хочу сюди!
 

Татьяна

57 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 55-58 років

Замітки з міткою «українська мова»

Африканець закликав українців балакати українською

Африканець, який вчиться та живе у Львові, закликав українців балакати українською
Опубліковано 31.07.2020

Український студент, який вчиться в університеті ім. Івана Франка, приїхав до Львова із держави у Західній Африці – Буркіна-Фасо. Недавно він створив свій YouTube канал, дотепно назвавши “Львівський батяр“, де активно закликає українців балакати державною мовою України, а російськомовних жартома називає “м@ск#л*ми”.

Хлопця звати Ніт Абдель Кадер, йому 27 років. З його слів, він є сином заступника Міністра охорони здоров’я країни, з якої приїхав. Але як стверджує, він не хоче просити у батьків кошти на життя, тому вирішив приїхати до Львова здобувати освіту та підробляти.

Буркіна-Фасо – це колишня французька колонія і дуже багатомовна країна. За оцінками, там говорять 68 мовами та діалектами, але державною є лише французька. Саме тому його друзі та родичі при першій ж можливості виїхали жити чи то до Канади, чи то до Франції.

Абдель також мав такий шанс, однак його дядько, який колись вчився у Києві на інженера, а зараз працює геологом-розвідником у компанії, що добуває корисні копалини, зокрема, золото, порекомендував їхати вчитись саме до України.

Так він тут й опинився. Розповідає, що його африканський друг навчається в Одесі, але через те, що там у ВУЗі викладають переважно російською, а також майже усе навколишнє середовище зросійщене, той погано знає мову і їм іноді навіть важко порозумітись українською.

Хлопець розповідає, що перед переїздом до України слухав багато українських пісень, щоби пізнати культуру, і йому найбільше сподобався львівський співак Андрій Кузьменко (відомий як Скрябін). Абдель навіть зацитував слова пісні про маму: “Мам, а можна я до тебе завтра приїду…”. Спочатку пісні прослуховував без перекладу, та вже вже після переїзду почав активно вивчати їхній зміст.

Абдель дуже здивований, що багато українців не спілкуються або й ледь знають українську мову. Апелюючи до мовного закону, він стверджує, що діти, які змалку в школі вчаться виключно державною мовою, значно легше себе почуватимуть потім у ВУЗі. Для прикладу навів сценарій своєї країни, про який ми згадали вище.

На запитання, що б він хотів сказати українським нардепам, які ініціюють недолугі правки до мовного закону, він відповів коротко: “Пацани, не будьте m@$€@лями, вчіть мову”.

Особисто йому українська далась легше, ніж, наприклад, англійська, яку він вивчав з першого класу як іноземну. А тут вивчив мову за 1 рік. Мабуть, значну роль у цьому відіграло власне україномовне середовище та постійне спілкування з львів’янами.

Недавно студент почав вивчати й львівську ґвару (львівська говірка), аби вже стати справжнім львів’янином. В першому випуску у своєму блозі львів’янин Володимир провів з Абделем урок та навчив таких слів: стрих, мешти, кишка і кобіта.

“Давайте усі будемо говорити українською!”, – звернувся до українців Ніт Абдель Кадер.

М.Грушевський про українську мову ч.1


Працюю над перевиданням книги для безкоштовного розповсюдження.
Бажаючим допомогти це здійснити буду щиро вдячний.
ПриватБанк (https://privatbank.ua)
к/р 5168 7422 0828 7155
Гордасевич Богдан Олексійович

Українська музика 1117







0%, 0 голосів

33%, 1 голос

0%, 0 голосів

67%, 2 голоси

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

З повагою до українців в Україні

Гідність не продається і не купується - вона постає в боротьбі



Хто як, а я ображаюся коли мене зневажають і ображають різні падлюки "рускаго мира", що живуть в Україні та пхаються на різні ЗМІ, а їх там радо приймають. Причому я маю на увазі не суто каналізацію ТВ Медведчука-Коломойського, а саме так би мовити про-патріотичні українські засоби масової інформації типу "Громадське", УТ-1 і УТ-2, "Перший" і 5-й, що начебто Порошенка, але чомусь активно працюють проти нього. Ну й інші аналогічні пся крев Пінчук-Ахметев.
В стосоте заявляю: я - українець, живу в Україні, незалежній державі з офіційною державною мовою - українською, а тому вважаю за зневагу і образу, коли до мене звертаються іноземною мовою, бо вважають, що я повинен її знати. І це не просто іноземна мова, а мова ворога, мова окупанта і злочинця, що нищив і дотепер нищить мій народ і країну. Як я повинен реагувати на це, як не відповідною ненавистю і зневагою до тих, хто ретранслює "русский мир" в наші душі й голови на догоду і вигоду ворогу. Це є виродки, подонки, падлюки, паскуди, перевертні і нікчеми, що маскуються під українських патріотів і як би порядних журналістів, редакторів, модераторів тощо. Гімно ви, а не українці!
Я поясню на простому прикладі: на телеканалі "Перший" зробили постійний сурдо-супровід, що є дуже правильно, хоча і досить навіть дорого. Добре, що поважили людей з вадами здоров'я - круто! Молодці Але чомусь зробити синхронний переклад українською всіх, хто говорить російською мовою на цьому каналі, - то якось зайвий клопіт. Українці - то бувше колоніальне бидло і скоро ним знову стануть, тому "и так поймут!" А хріна, вам, тварюки "рускаго мира" на українських ЗМІ! Якщо ви нас, українців, зневажаєте, то і ми вас мали десь в сраці! Я не дивлюсь і не слухаю, як і не спілкуюсь з тими, хто нас українців у нас вдома ображає і зневажає. Тільки так!
Хто захоче, щоб я його почув - говори українською! Захочеш - вивчиш! Не хочеш - не вчи, але і не вилазь, падлюко, на люди! Вже скоро 30-ть років Україні, а воно таке тупе, що мови не подужає вивчити і все язиком чеше та лиже. Згинь, потворо! 
А знаєш мову - вітаю! Нехай то буде недосконало - я відчую повагу до себе, свого народу та своєї країни України і не буду зважати на прогалини в лексиці та стилістиці мови й вимови. А коли навпаки - до сраки, мудаки! Ні чути, ні бачити не хочу! Вимикаю і не вмикаю, бо зневажаю! 
Особливо мені і дивно, і прикро, і огидно, що минулого року почав діяти новий видатний закон про функціонування державної української мови, який всіма держслужбовцями саботується, абсолютно всіма державними інстанціями ігнорується, а не державними - тим більше він далеко десь. Включно з тими, хто його так героїчно вимагав і приймав! А ну спростуйте цей закид... Не виходить? Прикладів немає? Отож і воно. Одна радість: квоти музичні. Все як завжди: по вуха в лайні, а вони ще й співають. За багато сарказму, але занадто дістало то все! По самісіньку Нацраду що телерадіо курує в же!
Пишу це сьогодні, 18 лютого в пам'ять тої жахливої масакри-бійні, яку влаштувала антиукраїнська влада Януковича в цей день 2014 року у Києві проти беззбройного народу, що йшов з мирним протестом до Своєї Верховної Ради заради ствердження Правди і Справедливості, заради Нової України! Символічно, що ця революція набрала назву Революція Гідності. Ми є вільні і ми маємо гідність! А хто нас зневажає - нехай забирається геть!
Є одне чітке правило: Герої не вмирають доти, допоки справа їх живе! Вони загинули, захищаючи свою і нашу гідність, тому якщо ми самі потураємо в зневазі до нашої української мови в нашому домі - то ми є колоніальні покидьки, шмаття задля підтирання ЗМІ-задниць "рускаго мира" і не більше того. Якщо ми не будемо захищати нашу гідність відпочатку як особисту - значить всі герої минулого гинули намарно. Подумайте над тим.
Ще і ще раз закликаю кожного особисто боротися за власну національну гідність Українця такими методами і заходами, які є можливі в кожного, але в жодному разі не залишатися байдужими та пасивними. Гідність - це виключно особиста категорія і досягається суто самою людиною. Це коли подивишся в дзеркало і скажеш: -А ти молодчина! Поважаю!

З повагою до українців в Україні, Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
18 лютого 2020 р.

Додаток

25 квітня, 2019 р. Верховна Рада ухвалила законопроект №5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної».
Так, за проект закону №5670-д у другому читанні та в цілому проголосували 278 народних депутатів.

Наразі тексту закону з внесеними до нього правками немає. Однак згідно із попереднім текстом законопроекту, єдиною державною мовою в Україні є українська, а «спроби запровадження в Україні офіційної багатомовності» всупереч Конституції України й встановленій конституційній процедурі «провокують мовний розкол країни, міжетнічне протистояння та ворожнечу і спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу».

Проект передбачає, що українською мовою має володіти кожен громадянин України, а також усі претенденти на українське громадянство. Водночас дія закону не поширюється на сферу приватного спілкування та здійснення релігійних обрядів.

Українською мовою мають розмовляти усі високопосадовці та керівники силових структур. Також українська обов'язкова для депутатів усіх рівнів, суддів, адвокатів, керівників вишів, медпрацівників тощо.

Відповідно до проекту закону, українською мовою мають проводитись усі засідання, зустрічі тощо у владних органах та установах – як центральних, так і регіональних.

Українську мають використовувати також у сфері обслуговування, у підписах та маркуванні товарів і послуг. Так, якщо клієнт закладу просить спілкуватись із ним українською – це прохання має бути виконане.

Комп’ютерні програми повинні будуть мати інтерфейс державною мовою та/або англійською або мовами країн Євросоюзу. Сайти за замовчуванням спочатку повинні будуть завантажуватися українською, але можуть мати також інші версії.

Пресу можна буде видавати у кількох мовних версіях, одна з яких має бути українською. У кожному місці розповсюдження друкованих ЗМІ україномовних газет та журналів має бути не менше 50%.

Передбачене й створення посади Уповноваженого з захисту української мови, який регулюватиме впровадження цього закону.

У тексті законопроекту від 2017 року також йшлося про кримінальну відповідальність «за публічне приниження і зневагу до державної мови». Утім у кінцевому варіанті закону цей пункт прибрали, розповів ініціатор законопроекту Микола Княжицький .

Штрафи закон усе ж передбачає: 5 100-6 800 гривень за ненадання інформації про товари та послуги українською, 3 400-6 800 за порушення закону під час засідань, робочого спілкування, мови документів у держорганах, 3 400-5 100 за порушення у сфері науки, у публічних оголошеннях, на сайтах, 6 800-8 500 за порушення у друкованих ЗМІ.

Додамо, що на голосуванні були присутні колишній президент України Віктор Ющенко та колишній предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет.

Говорити українською зможе не кожен




Документальний фільм «Соловей співає. Доки голос має» є новаторським та монументальним дослідженням проблеми мовного питання в Україні.
Автори аналізують мовну ситуацію не в звичайній, поширеній формі протистояння  політичних сил, а досліджують значно глибші причини та наслідки нинішньої конфронтації довкола української мови. Автори фільму намагаються знайти відповідь на запитання: «Чому спілкуватися в Україні 21 століття українською мовою для багатьох громадян є нонсенсом, чому ці громадяни відчувають відторгення та спротив?». Щоб відповісти на це запитання, творці докуменального фільму занурюються вглиб історії та досліджують, об’єктивно руйнують міфи, які століттями насаджувалися як єдина істина щодо меж, сфер, носіїв української.
Як часто вам доводиться чути поширене «Какая разница, на каком языке», «Мова не має значення», «Українською спілкувались лише в селах», «Української ніколи не було в Києві»? Чи замислюється кожен з тих, хто ретранслює ці ідеї, що насправді вони були майстерно інтегровані в суспільну думку пропагаднами Російської імперії, Радянського Союзу, Російської Фередації? І головне - чи задумуються їх ретранслятори, навіщо? Якщо мова і насправді не має значення, тоді чому протягом багатьох століть кожен із загарбників українських земель намагався, в першу чергу, ліквідувати українськ мову, вдаючись до витончених методів лінгвоциду? 
Автори фільму вперше в історії української документальної журналістики аналізують українське мовне питання через призму досвідів інших країн, зокрема Білорусі та Ізраїлю. Історія цих держав доводить думку про те, що мова була і особливо гостро сьогодні є одним із головних факторів національної безпеки та цілісності багатьох країн, а також важливим фактором у стані гібридної війни, в яку втягнуто Україну. 
Новаторською особливістю фільму, присвяченому мовному питанню, є його добра, неагресивна тональність. Адже завдання, яке ставила перед собою творча група, не  загострювати конфліктну ситуацію, а привернути увагу до потреби поширення правдивої історії та перевіреної інформації.
Творча група у складі Лесі Воронюк, Сергія Кримського, покійного Олексія Долі, Сергія Мартинова, Анастасії Федченко, Демида Єлізарова, Валентина Грінберга,  Олександра Ткачука, Романа Гоменюка, Дениса Костандова, Дениса Олейніка та інших працювала над фільмом з 2017 року. 
Фільм знімався в Україні, Білорусі, Ізраїлі, США, Великобританії. за підтримки благодійного фонду «Кращим бути», генерального директора ТОВ «Рома» Романа Клічука, Чернівецької міської ради, виконуючого обов'язки голови Чернівецької ОДА Михайла Павлюка, Управління молоді та спорту Чернівецької ОДА, громадської спілки «Музичний Батальйон», благодійного фонду «Коло», Організації українських жінок у Великобританії, Навчального центру «Десна», Інституту української мови НАН України, Посольства України в Державі Ізраїль. 

Спроби загальмувати новий мовний закон України

30 Серпень 2019, Київ 21:30

Тарас Марусик: «Спроби загальмувати новий мовний закон України є історично безперспективними»



У день набуття чинності закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної» Конституційний суд України ухвалив два знакові рішення – про декомунізацію і про мову освіти. Останнє рішення щодо мовної статті закону «Про освіту», довкола якої поламали чимало списів, зокрема, деякі народні депутати, громадсько-політичні діячі Закарпаття та офіційний Будапешт, пройшло повз увагу більшості, на відміну від ухвали про декомунізаційні закони.

Важливість цього рішення полягає в тому, що КСУ, підтвердивши конституційність освітнього закону, не лише вибив ґрунт з-під ніг популістів і прихованих сепаратистів, але й фактично поширив цю ухвалу на новий мовний закон, в якому стаття про мову освіти майже ідентична до відповідної статті закону «Про освіту». КСУ аргументує так: «У Законі не лише відтворюється зміст і обсяг конституційного права на освіту мовою відповідної національної меншини.., а й передбачається його реалізація у двох формах: навчання рідною мовою (дошкільна і початкова) та вивчення рідної мови (на всіх рівнях загальної середньої освіти)».

Тому не дивно, що саме в липні, а дехто у той самий день 16 липня взялися гальмувати новий мовний закон усіма «підручними засобами».

Перший «підручний засіб» – Верховна Рада. Вже 16 липня, через кілька годин чинності закону, троє товаришів-депутатів Вадим Новинський, Олександр Вілкул та Євгеній Мураєв на парламентському сайті зареєстрували законопроект, яким пропонують скасувати його. Через три дні інший їхній соратник Валерій Писаренко запропонував відтермінувати введення в дію закону.

І це не всі законопроекти ветеранів опозиції до статусу української мови як державної. Раніше, у травні, були зареєстровані ще два законопроекти – «Про мови в Україні» та «Про порядок застосування мов в Україні».

Другий «підручний засіб» – Кремль, який ініціював розгляд нового закону на засіданні Ради безпеки ООН. «Випадково» обговорення відбувалося 16 липня. Незважаючи на гнівні тиради представника Росії про «насильницьку українізацію країни» та на його обурення «тим, що представники інших країн не скористалися цим засіданням для обговорення закону про функціонування української мови», Кремль зазнав фіаско.

До речі, в травні Росія вже добилася розгляду цього закону на засіданні Радбезу ООН, і також безуспішно. Повз увагу експертів не пройшло те, що й у цьому випадку Росія синхронізувала свою вимогу зі згаданими вище двома травневими законопроектами: Василя Німченка й Нестора Шуфрича та Олександра Вілкула й Вадима Новинського.

На цьому тлі команда нового президента України не стала повноцінним третім «підручним засобом» гальмування мовного закону, бо діє гібридно, продовжує в мовному питанні і далі петляти та пробувати суспільство «на зуб», на реакцію.

Перший приклад – голова нової Верховної Ради Дмитро Разумков. Упродовж останнього місяця він неодноразово висловлювався на цю тему. Зокрема, він солідаризувався з керівником Офісу президента Андрієм Богданом, який виступив за дозвіл Донецьку і Луганську користуватися регіональною російською мовою. Разумков не вважає, що Богдан не мав рації, а також переконаний, що друковані видання українською мовою на Сході нерентабельні.

Трохи пізніше він заявив, що в парламенті використовуватиме винятково українську, бо це вимога закону, але повністю на мову не перейде. Це підтвердилося і на засіданні Підготовчої депутатської групи, яке він вів українською мовою і підтримав Ірину Геращенко, що намагалася завадити Вадимові Рабиновичу виступати російською, а також на першому засіданні нового парламенту. Коли «медведчуківець» Олег Волошин спробував виступати російською, йому вимкнули мікрофон.

Заступники Андрія Богдана теж не відмовчуються. Кирило Тимошенко своєю заявою про запуск «українського російськомовного каналу, яким ми зможемо покривати російськомовне населення у всьому світі», викликав різку реакцію в соцмережах. Навіть російськомовні виступили з критикою цих планів, а відомий російський блогер Аркадій Бабченко звернувся до «слуг народу» такими словами: «Ви знову хочете русифікувати Україну, друзі мої».

Керівник передвиборчого штабу політичної партії «Слуга народу» Олександр Корнієнко підтримав пропозицію Кирила Тимошенка створити «свій інформаційний продукт російською мовою, який буде транслюватися на окупованих територіях і весь світ».

Ще один заступник Андрія Богдана Юрій Костюк також вважає, що в рамках інформаційної війни повинен бути створений «російськомовний український контент» і що треба бути готовими до зменшення мовних квот для радіостанцій і виробництва фільмів.

Всі ці приклади, як і виступ Володимира Зеленського на заходах до Дня Незалежності, де він не забув згадати про «україномовних і русскоязичних», свідчать про те, що Зеленський та його збірна повторюють мовну риторику Петра Порошенка початку його президентської каденції, наступаючи на ті самі граблі.

Казус правопису

Гібридні дії нової політичної команди проявилися, наприклад, у позові 12-річної школярки та її мами з Херсона до улюбленого суду Ігоря Коломойського про оскарження нової редакції українського правопису. Бо хіба хтось повірить, що херсонська школярка Юлія Пиргас випадково вибрала Окружний адміністративний суд міста Києва?

Але чомусь анонсоване на 15 серпня судове засідання не відбулося, а на сайті суду незмінно висить застаріла інформація і не оновлюється. Припускаю, що однією з причин стало те, що були якісь інші очікування. Адвокат Дмитро Ільченко, який виступив на стороні позивачів і який безапеляційно заявив, що ніхто «не говорить «проєкт» та не літає в Атени на индиках», також про позов забув. До речі, дописи в його фейсбуці – всуціль російськомовні. Цей виглядає, як потьомкінська українськомовна декорація.

«Правописний» позов зроблений за російськими лекалами 15-річної давності. Тоді Конституційний суд Російської Федерації заборонив суб’єктові федерації – Татарстанові – перейти з кирилиці на латиницю на підставі позову про порушення права російськомовний дітей у Татарстані, який подав батько школяра, юрист із Казані.

Про позитив

Попри такі гібридні виверти президента України та його соратників у мовній сфері маємо гарні офіційні новини. Верховний Суд визнав законним мораторій на публічне використання російськомовного культурного продукту на Львівщині. А Кабінет міністрів, виконуючи мовний закон, затвердив персональний склад Національної комісії із стандартів державної мови.

Навіть міський голова Харкова Геннадій Кернес намагався говорити державною мовою на позачерговій сесії міськради.

Крім того, Давид Арахамія, який 29 серпня 2019 року обраний керівником парламентської фракції партії «Слуга народу», заявив, що в разі спроб перегляду нового мовного закону з боку президента Зеленського він голосуватиме проти.

А молодий дрогобичанин Василь Яворський створив ютуб-канал, щоб витіснити російськомовне наповнення на цій популярній відеоплатформі. «Я зневажаю блогерів, – сказав він, – рідна мова яких українська, але заради популярності вони переходять на російську…»

Отож спроби підважити новий мовний закон, особливо з боку «Українського вибору» та «Опоблоку», ще гальмуватимуть запровадження норм у повсякденну практику, але в перспективі «заслужені» ветерани опозиції до статусу української мови як державної опиняться там, де й повинні, – на смітнику історії. Головне, щоб лукаві «слуги народу» нас не приспали і, перефразовуючи пророка, не розбудили в огні окраденими.

Тарас Марусик – журналіст, публіцист, експерт з питань мовної політики

Тарас Марусик
Заступник голови Координаційної ради з питань застосування української мови в усіх сферах суспільного життя при Міністерстві культури України

Отакі перекладачі:)))

Ось такі перекладачі... "З добавленням".
Одразу помітно, що з російськомовного регіону. Дніпропетровщина.


Про мову українську розмова давня

Анатолій Загнітко: "Бути поза політикою в сучасному світі складно"

Співрозмовник DT.UA — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

 Він уже рік живе в Києві. Не запитала, чи мріяв бути киянином у студентські роки, після служби у війську або тоді, коли вперше і назавше вирішив для себе: наука — то його. 

Рік у столиці — не з власної волі. Так сталося. Бо — війна. Рідний Донецьк покинув в один день — після 42 років життя там. Він не жаліється, не нарікає, бо "іншим іще важче"…

Мій співрозмовник — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. 

— Анатолію Панасовичу, минув рік відтоді, як ви були змушені виїхати з Донецька…

— У Київ ми з дружиною приїхали в липні 2014 року, після того як на трасі була спроба вилучити мене з активного життя. Дивом цього не сталося: почався обстріл, снаряди розривалися поблизу, і ті, хто намагався мене "прибрати", розбіглися... Після того до Донецька ми вже не поверталися, хоча постійно згадуємо його. 

— Поїхали "з порожніми руками"?

— Так. Найбільше шкода, що в Донецьку залишилася моя книгозбірня. Не така вже й велика — трохи більше 12 тисяч томів, але її оригінальний лінгвістичний складник — близько трьох тисяч томів. Більшість із тих книжок існують лише в одному примірнику на Донеччині. Я збирав їх починаючи із 1967–1968 років і до сьогодні. 

Прикро усвідомлювати: найближчим часом, очевидно, мені не вдасться повернути книгозбірню ані в повному обсязі, ані навіть окрему її частину. 

До півтори тисячі книжок, які активно використовував у науково-пошуковому й навчально-дослідному процесах, я зберігав в університеті. Мабуть, ви чули, що всі книжки, які залишися в університетських приміщеннях, у насильницький спосіб кваліфіковано як відчужена власність, тобто тепер вони належать університету... 

— До сьогодні можна чути нарікання на бездіяльність Академії наук у питанні вивезення унікального обладнання з академічних установ Донецька наприкінці травня минулого року. Чи реально було тоді це зробити?

— Коли всі ці події починалися, ми дивилися на них, як на бездарно підготовлений спектакль. Доки… не з'явилася зброя. Дивилися на тих людей у центрі міста і розуміли, що більшість з них не є жителями Донецька: автобуси курсували через кордон як хотіли… 

Ми не знали, хто є постановником цього спектаклю, режисером вуличного псевдодійства. Трохи насторожувало, що правоохоронні органи зовсім не реагували. Навпаки, захищали мітингувальників, які активно виступали проти Української держави. Є люди, з якими можна попрацювати, і багато речей відкриється… Напевно, тому так активно нищаться всі архіви, аби правда не стала доступною широкому загалу. 

Коли група студентів у грудні 
2013-го захотіла зорганізувати мітинг (із жовтня я був в.о. декана філологічного факультету), їх іще на підходах до площі Леніна побили. У побитті брали участь міліціонери. Уже тоді я прогнозував, що ситуація за хвилину може вийти з-під контролю.

Навесні, коли події вже набрали трохи інших обертів, у мене було враження, що сценарій "пішов не в лад", а центральна влада не до кінця розуміла масштаб загрози. І коли почалися розмови про автономію, я утвердився в розумінні, що відбувається вирішення місцевої проблеми під чиїмось політичним прикриттям. У травні (за 3–4 дні до того, як відбувся "експорт" зі Слов'янська до нас) у мене була розмова в університеті з активними колегами, з керівництвом закладу про те, що потрібно готуватися до часу Х, аби вивезти обладнання. Ішлося не про хімічні чи біологічні лабораторії, під які потрібні величезні території, ішлося про вивезення серверів, технічного обладнання тощо. У нас була можливість розташуватися або на території нашого Маріупольського центру, або Костянтинівського, або у Волновасі. Гадаю, якби ми тоді це зробили, то багато чого технічно можна було б вирішити набагато простіше. Хоча, очевидно, з'явилося б багато інших проблем… 

— Як це сприйняли колеги?

— Сказали, що я панікую, песимістично дивлюся на ситуацію…

Думаю, на той час і МОН, і навіть наше найвище державне керівництво не припускало такого розвитку подій. Не було довгострокового і перспективного плану динаміки ситуації. Напевне, був оптимізм щодо активізації населення у приборканні сепаратизму. 

Тому в травні не були готові давати команду вивезти наукове обладнання. Очевидно, це могло створити якісь небажані на той час психологічні настрої. 

— Є відчуття, що недопрацювали в чомусь?

— Мабуть, не все зробили, що могли… Йдеться про запобігання цій ситуації, про недопущення її взагалі. 

Не кажу, що ми нічого не робили… Але не відбулося діалогу: інтелігенція—правоохоронці—адміністрація. На кожному із цих рівнів були люди, котрі на ситуацію дивилися так само, як і ми, і не хотіли того, що трапилося. Потім, коли "ці" засіли в адміністрації, достатньо було б роти — однієї! — навіть не "Альфи", щоб їх усіх звідти викинути. 

Коли на мітинг проти сепаратизму вийшло досить багато, як на той час, людей — понад п'ять тисяч! — і їх почали нещадно бити під захистом правоохоронців спеціалізовані підрозділи, вже було зрозуміло, що йде біда. За всіма ознаками ситуація зовсім почала виходити з-під контролю так званої місцевої влади. 

Іще штрих… Один з останніх: бойовики приїхали в університетський автопарк і забрали весь транспорт. До речі, вони знали і про кількість автомобілів, тракторів, і про їхній технічний стан. Не треба бути аж таким стратегом, щоб оцінити ситуацію, коли в університетські гуртожитки починають селити озброєних людей… 

— Українська мова і Донбас. Ми й досі пробуємо аналізувати цей зв'язок, точніше, намагання його розірвати за всяку ціну (яка виявилася занадто високою). Кандидати в депутати всіх рівнів, ідучи на вибори, маніпулювали статусом російської мови як державної. На перших збіговиськах донецьких антимайданів у 2013-му фігурували ці самі гасла. Ви ж не казатимете, що так "історично склалося"?..

— Про "історично склалося" я написав дуже багато. За переписами населення легко побачити, що до середини 20-х років минулого століття (навіть до того знаменитого перепису, результати якого зникли), до освоєння промислового вуглевидобування як такого українці становили абсолютну більшість на теренах Донеччини. В обласному архіві вдалося знайти матеріали, з яких видно, як змінювалося кількісне співвідношення населення. До речі, нам радили про це не писати і навіть не згадувати… 

Тоді постійно повторювали, що на Донеччині живуть 126 національностей. Такої кількості національностей ніколи не було ні на Донеччині, ні в Україні загалом. Є представники національностей, народностей, етнічних меншин. Можна говорити про такі національності, як українська, російська, румейська чи греко-урумська (греко-татарська), частково німецька, польська і єврейська. Бо всі вони до активного впровадження політики уніфікації на теренах Донеччини мали власні національні школи, створювали власні періодичні видання, активними були їхні культурні громади. 

До національно-мовної уніфікації в 30-х роках ХХ століття були грецькомовний технікум у Маріуполі, грецькомовна друкарня, грецькомовні школи, єврейський технікум і єврейська школа, німецькомовний технікум і німецькомовна школа. Польська громада мала і свою газету. Згодом усе було зліквідовано, а шрифти деяких друкарень вивезено в Азовське море й затоплено. Це справді були національні меншини. Не кажучи вже про релігійні громади, де послуговувалися мовами цих меншин. 

Українство дуже посилилося завдяки тому невеликому відсотку українців, яких у результаті операції "Вісла" було "вмонтовано" в Донеччину. Більшість із того покоління закінчила українські школи. Навіть у Донецьку українські школи становили 30–35%. 

Абсолютний наступ відбувся після ухвалення так званого закону про вибір мови навчання і добровільне навчання національною мовою у 50-х роках. Катастрофічного удару це завдало білоруській та українській мовам. Навіть у Жмеринці більшість шкіл стали російськомовними… Достатньо було, аби п'ятеро батьків з класу ініціювали переведення навчання на російську мову. Якщо більшість класів були російські, то й школа автоматично ставала російськомовною. 

Згодом утворилися цілі анклави поколінь, які не вивчали української мови. 1970 року в Донецьку закрилася остання українська школа. Попереднє покоління не тільки володіло українською мовою, а й навчалося, жило і думало нею. Наступне вже користувалося російською. В Донецьку і прилеглих до нього районах зникли геть усі українські школи. 

У 90-х роках ми створили ініціативну групу, щоб відкрити україномовну школу — №65 у Донецьку. Це окрема історія про те, якої наруги довелося витримати, і як урешті-решт було виділено приміщення для навчання… 

— Наступні українські школи з'являлися швидше?

— Інтервали були дуже великі, не в один рік. Школи з'являлися не так просто, доводилося постійно боротися з численними перепонами. Зазвичай оперували кількістю українськомовних шкіл, а не українськомовних учнів. Бо ці школи були не в густонаселених кварталах і не у промислових містах. Це при тому, що в самій Донецькій області навіть за останнім переписом українці становлять абсолютну більшість. Програма відновлення українських шкіл почала розгортатися тоді, коли міністром освіти був Василь Кремень. 

Нещодавно колега, якому трохи більше 30 років, почав мене переконувати: але ж влада не противилася відкриттю українськомовних шкіл. Так, справді: центральна влада — ні. А от місцева… 

— Ви особисто відчували на собі тиск чи зневагу з боку оточення, коли розмовляли українською?

— У своїй більшості населення досить добре ставилося до української мови. Я кажу про Донецьк. Про села й селища годі й говорити. Є ж цілі автохтонні анклави, наприклад Новосілківський або Мар'їнський, Слов'янський або Олександрівський райони. 

Але були різні випадки. 15 років поспіль на Донецькому обласному радіо я вів щотижневу передачу "Мово рідна, слово рідне…". Листи надходили різні... Писали навіть, що на мене треба накинути зашморг і відвести "куди треба". 

Часто називали "бандерою" — щоправда, без відчутної агресії. Симпатії не проявляли. Часто можна було почути іронічно-зверхнє — "ми йому пробачаємо, бо він націоналіст". 

Але бувало й таке, що людина на пошті, до якої звертався українською мовою, намагалася розмовляти з тобою також українською. 

Переді мною — яскравий епізод, пов'язаний з учителькою мого старшого сина в початковій школі, — Вірою Платоновою. Коли постало питання вивчення української мови, більшість батьків сказали, що не хочуть, аби їхні діти її вивчали. Педагог, сибірячка з Іркутська, на це відповіла: "Я вас розумію. Але це може бути деінде, але не в моєму класі". Її авторитет як учителя був дуже високий — усі хотіли потрапити саме до неї. Діти, які прийшли до Платонової, до самого закінчення школи не просили звільнити їх від вивчення української мови. Це показник того, як можна формувати добре ставлення до рідної мови, будучи представником іншої національності. 

Я й інші приклади бачив. Коли виходець з околиці Донецька, де ви не почуєте російської мови і де панує щось на кшталт суржику зі слабким елементом російської, агресивно вимагав звільнення від української мови. Це дивувало. Зречення свого — це найстрашніше. Доки не навчимося себе поважати, доти й інші нас не поважатимуть. 

— Чи правда, що бажання звільнитися від української в Донбасі жевріло завжди і тільки й чекало на сірник, який і підпалили в 2014-му?.. 

— Ми проводили власне анкетування в різних аудиторіях: гірників, металургів, студентів, школярів, ліцеїстів. Намагалися з'ясувати, наскільки дражливою є для них проблема мови? Це була 15-та, 12-та позиція. Для старшого покоління —10-та, інколи 8-ма. Але ніколи вона не була на першому, другому чи третьому місці. Для молодшого покоління — випускників шкіл, першокурсників, випускників університету — мовне питання взагалі не стояло. Вони якраз сприймали українську як пріоритетну, бо не мислили себе поза українською державністю, українським простором. 

Думка про пріоритет російської мови активно впроваджувалася в уми регіону приблизно з другої половини 90-х років — мовляв, якщо немає другої державної мови, то ви ніби вторинні в цій державі. Робилося це майстерно, особливо двома партіями: Комуністичною і Партією регіонів. Уже на початку XXI століття це набуло, я би сказав, агресивного характеру, буквально наступали на горло: "Ми повинні бути такими, бо ми особливі". 

У цей час на офіційному рівні започатковуються Пушкінські свята. Шевченківські свята місцева влада інтерпретувала як щось неформалізоване, що має ініціюватися й організовуватися якимись громадськими структурами. А на проведення пушкінських виділяла чималі кошти — 2,5 млн грн в 2012–2013 роках. 

Хтось каже, що ситуація зі статусом української мови в Донбасі вибухнула від запаленого сірника… Скажу чесно: все було спровоковано. Пригадую мітинг, коли ухвалювали "знаменитий" Закон "Про засади державної мовної політики" (2012). У ньому брали участь, на жаль, учителі української мови і літератури, котрих звозили з усієї Донеччини. Перед облдержадміністрацією зібрали близько тисячі осіб з відповідними гаслами. Вони вважали, що нічого крамольного не роблять, просто не можуть відмовитися. Так відбувалося посилення компонента російської мови у самоідентифікації особистості. Головною цінністю, що нав'язувалася з другої половини 90-х, було: Донбас — це щось особливе, унікальне, Донбас дає Україні все... 

Тому ідея про другу мову лягла на "вдячний" ґрунт: ви нам — українську, а ми вам — російську. Це було цінністю 15, можливо, 20% населення. Але не абсолютної більшості. Та, на жаль, як сказав голова нинішньої військово-цивільної адміністрації, абсолютно проукраїнської влади на Донеччині дуже мало. Саме регіональної влади. 

— Як ви вважаєте, чи повинні українські вчені вести діалог з російськими науковцями? Чи все-таки наука залишається поза політикою? 

— Як на мене, контакти з російськими науковцями можна підтримувати і, мабуть, треба розвивати. Усе залежить від того, наскільки це відповідає державним національним запитам і наскільки це актуально. Я в жодному разі не вважаю, що ці зв'язки треба зовсім розірвати. 

Скажімо, якщо російський колега, якого я поважаю, у відповідь на мій лист пише, що "ви продалися американцям" тощо, то я можу застосувати дві моделі поведінки. Перша — повністю припинити спілкування. Тоді кожен залишиться при своїй думці. Друга — якщо, розриваючи контакти, я втрачу для національної науки вагомі й актуальні речі, чим порушу певні традиції, я можу сказати так: "Ми залишаємося кожен при своїй думці". А вже після цього ненав'язливо продовжуватиму інформувати колегу про реальний стан речей, і в результаті він зможе зрозуміти більше, ніж якби я активно його переконував. Так трапилося з багатьма моїми російськими колегами, які сьогодні підтримують мене, але, на жаль, не виступають там активно "проти"… 

Ми вже не працюємо над спільними проектами. Але я вдячний, що вони надсилають свої публікації, і я маю можливість ознайомитися з ними. Деякі колеги, зокрема з Московського університету, в нещодавньому листі просили пробачення за те, що писали мені й у чому були на той час справді переконані. Це теж показник. Важливо те, що чимало колег зацікавляться українськими науковими студіями, аналізують їх. 

Мене запрошували на кілька конгресів у Росії, на два симпозіуми, але я не поїхав. Це моя принципова позиція. Я — за контакти, але потрапити в середовище, яке тебе агресивно не сприймає на власній території, — не певен, що сьогодні це необхідно… 

Це ж стосується і білоруських колег. Не так усе просто і в спілкуванні з ними. Не треба видавати бажане за дійсне, я реаліст і реально оцінюю ситуацію. 

— Тобто ви не можете сказати, що наука — поза політикою? Все залежить від конкретних дій і подій?

— Є політика гуманітарного спрямування, як-от історія, література, культура… Багато політиків сперечаються щодо того, як будується національна держава і на чому тримається — тільки на військово-промисловому комплексі, а все інше додається? Чи все-таки національно-культурне середовище є первинним, а ВПК захищає усталені національно-культурні надбання, цю спільноту, яка в колі цивілізованих народів вважає себе самодостатньою і рівною поміж рівних? 

На жаль, так склалося ще з радянських часів, що історію постійно переписували відповідно до "поставленої мети". Це й сьогодні бачимо в наших сусідів, які легко змінюють цінності, історію, переставляють наголоси у прийнятті нашими пращурами християнства… Київ був, є і буде мрією Російської імперії, бо звідси почалося те, що було найпотужнішою державою східного слов'янства, — Русь. У цьому сенсі історія не може бути написана поза політикою. Коли історик каже, що він поза політикою, треба пильно почитати те, що він пише і як розставляє акценти. Бо бути поза політикою в сучасному світі дуже складно.

Щодо оборонного ВПК, різноманітних військових і комп'ютерних технологій — сказати, що вони поза політикою?.. Ми всі бачимо віртуальний простір і розуміємо, якою є присутність українського сегмента в ньому. Хто з нас, тих, що живуть в Україні, не хоче, щоб віртуальний простір читався через нас? Тож чи можна сказати, що ця наука є поза державою, поза національним надбанням? Це та стратегія, яка нині живить державу, а завтра стримуватиме будь-якого агресора. Звичайно, атом літає поза політикою, але служить політиці… 

— Коли виїжджали з Донецька, який вибір у вас був?

— Не було жодних пропозицій — була лише дружня підтримка зі Львова. Але, на жаль, виникли проблеми з житлом, іншими речами, тому не змогли її прийняти. У Києві я звернувся до академіка Володимира Широкова. Я надзвичайно вдячний Національній академії наук України і Б.Патону за можливість мене працевлаштувати. Уже згодом зателефонував ректор Донецького університету і повідомив, що їх евакуйовано у Вінницю, тому чекають на мене. Але ні правила етики, ні правила академічної спільноти не дозволяли мені прийняти цю пропозицію. У Вінниці я маю аспірантів, докторантів, керую науково-дослідною темою, беру активну участь у тих питаннях, які здатен вирішити. Душею я завжди з рідним університетом, який мені дорогий.

— Усяка війна колись закінчується. Які, на ваш погляд, повинні бути перші кроки щодо розвитку мови після війни?

— Пріоритетними завданнями є, по-перше, створення змістовної програми, наприклад, "Український духовний світ", яка б передбачала активний діалог усіх земель Української держави у науковому, культурному та інших вимірах; міжуніверситетський обмін студентами й міжуніверситетські майстер-класи; загальнонаціональні фестивалі студентської науки та багато іншого. 

По-друге — визначення напрямів активізації присутності української мови у віртуальному просторі, що має повноцінно наповнитися національно-державною стратегією. Це дасть змогу належно відповідати на майбутні виклики захисту кіберпростору. 

По-третє — напрацювання Цілісної програми розвитку державної мови в усіх сферах українського суспільства на наступні 10 років. 

По-четверте — визначення стратегічних перспектив української мови в масмедійному просторі держави… 

https://dt.ua/personalities/anatoliy-zagnitko-buti-poza-politikoyu-v-suchasnomu-sviti-skladno-_.html