Чи день той був, чи то була примара,
Яка торкнулась враженням чола.
Пішла зоря вечірня на мадяри,
На чужину, як водиться, пішла.
І я б пішов – не видно небокраю,
Я б залишивсь – та що робить мені?
І я б заснув – а сну усе немає,
Є тільки ніч крилата у вікні.
Утішся, не журись і не зови,
Хто захотів – давно зумів почути,
Ховає осінь руки в рукави,
Ховає тиша пройдене в забуте.
Нехай мовчить спустошений етер,
Нехай душа одужує неспішно,
У неї є сьогодні і тепер,
І сонця зачарованого вишня.
А за лісу чорною бровою,
Де трясуть повітря поїзди,
Ходить жовта осінь за тобою,
Їй чомусь не хочеться сюди.
Зіркою пресвітлою не блисне,
Не сипне росою крадькома,
Може, їй зі мною надто зимно,
Може й сенсу йти сюди нема.
Такий тепер стоїть над світом морок,
Такий кривий в думках панує лад,
Іди дізнайся, хто кому є ворог,
Чекати звідки підступу та зрад.
Коли усі до ближніх охололи
Та владарює впертість баранів,
То свій не той, з ким пуд спожито солі,
А хто за шкіру сала не залив.
Невагомість. Романтика.
Час дрімоти і чар.
Осінь вішає бантики
Нецілованих хмар.
Десять кроків до ирію.
Радість враження тчуть.
Павутинка за мрією
Вирушає у путь.
Осінній день зачитано до дір,
За ясним сонцем скінчена гонитва,
Приносить вечір місячний Псалтир,
І починає бубонить молитву.
Іде печаль на сторону чужу,
Плетуть зірки тихцем магічні сіті,
І все, що я тепер тобі скажу,
Інакше трохи треба розуміти.
А дерева такі стрункі!
А яке в них яскраве листя!
Утікають в ніщо віки,
Тільки тут все давно на місці.
Ясна осене, нумо, тлій!
Днів привітних примножуй сяйво!
Може, я тут хоч трохи свій?
Може, я тут для часу зайвий?
І знову поле – щедрості правиця,
Замріяне в квітучій тишині
Скажи-но, що тобі ночами сниться?
Кого пускаєш в думи потайні?
Яке тобі майбутнє до вподоби?
Що в серці торжествує чи болить?
Чи мариш гострим плугом хлібороба,
Чи від мани тремтиш кровопролить?
