Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сім’я бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сім’ю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

Исключительно для истории. Сегодня, 12 августа 2016 года, начали заготовку томатного сока. Первый раз был пробный - чтобы руки вспомнили, новое сито проверить и вообще как-то почин заделать, освежить в памяти сам процесс, который должен быть в идеале доведен до автоматизма. Ну вот.. как если почти год не бегал ежедневно километров пятнадцать, то для начала хотя бы вспомнить как вообще эти чертовы кроссовки надеваются. А когда надел, то попробовать пробежаться для начала вокруг дома. Иначе не бывает - навыки надо обновлять и тренировать.

Так что, с почином - первая банка (1.8 литра) томатного сока нового урожая забацана, новое сито опробовано, а тонкие нюансы техники вспомнятся и отшлифуются уже в процессе. Здравствуй сезон томатного сока 2016 и прощай говно (надеюсь, навсегда).

Про немца Рудольфа помню, но накапливаются новые случаи, а тут еще и сезон томатного сока начался. Могу не оправдать надежд, ибо томатный сок куда важнее социальных сетей и записей в дневник.

Кстати, новое сито для томатного сока стоило 150 гривен. Так что надо очень стараться, чтобы его окупить.

В туалете уже почти не пахнет, обработал там всё хлоркой. Просто залил весь пол прямо до состояния глубокой лужи и оставил высыхать на сутки. А когда просохло и выветрилось, то говном уже и не пахнет. А хлорка - летучая, тоже выветрилась за пару дней. Других вариантов просто не было.

И вот еще. Мне кажется, что шеф хотя бы ради приличия должен признаться, что это не он наколдовал и напроклинал в ответ на безобидный стишок про говно, которое я не хотел дарить. Вот на его месте я бы точно зашел, попереминался с ноги на ногу и поклялся могилами предков, что ничего такого не желал, ибо происки всевышнего. Но... Ладно, проехали.

Смотрю наш фотоальбом,
Фотографии, где мы вдвоём.
И сердце пронзает боль,
А в душе огонь!
Прости, но я не могу осознать,
Что мне тебя больше не обнять!
Почему ушёл ты, и оставил меня одну...
Мне плохо без тебя...
Братик, любимый, ну почему?
Почему ушёл от меня навсегда?
Прости, но я не верю этому,
Как и тому, что теперь одна...

И разбивается о пустоту,
Подобно соколу в ночи.
Приди ко мне во сне,
Приди и поговори со мной чуток!
Обними меня как в старые времена,
И дай совет своей маленькой сестренке...

16 вересня на Майдані незалежності традиційно відбудеться акція, присвячена пам’яті журналіста Георгія Гонгадзе, де журналісти, громадські активісти та небайдужі громадяни вшанують память Георгія та інших загиблих журналістів.

На акції за традицією буде заборонена партійна та організаційна символіка і гасла на підтримку тієї чи іншої партії або організації. Це не заважає членам всіх політичних партій та громадських організацій взяти участь у акції як звичайним громадянам.

Ми, як і в 2005-му, 2006-му, 2007-му роках, звертаємося до всіх бажаючих долучитися до організації акції. І знову констатуємо, що особливого прогресу у розслідуванні вбивства журналіста не відбулось. Не в останню чергу і через те, що в Україні досі не досягнуто тих високих стандартів журналістики, за яке віддали життя Георгій та інші його загиблі колеги. Бо журналістика так і не стала четвертою владою.

Більше того, ми бачимо, що багато хто в Україні (і з політиків, і з журналістів, і з інших середовищ) хотів би забути про справу Георгія Гонгадзе, і прагне, щоб про це забуло суспільство. Але ми нагадаємо! Бо, доки жива пам’ять, доти залишаються надія і ймовірність, що розслідування загибелі Г. Гонгадзе та інших журналістів будуть доведені до кінця, що знищення людей за висловлені ними думки не стане нормою, що в суспільстві не зникнуть моральні принципи, за які Георгій та його колеги віддали свої життя, що ми нарешті колись житимемо в нормальній країні, де правитимуть закон і мораль, а не цинізм і понятія.

Акція, як і в попередні роки, розпочнеться о 19.00 на Майдані Незалежності. Так само, як і в 2005-му, 2006-му, 2007-му роках її організаторами є звичайні громадяни, а не партії чи громадські організації. Тому на акції традиційно не буде трибун і ораторів, персональних промов та списку організаторів, а використання символіки будь-якої партії або організації, підняття за допопомою гасел чи в інший спосіб питань, які не стосуються теми акції, вважатимуться як піар та аморальна спекуляція на смерті журналістів і неповага до пам’яті загиблих. Це не заважає членам всіх політичних партій та громадських організацій брати участь в акції як звичайні громадяни.

Кошти для проведення акції збираються за допомогою пожертв серед всіх небайдужих громадян. І кожен може внести свій внесок в її проведення. Жертводавці, як і організатори, не рекламуються. Єдине ім'я, яке ми оприлюднили - це невідома широкому загалу дівчина з Києва, визначена організаторами як одержувач коштів, які жертводавці перераховують за допомогою переказів (тел. 8066 1365984, Катерина).

Ми, як завжди, маємо прохання до журналістів:
1) Висвітлити цю акцію, ігноруючи спроби будь-яких політичних чи громадських структур афішувати свою причетність до неї.
2) Взяти участь у акції та вшанувати пам’ять Георгія Гонгадзе, допомігши, по можливості, в її організації та висвітленні.
3) Розмістити оголошення про акцію в своїх виданнях чи озвучити з телеекранів.
 

Скорблю со всеми...

Я в память уплыла от берегов , воспоминаний волнами качаясь и мысли стайкой
разноцветных рыбок, играя, вспыхивают яркой чешуей. Все дальше, глубже темная
пучина притягивает и манит, открывшись и вот уже почти до дна добравшись, я
понимаю, что не хватит сил мне возвратиться на поверхность яви. Кораллы детских
розовых фантазий уводят в тонкий мир иллюзионный, где смешиваясь, череда событий
расцвечена рисунком представлений. Все зыбко и наполнено туманом, вдруг проступают
скалы преткновений, муренами зубастыми обиды и мутным илом разочарований,
наполнены разбитых кораблей, мореным дубом выстланные трюмы. Пора в подлунный мир
мне возвращаться, прогулкой освежив воспоминанья, я прихвачу с собой жемчужин пару
и может быть, оправив их достойно, кому нибудь на память подарю.

 ЗАБЫВАЕМ МЫ ПРО НАШИХ МАМ.

Забываем все-таки про мам. А они скучают вечерами, Изредка названивая нам И всегда интересуясь нами. Времени у нас, обычно, нет - Мы живем серьезными делами, Забывая часто, что в ответ Позвонить мы обещали маме. Мама, я звоню тебе, когда На душе осенние печали. Чтоб, как в те - далекие года Слушали меня и понимали. Хорошо, что есть куда звонить, Хорошо, что есть кому ответить. Пусть не рвется долго эта нить, Может быть, главнейшая на свете! Как они, что их волнует там? Далеко, а может, близко где-то... Забываем мы про наших мам. И легко себе прощаем это.