими угодами. Російське командування, попри низку нападів і атак на українські позиції, зазнало невдачі у спробах зупинити взяття "сірих зон" українцями. Здобуття українськими військами тактично вигідних позицій значно підвищило стійкість оборони й упевненість у своїх силах. Але зроблено це, в умовах технічної переваги російської армії, насамперед завдяки мотивації і відвазі піхотинців.

Однак посилення української оборони не може повністю виключити атак малих груп російської піхоти і вогневих нальотів важкої артилерії й танків. Втрати сторін у 2017-му стабілізувалися. Бойові втрати України — від 15 до 25 воїнів щомісяця. Небойові — 10—15 людей щомісяця. Це дуже важкі й помітні для країни втрати. Однак вони не знижують бойового духу армії. 

Таким чином, ми бачимо, що Росія готова обмежити масштаби війни, мінімізувати кількість жертв, однак війну Путін припиняти не збирається. Силовий важіль РФ використовує як постійну готовність підірвати ситуацію й натиснути на становище в Україні шляхом військового вторгнення або обмежених бойових операцій.

Росія вкладає великі ресурси, щоб із допомогою тисяч російських "добровольців" та "відпускників" із регулярної армії підвищити боєздатність окупаційних корпусів. Це робиться для зниження участі у прямих бойових діях регулярних військ та для готовності в будь-який момент відбити можливі атаки українських військ самотужки.

Усе це показує неефективність суто дипломатичних інструментів для припинення війни. Росія не має наміру припиняти війну виключно під впливом санкцій та переговорів.

Суто військове вирішення проблеми, аналогічне операції "Буря" в Хорватії 1995 р., було б єдиним швидким варіантом вирішення цієї проблеми. Однак організаційно Україна до швидкої й рішучої операції, яка мінімізувала б кількість жертв, поки що не готова. 

Водночас очевидно, що, коли тиск на дипломатичному фронті не буде пов'язаний із посиленням тиску на фронті війни, Москва зможе продовжувати локальні бойові дії тривалий час, багато років. 

Є єдина очевидна проблема Путіна — гостра нестача особового складу для окупаційних військ внаслідок різкого падіння популярності війни проти України в російському суспільстві. 

У зв'язку з викладеним вище на поставлені американськими експертами запитання можна відповісти так.

1. Поставки будь-якої зброї мають бути частиною стратегії участі США в забезпеченні безпеки України і спрямовуватися на усунення дисбалансу в системах озброєнь, які застосовує російська армія в Донбасі. Треба розуміти цілі. Летальна зброя необхідна Україні передусім не як політичний сигнал. Вона необхідна , щоб позбавити Росію технічної переваги, завдяки якій Путін нині завдає втрат українським військам, населеним пунктам та об'єктам інфраструктури. Адміністрація Обами поставляла певні дуже важливі види озброєнь, які трохи знизили критичне відставання в технологіях української армії, однак досі і близько не забезпечили паритету з російськими окупаційними військами. Це не дає змоги врівноважити сили сторін, показує слабкість військової допомоги Заходу Україні й дозволяє російській армії завдавати значних втрат українським силам. 

Україні необхідна летальна зброя, яка б змогла швидко уражати мобільну російську важку артилерію, що розміщується на віддалі 10—20 кілометрів від переднього краю і часто безкарно обстрілює українські позиції, а також високоточні системи ураження станцій радіоелектронної розвідки та цілевказівки. В умовах мінських обмежень і великої переваги російської армії в боєприпасах точність набуває ключового значення. Відставання української армії в інших видах важкого озброєння не є таким критичним, як у цій сфері. Для вирішення цих завдань потрібні керовані ракети повітряного або наземного базування, або ж далекобійні артилерійські системи з корегованими чи керованими боєприпасами в комплексі з системами виявлення, зв'язку та керування вогнем. Така допомога дозволить у стислі терміни змінити характер бойових дій, і небезпека швидкого удару у відповідь значно знизить ефективність застосування російської важкої артилерії для обстрілу українських позицій та населених пунктів. 

2. Пряма участь російської армії в масштабних боях із прориву оборони українських військ наразі малоймовірна. Російське командування розуміє, що лобове зіткнення й маневрені бойові дії завдадуть великих втрат, а це небезпечно для Путіна, оскільки загрожує переляком російського суспільства та повторенням "афганського" й "чеченського" синдромів, коли непопулярні війни дискредитували правлячі режими. Влітку 2014 р. в російській армії були масові відмови від участі у війні проти України. Крім того, падіння російської економіки внаслідок західних санкцій може тривати у разі вторгнення. Санкції завдають втрат Росії, і загроза їх посилення також робить сценарій масштабного вторгнення малоймовірним.

Дії Росії у відповідь за рамками Мінських угод можуть бути викликані тільки за сценарієм війни в Грузії 2008 р. Тобто якщо українська армія почне глибоку наступальну операцію, яка проходитиме в повільному темпі, що дасть російському командуванню час для аналізу обстановки, підготовки вторгнення та інформаційної кампанії на підтримку війни. За інших умов Путін не ризикуватиме своєю армією. Чи може відбутися гонка озброєнь у Донбасі? Ні, оскільки Росія бере участь у цій гонці з самого початку і вже давно застосовує на фронті всі найсучасніші види своїх конвенційних озброєнь. До речі, з'ясувалося, що можливості російської армії досить обмежені, а сучасна бойова техніка поставляється у війська в обмежених масштабах. Технічна перевага в окремих видах озброєнь російської армії відчутна тільки на окремих ділянках фронту. 

3. Стратегія військової допомоги Україні в умовах Мінських угод і обмеження застосування озброєнь калібром вище 100 мм має будуватися не на поставках окремих видів зброї, а на комплексному підвищенні боєздатності ЗСУ та НГУ, щоб Україна могла самостійно вирішувати проблеми безпеки на фронті в Донбасі. Україна має якісну і кількісну перевагу в піхоті, і нав'язування противникові сучасної піхотної війни стало б ключовим чинником посилення боєздатності України. Для цього потрібні комплексні поставки насамперед нелетальних видів озброєння піхоти. Пріоритети такі: 1) тактичний і оперативно-тактичний зв'язок для оснащення цілих з'єднань та об'єднань; 2) системи керування військами і засобами ураження; 3) засоби розвідки та цілевказівки, засоби артилерійської розвідки, засоби пасивної радіоелектронної розвідки, засоби РЕБ; 4) масові поставки засобів для забезпечення нічних дій частин і підрозділів піхоти, системи нічного бачення й тепловізійні приціли, лазерні далекоміри й оптоелектронні засоби спостереження. 

Навіть регулярна російська армія не здатна оснастити й підготувати піхоту для операцій уночі у складі цілих батальйонів. Такі поставки дозволили б Україні зосередити кошти на закупівлю озброєнь на оснащення армії протитанковими ракетними комплексами та високоточною зброєю вітчизняного виробництва. На фронті протяжністю 426 кілометрів найбільш уразливе і слабке місце противника — якість і кількість піхоти. Перемога у війні для України може полягати не в глибокій наступальній операції, а в радикальному ослабленні боєздатності та зменшенні бойової чисельності окупаційних військ. Окупаційна армія не витримає втрат на рівні 200—300 найманців на місяць. Зникне бажання заробити легкі гроші, стане неможливо вербувати нове поповнення. Як тільки Кремль зрозуміє, що його військові інструменти в нинішніх умовах не працюють, Росія муситиме йти на поступки на переговорах. Якщо США допоможуть Україні довести росіянам, що військової переваги в цьому конфлікті в них немає, а проблем і втрат більше, ніж політичних можливостей, — Росія знову спробує повернутися до політичного формату переговорів, і війну вдасться спрямувати в русло мирного врегулювання. Ситуація в Сирії тривалий час перебувала в глухому куті, доки зовсім недавно, згідно з рішенням Трампа, американська армія не почала бити по позиціях російського союзника Асада, і доки не було оголошено зону безпеки, закриту для дій армії Асада та російських військ, де порушники одразу отримують бомбові удари НАТО. Росія розуміє тільки мову сили. Тільки ефективна й системна військова допомога Заходу дозволить створити умови для реального мирного врегулювання та виведення окупаційних військ. За нашою інформацією, і в Конгресі США, і в Радбезі, і в Міноборони багато хто це розуміє. Проекти рішень готові. Але остаточне рішення приймає президент, для якого Росія внутрішньополітично токсична, а ось для душі — близька. Слово за Дональдом Трампом.