Найбільш підготовленою з усякого погляду до початку німецько-радянської війни, попри всі негаразди, що характеризували стан організованого українства на еміграції та у Західній Україні[36], виявилася саме ОУН під проводом Степана Бандери. Організація мала чітку і ясну програму дій, схвалену у квітні 1941 року Другим Великим Збором, здисципліновану й зорганізовану силу членства як за кордоном, так і в Західній Україні. Вимушені задля досягнення мети йти на пряме співробітництво з німцями, мовчки погоджуючись з роллю, яка їм відводилася німцями у поході на Схід, бандерівці водночас трималися найбільш незалежно, мали власну точку зору, вміло конспірували від німців свої плани конкретних дій. Енергійність і наполегливість С. Бандери і його прихильників у досягненні поставленої мети визнавали як їх політичні конкуренти з українського середовища, так і німці. Що бандерівці в стосунках з німецькими службами поводяться більш незалежно, ніж їхні опоненти, зазначала у своїх донесеннях і агентура НКДБ УРСР
Певна частина керівництва Вермахту вважала плани Гітлера й націонал-соціалістичної партії — перетворити Європу на німецьку колонію і, заради цього, вести світову війну — божевільними. Вони вважали, що Німеччина мусить мати союзників, що можливо лише при щирому шануванні суверенних прав союзного народу, яким, в боротьбі з Москвою, вони вважали українців, і тому не заперечували права українського народу на державну самостійність. Від тих військових революційна ОУН отримувала досить докладну інформацію щодо дійсних планів гітлерівців стосовно України, які, за своєю суттю, були тотожними з планами російських більшовиків і, певною мірою, навіть жорстокішими.
Володимир Горбовий зазначав, що ОУН та інші українські діячі «… припускали, що Гітлер не допустить до створення нашої самостійної держави. Адже брався займати наші землі для створення там свого, а не нашого життєвого простору. Одначе це був німецький, а не український погляд на справу. Ми знали, що суспільно-політична зрілість нашого народу дійшла до вершин свого розвитку і що настала історична хвиля, яку ми повинні використати для свого народу.»
Провід революційної ОУН прийшов до висновку, що українському народові не залишається іншого, як тільки, не змінюючи свого безкомпромісно-ворожого ставлення до більшовицької Москви, виступити рішуче й відкрито проти німецьких нацистських планів замінити москалів німцями в колоніальному визиску України. ОУН(Б) усвідомлювала, що вона матиме підтримку українського народу проти німців лише тоді, коли ворожість німців до української справи стане для народу явною і очевидною. Єдиним виходом у цьому становищі було створити ситуацію, в якій Німеччина неспровоковано була би змушена виявити своє справжнє ставлення до української справи і свої дійсні плани щодо України.
Так виникла концепція проголошення Акту відновлення української держави вже в перші дні німецько-радянської війни
У «Політичних постановах» Другого Великого Збору ОУН було вказано: «Організація українських націоналістів бореться за Українську суверенну соборну державу, за визволення поневолених Москвою народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на руїнах московської імперії СРСР. Організація українських націоналістів продовжуватиме всіми силами революційну боротьбу за визволення українського народу без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східньої Європи»
На території Третього Райху діяла заборона політичної діяльності стосовно всіх ненімецьких організацій. Попри цю заборону обидва проводи ОУН провадили у Кракові підготовчу роботу зі створення майбутніх державних структур в Україні, не взаємодіючи один з одним. ОУН(Б) створила «Державну комісію ОУН» на чолі з Володимиром Горбовим, мельниківці — «Комісію державного планування»В цілому прихильне ставлення німецької окупаційної адміністрації, обумовлене планами використати кадри ОУН в органах місцевого самоврядування на окупованих Вермахтом територіях[ дало змогу обом проводам ОУН розгорнути роботу щодо розбудови організаційних структур, та здійснити певні заходи військового вишколу членів організації
У травні 1941 року були видані Політичні вказівки щодо боротьби і діяльності ОУН(Б) під час війни Вони містили розділи: I. Діяльність ОУН до вибуху війни і в перших її початках; II. Збройний зрив; III. Вмарш чужих військ на Україну й українська державність; IV. Будова Української Держави; V. Відношення ОУН до іншої революційної і державотворчої ініціятиви; VI. Відношення ОУН до питання державної влади; VII. Політична організація.
Це була програма практичної державотворчої діяльності.
В «Напрямних…» проводу ОУН(Б) наголошувалось, що ОУН «використає війну з СРСР для розгортання боротьби за суверенну соборну українську державу, за прискорення її здобуття» ОУН зуміла підготувати до бою сильну підпільну армію, що намагалася відіграти значну роль в прийдешніх подіях Зроблено було немало.
Дії ОУН(б) мали на меті «поставити німецькі власті перед доконаним фактом»
З початком бойових дій Вермахту проти Червоної армії похідні групи ОУН просувалися на територію СРСР услід за лінією фронту.
На цій події були присутніми понад 100 чільних представників зі всієї України, а також представник митрополита УГКЦ А. Шептицького о. д-р Йосиф Сліпий
Українське Державне Правління було утворене Зборами 30 червня 1941 року[50]. 5 липня 1941 р. Ярослав Стецько оголосив його персональний склад.
До Державного правління увійшли:
Офіційною тимчасовою резиденцією УДП визначено приміщення колишнього палати праці за адресою: м. Львів, пл. Смольки, буд. 4.
17 травня 2019 року - 14:31
Президент України Петро Порошенко відвідав виставку «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвитку», яка відкрилася в Національному центрі ділового та культурного співробітництва «Український дім». Глава держави подякував керівникові виставки, Першому віце-прем`єр-муністру Степану Кубіву, авторському колективу, вченим та громадським діячам, які долучилися до її створення.
«Хочу особисто подякувати усім членам товариства за ту подвижницьку роботу по збереженню історичної пам’яті українського народу. Мова йде про те, щоб встановити правду про нашу історію. Наш народ виборов право знати правду – правду, яка не створюється за межами України в московському Кремлі. А правду, на традиціях якої будуть виховуватися покоління українців», - наголосив Петро Порошенко.
«Без бойового духу, без любові до України перемоги не буде», - Глава держави підкреслив важливість знати правду про героїв російсько-української війни, про російську окупацію.
«Виставка, яка сьогодні тут відбувається, є тому підтвердженням. Ці матеріали мають бути у кожній українській родині, в кожній українській військовій частині, бібліотеці, школі», - зазначив Президент та додав, що важливо створити електронну версію виставки, матеріалами якої б могли скористатися українці з усього світу.
Глава держави привітав присутніх на виставці видатних українців, подвиг яких уже увійшов до історії України, серед них були Герой України учасник російсько-української війни Володимир Жемчугов, український філософ, історик Ігор Козловський, який тривалий час був в полоні проросійських терористів, інші видатні сучасники. «Іконостас українських героїв, на прикладі яких ми виховуємо наші майбутні покоління», - додав Петро Порошенко.
Президент також відзначив важливість підтримки вітчизняного кінематографа та книговидання та навів приклад успішного українського фільму «Кіборги». «На таких прикладах треба виховуватися», - додав він.
«Тому я сьогодні на цій виставці серед однодумців, серед тих, хто підтримує правду про Україну. Дуже дякую вам за те, що ви бережете Україну і не втрачаєте оптимізму і віри в перемогу», - підсумував Глава держави.Президент оглянув виставку та поспілкувався з присутніми.
«Ми всі чекаємо на зміни. Ми потребуємо нового формату суспільства, яке не здатна створити сучасна влада.
Суспільство є системою, що має свою будову та живе за своїми правилами.
І щоб змінити систему існуючу, потрібно витворити нову, яка буде менша за розмірами, проте краще організована, ефективніша та діятиме за якісно новими правилами.»
Прочитати повну статтю члена Правління МГО "Українська Громада" Ольги Ситник «Еліта, що дасть імпульс» можна тут: http://ukrhromada.org/ua/media/quotes-content/id/78/
В Офісі президента (ОП) запропонували губернаторам ввести посади заступників по роботі з талановитою молоддю. Передбачається, що ті зможуть зайнятися формуванням списку "амбітних молодих і талановитих людей з областей для роботи на державу". Експерти на прохання видання "Коментарі" оцінили перспективи цієї затії.
"Створювати окрему посаду - недоцільно"Політолог, політичний консультант Володимир Фесенко вважає ідею в цілому правильною. Але не бачить доцільності створення окремої такої посади.
"У будь-якій ОДА є хтось із заступників, хто відповідає за кадрову політику, - пояснює експерт. - Умовний кадровик. Він і повинен займатися цією роботою. Ще краще, щоб був окремий проект, який курирував би замгубернатора. Але при необхідності можна призначити і окремої людини. Причому не обов'язково в статусі заступника голови ОДА ".
Володимир Фесенко нагадує, що створення партії "Слуга народу" починали саме з ідеї кадрового, соціального ліфта.
"Потреби в цьому, дійсно, є, - підкреслює політолог. - Талановиті кадри серед молоді потрібно шукати, доповнюючи ними кадровий склад на всіх рівнях. Але це слід робити системно, на постійній основі. І займатися цим повинні професійні кадровики - і в Офісі президента , і в ОДА. Можливо, за участю відповідних рекрутингових агентств з досвідом ".
"Потрібно займатися партійним будівництвом, а не імітувати бурхливу діяльність"Експерт Українського інституту політики Данило Богатирьов вважає, що керівництво країни знову намагається симулювати бурхливу діяльність.
"Якби влада реально потрібні були лояльні і добре підготовлені кадри, вона зайнялася б партійним будівництвом, а не створювала всілякі сумнівні посади, - каже Данило Богатирьов. - Ніщо так не здатне підготувати молодих, талановитих управлінців, як партійна робота, подальше обрання до місцевих органи влади, отримання там великого досвіду, і подальше просування по кар'єрних сходах на загальнодержавний рівень ".
На думку експерта УИП, саме відсутність нормальних інституціалізованих партій породжує систематичну брак кваліфікованих кадрів в українській політиці.
"Хороша картинка при поганій погоді"Пропозиція залучати талановиту й енергійну молодь на державну службу - НЕ нова історія, зазначає політичний експерт Тарас Семенюк.
"Такі пропозиції були в усі часи, - підкреслює експерт. - Сьогодні це виглядає як спроба" сподобатися "виборцям і створити гарну картинку при поганій погоді"
Сама пропозиція за своєю суттю не погане, визнає Тарас Семенюк. Але нагадує, що рік тому такими ж методами формували партію "Слуга народу". Оцінити рівень підготовки "слуг" кожен може самостійно.
Зеленський, на думку експерта, не врахував (і не враховує) одну важливу річ: молодь потрібно запрошувати на державну службу, але повинні бути два ключові критерії:
- гідна зарплата, особливо якщо мова йде про топ посади;
- чіткий і зрозумілий кар'єрний ліфт, який функціонує виключно на оцінці професійних якостей.
"В Україні зламана система підготовки професійних кадрів для державних інститутів, - підкреслює Тарас Семенюк. - Мова йде про клас управлінців, які готуються в відповідних університетах, а також при партійних структурах. Це працює в багатьох процвітаючих демократіях. Тому що і політичне, і професійне спадщина - це сплав мудрості і досвіду з молодою енергією і готовністю перейняти естафету у старшого покоління ".
Як повідомляв портал "Коментарі", в політичній партії "Слуга народу" офіційно ніхто не працює .
От коли будуть розв’язані головні проблеми, коли Україна ввійде в європейську сім’ю народів, тоді можна буде
взятися й за мову.Немає нічого більш далекого від реальності, ніж подібні твердження.
По-перше, для постколоніальної та постгеноцидної країни мовні питання – не щось другорядно-романтичне, а
важливі складові проблем самоідентифікації та самовідновлення. Як у національно-культурному, так і в соціально-
антропологічному вимірах.По-друге, мова є одним із найголовніших знарядь побудови національного інформаційного
простору Годі й казати, що в Україні такий простір донині відсутній, попри патріотичні декларації впливових
депутатів й урядовців, ба, навіть президентів як у 1990-х, так і в 2000-х роках.По-третє, мова – це виробництво:
книжкове, газетне, кінематографічне (в тому числі й дубляж), телевізійне тощо. І, звичайно, це різного роду
програмне забезпечення. Знов-таки, тут нерозв’язаних проблем вистачає.Можна, очевидно, виокремити й
"по-четверте", "по-п’яте" та "по-шосте", але я хочу зосередити увагу на ще одному суто прагматичному вимірі
мовної проблеми, який нерідко у нас залишається поза увагою.
Будь-яка державна мова – це не тільки "дім буття", як назвав рідномовний континуум Гайдеґґер, і не тільки
"співтворець національного образу світу", як писав про мову Ґачев. Державна мова – це ще й інструмент
забезпечення панування того самого сакраментального "нового й праведного закону", що його ніяк не дочекається
Україна. Власне, ідеться про виконання парламентом своїх основних функцій вищого представницького органу
держави – законотворчості і контролю за виконанням ухвалених уже законів.Законодавчий акт – це юридична
"надбудова" над розвиненою літературною мовою. В ньому максимально точно й однозначно мають бути
сформульовані всі визначення, всі поняття й терміни, описані можливі ситуації застосування положень закону та
зафіксовані типи його порушень. Це дуже непроста справа; мабуть, не випадково Конституційний Суд за час
свого існування мусив стільки разів розтлумачувати ті чи інші положення самої Конституції, в якій мовних
неоковирностей виявилося аж занадто. Що вже говорити про поточні закони, положення яких нерідко
сформульовані так незграбно, що Верховній Раді доводиться їх переписувати по декілька разів...А цими ж законами
повинні керуватися громадяни, вони мають регулювати діяльність економічних суб’єктів, правоохоронних органів,
судів, місцевого самоврядування тощо – та хіба можливо узгоджувати свої дії з нечіткими, неясними, часом
відверто безграмотними приписами, в яких порушені усі можливі закони мови, хай навіть й ухваленими більшістю
народних обранців та запровадженими в правову практику завдяки автографу глави держави?
Звісно, можна пред’явити претензії до численного апарату Верховної Ради – чому ця непогано оплачувана публіка
не працює належним чином? Чому не редагуються як законопроекти так й остаточні тексти законів, з усіма
поправками (хай навіть ще раз доведеться затверджувати відредагований текст)? Недостатня кваліфікація,
злий умисел чи лінощі? Так чого ж тоді голова Верховної Ради не виконує своїх безпосередніх конституційних
обов’язків із налагодження нормальної роботи парламентського апарату?
Варіантів відповіді на ці запитання може бути чимало. Але один, мабуть, із найголовніших – це "мовна глухота"
переважної більшості депутатського корпусу, це незнання цією більшістю літературної української (власне, і
будь-якої літературної) мови, це банальна безграмотність – як граматична й стилістична, так і теоретико-
правова. Бо ж будь-яка серйозна філософія і теорія права підкреслює значення мовного оформлення юридичних
актів. Та про що це я? Яка там "філософія права"? Це про кого завгодно, проте не про 99% народних депутатів
України...
Висновок із усього цього простий: без досконалого володіння державною мовою – на загальнолітературному і
спеціально-правничому рівнях – нардепи навіть за наявності благих намірів будуть або творцями безграмотних
та недієвих законів, або банальними "кнопкодавами". Отож в інтересах усього суспільства поставити – для
початку – бодай найпростіші бар’єри, щоб раз і назавжди унеможливити проникнення до парламенту України
публіки, яка володіє хіба що "русским со словарём". Перша така спроба була здійснена 1997 року з ініціативи
Вячеслава Чорновола коли до Закону про вибори внесли пункт про обов’язкове володіння кандидатом у депутати
державною мовою – але такий собі Кучма Л.Д. наклав на цей пункт своє вето. Чим і відкрив шлях до Ради різного
роду водіям, охоронцям та секретуткам...
Звісно, самого лише вільного володіння державною мовою для ефективної роботи депутата замало – але без
такого володіння діла просто не буде. Це та самоочевидність, яка випливає із практики минулого двадцятиліття.
