Я ще досі під впливом всього того що відбулось - неприємні відчуття від поразки, від розуміння, що ті хто називався моїми друзями, приятелями та добрими знайомими - мене не підтримали. Досі намагаюсь зрозуміти, як люди можуть бути такими лицемірними (не впевнений, що саме так це слово звучить українською, але доки не пригадав кращого синоніму...), продажними, брехливими, злорадними, песиместичними та байдужими...

В моєму світі, який я щодня бачу за рожевими окулярами власного оптимізму, таких людей не буває взагалі... а тут, під час виборів, їх з мене зняли та замінили на інші, в яких вся країна стала брудною, чужою, дуже-дуже хворою... 

Сумно стало так, що перший час аж руки опустились, нічого не хотілось робити. Але це ненадовго, бо після суму цей образ викликає у мене жаль, та ще більше бажання чимось допомогти в ций ситуації, спробувати покращити її, щось робити і робити без зупинки - до самої перемоги.

Завдяки участі у всіх передвиборчих процесах, спілкуванню з багатьма людьми, я отримав достатньо досвіду, який тепер можна буде впровадити в життя.

Напевно, все це було не даремно. Дуже хочеться в це вірити... І радує те, що відповідність того у що я вірю до реальності завжди в першу чергу залежить від мене самого (-:

Дожився - балотуюсь в депутати міської ради... а навіщо це все мені взагалі? Що я сам з цього отримаю, що зможу дати людям, як це вплине на моє життя?

Зараз відчуваю сум та хвилювання... Хвилююсь, бо не знаю, наскільки добре мені вдастся робити те, заради чого я балотуюсь... і сумно, бо не відчуваю впевненості в тім, що мені взагалі вдастся перемогти на виборах... Точніше, сумно не через те, що я щось втрачу, а через те, що якщо мене не буде, то наврядчи інший кандидат стане робити те, що міг би зробити я на його місці...

Більш ніж 10 років тому я познайомився з військовою системою, і міг би мати там чудову кар"єру, не дивлячись на те, що навіть коли поступив - не розбирався в званнях і не мав жодного знайомого серед військових. Тоді це мені не завадило організувати КВК, стати сержантом та командиром взводу, отримати повноваження секретчика, налагодити стосунки з курсовими офіцерами та старшокурсниками...

Зараз історія дуже схожа - я іду туди, де мало з чим знайомий. Все що у мене є - сильний намір та чітка мета. З них я отримую впевненість, сили, натхнення... Я здогадуюсь, якою є "офіційна ціна політичної кар"єри". І точно знаю, що не хочу погоджуватись на неї.

Тоді я пішов в конфронтацію з системою та був змушений вийти з неї. Цього разу я, напевно, до останнього шукатиму можливість альтернативних вариантів - буду спробую знайти якнайбільш однодумців, розвиватиму спільні ідеї, постараюсь бути таким зразком для інших, за яким захочуть іти інші... І тоді життя покаже, яка "валюта" краща - гроші та зв"язки, чи наполегливість, вірність своїм принципам, працьовитість та підтримка справжніх друзів.

Що я сам з цього отримаю? Перш за все - надзвичайний життєвий досвід участі в виборах в якості учасника, а не спостерігача. Вже зараз світ починає мінятись перед очима. Що ж далі буде?! А якщо пройду, то ще й досвід керування життям цілого району з позиції влади... В будь-якому разі я отримаю досвід спілкування з людьми різного віку та соціального статусу, з органами влади (ЦВК, ДВК, ТВК, міліцією тощо). Буду більш впевнений в своєму майбутньому, бо якщо зараз я вже роблю такі речі, то далі будь-які інші мені вже точно не здаватимуться неймовірними чи складними. Точно зміниться моє світосприйняття та розуміння сенсу життя (в котрий вже раз...).

Що зможу дати людям? Напевно, кожен з мешканців мого району отримає для себе саме те, на що очикує. Хто вважає депутатів ледачім лайном - так і буде на мене дивитись, що б я не зробив, і скоріш за все навіть не спробує зі мною зустрітись та поспілкуватись. Ті, хто вважатиме мене помічником, прийдуть до мене з проханнями та напевно отримають все, що я зможу надати їм зі своїми можливостями. А також залишуться ті, кому просто буде байдуже, вони навіть про моє існування не знатимуть (-:

В різних регіонах Дніпропетровська балотується ще декілька десятків таких ідейних людей, в яких я впевнений майже як в собі самому... Тому я вже буду не сам, якщо пройду - думаю, це вдастся зробити ще хоча б декільком з нас...Разом ми вже будемо набагато міцнішими до впливу з боку тієї системи у владі, що склалась зараз. Аби тільки в нас дійсно повірили. Ух!

... багато букав знову вийшло... треба вчитись викладати свої думки коротко та зрозуміло (-:

Бажаю всім спокійної ночі та солодких снів. Микола Калакуцький.

 Якому богу молимося браття
 За кого, сестро, на устах молитва?
 Чи не за тих, хто кидав нас за грати,
  З яким - наша споконвічна битва.

 

  Напевно так розмістилися Небесні Світила на початку 20-го століття, що наша українська нація потрапила під поголовне винищення.Можливо тому, що ми забули і закинули своїх Богів, сповідуючи яким, наші предки жили щиро і правдиво.Не за Авраама, Якова чи Давида треба було просити їхнього Бога, а за відновлення храмів сіл та міст. Хіба ж буде чужий Бог оберігати нас?
     Тепер ні в кого не виникає сумніву, що голодомор прораховувався і здійснювався найперше для того, щоб винищити українство, а якщо сказати простіше і відвертіше: голодомор був чітко спланованою акцією проти всього українського народу, який став колективною жертвою доти небаченого політичного терору.
    Історія, як відомо- це дії не якихось вигаданих народів, це дії і вчинки конкретних людей, людей певного племені і роду. Частіше всього люди стають заручниками суспільної системи, за якої їм суджено явитися на світ. Та хіба винні в чомусь прості люди, що народилися при Чингіз-Хані, Гітлері чи Сталіну? Але ж саме вони стають першими жертвами страхітливих систем.
     Без знання національної історії, зокрема знання голодоморів, без повернення шаноби до своїх дідів-прадідів та могил своїх пращурів  не можна подолати теперішнє історичне безпам"ятство. Ми мусимо знати свою історію, нам потрібна історична правда: Хто організував голодомор? Що за люди?. Хто керував сатанинською машиною?
     Українці багато століть перебували під чужинцями: з 13-го століття не було своєї законодавчої влади, короля і королівського двору, своєї армії, філософії і права.Керований інстинктом самозбереження, наш народ упродовж свого
підневілля намагався витворити політичну національну еліту. Провідник нації- інтелігенція, ніяк не могла вирости з почуттів підданства його імператорській величності імператору Російської імперії, всліпу ідейно блукала, коли в більшовиках і комуністах бачила не імперіалістів,а соціал-демократів. Вийшовши з етнічних українців, інтелігенція не
подолала в собі комплекс меншовартості і не навчилася боротися проти своїх катів. Винниченко, вмправдовуючись, казав,що українських інтелігентів, які свідомо будували незалежну Україну в 1917-1920 роках, було всього 300 осіб.
     Коли нація не має своєї патріотичної еліти і в історичному забутті переходить безголовою масою з десятиріччя в десятиріччя, не усвідомлюючи свого історичного і космічного призначення, то це дуже важко назвати правильною позицією.
    20-те століття в історії України було позначене могутнім піднесенням патріотичного руху. У відповідь на активне пробудження народу Російська імперія обдумано спланувала і завдала жорстоких ударів, розрахованих не на "покарання" непокірних,а на фізичне винищення українців при допомозі голоду.Голодомори виявилися набагато дієвішою зброєю, ніж депортації і розстріли на місці.
  Хіба ж можна забути голодомори до воєнних і післявоєнних років? Хіба не повинні покаятися і спокутувати гріхи своїх
ідейних батьків нинішні нащадки авторів і виконавців цього страшного злочину- комуністи,які зіграли цілком певно
регулюючу роль у задумі перерозподілу геополітичного впливу в рамках багатополярної структури тогочасного світу .
Головна ж мета- вилучення Росії з системи міжнародних відносин.Був запущений механізм створення моделі вилучення з світової політичної гри ключової держави, якою була Росія, за допомогою швидкоплинного захоплення влади.З а цією моделлю Україні була відведена роль "розмінної монети".Саме це і стало підґрунтям для організаціїї
голодоморів...
                                                                               

згадка про вересневий вечір на Володимирській гірці

 

Пригадую... Вечірній древній Київ

Князь Володимир у задумі споглядав.

Зітхав Дніпро... Про що він мріяв?

Неголосно що князеві розповідав?

 

ПраЮний, Вічний, Дід Старезний - Час

Над містом сиві крила розпростав.

Дніпро, і гірку Володимирську, і нас

Двох м'яко присмерк вересневий огортав.

 

Незламний, в бронзі князь на постаменті,

Як хоронитель Києва, з хрестом стояв.

Світ поза часом, простором, в моменті

Завмер в молитві... Бога прославляв!

29.09.2010

 

© Stepans’ka Marina (SMG)

 

 

 

 

По самому краєчку свідомості бродить моя душа. Поривається от-от впасти за межу, злетіти униз, у незнану прірву підсвідомого... Розривається на тисячі шматків, витравлюється зсередини трунком твоїм, тим, який ти влив усередину мене. Хочеться голосно кричати, надірвати зв'язки, волати щосили, звіриним риком розривати нутро, вивертатися назовні, хрипіти у агонії, розчинитися у безкінечності, щезнути... Ось яку отруту ти влив мені у душу. Вона знищує мене зсередини, поступово, але неминуче вірно. Клітину за клітиною  - перетворює, перероджує, змінює. Любов...
...Між нами лежить прірва. Ні перестрибнути її у нестримності бажань, ні перепливти на коряблях мрії, ні перейти стежками буднів, ні перелетіти на вітрах надії. Лише - кинутися униз, ламаючи руки, ноги, шиї... Крила... Життя... Розбиваючи серця, що розлетяться тисячами крихітних шматочків по світу, застрягнуть уламками у митях майбутнього. Між нами - прірва часу. Нездоланна. Незрушна. Безжальна і бездушна. Глухо стугонить відлунням людського осуду, іронічним сміхом, брутальністю натовпу...

Великие изречения

• «Сначала они тебя не замечают, потом смеются над тобой, затем борются с тобой. А потом ты побеждаешь».
• «Наша способность достичь единства при существующем разнообразии будет прекрасным испытанием для нашей цивилизации».
• «Мир достаточно велик, чтобы удовлетворить нужды любого человека, но слишком мал, чтобы удовлетворить людскую жадность».
• «Если ты хочешь перемену в будущем — стань этой переменой в настоящем».
• «Ненасилие явилось среди людей, и оно живет. Оно — предвестник мира во всем мире».
• «Я уверен, что если бы Христос жил сейчас среди людей, Он благословил бы жизни многих из тех, которые, может быть, даже никогда не слыхали его имени… совершенно так, как написано: «Не всякий, говорящий Мне: „Господи! Господи!“ войдет в Царство Небесное, но исполняющий волю Отца Моего Небесного». Уроком Своей жизни Иисус дал человечеству великую цель единственную задачу, к достижению которой мы все должны стремиться. Я верю, что Он принадлежит не одному лишь христианскому миру, но целому человечеству, всем странам и народам».

  ---

Подивився кіно про цю видатну людину, багато про що замислився під час перегляду, і записав собі на довгу згадку декілька цитат:

"Зпочатку око за око - потім весь світ може стати сліпим"

"Нищенство - це теж форма насильства"

(фільм дивився з російським перекладом, цитати навів у власному перекладі на українську мову)

Впевнений, що в його трудах можна знайти ще безліч мудрості. Дуже радий мати можливість навчитись новому досвіду, подивитись на світ трішки іншими очима. Час від часу перегляд подібних фільмів сприяє зрісту мотивації, підйому духовності, покращенню настрою і зміцненню віри в світле та добре майбутнє.

Раджу подивитись всім, хто ще не дивився!

Розплету волосся в місячному сяйві,
Полечу блукати вітрові навстріч.
Не питай навіщо – запитання зайві,
Я з собою хочу бути віч-на-віч.

Заплету у коси мерехтливі зорі,
У віночок сплівши розмаїття снів.
Знаєш, а тобою вони знову хворі
І нема спасінні вже від них мені…

Позбираю іскри у сіянні ночі,
Щоб зуміти мрію серцем берегти…
Ну чому у неї знову твої очі
І чому до тебе знов несуть вітри?

Розіллюсь бажанням по нічному небі,
Розчинюсь в зірковім ароматі свіч…
Не питай навіщо, не питай, не треба,
Я сама з собою плачу віч-на-віч…

Розплету волосся і розправлю крила,
Я не чарівниця – просто добре так
Вільною від світу в далечінь щосили
Полетіти й мрії відчувати смак…

Не б’ється серце спомином надії,
надвоє розколовшись в самоті.
Я знаю, що сама розбила мрії,
якими дихала до нині в пустоті…

Мовчить душа. У неї слів немає,
немає сліз і розпачу нема…
Вона як тінь, вона уже зникає –
розбита, очерствіла і німа…

Як хочу я розвіятись туманом,
розплавитись у мареві світів,
щоб жодних докорів, образ, обману,
ніяких зрад, думок і почуттів.

Як хочу я гарячою сльозою
в вогонь перетворити заметіль
і стати вітром, сонцем, тишиною –
лиш розчинити б ними весь твій біль…

Перелистаєш іноді сторіночки життя
і не знайдеш для себе віри, розуміння,
лиш тільки біль, журби мелодія осіння
і розшматовані бажання й почуття...

Спитаєш в осені чому все стало так –
чому із переливів радості і сміху
перетворилось все на розпачу утіху,
а серце й досі не повірить в це ніяк...

Спитаєш ... тільки от вона не відповість,
бо нащо їй такі зневірені питання,
бо нащо твою сповідь слухати до рання, –
у її світі ти лиш випадковий гість.

Ти тінню промайнеш в її солодких снах
і повертатися назад уже не схочеш –
заплакані занадто в неї зорі-очі,
занадто гіркоти і правди у її піснях...

Поплачеш з нею, погодуєш із руки
своєї мрії поневолену жар-птицю,
переконаєш себе в щасті, що лиш сниться
і розірвеш утрачені для нього сторінки...

Сильва Яна на сервере Стихи.ру