«Сьогодні ми йдемо пакувати зібрання епохи палеоліту в Лаврському музеї. Ледве стримуємо свою радість. Відчували себе, напевно, як злодій-початківець, що пішов на своє перше значне завдання, — записав у щоденнику 20 грудня 1941 року угорський вчений Нандор Феттіх через тиждень після приїзду до Києва, окупованого німцями. — Ми боялися, що хтось зі співробітників музею зайде, дізнавшись, що ми працюємо тут, і тоді станеться неприємна ситуація».

Ще не минуло й року, як Феттіх став директором Угорського національного музею. А тепер він і Ласло Дьюла, провідний на батьківщині фахівець із середньовічної археології, приїхали до української столиці рятувати тутешні музейні фонди, пише історик Олег Шама в журналі НВ. 

Завдання вченим випало цікаве, але, як пізніше виявилося, дещо сумнівне. Вони мали описати і спакувати фонди Музейного містечка, влаштованого в 1920-х у Києво-Печерській лаврі. Тисячі його експонатів німці потім вивезуть до Рейха, про що Феттіх і Дьюла навряд чи здогадувалися.

У Києві Феттіх почувався, як вдома. Він вільно володів російською, а в місті залишилися його українські колеги, з якими познайомився ще до війни. Тут же розмістився штаб угорської окупаційної групи: як виконання союзницьких обов’язків перед Німеччиною співвітчизники Феттіха в перші тижні війни брали участь у боях під Уманню і Києвом у складі 17-ї армії вермахту.

Але вже в жовтні їх відкликали з передової, і надалі в Україні угорські дивізії несли жандармську службу. Точніше — здійснювали каральні рейди проти партизан і мирного населення, яке могло підтримувати радянське підпілля. Таким чином, на Чернігівщині гонведи — так угорці називали своїх солдатів (дослівно — захисники вітчизни) — по-звірячому знищили десятки тисяч мирних жителів.

Повідомлення про ці операції доходили навіть до Феттіха під час його київського відрядження. Але він і уявити не міг, наскільки жахливими були злочини його земляків. Про них у світі стало відомо лише в листопаді 1947-го під час чернігівського процесу над угорськими генералами. Хоча невдовзі Москва і Будапешт стали союзниками, навіть військовими, і надовго забули про карателів.

«На підставі архівних матеріалів можна впевнено стверджувати, що угорська держава та її армія здійснили на окупованих радянських територіях геноцид», — пише сучасний угорський історик Тамаш Краус.

Регент Угорщини і, за суттю, її верховний правитель адмірал Міклош Горті на межі 193040-х років поводився до пари своєму сюзеренові в Берліні. Його режим здійснив аншлюс Південної Словаччини, частини румунської Трансільванії, Карпатської України та відібрав у Югославії область Бач-Бодрог. Це було своєрідне збирання земель, на яких серед інших народів проживали етнічні угорці. Легітимності такій політиці Будапешта додавало заступництво Третього рейху.

О тій порі Горті писав Гітлеру: «Чому це монголам, киргизам, башкирам та іншим треба бути росіянами? Якщо перетворити сьогоднішні радянські республіки в самостійні держави, питання було б вирішене. За кілька тижнів армія Німеччини зробила б цю найважливішу для всього людства роботу».

Але коли до цієї роботи Гітлер звелів долучитися і Горті, адмірал став всіляко опиратися, щоб не оголошувати війну СРСР. Він вважав, що достатньо було заборонити компартію у себе в країні і розірвати дипломатичні відносини з Москвою.

Карпатську групу угорських військ регент усе ж посунув на схід, але після того, як 26 червня 1941 року літаки, розпізнані як радянські, скинули бомби на місто Кошице (тоді входило до складу Угорщини). Насправді це була провокація Берліна.

Проте вже 1 липня 40 тис. солдатів Королівської армії під керівництвом генерала Ференца Сомбатхеї форсували Дністер і під Уманню приєдналися до 17-ї армії вермахту генерала фон Штюльпнагеля. У вересні угорські частини ввійшли в Київ, у жовтні як допоміжні сили німецьких військ зайняли Сталіно (Донецьк) і вийшли до Дону. За всю війну на східних фронтах було задіяно понад 200 тис. солдатів Горті.

На найвищому рівні Будапешт і Берлін до пори обмінювалися люб’язностями: наприклад, Гітлер подарував Горті в 1943-му на його 75-річчя розкішну яхту. Але на фронтах стосунки між союзниками одразу ж не склалися: угорці були погано підготовлені до масштабної війни, несли великі втрати, а німці всіляко демонстрували свою перевагу над ними.

Гітлерівське командування, не маючи можливості повністю забезпечити постачання всім військам у його підпорядкуванні, віддавало перевагу німецьким частинам. Робилося це за рахунок союзників, зокрема й угорців. Тим діставалося застаріле озброєння, а з морозами першої окупаційної зими почалися перебої з поставками на фронт.

Сомбатхеї, який очолив угорський генштаб у вересні 1941-го, згадував: зимовий одяг для його солдатів відправили з тилу вчасно, але доправити його в підрозділи завадили «труднощі, пов’язані з транспортом, який був у руках німецького командування».

А вже навесні наступного року генерал заявив у листі до Горті: «Як би пропаганді не вдавалося втовкмачити, що ліпше захищати вітчизну якнайдалі від її кордонів, те, що угорцю необхідно воювати на відстані 2 тис. км від його батьківщини, ніяк не вкладалося в його голові».

Свою другосортність відчули в Києві і Нандор Феттіх із Ласло Дьюлою, досить відомі на той час в Європі угорські історики. Зігнорувати відрядженням вони не могли. Це було особисте прохання міністра культури Балинта Хомана.

Відтак із Будапешта вченим довелося їхати через Берлін. Там вони отримали німецьку військову форму — угорську не дозволили, навіть не дали пристебнути національний герб на мундири. Кілька днів учені провели в тренувальному таборі Орденсбурґ. Його облаштованість настільки вразила Феттіха, що він записав: «Ми усвідомили один із факторів сучасної німецької сили. Ми з Дьюлою перезирнулися: як далеко те, що ми побачили, від того, що маємо вдома».

У Києві вчені з вокзалу одразу пішли на бульвар Шевченка, 8. Там у двоповерховому особняку, що колись належав цукрозаводникам Терещенко, встиг оселитися оперативний штаб рейхсляйтера Альфреда Розенберга. Цей творець расової теорії наразі відповідав за відбір культурних цінностей на окупованих територіях для Музею фюрера. Його планували збудувати в австрійському Лінці, рідному місті Адольфа Гітлера, і з усієї Європи німці відбирали для музею найкращі зразки мистецтва і стародавні артефакти — насамперед ті, що натякали на германське походження.

Власне, для такого відбору і приїхали до Києва Феттіх і Дьюла. Хоча самі вчені наївно вважали, що мета їхнього відрядження цілком благородна — зберегти колекції тутешніх музеїв.

Про монастирський корпус, в якому була головна археологічна виставка, Феттіх писав: «Усі двері і вікна вибиті або відкриті навстіж. Повний розгром! Багато експонатів розтягли на сувеніри. Найкрасивіші бронзові фігурки скіфського періоду, оригінальні вази, жіночі прикраси, безліч срібних фібул — за кожну з них будь-який музей світу віддав би силу-силенну грошей. І все це залишено напризволяще. Тепер ми пакуємо фонди в міцні ящики, щоб некомпетентні руки до них не мали доступу».

У київському щоденнику Феттіх багато пише про цю роботу. Однак побіжно згадує, що якось йому довелося обідати з заїжджим керівником місцевого селянського господарства. Той розповів, що в селах неспокійно: угорські солдати постійно ведуть бої з підпільниками і днями вбили 250 людей.

Вчений і гадки не мав, з ким і як воюють його співвітчизники.

Президент України Петро Порошенко відвідав виставку «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку», яка відкрилася в Національному центрі ділового та культурного співробітництва «Український дім». Глава держави подякував керівникові виставки, Першому віце-прем`єр-муністру Степану Кубіву, авторському колективу, вченим та громадським діячам, які долучилися до її створення.

«Хочу особисто подякувати усім членам товариства за ту подвижницьку роботу по збереженню історичної пам’яті українського народу. Мова йде про те, щоб встановити правду про нашу історію. Наш народ виборов право знати правду – правду, яка не створюється за межами України в московському Кремлі. А правду, на традиціях якої будуть виховуватися покоління українців», - наголосив Петро Порошенко.

«Без бойового духу, без любові до України перемоги не буде», - Глава держави підкреслив важливість знати правду про героїв російсько-української війни, про російську окупацію.

«Виставка, яка сьогодні тут відбувається, є тому підтвердженням. Ці матеріали мають бути у кожній українській родині, в кожній українській військовій частині, бібліотеці, школі», - зазначив Президент та додав, що важливо створити електронну версію виставки, матеріалами якої б могли скористатися українці з усього світу.

Глава держави привітав присутніх на виставці видатних українців, подвиг яких уже увійшов до історії України, серед них були  Герой України учасник російсько-української війни Володимир Жемчугов, український філософ, історик Ігор Козловський, який тривалий час був в полоні проросійських терористів, інші видатні сучасники. «Іконостас українських героїв, на прикладі яких ми виховуємо наші майбутні покоління», - додав Петро Порошенко.

Президент також відзначив важливість підтримки вітчизняного кінематографа та книговидання та навів приклад успішного українського фільму «Кіборги». «На таких прикладах треба виховуватися», - додав він.

Президент оглянув виставку та поспілкувався з присутніми.

А це для краси фотка з інету

Замок Любомирських у Ланьцуті - один з найцінніших палацово-паркових ансамблів у Польщі й один з найбільш відвідуваних. Справжня скарбниця національної історії та культури. Лежить за 80 км від українського кордону і за 18 км на схід за Жешовом. Місто завжди було важливим, бо є на торгівельних шляхах, але більші міста поруч применшували значення Ланьцута. І зараз туристи, поспішаючи доїхати хоча б до Кракова, часто оминають Ланьцут.

19 мільйонів злотих  і два роки потратили на відновлення Замку - це був найбільший ремонт від часів Другої світової війни. Закінчили ремонт у вересні 2016 р. Відремонтували 84 приміщення і другий поверх, куди досі туристів не пускали. Роботи стосувалися інтер’єрів, вікон і дверей, починались зі стель і закінчувались дерев'яними підлогами. Відреставровано 140 антикварних меблів, 65 ламп і люстр. Замок нині такий розкішний, як за найкращих своїх часів.  

Взагалі в замку наче заборонено фотографувати, але деякі рєбята фотографували і я спробувала, ніхто не заборонив, то і продовжила далі фоткати. На жаль підсвітки заважали зробити чіткі фотографії і часу було не дуже багато, щоб гратись з настройками.

Зала для балів з кришталевими люстрами. 

Столова для прийомів гостей

Далі інтер"єри кімнат замку

Особливістю замку є різноманітність камінів, які відповідають загальному інтер"єру кожної кімнати.

Сподобались оригінальні прогулочні коридори

І ще різні видзигульки 

Золота епоха в історії замку почалася в другій половині XVIII ст. після того, як його власниками стали  Станіслав Любомирський з дружиною Ізабеллою Чарторийською. Це з її легкої руки  фортеця була перетворена на палацовий комплекс – витончений, відповідний модним віянням і прикрашений рідкісними предметами мистецтва (статую Любомирського у вигляді Купідона робив сам Антоніо Канова, славнозвісний італійський скульптор). Тоді ж навколо замку був створений ландшафтний парк. Набережні вирівняли, дороги перебудували, дерева висадили таким чином, щоб вони утворювали алею. У парку розставили павільйони.

А ще ланьцутський замок має одну з найбільших бібліотек у Польщі (понад 22 тис. томів) і кількох привидів!

Один з них - привид найбільшого авантюриста свого часу "Диявола"  Стадницького, який лякає людей навіть після смерті. 
Ще два привиди – нещасливиці Ізабелла і її дочка Юлія Любомирські. Юлія була дружиною мандрівника і письменника Яна Потоцького, автора книги "Рукопис, знайдений у Сарагосі". Але  закохалася без взаємності у Євстахія Сангушка, товариша Тадеуша Костюшка. Привид Юлії тримає перо і пише незакінчені листи своєму коханому.

Ізабелла-Ельжбета Чарторийська за життя була чи не найбагатшою жінкою в країні. Зараз бродить замком, до якого доклала багато ідей і зусиль, у розкішному вбранні улюбленого блакитного кольору. Любов’ю усього її життя був  Станіслав Понятовський, але батько не хотів навіть чути про молодика не того герба й походження й примусив доньку вийти заміж за Станіслава Любомирського.

Доля зіграла, утім, злий жарт, бо  Понятовський, який начебто мав селянське походження, пізніше став королем Польщі. А Ізабелла не була щасливою за життя й мучиться від любові після смерті.