Ольга Кирилюк

У квітні 2008 року (тобто ще до подій у Грузії) “Русский журнал” опублікував статтю під назвою “Операция “Механический апельсин”. У ній вперше було озвучено чіткі російські плани війни в Україні. Війну подано як намагання попередити етнічні чистики російськомовного населення в Україні, які почнуться, якщо Україна вступить до НАТО.

Подано три ймовірні сценарії.

1. “Захоплення Криму”. Автор вважає, що потрібно захоплювати аеродроми, порти та українські частини. Однак не атакувати, якщо ті не чинять спротиву. Ставка на “позитивну реакцію російської більшості”. А далі – проведення референдуму та входження Криму до складу Росії.

2. “Захоплення Півдня і Сходу”. Уводиться російський термін “юго-восток” і нав’язується ідея, що нібито це якесь унікальне, відмінне від іншої України утворення. Автор уперше в інформаційному полі реанімує імперський термін “Новоросія”. Головна ставка на те, що населення цих територій ще остаточно не визначилося з етнічною самоідентифікацією і тому позитивно ставиться до Росії.

Захоплення причорноморської території автор пропонує почати “с разгрома украинского флота ударами с воздуха”.

3. “Возвращение матери городов”, що передбачає “установление контроля над Киевом и центральными областями”. Звісно, ж маніпуляція словами: не “агресія”, а “повернення”; Київ не столиця окремої держави, а “центр російської духовності і державності”.

На цьому етапі автор передбачає спротив з боку українських військ, а тому пропонує вирішити проблему за допомогою застосування ядерної зброї “в районе Припятских болот”. Однак вважає, що до “ядерного удару” можна не вдаватися, якщо мобілізувати добровольців “из числа русской молодежи юго-востока”.

Ми знаємо, що ці сценарії почали чітко реалізовувати у 2014 році. Але що їм завадило?

Росія робила ставку на 2 головні чинники:

1. Підтримка русскоязичного насєлєнія.
Але тут штанга! Вати хоч і багато, але не достатньо для втілення таких планів. Приклад Одеси красномовний.

2. Перемога на дипломатичному фронті. Автор зазначив, що таке зухвале захоплення України тільки посилило б міжнародне становище Росії, оскільки “многим сомневающимся стало бы ясно, что с Россией лучше дружить, чем враждовать”. Але і тут виявився прокол. Бо Порошенко розбомбив їхні міжнародні потуги.

Тобто армія, волонтери і міжнародна політика Порошенка – врятували нас від ядерного вибуху над Прип’ятськими болотами.

Однак Росія – це імперія, а імперії вміють діяти стратегічно. Це вам не Зеленський, який на увесь світ цілком серйозно заявляє: “у мене немає часу думати стратегічно”. До того ж вимовляє ці слова з таким легким англійським акцентом, що мені одразу згадується кіношне “чйорт поб’єрі”. І дійсно, де ж той час візьметься: відосики запиши, селфі зафігач, покатушки на роверах влаштуй, з лука постріляй… - роботи непочатий край. Де там уже думати.

Тому, Росія обтрусилася і сказала: підемо іншим шляхом. Поставила собі питання: які причини провалу? Їх три: 1) армія і волонтери, 2) Порошенко, 3) “нєблагодарне” насєлєніє.
Отже, саме ці перешкоди почала прибирати.

Першим прибрали Порошенка. Обплювали за допомогою наших зрадо..обів, які переконали і затурканих бабок по селах, і освічених вчителів у школах, що війну почав Порошенко, щоб збагачуватися у 80 разів.

Потім взялися за армію і волонтерів. Кузьменко, Антоненко...

І всі шість років війни змінювали третю причину: штучно міняли насєлєніє – за допомогою телевізора. Кількість проросійських каналів зростає зі швидкістю ракети Ілона Маска. Великі сили кинуто на те, щоб населення стало “таке як треба”.

Сьогодні ще 70% українців вважають Росію ворогом. Але нова влада розмиває межі, нав’язує риторику “нє всьо так однозначно”. І підсилена медведчуківськими каналами, вона здатна породити монстра.

Місцеві вибори покажуть чіткий регіональний поділ: проросійські сили займуть омріяний Росією “юго-восток”. І що вони здатні натворити при такій слабкій владі, не мені вам пояснювати. Нагадаю тільки, що Росія почала агресію саме в період міжвладдя, в момент найбільшої слабкості України. І саме зараз нова слабкість – безвладдя – покрила країну.

Ну і щоб ви остаточно переконалися в серйозності намірів і ролі в них “КДБшників у рясах”, ось вам цитатка з тієї статті: “Особое место в операции займет молниеносный захват Киевской Лавры и удержание ее до прибытия основных сил”. Ноу коментс.

І мабуть, вам цікаво, хто ж автор статті? Ігор Джадан, такий собі харківський лікар. Який зміг ось таке передбачити. Може, на картах кидав. Хоча ми прекрасно розуміємо, що навряд чи він сам таке написав. Бо цей опус у 2008 році надрукував сайт радника Путіна.

Сам Джадан був учасником проросійських протестів у Харкові навесні 2014, тобто активіст “руской вєсни”. Коли сепари захопили Харківську ОДА, він допомагав їм, типу як лікар. Одним словом, товкся у захопленій ОДА разом із сєпарами. Там їх і загребли правоохоронці. Звісно, він верещав, що його викрав “Правий сектор”. Деяких його “подєльніков” видали в ДНР в ході обміну полоненими.

А що нині із самим Джаданом? Не повірите – відпустили! Коли? Правильно – після зміни влади в Україні, у серпні 2019 року.

Чёрные камни
Филипп Артуа, СПб:

Долго думал, стоит ли писать это сегодня, но увидел на улице жизнерадостного идиота лет тридцати, садящегося в BMW с наклейками "Если надо - повторим" и " На Берлин" и понял - стоит.

В середине восьмидесятых я служил в морской пехоте.

Политическое Управление Северного Флота решило собрать ветеранов 12- ой и 63-ей бригад, штурмовавших с с 1941-ого до 1945-ого хребет Муста -Тунтури, разделяющий полуостров Средний и материк, в Мотовском заливе.

Ветеранов привезли в Североморск, туда же отправили сводную роту из нашей бригады.

По задумке замполитов ветераны должны были погрузиться с нынешними морпехами на десантный корабль, высадиться в бухте Губы Кутовой и провести там нечто вроде митинга Памяти.

А за сутки до их прибытия на место, начальнику штаба нашей бригады, полковнику Носкову (Человек - Легенда), пришла в голову мысль - а не выяснить ли, что там, на этом хребте сейчас происходит, всё ли там в порядке?

Нас, разведку, подняли ночью по тревоге, форсированным маршем, на своей технике мы за несколько часов дошли до Муста - Тунтури.

На скалы первым пошёл наш комбат, со своим нач. штаба, мы выгружались.

Вернулись они с чёрными лицами, комбат залез в кунг со связью и начал кричать что нам нужны гробы и шанцевый инструмент.

А через час мы поднялись на эти, чёрные скалы.

Матросы, сержанты, офицеры морской пехоты Северного Флота, штурмовавшие укрепления нацистов на Муста -Тунтури в сорок пятом - лежали там, на камнях, пропитанных их кровью.

Сотни и сотни скелетов, в касках, с ржавым оружием в руках.

Убитые на подходах к ДОТам и в рукопашной, оставшись на годы с рядом с убитыми ими солдатами СС.

В то время уже десятилетия коммунисты тратили миллионы на "увековечивание подвига", на фильмы и бесчисленные тиражи воспоминаний Жукова, про "Малую Землю" я вообще молчу.

А морпехов, как миллионы других, отдавших свои жизни в той войне, давших нам возможность попытаться стать людьми, сохранить человечность - просто забыли, как использованный матерьял.

Мы собирали их кости сколько могли.

Наверное, сутки.

Я не помню, нас всех трясло, зубы стучали, руки колотились.

Когда подошел корабль с ветеранами - мы уже ничего не могли, не говорить, не плакать.

Мы были чёрными, как камни, на которых стояли.

И речей на этом "мероприятии" я не могу вспомнить.

Помню, как старик с орденами сказал : "Не дай вам Бог, мальчики, узнать - что такое война. Не дай вам Бог!"
А потом закрыл лицо руками и быстро ушёл.

Помню совсем седого человека, упавшего на колени на этих камнях, помню как он рыдал, помню ужас в его глазах, помню как поднимали его такие же седые дядьки, как говорили: "Товарищ полковник, это не ваша вина, вы сделали всё, что могли..."

Мы ещё потом целый день хоронили кости таких же молодых ребят, какими были сами, о которых сорок один год никто не вспомнил.

Которых просто бросила эта страна, которых полностью похоронили только в девяностых.

Сейчас там стоит небольшой памятник и водят экскурсии.

Туристическое место.

Вы вот это хотите повторить?

Для меня девятое мая - День Памяти, День Скорби.

Никак иначе.

P.S. И да, никакой Бог нас не уберёг - мы узнали войну, будь она проклята.

А сегодня моя страна несёт её в мир.

Дмитрий Чекалкин

Об авторе: Сильный человек. Исключительно анти-путински настроен. Представьте себе, на его телефоне стоял рингтон Гимн Украины в рок-исполнении. Это в СПб-то! В 2014-15-16 году! Посреди раздачи "георгиевских ленточек" на улицах и промывки мозгов из любого утюга.
Пока есть такие Люди, как Филипп, есть надежда на изменения там.