хочу сюди!
 

Юля

39 років, скорпіон, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «діти»

Янголята, наші діти

 

            Присвята нашим діточкам

Заклик до свідомості та мудрості дорослих

Небожителі чудові,

Ніжні вісники любові

Променяться щирим світлом,

Миротворці – наші діти.

 

Дав їм Бог могутні крила,

Нездоланні волю й силу

Йти на Землю з Небосвіту –

Щоб ЛЮБОВ на ній розквітла.

 

Нам на щастя, просто в руки

Сходять з Неба, терплять муки –

Світлоносці не в пошані,

Не на часі – злет високий;

 

Крила меншають, всихають…

Янголята підростають -

Рік за роком, крок за кроком.

Вже і дні життя останні…

 

Повертатися до Бога

Час. Остання путь-дорога…

 

За плечима крила сильні;

Вгору злет – додому!!! – вільний…

 

07.12.2010

 

Stepans’ka Marina (SMG)

Соня...

История эта началась давно…

Шёл 2004 год, революция заполонила наши умы и сердца – и, казалось, больше никаких событий нет. Все помнят, какой тогда был информационный вакуум – реальные новости были только в интернете и на «Радио «Эра».

С тех пор единственная «болтливая» радиостанция fm-диапазона навсегда поселилась в моей автомагнитоле. Помимо многих политических и не совсем политических рубрик попадались мне во время пути с работы, на работу, и по работе передачи «для души».

Была «Тема с вариациями» Алексея Когана, которая привила мне любовь к джазу.

А был ещё «Православный календарь» – коротенькая передача, освещавшая за 10-15 минут ближайшие православные праздники, рассказывавшая о святых отцах, которых поминали в ближайшие дни, и каждый раз передача заканчивалась просьбой о помощи. Просили люди о молитве и пожертвованиях. Просили те, кто сильно болел – в основном больные с онкологией, в основном просили о детях.

Однажды в «Православном календаре» прозвучал адрес веб-портала www.donor.org.ua – а там просто гора просьб о помощи. И тогда я понял, что помочь всем нереально, но пройти мимо и забыть я уже не мог. Видя одну просящую руку, несложно решиться пожертвовать, но когда видишь десятки рук – и все они одинаково нуждаются в любой копейке – сначала теряешься, а потом уже и не знаешь, кому дать свои пятьдесят или сто гривен…

Поразмыслил я, и решил найти «своих», запорожских больных. И нашёл http://deti.zp.ua – запорожский сайт о сиротах и тяжелобольных детях. Оказалось – и тут далеко не одна рука, просящая о помощи. Тогда я встретился с автором сайта – удивительным человеком – Альбертом Павловым, который сам тянул весь этот обоз детского горя и бед. Пусть, медленно тянул – но уверенно и вдохновенно! И очень быстро к нему в упряжку присоединилась в своём инвалидном кресле Ирина Гавришева, нашедшая таким образом свой смысл жизни. Компания волонтёров росла, обозначались цели и средства – и родился в итоге Благотворительный фонд «Счастливый ребёнок».

В наше время словосочетание «Благотворительный фонд» несколько дискредитировано, ибо создаются они нынче то в целях рекламы чьего-то имени, то в целях помощи VIP-сотрудникам того предприятия, которое учреждает этот фонд… А «Счастливый ребёнок» - это для меня образец благотворительности. И решил я не терзаться выбором - кому помочь, а перечислять на фонд, а там уже Альберт определит наиболее нуждающегося.

Сначала я загорелся идеей регулярно – еженедельно – выделять из заработанных денег определённую сумму (уже и не помню какую – кажется, гривен сто или двести) – но реалии жизни очень быстро охладили мой пыл. Так, изредка я отправлял какую-то копейку – то Альберту, то кому-то из его «клиентов».

Время шло, и мой ребёнок пошёл в школу. Там меня, зимой этого года, и ждала Сонькина просьба о помощи – у двери нашего класса была прикреплена картонная коробка для пожертвований с посланием родителей Сони. Сразу я ничего не положил туда – решил проверить на deti.zp.ua – и на сайте была эта просьба, причём тут уже я получил много информации – оказывается,

"Соня – старожил гематологического отделения Запорожской областной детской больницы: почти весь 2009 год лечилась от лейкоза, прошла полный курс и, наконец-то, в ноябре 2009 года была выписана домой. Радости всех родственников не было предела. Но через два месяца грянул гром: рецидив. Ребенок поступил обратно в отделение в очень тяжелом состоянии, в крови – 90% бластов. И стало понятно, что лечение в Украине уже результатов не принесет. Ребенка СРОЧНО нужно вывозить на лечение в одну из клиник, специализирующихся на лечении болезней крови и имеющих большой процент излечиваемости."

Естественно, я поделился переживаниями и информацией с женой – и мы вместе следили за судьбой девочки

Каждый месяц мы перечисляли какую-то сумму на карточку её отца. Каждый месяц следили за новостями – а их было не так уж много. Сначала Соня просто собирала деньги для того, чтобы остановить рецидив, потом было лечение в Беларуси, потом ей надо было насобирать ещё много тысяч долларов, чтобы рассчитаться с Минском и найти донора для трансплантации костного мозга в Израильской клинике. И каждый раз, находя новую весть о Соне с новым криком о помощи, мы, с верой в победу над коварным недугом, делали свой посильный вклад в общее дело. И вот уже Сонька, а вместе с ней мысленно и мы, – в Израиле, и пересадка костного мозга уже проведена, и всё должно ещё вот чуть-чуть и закончиться – и она вернётся домой, и родителям всего лишь останется вернуть долги, залогом которых служит их квартира – и вся эта история растворится в прошлом, как кошмарный сон…

Прочитал сегодня вечером:

† Отошла к Господу Соня Петренко

Оборвалось что-то внутри…

Застыла на полуслове сказка про Соньку, которая побеждает коварную болезнь…

Вспомнил про 2004 год, про первую встречу с Альбертом, про каждую новость о Соньке

Февраль: Сонечка уже в Минской клинике. Благодарим всех людей, кто так искренне и оперативно откликнулся на призыв о помощи! Просим дальнейшей поддержки для Софийки. Начало марта: Сонечка прошла первый блок высокодозной химии. До ТКМ у Сони есть еще 2-3 месяца, так что у нас есть столько же времени, чтобы собрать недостающую сумму. Конец марта: У Сони Петренко второй рецидив! Семья в напряжении: трансплантацию нужно делать немедленно, но не хватает 57 тысяч долларов! Май: Несколько дней и 11 тысяч долларов отделяют Соню от спасительной операции по трансплантации костного мозга в Израиле. Сонечка очень старается и верит, что выздоровеет и снова пойдет в школу, будет жить нормальной жизнью. Начало июля: В середине июля назначена пересадка костного мозга для Сонечки Петренко Середина июля: 14 июля нашей Сонечке была проведена трансплантация костного мозга в клинике Хадасса, в Израиле. В августе была опубликована «Сказка про Соньку» - Ирина Гавришева просто в самую мою Душу вселила веру в победу…
___________________________________________________ Мы приходим в этот мир не по  своей воле – и это правильно. И уходим из этого мира тоже не по своей воле – и это тоже правильно. И, когда Господь считает, что человеку следует уйти из земной жизни - значит, так лучше. В том числе, быть может, и для самого человека. А нам, оставшимся тут, остаётся жить своей жизнью, помнить о наших ушедших близких, ибо в этом продолжается их земная жизнь. И незачем думать – почему, за что, справедливо это, или несправедливо – человеческого ума всё равно не хватит, чтобы это осознать – ум весьма ограничен. Безгранична лишь Душа. А Душе думать не надо. Ей надо верить, надеяться и любить. И сегодня я верю, что Соньке хорошо. Я верю, что она навсегда останется со своими родителями и братом, и волонтёрами фонда, и с тысячами людей, которые впустили Соньку в свои сердца.

                                           

Упокой, Господи, Душу новопреставленной рабы твоей Софии, прости ей грехи её вольные и невольные, и даруй ей Царствие Небесное. Аминь.                                 



Жила собі дівчинка...

Сонечко

Історія, навіяна побаченим на автобусній зупинці

Жила собі на світі дівчинка. Звичайна дівчинка п’яти рочків, яка полюбляла бавитися, співати, стрибати, малювати, слухати цікаві історії, про які розповідалося в книжечках, що їх мама читала доні увечері надобраніч. Ім’я в дівчинки було незвичайне – Сонечко. Сонечко була жвавою, запальною – як вогник. І дуже впертою та норовливою. Через це вона інколи засмучувала маму та бабусю, не слухаючись їх. Звісно, потім Сонечко просила вибачення, цілувала маму, зазирала в очі і казала: - Мамо – ти моя радість! Я тебе люблю! Сонечкова мама кожного буднього дня вела доню до дитячого садочка - на дитячу роботу, і  бігла на свою дорослу роботу. Бувало, Сонечко залишалась вдома – тоді, коли її носик відмовлявся працювати як слід. Дівчинка чхала, кахикала, і витирала носика щоп’ять хвилин хусточкою. Бабуся допомагала малій приборкувати неслухняних носика та горло, давала солодкий запашний мед, готувала гірке полоскання, крапала бридкі пекучі ліки. Одного дня Сонечко вдвох з бабунею вийшли на прогулянку, і заразом вирішили дещо купити в крамниці. Дорога була недалекою, та в старої бабусі боліли ноги, тому вони з онукою поїхали автобусом. Автобус під’їхав до потрібної зупинки, двері розчинилися. Бабуся, важко піднялась з сидіння, спираючись на поручень і зітхнула. Сонечко зазирнула в бабусині очі, зійшла по сходинках на брівку біля зупинки, і простягнула старенькій свою маленьку тендітну долоньку: - Бабуню, тримайся, я тобі допоможу!!! От так! Молодець, ще один крок!..

Автобус, забравши пасажирів, рушив з місця. Бабуся втерла очі хусточкою, схлипнула і поцілувала Сонечко в рожеву щічку: - Дякую, люба онученько! Мені вже й ніжки не болять!

лютий – листопад 2010 р.

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299704

 

© Stepans’ka Marina (SMG)

Зорепад

присвята моїй любій доні 

Передзимя. Старий-Листопад

Кволий, труситься...

Крутиться світ.

ЗореНіч... ЗореРух... Зорепад…

Леоніди летять – ЗореКвіт,

 

ЗореДиво! – Дивуюсь, дивлюсь;

Поміж тисяч малих тих свічад

Є й  моє… Тихо Богу молюсь –

«Зустріч нам подаруй в зорепад!..»

 

Час минав… От і Спас на порі!

Пахнуть яблука, мед…

ЗореНіч!

Персеїди палають вгорі –

Сотні  Богом запалених свіч.

 

При надії, пильную на мить

Чудотворення, вгору дивлюсь …

Зірка просто в долонях горить!!!

Дивородження!..

 Богу молюсь…

 

 

11.11.2010

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11109299746

© Stepanska Marina (SMG)

усмішка додає здоров*я

тож посміємося разом з ціми карапузами:

я в шоці!

від вчорашнього дня я ходжу в тихому шоці...shock

зустріла колишню однокласницю, яка вже народила 4 дітей!!!!!!!!!! і всі 4 - хлопціshock shock shockменшому лише місяць.

Як можна наважитися на таке в наш час? А кожен ще й потребує уваги!!!!!!!!!!! в мене часу на двох не вистачає, а тут аж 4. та ще й квартирне питання: 4-кімнатна квартира + батьки - не вихід.

певно хотіли дівчинку, а тут і четверте - хлопець. я досі не можу відійти від такої інформації.

кілька років тому серед знайомих почали з'являтися сім'ї з 3 дітьми. А тепер кількість збільшується.....

Живі - мертві

Йдучи з подругою вулицею після дощу, висловив думку про те,що класно було б пробігтись по калюжі, а ще краще стрибнут в неї...Думаю більшість зараз подмало те що висловила моя подруга))) Ну й нехай! Це звісно надто вже не пересічна забаганка, але цікаво в якої клькості людей зявляються такі дитячі забаганки при погляді на мокрі вулиці.А от зимою зїхати на ногах з гірки яку розковзали діти чи підбігти до дітвори кинути в сніг рюкзак і попросивши в них санки,чи орендувавши за шоколадку(власний досвід)))) проїхатись. Тут думаю вже буде значно більше бажаючих, але от сміливців зробити не надто. "Це ж людти дивляться.", "Це якось по дитячому" "Я ж одягнений не відповідно...нові штани...", а в душі ж хочеться))) але більшість запрошенння до таких спонтанних забав прямо таки відкине цілко серйозно вважаючи це тупістю.
 Люди перестали бачити ці малі радості.Особисто я памятаю моменти що з школи не виходив, буквально вилітав в двір,просто вибігав,поки добіг до друзів встигав поскакати по сходинках, проїхатись на пирилі,копнути лавку і зачепити когось, крик, сміх...То бурлило ЖИТТЯ!!! Чи памятаєте як смакував мамин компот з яблук чи ще чогось після футболу, а брудні ноги після футболу,чорні руки від горіхів, синє обличчя від якихось там ягід...О Боже, якби хотілось ще колись в житті мати такі брудні ноги після футболу на мокрому полі.А зараз чую як люди говорять "А, хліб не такий як був колись, а ковбаса..."...Ні! Ми вмираємо! перед телевізорами, перед тими дурними мріями і планами...діти живуть,а ми ні,вони можуть ще сміятись і радіти.А потім входять в доросле життя і починають скучати за компютерами, стаються  "знавцями життя", а тоді приходе це прагнення дорослості, щоб вже був секс, вже була свобода щоб кудись поїхати, вирватись...І ось ці сумні двадцятирічні діти сідають і нема в них життя...
Нам так насправді бракує життя. Ми тужимо за добробутом, але один знайомий після відрядження в німеччині розповідав, що довкола були забезпечені німці.Добротний одяг, добротні мерседеси... і жодної посмішки, всі якісь сумні.Єдина радісна людина - касирка в туалеті, негретянка з Гани.Єдина радісна людина, яка сказала," привіт, звідки ти?", і на ламаному англійському щось там побалакали біля того туалету.Єдине радісне обличчя,а на вулиці далі снували ті мумі.
Нам бракує життя! Це є хвалебне прагнення яке не дає нам спокою і прошу Бога щоб ніщо його не заглушило.З ним народжуємось і зним живемо воно є в кожному з нас, десь глибоко в нашому серці.Думаю майже всі були в такому стані, колись на питання як справи, говорили "всьо добре але щось не добре".Ми самі часом не знаємо що тоді є, що нам щось не подобається. То власне те прагнення, Бог прагне щоб ми жили! А люди живуть так наче ніколи не помруть а потім вмирають наче не жили.Колись почув такі слова:"Прагну щоб смерть застала мене живим!"

Легенда про Лелеку

   Це давня легенда. Колись на світі панували звірі, а люди тільки-тільки з'явились з глини. 
     Дуже-дуже давно, коли народилась перша дитина, зібрались усі звірі, птахи та риби і стали радитись: а хто ж принесе її батькам.
     Першим вийшов цар звірів Лев, і сказав: 
     - так, як я є царем над усіма звірами, попрошу доручити цю справу саме мені. Я сам принесу людям їхнього первістка.
     Усі погодились, але виникла проблема, потрібно було далі перенести дитину через Море-Океан. Лев не міг впоратись сам. Тоді з води випірнула Риба-Кит і мовила:
     - я перенесу людське дитя на своїй спині, хай Лев тільки донесе його до Моря-Океану.
     Добре,- сказали звірі. - Але за Морем-Океаном є великий непрохідний Ліс-Праліс, потрібно якось перенести немовля і через нього.
     Тут наперед вийшов чорний Орел. 
     - Я перенесу через Ліс-Праліс.
     Звірі погодились, та старий Вовк заперечив:
     - ти Орле, - сказав він, - незаперечно, самий сильний і сміливий птах, літаєш вище усіх, але Ліс-Праліс дуже великий. Чи вистачить тобі сил донести дитину, подолавши таку відстань?
     Орел задумався. Так, він самий сильний, літає найвище, його усі бояться, та віддаль була дійсно великою.
    - Гаразд, - погодився Орел. - Дійсно, це для мене може стати перешкодою. Тому, замість мене полетить Лелека. Він долає дуже великі відстані, він подужає.
     Наперед вийшов білий-білий Лелека. Поклонився усім присутнім, та подякував за честь і довіру. 
     - А для того, щоб тебе ніхто не посмів зачіпати чи ображати по дорозі, - мовив далі Орел, - я дам тобі свою відзнаку.
     І провів своїм чорним крилом по крилі Лелеки. Кінчики крил білого Лелеки почорніли - тепер усі знали, що то ознака Орла, і не варто зачіпати цю птицю.
   На тому й порішили.
     Так, як час був уже пізній, вирішили відправити усіх в дорогу наступного ранку.
     А зранку впав сніг - прийшла Зима.
     Звірі знову зібрались і зажурились. Як бути тепер? Зима, Сніг та Мороз можуть зашкодити.
     Думали, думали і вирішили, що необхідно сповити дитину в білі пелюшки. Саме білий колір захистить, зігріє та сховає немовля від зимової негоди. Та і Лелека також білий - зима його не помітить.
     Так і зробили звірі. Спочатку Лев приніс дитину до Моря-Океану, потім Риба-Кит несла її на своїй спині, а далі Лелека переніс через Ліс-Праліс. Немовля було закутане в білі пелюшки і Зима не помітила ні її, ні білого Лелеку. А чорні відзнаки на крилах птиці відлякували недоброзичливців.
     З того часу і повелось, що дітей нам приносить Лелека, бо люди його бачать останнім. Насправді ж до цієї справи причетні і інші звірі, як от Лев чи Риба-Кит. І навіть, коли настає Зима, вона не може завадити. Тому, що білий колір ховає усіх від її негод. А Лелека прилітає і взимку, просто його не видно...