Мені давно не боляче,

Вже не сумую і не мрію.

Тобою серце не хворіє.

…Невпинно час-вода тече -

Повз нас, крізь нас… День, місяць, рік…

Ми – вдвох. По(роз’)єднані навік…

 

 

05.02.2010

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

...ніколи не кажи "ніколи"!

...бо від життя неможливо втекти - воно все-одно наздожене, і я-а-а-к... ЗДИВУЄ!!!!

... напітерпенілся ... хочу дорослішати... визнав своє "унікальне прагнення залишатись завжди дитиною" - як просто страх перед відповідальністю, а ігнорування законів і правил сталих в суспільстві - як особисту слабкість та неспроможність знайти в собі сили, щоб не уникати, а взаємодіяти...

... скоро весна! Здається, в цьому році у мене буде набагато більше радості... такої, якої я не відчував з самого дитинства!

... аби тільки привчити себе триматись геть подалі від компа коли мій час не зайнятий ніким... розібратись би...

... дуже хочеться ніжностей... без сексу...

Хтось запитав мене кілька днів
тому: якби я могла народитися вдруге, чи захотіла б прожити життя
наново? Довго не роздумуючи, я відповіла “ні”. Та згодом трішки
замислилась і...
Маючи змогу наново прожити своє життя, я менше говорила
б, натомість більше б слухала. Не боялася б запросити до себе на вечерю
друзів тільки через те, що на килимі є кілька плям, а оббивка дивану
трохи вицвіла.
Я б смакувала крихкі булочки в елегантному салоні і вже зовсім не турбувалася б через сажу, коли горить коминок.

Обов’язково знайшла б час, аби послухати спогади дідуся, який
розповідає про роки своєї молодості. Влітку не вимагала би, щоб
позачиняли всі вікна в машині, бо я щойно зробила собі завивку.
Я не допустила б, аби свічка у формі ружі так і
розплавилась, забута у комірчині, а часто б її запалювала, доки вона б
не догоріла до кінця.
Я б лягла собі на луку і перекочувалася б разом з дітьми, зовсім не хвилюючись, що забрудню сукенку.

Набагато менше плакала б і сміялася, дивлячись телевізор, а частіше — спостерігаючи життя.

Більшою мірою ділила б відповідальність зі своїм чоловіком.

Почуваючись погано, лягла б у ліжко, замість бігти з гарячкою на роботу, наче без мене там світ завалиться.

Замість дев’ять місяців поспіль нетерпляче чекати, коли ж нарешті
закінчиться моя вагітність, полюбила б кожну її мить, усвідомлюючи, що
ця дивовижна дія, яка відбувається у мені, є єдиною можливістю
співпрацювати з Богом у здійсненні чуда.


Синові, який прибіг поцілувати мене, не сказала б: “Досить, досить, іди митися, бо вечеря вже готова”.

Частіше казала б “Я люблю тебе”, натомість рідше “Мені прикро”... Та
передусім, якби я могла розпочати все спочатку, то цінувала б кожну
хвилину... споглядала б її так довго, доки не побачила б, якою вона є
насправді... жила б нею... і ніколи б її не віддаляла.
(Ерма Бомбек)

Кожна мить, що нею
обдаровує тебе Бог, є величезним скарбом. Не викидай його. Не бігай
невпинно у пошуках непевного завтра. “Живи найліпше як можеш, мисли
найліпше як умієш, дій найліпше як потрафиш нині. Нинішній день скоро
стане завтрашнім, а завтра скоро стане вічністю”.
(А. П. Ґоуті)


Це змусило мене задуматися...А й справді, що було б якби могли народитися вдруге? Чи хотіла б я змінити пережите? Почати все з нової сторінки, чи бути щасливою тут і зараз від того що я ВЖЕ маю???

В твоїй долоні білий сніг,
Одначе вже не розстає.
Жили. Боролись. Хто як міг.
Та тільки кожному своє. . .
І щохвилини серця стук
Стихає. Болю вже нема.
І лиш на вітах чорний крук.
Війна довкола. І зима.
За мир - вбивай. За щастя - вмри.
Іди, дитино. Йди вбивай!
Куди дивилися боги?!
Як серце є, його сховай. . .
І за спиною пустота.
В очах лиш відчай. Дивний світ!
А сніг все сипався згори.
Так було й буде. Сотні літ. . .
А сніг темнів. Холола кров.
За кроком крок, . . Обрав сам шлях!
А що шукав? І що знайшов?
Чи ж так хотів ти жити? Страх. . .
Вже не змінити, не вернуть. . .
І зникнеш ти, а він буде.
Цей дивний світ , де війни йдуть.
Зимі лиш байдуж. Сніг все йде.

 

 Хтось, як пише Олесь Гончар, вміє бачити красу навколишнього світу, вміє відчувати всю повноту буття, чи то пак, заповнювати своє буття, вміє відчувати, вміє жити, а значить, не так мучить себе питанням для чого він живе, а хтось, навпаки, постійно шукає отой сенс життя, смисл існування чи таїну буття.

А що, коли отого всього не існує ? А якщо існує, то в чому заключається той сенс життя, та таїна буття ?

Деякі вважають, що сенс життя в любові, але ж людина – то є вже є любов, бо кожна жива істота народжується з любові, і якби ваші батьки не кохали одне одного, то б вас не було б на світі, хоча, в наш час доволі часто дітей використовують, але діти, народжені не з любові, нещасні, їхні батьки ще з самого початку псують їм життя.

Смисл життя в тому, щоб кохати і бути коханим ? Ні, то скоріше не смисл життя, то є Смислом душі, бо ж кохання саме і є злиттям двох душ, розумінням двох умів і відчуття двох тіл, є пошуком такого потрібного всім розуміння і душевного тепла, є тим. що заповнює Нашу внутрішньо-особисто-індивідуальну порожнечу.

Багатохто може зі мною не погодитись, але Любов і Кохання я відношу до Людського смислу, а не до смислу життя.

А, може, смисл життя в доброті й допомозі ближньому ? То є не є смислом, то єпокликанням, бо дається Небесами чи то пак Долею тільки винятковим людям ( МатиТереза), бо як не крути, у всіх нас є свої симпатії й антипатії і любити і бути добрими до всіх ми не в змозі, на це здатні тільки виняткові особистості. (По-моєму, навіть Бог не здатен всіх любити…)

А, може, як писав Горький : «Смысл жизни вижу в творчестве, а творчество – сомодавлеет и безгранично… Иду, чтобы сгореть, и как можно ярче и глубже осветить тьму жизни…» По-моєму, то не є сенсом життя, то скоріше прагнення кожної людини самореалізуватися, залишити після себе на цій землі якусь пам’ять, а не піти в небуття і розтанути у забутті, бо ж людина живе доти, поки про неї живе згадка…

Я не знаю, що ще можна віднести то так званих «сенсів», але, все одно, якщо«копнути» глибше, то виходить, що дуже багато речей не мають ніякого відношення до того Сенсу життя, але ті речі важливі для кожної людини –  для людини як особистості –тому, по-моєму, всі пошуки отої Таїни буття врешті-решт зводяться до пошуку Особистісного, Власного Сенсу для кожного окремо…

                                        

Я сиджу і думаю над своїм життям, над всім що я побачив за час мого перебування в цьому тілі на цій планеті і задумуюсь як часто мені хотілось вбить людину, взять і відібрать чиєсь життя, просто йти по вулиці і перерізать випадковому перехожому горлянку, невинній людині яку я ніколи не зустрічав до цього, про яку я нічого не знаю, навіть не здогадуюсь що у неї на душі, що вона зробила в своєму житті, що могла зробить. Просто хочеться когось вбить...

Мене цікавить як ви до цього ставитесь? Чи хотіли ви так само як я вбить кого небуть? Чи могли б ви це зробить якби вам за це нічого не було, ніякого покарання за законом, ніякої помсти близьких цієї людині, ніякого осуду суспільства? Чи дозволила б вам ваша совість зробити це, пережити це, жити з цим? Чи готові ви до цього? Чи бажаєте ви цього?

Факт, який я чітко усвідомлюю: зайва вага - результат образу життя та звичок харчування. З нього витікає, що вся відповідальність за стан мого тіла - тільки на мені, і більше ні на кому та ні на чому. Але ж так не хочеться прийняти цей факт... )-:

Все, що необхідно зробити, задля того, щоб схуднути - почати більше рухатись, менше жерти... особливо виробів з борошна.

Однієї пробіжки вранці вистачає тільки на те, щоб "поставити галочку" в тому місці, де я сам себе запитую, чи займаюсь я фізичними вправами. Як показує практика, цими пробіжками я тільки сам себе дурю, дозволяю нічого більше не робити, крім цих довбаних пробіжок, від яких я навіть задоволення ніякого не отримую...

Відмова від фастфуду так само - для відмазки... Та і не можна мабуть назвати це справжньою відмовою, бо час від часу купляю собі то пиріжки з картоплею, то солодкі булочки з ягідними наповнювачами. Звісно, не так часто, як це було раніше, але ж не відмовився, продовжую дозволяти собі "ну в самий-самий-самий останній разочок"... )-:

Тримаю піст... а для чого? Для кого? Для себе... ?... Щоб знову сказати собі по завершенні: "Ой який я молодець, все витримав"? Сподіваюсь, що у мене не виникне бажання заявити собі щось подібне. В цю ж "топку" відправляються мої спроби дієтичного натурального харчування, вегетаріанство, веганство, сироїження і все інше, що стосується звичок харчування. Я просто ховав за кльовими ідеями свої слабкості )-:

"Мені хочеться жити на природі, подалі від бруду та стресів цивілізованих міст", - я про це давно вже заявив... А мені ж казали: "Ти просто намагаєшся втікти. І не втечеш. Бо тікаєш від самого себе, а це неможливо. Краще зупинись та порозмислюй трішки. На бігу думати складніше."... А я не вірив, казав що думки мої чисті та бездоганні... і тільки всередині щось самому мені підказувало, що я і сам собі не вірю в ці моменти. Тобто, я насправді прагну здорового життя, але не готовий міняти свої звички, свій режим.

Читав сьогодні статтю про шкідливість паління. Там мене зачепив один вираз: "жодна людина в здоровому розумі не стане робити таке з собою!". Зачепив він мене не тому, що я ніколи раніше не чув подібного, а тому що це напряму стосується мене самого - я роблю із собою те, чого ніколи не хотів робити.

Мабуть, дійсно варто "зупинитись та порозмислити". Обдумати, чого я хочу, як цього досягти, і що для цього робити, в якій послідовності... яких звичок позбутись, та чому слід це зробити, бо якщо не зрозуміти чому це потрібно саме мені. як це стосується мене в моєму теперішньому та майбутньому, то неможливо буде змінитись.

...

Спробую оголосити собі цей "Фініш". Сподіваюсь, що не зроблю з нього чергову виправдану "паузу" бездіяльності, після якої знов повернусь до минулого життя.

Не хочу я більше себе дурити - це дуже дурно сказується на якості мого життя. Брехати собі - не вигідно, не приємно і просто шкідливо. Дивно, що я так довго не хотів дивитись цій правді про себе в очі...

----------------------

P.S. В декількох серіях "Доктора Хауса" надавались коментари про відкладення в жирових клітинах людини токсічних речовин, які можуть потрапити до організму, коли людина починає худнути... Іноді, коли я починаю діяти активно і позбуватись зайвої ваги, я і правда відчуваю щось не зовсім нормальне... Можливо, це я просто сам дурю собі мозги черговими безглуздями про те, що в моєму тілі зберіглось багато тих отрут і токсинів, якими я "заряджався" багато років підряд, і тепер вони нагадують про себе... Не хочу, щоб так було... Хочу, щоб все пройшло легко, безтурботно, безболісно... Я боюсь знову терпіти біль, я боюсь знову відчувати ту залежність від різних дурманів...

просто хочу спросить людей:"А как вы определяете кто будет другом, а кому верить нельзя?"

На днях закінчив читати історичний роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (українською мовою, виданий у 1980-му році).
Початок йшов дуже важко, бувало тиждень не торкався книжки. Там багато досить монотонних описів та монологів автора, але, можливо саме через них мені захотілося поїхати в Париж, нехай і не середньовічний, а все ж таки... Хоча жити у середньовічному Парижі, та і в інших  населених пунктах 14-17 століття, я б не хотів . У ті часи панувала інквізиція, і була велика можливість бути безпідставно звинуваченим  та повішеним за один косий погляд чи "неправильне вбрання", а ще це були часи бруду, антисанітарії, епідемій, пожеж та заколотів . І це їм ще пощастило, що до них не дійшли татаро-монголи...   Я б краще побував у 11-12 столітті, тоді у архітектурі переважали замки-фортеці з кам"яних брил , які мені подобаються більше, і навіть руїни яких виглядають більш романтично, ніж покинуті палаци знаті, побудовані пізніше.

Якби мені довелося знімати кіно по цьому роману, то я б скоріш за все зняв би його у чорно-білому варіанті, яскраво-оранжевим би виділив тільки вогні смолоскипів та темно-червоним кров (як було знято "Місто Гріха"), хіба що Есмеральду, як символ незрозумілої любові, краси та жаги до життя та щастя, теж виділив би кольорами, але приглушеними... І навряд чи мені самому захотілося б переглянути цей фільм вдруге...

А ще я помітив, що книги, які прийнято вважати класикою і які написані у 17-19 столітті, написані якось більш повільно, чи що... Можливо вони більше підходять як сценарії для безкінечних серіалів, ніж для пригодницьких блокбастерів...

При прочитанні історичних романів, я часто звертаю увагу на соціальне становище та спосіб мислення сучасників героїв роману та провожу паралелі між ними та нами... Так от, хоч соціальне становище людини дещо покращилося з того часу, але прірва між знаттю та простолюдином практично так само неосяжна. І ще, люди, у своїй переважній масі, нічому не навчилися хоч за 300 років, хоч за 700 років. Це все таке ж стадо, яке можна примусити виконувати будь-які забаганки маніпуляторів. Людство, ще з тих часів ніяк не второпає , що найголовніше, це життя кожної окремої людини, яке є єдине і безцінне, та навколишнє середовище в якому живемо ми і хотілося б щоб тут вистачило місця для і нащадків. Окрім життя і сприятливого середовища ми мусимо передати нащадкам ті культурно-мистецькі та архітектурні витвори, які зробили ми і які дійшли до наших часів з сивої давнини... Не треба нічого перекроювати, руйнувати та перероблювати... Просто підтримувати ці шедеври у первозданному варіанті, це ж так просто...

Безперечно у романі висвітлюються і інші грані людських поглядів та взаємовідносин. Це і безмежна любов Матері до дитини, і кохання до чарівної жінки у різних її проявах, і безроссудливість дівочого кохання... Цікавим і показовим є образ скупого короля-самодура Людовіка ХІ, що бажає економити на всьому, окрім знаряддя для тортур... А чи не такі люди зараз?

За календарем зима, а на дворі ще хазяйнує осінь. Відсотків десть так 90-98 з нас хочуть щоб випав сніг та щоб тріщали сильні морози. Скоро всі міста та селища... Хм... І навіть села, будуть прикрашені різнокольоровимии гірляндами, майже в кожному вікні будуть діди морози. Новорічні знижки в супермаркетах та реклама кокаколи "Свято наближається" разом з фільмом "Сам вдома", будуть створювати нам відчутя щястя, ну принаймі з телеекранів. Новорічні свята це періеод коли люди хочуть вірити в диво, в казку, в цей період завжди чекаєш якоїсь неймовірної події, яка змінить все життя. В новорічну ніч всі загадують бажання і вірять що вони збудяться. Смішно, я вже сім років загадую одне і теж бажання... Все цього року не буду, всеодно марно. Хоча, хто його знає, я теж хочу вірити в дива і романтику.

Взагалі я зиму не надто люблю, по двом причинам; перша це псевдо відчутя щястя, яке розвіюється буквально через 10-12 днів після нового року. А друга дуже проста, не люблю ожеледицю. Зате я дуже люблю хурделеці, люблю лапатий густий сніг. В цей час показують різні новорічні фільми, напевно кожен має якийсь свій улюблений, я не виняток, дуже хочу подивитись "Залізничний роман", про чувака в червоній шапці який проїздив в вагоні і в тій самій шапці десять років.

Ну що ж, впринципі на цей момент це все. Хочу закінчити цей термінал тими словами якими закінчує Сергій Ткачук свою одноіменну радіопередачу, з якої я нагло здер назву.

"- Це був ще один термінал моєї свідомоті, моєї душі. До наступних зустрічей у терміналі. До почутів"