Я в себе почему-то уже не копаюсь

Не ищу я причин и зависимых слов

И на выпады чьи-то всегда улыбаюсь

Не ищу я ответ в толковании снов

 

Не важны мне отнюдь, ни клише, ни стандарты

И чужие советы совсем не нужны

Не сбиваюсь я с ног больше в поисках правды

Тени завтрашних дней мне совсем не страшны

 

Больше не интересны чужие проблемы

Раздражают вопросы о жизни, делах

Я на прошлом своём проставляю пробелы

А участников войн посылаю всех нах !

Так выглядят некоторые события в Украине, по версии канала "Россия 1"



Так несколько лет назад "ВСЁ" происходило в Грузии:



Вот так выглядит договорённое перемирие, в исполнении бойцов Л/ДНР и русского канала живых новостей:

Дата событий - 2.10.14г.   http://lifenews.ru/news/141920

"Операция по освобождению аэропорта началась после того, как солдаты ВСУ начали систематически обстреливать с его территории дома мирных жителей. В результате ударов ежедневно гибли люди. Накануне премьер ДНР Александр Захарченко сообщил, что армия ДНР (авт. - рекомендую посмотреть материал по переходу в ссылке) взяла под контроль практически весь аэропорт. Военнослужащие ВСУ и нацгвардия оставались только в одном здании терминала воздушной гавани столицы Донбасса."

Местным гражданским активистам в этот раз удалось проследить, из какого "аэропорта" был обстрелян город Донецк:

http://news.bigmir.net/ukraine/849305-Kto-obstrelyal-ostanovky-v-Donecke-Rassledovanie-polzovatelei-socsetei


Но, как и любые сломанные часы, государственные СМИ РФ могут периодически показывать и Истинную правду:




...

Если ложь на краткий срок и может быть полезна, то с течением времени она неизбежно оказывается вредна. Напротив того, правда с течением времени оказывается полезной, хотя может статься, что сейчас она принесет вред.
Дидро Д.

Зима для мене була скрутною.. Мається на увазі зовсім не погода, і не якісь проблеми зі здоров'ям, а саме моральний стан. Загруз в розпачі, розгубленості, невпевненості, самообмані... все це замостив товстим прошарком ледачості і нещирої байдужості. (Фєє!)  Є таке прислів'я, що "правда очі ріже".. воно не точне. Бо не тільки очі, а все нутро вирізає начисто, тільки дозволь їй там опинитись... Хоча, мабуть це кому як. Хтось правду сприймає через очі... а я сам в собі дістаю її з-під завалів «думкового» брухту, сліпо-егоїстичних мрій, самодурних переконань... Біль починається з середини, і заплющити очі вже не виходить.  Цікаво, ну чому ж цей процес і правда такий болючий зпочатку, і лише потім, через тривалий час настає такий стан, коли можна відчути радість? Ну звідки в мені стільки цієї самозакоханості, самозачарованості, самозабвенності, щоб сприйняття своїх ВЛАСНИХ, своїх РІДНИХ, своїх ОСОБИСТИХ вад, сприймалось настільки боляче?  Все життя я впевнював себе в тім, що я добра людина, що я несу світло в цей світ, що я народжений дарувати радість та щастя всім навколо? І тепер, коли з'ясовується, що це було переважно ілюзією, що я просто сам себе впевнив і завірив практично в абсолютно нерухомій правдивості цих тверджень... І що я просто звичайна людина, такі як і всі. Як всі народжений, як всі проживший певну частину життя. І що робив я не тільки добро, але часто і зло... І що я просто сам виправдовував себе різною брехнею, а реальні факти чути, бачити чи якимось іншим чином сприймати не хотів і не збирався.  Я пізнавав світ через фільтр "тільки все те, що підтверджує, що я особливий, надзвичайний, чудо-хлопець... і так далі, і таке інше...". Сказати, що від тепер все стало не так? Звісно я не можу так сказати... Хотілось би в це вірити... але ж в цьому і проблема - все життя мені хотілось вірити тільки в те, що я все роблю вірно, ні в чому не винний, а якщо я і зробив якесь "неподобство", то на то був або промисел Божий, або якісь інші, повністю виправдовуючи мене обставини...  Якщо лайно загорнути в обгортку від цукерки - воно не стане цукеркою. Ніколи. Я ж сам загорнувся в обгортку та всьому світові демонструвався тільки в ній... Ось тільки... для того, щоб з'ясувати, що під обгорткою не цукерка - не обов'язково спробувати її на смак, мінімально-розумній людині достатньо просто хоч трішки розгорнути, на хвилинку зазирнути всередину, і їй все стане зрозуміло. Мені було дивно - чому деякі люди перестають зі мною спілкуватись, коли знайомляться ближче? Чудові, РОЗУМНІ люди, якими я пишався, дорожив, які мені подобались.. Просто - відгортались від мене і намагались більше ніколи не спілкуватись, ігноруючи всі мої спроби відновити дружбу. Мабуть просто бачили, що слова мої неправдиві та лицемірні. І я згодний, що вже не стіль суттєво, чи всередині, за обгорткою ти побачиш лайно, чи камінь, чи дерево, чи навіть золото - ЦЕ НЕ ЦУКЕРКА! ЦЕ ОБМАН! Я б сам не став спілкуватись з людиною, яка б навіть золото видавала за цукерку... Не подобається мені таке. Вони праві що так вчинили, якщо я все вірно зараз думаю. В дитинстві у мене склалось чітке уявлення про те "що таке добро і що таке зло". І той панцир (шкарлупу, обгортку, фантик чи маску) - я начепив на себе ще тоді, в самому дитинстві, і не намагався нічого міняти, адже всередині мені було по-дитячому комфортно в вимріяному світі, а ззовні я нічого і не впускав.  Хочеться вірити, що ті зміни в світогляді, які я відчуваю зараз - вони вже не намріяні, не надумані, а самі най справжні. Хочеться хоч зараз вже подивитись на світ реально, без рожевих окуляр, без фільтрів... своїми очима, серцем і душею - навіть якщо щось одне буде помилятись, два інших органи чуття помітять та виправлять... дуже-дуже хочеться в це вірити... Як не дати собі надалі вигадати нову обгортку, та заховатись в ній від світу та самого себе знов на невідомий термін? Де отримати гарантію, що в підсвідомості у мене не залишилась ця програма? Чим підтвердити, що все не повернеться на свої кола, що не піде по спіралі? Де знаходиться ця точка реваншу, від якої можна відштовхнутись вперед, взяти новий напрямок? Знову невпевненість... знову запитання без відповідей... але краще хай зараз, поки-що, буде так, ніж як раніше. Напевно, запитання без відповідей корисніші, ніж з відповідями, що хибні за своєю натурою.

---

Так завжди із блогом - починаю з наміром вилити сюди те, що турбує, але уявляю собі це зовсім по-іншому... думаю, що зараз написав би про свій фіалковий настрій, про свої винаходи та спостереження... а коли розслабляючись дозволяю думкам литись напряму, минаючи цензурні фільтри розуму, то лише дивуюсь тому, що отримую на виході. 

Ось це - там, нагорі, все що я щойно написав - це що таке? Це я себе виправдав, щоб заспокоїтись і не паритись на цю тему? Чи правда вилив те, що турбувало мене і не давало спокою... і тепер мені стане спокійніше? Я розібрався, чи це тільки початок? Хех... Хто є мудрим? Хто підкаже?... Я не хочу залишатись таким безпорадним...

---

Загалом, зі мною все добре, все гаразд. Здоров'я у мене чудове - на пробіжки не бігаю, але зарядку роблю ранкову і вечірню. Піст почався... чи продовжився... я вже не розрізняю, м'яса і так практично ніколи не їм. Категоричного цурання м'яса у мене нема, я всеж не став ідеальним веганцем... просто по-трішки, поступово міняється раціон на той. який мене більше влаштовує.

Сиджу без роботи. Не тому, що знайти складно, а тому що сам довгий час не хотів працювати, а деякий час - взагалі нічого не хотів робити - сів всім на шию, та радів цьому... (Фєєє!!!!). Зараз "харчами перебираю". Ця робота мені не така, а та не сяка.. Подавай мені таку - не знаю яку... Хех...  Хоча, маю намір повернутись до АТБ... якщо візьмуть... але Службі Безпеки я там дуже не подобаюсь, тому можуть і не взяти назад... Шкода. Я б тепер працював зовсім по-іншому... Робив би все найкращим чином, "як сам для себе", бо переважно це і було б мені для самого себе... 

Роки-роки-роки... чому я так довго приходжу до елементарного? Все в моєму житті було б набагато простіше, якби я швидше усвідомлював деякі речі...

Не буду про це шкодувати. Склалось саме так, як склалось, і тепер єдине що я можу - намагатись не гаяти той час, що у мене залишився на наступні помилки.

---

Центр, центр! Це ПЕРШИЙ! Блок даних переданий! Вимикаюсь! До зв'язку!

= Миколка =

Відзначення дат історичних подій, як і їх уточнення стає необхідним тоді, коли ця подія вже відбулась і набрала певного  історичного змісту. Для української Революції Гідності 30 листопада 2013 р. по 20 лютого 2014 р. цей процес тільки розпочинається, тому я не дивуюсь, що дату 1-шої річниці початку Революції Гідності якось неуважно наклали на дату 21-го листопада, коли почалися перші акції протестів проти рішення українського Уряду припинити процес євроінтеграції.



Не збираюсь зайве сперечатись pro et contra (за і проти), а просто прошу вдуматись в саму назву: «Революція Гідності». Розумієте: ГІДНОСТІ. Який зв'язок протестів за євроінтеграцію має із гідністю як такою безпосередньо? Ніякого. Початкові вимоги студентства були чисто соціально-політичного характеру, як вибір перспективи державного розвитку. Мова йшла суто про матеріальні аспекти життя, а не моральні, що потрібно розрізняти. Тема ГІДНОСТІ  як основної моральної домінанти появилась виключно після жорстокої розправи над жменькою студентів на Євромайдані м. Києва звірособаками зі спецпідрозділу МВСУ «Беркут» в ніч на 30 листопада 2013 р. Жодних причин так по-звірячому бити й розганяти людей не було, окрім одної – по-холуйськи добросовісно виконати звірячий наказ «з самої гори», тобто від узурпатора влади в Україні Віктора Януковича.



Ми всі знаємо, що десь о 4-й ночі на Євромайдані залишалась жменька найбільших упертюхів з протестувальників, яку довбані беркутівці могли просто і легко без жодних проблем відтіснити на Хрещатик, щоби звільнити Майдан для працівників комунальних служб. То було елементарно. Тим більше сама акція вже згорталась, як і в загальному всі з прикрістю змирились з тим, що Віктор Янукович на Саміті у Вільнюсі нічого не підписав, але в подяку потримав добрячого копняка від євроспільноти. Подібне «дежавю» відбулось нещодавно з іншим політичним лідером на саміті G-20 в Астралії, через що він завчасно опинився в ліжечку в Кремлі для «пересипу від недосипу». Згадую про це, щоб освіжити враження.
Нагадую також, що в акціях «За Європейський вибір» приймала участь в основному студентська молодь і то не дуже масово. Ще й з додатковим гаслом «Без політиків», щоб не дати себе використати тим для політичного піару. Всі інші соціальні верстви в Україні багато критикували та злостились від такого «кидалова», тому що майже 3-и роки Янук і Ко всіх нас годували виключно обіцянками про євроінтеграцію. Люди якось плюнули очікувати «покращання вже сьогодні» як і на «почую кожного», але мали надію на майбутнє у Європу, а не кремлівську ж…  І на тобі: таки туди! Назад у зад. Де вже раз були і нічого доброго не набули. Проте вчиняти революцію через те настроїв не було ні в кого, навіть у найрадикальніших політиків. Всі кривились, але змирились. Жодних натяків на бунт і революцію – жодних!
І все вмить перевернулось до навпаки: - Ах ви, суки, дітей палицями гамселити отак за ніщо! Ну то зараз ми покажем і докажем, хто з нас гегемон...
Вже за пару годин 30 листопада весь Хрещатик був заповнений людьми переважно старшого віку, які одною величезною лавою грізно сунули на колони беркутівців і відтіснили їх з Майдану. Відтоді почалась ота зловісна гойдалка, коли влада починала посилювати репресивні заходи, а народ відповідав своїм підсиленням. Особливо на мене вплинув момент, який побачив по телевізору, коли вночі при черговому штурмі Євромайдану сукоберкутівцями Віталій Кличко з мегафоном прямо перед ними співав гімн України «Ще не вмерла Україна» і вимагав від нападників стати струнко, як годиться за правилами для військових при виконання державного гімну. То було вражаюче видовище, тому що при всій своїй обмеженості силовиків на розум, вони не могли не послухатись чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, який був для багатьох з них майже за бога…



Перший важливий перелом в подіях стався в ніч на 11 грудня, коли було організовано наймасовіший штурм Євромайдану і здавалось, що це все, ще трошки і зметуть наніц. Саме в той момент закалатали в дзвони по всіх церквах Києва посеред глухої ночі, закликаючи до помочі проти нечистої сили. І диво сталося. Штурм тому і почали посеред ночі, бо там лишалось небагато людей, а більшість розходилась десь заночувати в теплі, але як пролунав набат, то всі кинулись добиратись на Хрещатик хто як міг. Варто зазначити, що в ту ніч київські таксисти, дізнавшись куди треба завезти людей, привозили і не брали плати. А тепер спробуйте уявити картину, як порожній вночі Хрещатик наповнюють все більше і більше гуртів людей, які біжать до місця Євромайдану! І їх кожної миті все більшає і більшає… Спецназівці герої, коли б'ють слабших і беззахисних, коли перед ними тікають, падають, зщулюються, але вони не можуть винести психічно, коли їх атакують люди голіруч, коли їх не бояться… Штурм було відбито, а під ранок всі частини спецназу було відведено від Майдану. Настала перша пауза миру, а що було далі я переповідати не стану, бо це не входить до теми мого матеріалу.



Інше хочу нагадати: по 11 грудня люди йшли на колони екіпірованого спецназу абсолютно без жодного захисту і голіруч, як і нічого не кидали в працівників МВС, бо то вважалось провокацією. Останні події боїв на Майдані та Грушевського особливо в січні та лютому 2014-го, розтиражовані ЗМІ, роблять образ майданівця виключно екіпірованого в захист, з каскою, щитом та дрючком – все різного виробництва, тому досить забавне на вигляд. Але насправді основна частина масиву людей столичного Євромайдану не мали жодного захисного облаштунку і тим більше зброї. Нічого, окрім себе і власних рук. Дуже наголошую на тому, бо то великий чин йти на щити і палиці спецназу з голими руками і без жодного захисту, як це і було до 11-го грудня. Ще ніхто не мав жодних навичок до самооборони, але була виключно сильна жага відстояти гідність! Гідність як власну, так і всього народу.



За тим і стверджую, що датою початку Революції Гідності є 30 листопада 2013 р.

За тим і вітаю все наше демократичне суспільство в Україні з 1-ю річницею Революції Гідності.

Слава Україні! Героям слава!
Україна понад усе!
       

Богдан Гордасевич
30 листопада 2014 р.

Чаще прислушивайтесь к шуткам - там порой столько правды.

Обожаю сайты знакомств.
Потому что мужчин там можно наблюдать, как амеб под микроскопом. Такие
экземпляры попадаются – закачаешься. В общем, как остальные мои коллеги
начинают рабочий день с изучения новинок на анекдот.ру, так я в
последнее время начинаю день с изучения анкет из серии «Одинокий парень
желает познакомиться».
Вот недавно наткнулась на совершенно
замечательного гражданина. Он желает познакомиться «для брака», но в
рубрике «О себе» пишет коротко: «Двадцать сантиметров». Кстати, для
таких сайтов это обычное дело – хвастаться не только отсутствием
вредных привычек и «стабильным средним доходом», но и размером своего
полового органа. Видимо, у мужчин этот ход считается удачным с точки
зрения маркетинга. Причем если сосед напишет 21 см, то с огромной долей
вероятности все в округе исправят свои 20 на 22.

Зачем? Почему
они это делают? Неужели они свято уверены, что для женщин это имеет
решающее значение при выборе кандидата в мужья? А может не в женщинах
тут дело - они просто выпендриваются друг перед другом? Мужчины ведь
всегда блефуют. Хвастаются. Меряются количеством бывших любовниц,
длиной якобы выловленной рыбы и навороченностью компьютеров. Но
известный причиндал? Его же все равно не видно. Его нельзя пощупать в
компании, нельзя показать другим мужчинам на работе и практически
невозможно услышать при демонстрации: "Ну ты, старик, даешь! Почем
брал?" Однако почему-то именно он является главным мерилом мужского
успеха.

Где-то я вычитала, что фаллос - это зеркало
иерархических игр. Мол раньше, в первобытном обществе, чем больше был
фаллос, тем более высокую иерархическую ступеньку занимал самец. У
оленей, например, чем больше и ветвистее рога, тем он круче. Вот и люди
туда же.

Теория спорная, конечно. Лично я считаю, что лучше бы
этот олень с сайта знакомств на своей визитной карточке вместо «20 см»
написал «3-комн. кв. Москве» - успех был бы ошеломительный. Но если он
так уверен, что произведет впечатление на противоположный пол своими
физическими данными, а не тем, чего добился самостоятельно, то бог с
ним. Пусть.

Короче. (То есть - длиннее). Особого впечатления на
девушек потенциальный жених, конечно, не произвел. Больше мужчины
оживились. Стали над ним насмехаться, грубить и вообще - всячески
нервничать. Но самое интересное - и я туда же. (Как в том анекдоте
получилось - "А я-то чего полез? Я ж читать не умею!") Потянулась я за
линейкой, дабы отмерить и увидеть, что это оно такое. На моей линейке
было только пятнадцать делений. Я побежала в отдел культуры, схватила
самую длинную линейку и назад, к компьютеру. Отмеряла сколько нужно.
Выглядело ужасно. Мне даже стало жаль владельца. Ну куда эти сантиметры
применить? Они же до пупка достают. Ужас.

Чтобы довести
эксперимент до конца, засунула линейку в рот. Поместилось только восемь
сантиметров. И то с превеликим трудом. Разозлилась я. Вот так всегда
получается: мужчинам как-то удается нас, женщин, втягивать в свои игры
в качестве арбитров. Неслучайно же мы тоже, как попугаихи все время
повторяем, что размер имеет значение. А какое, блин, значение, если
большая часть этого самого размера – совершенно лишнее?

Моими
манипуляциями заинтересовались другие девушки в офисе. Выяснив, зачем я
глотаю линейку, они стали делать то же самое. А потом кто-то нашел в
Интернете информацию о том, что средняя глубина рта у европейского
человека составляет 6-9 см, так что нашему красавчику не грозит
получить наслаждение до конца.

- А как же горло? – с надеждой спросил из-за перегородки отдел культуры. – Гортань там? Пищевод? Можно же пищевод задействовать!
- Это как? – удивились девушки. - Даже если не стошнит, все равно дышать нечем, так что долго это не продлиться.
-
Вот я тоже так думаю, - вздохнула культура. - Есть, конечно,
шпагоглотатели, которые натерли себе такой мозоль в глотке, что им уже
все нипочем. Но мужской половой орган – это, конечно, не шпага. Потолще
будет. Дыхание перекроет.
В общем, пришли мы к выводу, что 20
сантиметров - непозволительная роскошь. Применить ее совершенно не к
чему. Больно и непрактично. Так мы оленю и написали. Знаете, что он
ответил? Правильно. «Вы мне просто завидуете».
Так и сидит до сих
пор – гордый, одинокий и счастливый. Доминантный самец. На другой
страничке сидит еще более доминантный – 25. И все мужчины, кому я
показываю его чудо-анкету, вздыхают: «Круто!»

«Да что
крутого-то? – кипячусь я. – Ну что крутого, объясните мне! Не понимаю».
А они только вздыхают, и есть в их глазах какая-то вселенская мудрость.
Ничего с этим не поделаешь – и первобытные мужчины, и мужчины,
пользующиеся мобильными телефонами, мечтали и упорно будут мечтать
вместо удобных 14 сантиметров иметь что-нибудь раза в два больше.
Зачем? А чтобы можно было вздохнуть: «Меня девушки боятся». Да, да, как
худые от природы барышни, которые с радостью говорят всем, что им
больно спать на животе – кости мешают, так и длинносантиметровые
мужчины, внутренне ликуя, заявляют, что еще ни одна женщина   не
согласилась с ними заниматься сексом. И то правда: какой, к черту,
секс, когда дело касается иерархии?

 


Прочла в заметках
от Натальи Радуловой

 Люди обычно лгут. Чаще всего самим себе.

                               Дэвид Робертс

(продовження, початок Военная проза Бориса Васильева Ч-1)
Рассказ «Пятница» («Юность», 1970, № 6) войны как бы совсем и не касается. Действие его развивается в праздничный день 22 июня 1941 года... Веселая массовка молодежи одного из московских заводов. Лес, солнечная поляна, песни, танцы, веселье. Три друга: кузнец Федор, заводской поэт Сеня, монтер Костя. Влюбленная пара: Костя и молоденькая библиотекарша Капа. Для них в этот день перестали существовать и пространство, и время. Костя говорит Капе: «Капелька!.. Ты моё воскресенье». Капа же, исходя из романа «Робинзон Крузо», объявляет себя «Пятницей». «Я твоя Пятница. Твоя Пятница, слышишь?.. Обними меня. Крепко, крепко!.. »
Счастье настолько овладело влюбленными, что они нимало не задумываются над тем, что происходит в близлежащей деревне. «Вой стоял над деревней, бабий вой над покойником, над минувшим счастьем, над прожитой жизнью...» Им было не до этого. Им и в голову не могло прийти, что в это воскресенье — 22 июня 1941 года — началась Отечественная война.
[ далі ]