Дощ… Чомусь
я люблю дощ…
Мабуть тому,
що ще в житті не віддощило…
Грім… Чомусь
я люблю грім…
Мабуть тому,
що ще життя не відгриміло…
Я не вірю, що сонце
згаса,
Коли на ніч за обрій
сідає.
Може сивою стати
коса,
Та хіба то любов,
що згасає.
Знаю: можуть
безжально літа
Перекреслить
поєднані долі.
Мов чужі стали в
тебе вуста,
Аж у серці
відлунило болем.
Я не вірю в холодні
вітри,
Коли квітне ще
сонячне літо.
В мене серце, як
сонце, горить,
Щоб кохати, кохатись, любити.
Ще зелена надворі
трава,
І не всю ще на сіно
скосили.
Я не вірю в байдужі
слова,
Що із вуст твоїх
снігом злетіли.
Я не вірю, що можна
блакить
Назавжди чорним
хмарам сховати.
Відгримить в
небесах, віддощить –
Буде райдуга з неба
звисати.
Перейду я до тебе
по ній:
І до лона ласкаво притиснусь.
Ти
втомилась за день, а мені
Бозна-що вже
привиділось, звісно!
Не вигадуй! Я серцю
кажу, а воно –
То щемить, а то
ледве не плаче.
Твоє серце –
холодне. Та лід
Я своїм розтоплю, бо –
гаряче.