Я помню, как в детстве мы с мамой читали романы разных классиков, и одним из первых был Роман "Cобор Парижской Бомогатери" Виктора Гюго...

Не любить женщину — преступление, любить — наказание.       (В.Гюго, звучало в сериале «Холостяки»)

Стройный, невероятно привлекательный внешне, Иван был весьма просвещенным человеком для своего времени: владел, кроме украинского, русским, польским, латинским и французским языками, хорошо разбирался в философии и истории, музыке и поэзии, писал стихи. С юных лет и до поздней старости Мазепа владел даром очаровывать людей: короли и цари, воины и казаки, даже духовенство покорялись его привлекательности, не говоря уж о женщинах. Через его жизнь проходит ряд любовных приключений.

Главный герой поэмы Байрона «Мазепа», вспоминая свою молодость, говорит:

Я очень был красив тогда;

Теперь за семьдесят годаШагнули, — мне ль бояться слов?

Немного мужей и юнцов, —

Вассалов, рыцарей, — со мной

Могли поспорить красотой.

Заклятый враг Мазепы при дворе польского короля, один из многих, кто завидовал успехам украинца, сделал все, чтобы Иван Степанович утратил королевскую благосклонность. В своих «Споминах» (мемуарах) этот мастер пера описал легенду об одном из любовных приключений Мазепы, которая, по мнению автора, должна была навеки опозорить бывшего королевского любимца. Но вышло наоборот…

Легенда эта рассказывала о том, что Мазепа, имея любовницу — жену крупного польского магната, был пойман «на горячем», привязан голышом к дикому коню, который помчал парня по степи из Польши до самой Украины. И хотя эта выдумка была маловероятной, она стала своеобразным символом. Красивая, привлекательная история была подхвачена поэтами, художниками и композиторами, когда настало время восхваления одного из выдающихся гетманов Украины, государственного деятеля, созидателя, покровителя культуры, знатока и мастера литературной нивы.

Европейцы Вольтер (1731 г.), Францишак Госецкий (1732 г.), Анри Констана д’Орвиль (1764 г.), Генрих Бертуха (1812 г.), американец Джон Говард Пейн (1852 г.) — вот лишь несколько авторов, основавших мировую мазепиану. В XIX веке ее пополнили оперы, музыкальные симфонии, этюды, романы, повести, поэмы, художественные полотна.

В Киеве музыкант и композитор Селецкий, знакомый с Листом, Мендельсоном и Мейербером, в своих воспоминаниях пишет, что по предложению Варвары Репниной он хотел создать оперу «Мазепа», либретто к которой должен был написать Шевченко. Но при встрече с поэтом Селецкий настаивал, чтобы либретто было на русском языке. Шевченко не согласился.

В западноевропейской литературе Мазепа, благодаря романтической поэзии, остался легендарным героем. Английский поэт Байрон, французы — писатель и поэт Гюго и живописец Верне, венгерский композитор Лист, используя эту легенду, создали бессмертные произведения, вознесшие своего героя на уровень исторического символа.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

продолжение следует...

На днях закінчив читати історичний роман Гюго "Собор Паризької Богоматері" (українською мовою, виданий у 1980-му році).
Початок йшов дуже важко, бувало тиждень не торкався книжки. Там багато досить монотонних описів та монологів автора, але, можливо саме через них мені захотілося поїхати в Париж, нехай і не середньовічний, а все ж таки... Хоча жити у середньовічному Парижі, та і в інших  населених пунктах 14-17 століття, я б не хотів . У ті часи панувала інквізиція, і була велика можливість бути безпідставно звинуваченим  та повішеним за один косий погляд чи "неправильне вбрання", а ще це були часи бруду, антисанітарії, епідемій, пожеж та заколотів . І це їм ще пощастило, що до них не дійшли татаро-монголи...   Я б краще побував у 11-12 столітті, тоді у архітектурі переважали замки-фортеці з кам"яних брил , які мені подобаються більше, і навіть руїни яких виглядають більш романтично, ніж покинуті палаци знаті, побудовані пізніше.

Якби мені довелося знімати кіно по цьому роману, то я б скоріш за все зняв би його у чорно-білому варіанті, яскраво-оранжевим би виділив тільки вогні смолоскипів та темно-червоним кров (як було знято "Місто Гріха"), хіба що Есмеральду, як символ незрозумілої любові, краси та жаги до життя та щастя, теж виділив би кольорами, але приглушеними... І навряд чи мені самому захотілося б переглянути цей фільм вдруге...

А ще я помітив, що книги, які прийнято вважати класикою і які написані у 17-19 столітті, написані якось більш повільно, чи що... Можливо вони більше підходять як сценарії для безкінечних серіалів, ніж для пригодницьких блокбастерів...

При прочитанні історичних романів, я часто звертаю увагу на соціальне становище та спосіб мислення сучасників героїв роману та провожу паралелі між ними та нами... Так от, хоч соціальне становище людини дещо покращилося з того часу, але прірва між знаттю та простолюдином практично так само неосяжна. І ще, люди, у своїй переважній масі, нічому не навчилися хоч за 300 років, хоч за 700 років. Це все таке ж стадо, яке можна примусити виконувати будь-які забаганки маніпуляторів. Людство, ще з тих часів ніяк не второпає , що найголовніше, це життя кожної окремої людини, яке є єдине і безцінне, та навколишнє середовище в якому живемо ми і хотілося б щоб тут вистачило місця для і нащадків. Окрім життя і сприятливого середовища ми мусимо передати нащадкам ті культурно-мистецькі та архітектурні витвори, які зробили ми і які дійшли до наших часів з сивої давнини... Не треба нічого перекроювати, руйнувати та перероблювати... Просто підтримувати ці шедеври у первозданному варіанті, це ж так просто...

Безперечно у романі висвітлюються і інші грані людських поглядів та взаємовідносин. Це і безмежна любов Матері до дитини, і кохання до чарівної жінки у різних її проявах, і безроссудливість дівочого кохання... Цікавим і показовим є образ скупого короля-самодура Людовіка ХІ, що бажає економити на всьому, окрім знаряддя для тортур... А чи не такі люди зараз?