хочу сюди!
 

Людмила

44 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 35-45 років

Замітки з міткою «культура»

Славянской цивилизации быть!

Андрей Орехов, 30 января 2013

Закончилась Ночь Сварога, славянская цивилизация выстояла, не погибла. Мало того, славянская цивилизация начинает возрождаться в новую, вечную, великую Русь, которую никогда не смогут одолеть ни местные паразиты, ни пришлые... 



Во множестве едины или Славянской цивилизации быть!

Вот уже прошло более 20 лет с момента падения СССР и роспуска Варшавского Договора. И где потихоньку, а где быстрыми темпами канул в лету лозунг, который был на слуху: «Когда мы едины – мы непобедимы». Даже сейчас, когда его слышишь, невольно дух захватывает… Вся генетика вибрирует.

А что пришло взамен? Ведь всем хорошо известна старая добрая поговорка: «свято место пусто не бывает». И пришла эпоха различий, индивидуализма, как среди простых людей, так и среди государств бывшего соц. лагеря. Я очень хорошо помню время распада СССР и всё как будто переменилось. Со всех сторон стали говорить: как хорошо, что распалась тюрьма народов – теперь украинцы, русские, белорусы – свободны. Многострадальный немецкий народ, после более четырёх десятков лет разъединённости, воссоединился. Чехи теперь не будут издеваться над словаками, поскольку теперь каждый может построить своё национальное государство и смотреть уверенно в будущее. И все вроде бы смогут вздохнуть полной грудью.

В одночасье мы все из большой дружной семьи народов стали как будто чужими друг другу, а позже – даже заклятыми врагами. Россию открыто стали обвинять в оккупации Прибалтики, Украины и, конечно же, всех стран бывшего соц. лагеря, включая бывшую ГДР.

Сейчас уже многим стало понятно, чьих рук дело эта пропаганда, и какова её цель. США и их союзникам в лице Западной Европы удалось провести к власти в СССР своего агента влияния – Горбачёва, который и сдал не только СССР, но и народы, и элиты всех стран бывшего соц. лагеря. Поражение в холодной войне потерпели не только народы бывшего СССР, но и народы стран всей Центральной Европы.

Нетрудно догадаться, почему бывшие наши союзники так откровенно поносят Россию и обвиняют её в том, что полвека она держала Прибалтику и Центральную Европу у себя в рабстве. Давайте только посмотрим на то, что случилось с этими странами в 1989-1992 годы. Во всех них разразился страшный экономический кризис. Такой же, как и в странах бывшего СССР в 90-е годы прошлого века. На самом деле, это был не кризис, а простое ограбление стран, потерпевших поражение в холодной войне, США и их союзниками, и ограбление это шло экономическими методами.

Оккупант на всех покорённых территориях поставил свои оккупационные администрации. Это несложно доказать на примере той же Прибалтики. В эти страны президенты были импортированы прямиком из Америки и являются гражданами США. В принципе, этого никто и не скрывает. Все страны Центральной Европы и Прибалтики признали США главным стратегическим партнёром. И враг стал другом, а друг (Россия) врагом.

Исключение составила Сербия, с которой за неповиновение и неприятие западных ценностей США расправились в 1998 году. И год был подобран удачно, когда Россия объявила дефолт и не могла помочь своим братьям. Сербия своей непокорностью чем-то напоминает Россию, которая, лишившись части своих территорий, не склонила голову. И Сербия продолжала чётко заявлять, что её главным другом и партнёром неизменно остаётся Россия.

Несмотря на бомбёжки и расправу, в Сербии теневым оккупантам потребовалось 7 раз сменить действующую власть, чтобы, наконец, законодательно закрепить евроинтеграционные стремления Сербии. До сих пор большинство сербов против вступления в ЕС и выступают за союз с Россией. И если бы у Сербии была общая граница с Россией, она давно бы уже стала членом Таможенного Союза. Сербы показывают остальным славянским народам величайший пример преданности своим славянским братьям, корням и ценностям.

Если посмотреть на процесс разобщения народов бывшего соц. лагеря через призму поражения в холодной войне и оккупации США, всё становится на свои места. Сразу же начинаешь понимать, почему переписывается история, почему отдельные её спорные моменты вытягиваются и передёргиваются в нужную сторону. Чего стоит хотя бы та же Катынь. До сих пор не открыты документы немецких архивов, которые могли бы пролить свет на этот момент истории. Но на общем информационном фоне обвинения СССР (а сейчас всё больше России) в расстреле польских офицеров, потихоньку стала появляться информация, что расстрел был осуществлен не из советского оружия, а из немецкого.

Но информация эта как появилась мимолётом, так и исчезла. Значит, кому-то выгодно поддерживать существование этой проблемы в отношениях между польским и русским народами именно в такой форме. Ведь очевидно, что это невыгодно ни полякам, ни русским. До 2006 года, когда Президентом стал В. Ющенко, в отношениях Украины и Польши также стояла проблема неоднозначной оценки операции «Висла». А после декларации В. Ющенко от имени Украины евроинтеграционных стремлений, этот вопрос, как по мановению волшебной палочки, снялся.

И все элементы большой мозаики становятся на свои места: если ты против России, значит ты – друг, если ты за Россию – ты враг. И все эти действия преследуют только одну цель – держать свои колонии в подавленном состоянии, держать разобщёнными, подавленными и униженными. Что может противопоставить США маленькая Словакия? Или Венгрия? Или даже Польша? Как показала история двадцатого века: ни Польша, ни Чехословакия ничего не смогли противопоставить Германии, не говоря уже про современные возможности США.

Ещё более прозаическим становится тот момент, что многие поляки уже забыли, как были оккупированы нацистами, сколько лагерей смерти было на их территории. Забыли, что только благодаря воинам-братьям Красной Армии у них есть Краков и Вроцлав. Только 600 000 наших воинов полегло на польской земле. Забыли о дикой ненависти Гитлера (за которым стоял Запад) к славянам и уготованной им участи рабов для обслуживания великой арийской расы в случае поражения СССР.

Сказать прямо – благодаря СССР славянские народы Центральной Европы ещё сохранились, а не канули в историю. Никто не говорит, что всё было идеально в этих странах, когда они входили в соц. лагерь, так же как и в самом СССР.

По прошествии более 20 лет все страны бывшего соц. лагеря (кроме некоторых Балканских стран) стали членами ЕС. Если сказать прямо – частью Четвёртого Рейха. Что не смог сделать Гитлер силой, сделано экономическими методами и пропагандой. Наконец-то страны Центральной Европы вошли в семью европейских стран, наконец-то с их мнением считаются…

Но так ли это на самом деле?

Всем ясно и чётко видно, что громко звучит только мнение Германии, чуть тише мнение Франции и иногда Великобритании. Остальные – всего лишь нотариусы, визирующие их решения. Стал ли уровень жизни стран – новых членов ЕС, как в странах западной Европы? Нет, не стал. Решена ли проблема безработицы? Нет, она стала ещё больше. Что стало с промышленностью и сельским хозяйством этих стран, которые поддерживал СССР? В большинстве своём они деградировали или практически прекратили своё существование. А что сейчас с уровнем бедности? Он растёт очень быстро. В Венгрии уже 40% людей за чертой бедности.

То тут, то там, появляются противоречивые статьи о Польше. В одной статье утверждается, что это самая сильная экономика среди новых членов ЕС, что её ВВП растёт, несмотря на кризис. В другой же статье почти рядом сообщается, что всё большее количество польских семей еле сводят концы с концами. Нации этих стран медленно вымирают, рождаемость падает, пенсионный возраст увеличивается.

Разве это можно считать достижением цивилизации?

При общении с поляками и чехами, все в один голос говорят, что, когда их страны были в соц. лагере, была и работа и уверенность в завтрашнем дне. Сейчас же этого нет. Но парадокс заключается в том, что Россия в их глазах представлена в качестве демона, который хочет забрать их независимость и снова подмять под себя. Многие поляки и чехи воспринимают украинцев, как угрозу, которая хочет забрать у них и так малое количество рабочих мест. Хорошо, что процент таких людей совсем невелик. Но, что Украине нужно помочь вступить в ЕС согласны практически все. Пропаганда делает своё дело.

Хорошо, что в этих странах находится достаточное количество людей, которые ещё не разучились думать, анализировать и не принимать на веру откровенную ложь и пустые лозунги. Прозревших становится всё больше. Потихоньку история расставляет всё на свои места и евроинтегрировавшиеся славянские народы бывшего соц. лагеря начинают понимать, что интеграция с ЕС – это жизнь Запада за счёт Центральной Европы, уничтожение славянских ценностей и замена их либеральной мишурой – «вседозволенной свободой».

Несмотря на 20 лет пропаганды различий между всеми славянскими народами и муссированием спорных моментов истории, всё больше становится очевидным, что моментов различий совсем немного, а общего – больше в стократ. Ведь разницы в менталитете практически нет. Всем славянам присуща и отзывчивость, и открытость. После непродолжительной беседы между людьми полностью исчезает барьер, что абсолютно не характерно для англосаксов или романских народов. Говорим мы только на разных языках, но это является отличием только на первый взгляд.

Любому украинцу или россиянину достаточно побыть в среде пару дней, как начинаешь понимать язык, несколько недель, чтобы начать говорить. Помнится, как автор ещё школьником побывал в Словакии, и мы со словаками говорили на украинском языке, а они отвечали на словацком – 90% речи воспринималось с полным взаимным пониманием. В памяти всплывает ещё один интересный пример международной славянской коммуникации. Мы со знакомым поляком общались по Скайпу, и он решил пригласить к диалогу своего друга словена, условившись, что каждый из нас будет говорить на своём языке – автор – по-украински, мой друг – по-польски, а словен – по-словенски. Удивительным было то, что все мы друг друга хорошо понимали, и завязался между тремя славянскими братьями живой диалог.

Уверенно можно сказать, что в польском языке сохранились многие старославянские слова, которые были выкинуты из русского языка в качестве устаревших после революции 1917 года. Например, poznac (позначь – познать), powiedziec (поведжечь – поведать), zapomniec (запомнечь – запамятовать), usta – (уста – губы), czerwony (червоны – красный). Если во многих польских словах заменить звук «ш» на «р», а «чь» на «ть», то получим русские слова. Например, przyjechac – (пшиехачь – приехать), przystan – (пшистань – пристань) и т.д. При этом, если ещё поменять ударение польских слов с предпоследнего слога на русский манер – мы сможем получить в точности многие русские слова.

Ещё одним отличием польского языка является отсутствие твёрдого звука «л» (который заменён на звук средний между «л» и «в» и на письме обозначается как «») и твёрдого «р». Кто общался с поляками, знает, что русские слова с твёрдым «р» и «л» им сложно выговаривать. Но что касается мягкого звука «ль», то с ним вообще проблем нет. Всё дело в том, что твёрдые звуки «л» и «р» произносятся при «участии» верхних передних зубов, а при их отсутствии становятся размытыми, а многие звуки становятся шипящими (звук «ть» трансформировался в «чь»). И если вспомнить времена «светлого» средневековья, когда Европой ходили моры, чума, цинга и много других болезней, когда зубы просто выпадали, то всё сразу становится на свои места.

Чешский язык чем-то похож на смесь польского и русского, где смысл многих русских слов изменён. Но больших проблем с его пониманием по истечению небольшого срока пребывания в среде нет никаких. Напомню многим читателям, что в Германии, Англии, Франции, Италии и Испании существует множество диалектов в рамках, соответственно, немецкого, английского, французского, итальянского и испанского языков. И что часто жители разных регионов, говоря каждый на своём диалекте, понять друг друга не могут. То, что сегодня называется официальным английским, немецким и др. западноевропейскими языками – является одним из их диалектов.

Какой из этого следует вывод?

А вывод напрашивается следующий: если один язык занимает огромную территорию и сохранялся многие века (его в современной истории называют старославянским языком), значит, существовала высокоразвитая славянская цивилизация, в рамках которой был обеспечен высокий уровень общения между различными отдалёнными провинциями. А «просвещённый» Запад был разделен на множество стран-лилипутов. Кроме того, Западу чужды славянская преданность и честь, со страхом, злобой и непониманием они относятся к тому, что для славян не главное деньги и нажива. Что мы защищаем свою Родину до конца, до последней капли крови, не жалея собственную жизнь.

В течение второго тысячелетия нашей эры, Запад постоянно пытался вбить клин в славянское единство, навязывая различные формы отличия. Прежде всего, латинизацией западных славян (поляков, чехов, словаков) и части южных (словенов, хорватов), когда кириллица была заменена латиницей. Силой была навязана католическая ветвь христианства. Пребывание части славян (чехов, словаков, поляков, словенов, хорватов, болгар) под оккупацией Османской, Австро-Венгерской империи и Пруссии, а позже Германии, внесло примесь в их генетику и слегка повлияло на ментальность. Но необратимой или критической перекодировки сознания, ментального кода, к счастью, не произошло. Славянский дух оказался сильным и уже близок час его пробуждения.

В силу вышеизложенного, можно смело сделать вывод, что все славяне – это единый, но волею истории разделённый народ, который тяготеет и будет тяготеть к своему воссоединению. В разные времена идея единого славянского государства заявляла о себе и подавлялась слугами Запада. Однако, времена меняются, и эта идея всё больше набирает силу среди своих народов. Всё большее количество славян задумывается о том, что у нас есть своя цивилизация со своими ценностями, отличными от западных. И на Россию, в этом ключе, возлагается историческая роль. Роль освободителя и объединителя.

Потихоньку Россия набирает силы, освобождаясь от оккупации Запада, и уже чётко заявляет, что русской (а значит, славянской) цивилизации быть! История повторяется, и наиболее сильное, пока «партизанское», национально-освободительное движение идёт в Украине и Сербии. И в скором времени «боевые действия» с США перейдут полностью на их территорию. Украина имеет ключевое значение в этой войне, поскольку именно эту территорию все славяне воспринимают как прародину. Именно она является тем колокольчиком пробуждения генетической памяти.

Воссоединение России и Украины приведёт к созданию колоссального центра притяжения других славянских народов и пробудит их генетическую память для осознания себя частью единого народа и насущной потребности воссоединения. Именно это так пугает США, которые чётко понимают, какой силой обладают объединённые Украина и Россия. Поэтому Госсекретарь США Хилари Клинтон заявила: «США приложат все усилия, чтобы помешать или максимально затормозить «втягивание» Украины Россией в Таможенный и Евразийский Союзы».

Обратите внимание на слова «помешать или затормозить», которые несут большой смысл: у противника просто не хватает сил, чтобы остановить наступление и сохранить статус-кво. Национально-освободительное движение России на её территории уже перешло в открытое наступление и освобождение от оккупации США, и сейчас подходит время Сталинградской битвы, которая будет выиграна, и США это понимают. А Украина станет подобной Курской дуге, после которой у противника просто не будет сил остановить наступление, которое закончится воссоединением единого славянского народа и крахом однополярного мира.

---
Источник: www.ru-an.info
---

Татаро-монгольское иго: миф или реальность

16 августа 2012 года в Рыбинске прошла очередная конференция. 



Тема этой конференции была достаточно интересная и обширная: «Татаро-монгольское иго: миф или реальность». Татаро-монгольское иго по умолчанию признается всеми авторитетными учеными, изучается в школах и университетах. Однако, если немного разобраться в этом вопросе, окажется, что никаких объективных доказательств существования татаро-монгольского ига не существует. А если копнуть чуть глубже, то получается, что это событие – намеренная фальсификация с целью скрыть реальные исторические факты, а конкретно последствия крещения Руси, когда фактически было уничтожено три четверти населения нашего государства.

[ Читать дальше ]

Геноцид русов длится тысячи лет

Антон Бурмистров, 27 сентября 2012

Геноцид русов действительно длится тысячи лет. Этому есть доказательства которые никому и никогда опровергнуть не удастся. Мы будет говорить об этом постоянно потому этот геноцид продолжается и сегодня! Нас продолжают убивать... 



В субботу, 6 октября в 19:00 часов по Москве на сайте «Ключи познания» состоится Веб-Конференция на тему «Кто и почему скрывает геноцид русского народа в России». Мероприятие это будет очень интересным и познавательным! Приглашаем всех, интересующихся судьбой своего народа. Вход – свободный...

-

Относительно недавно в сети можно было наткнуться на короткую новость следующего содержания:

Памятник сионским мудрецам

«Сегодня в Петербурге установят памятник сионским мудрецам, передаёт корреспондент «Эхо Москвы». Он появится в саду напротив Большой Хоральной Синагоги. Открытие монумента приурочено к заключительному этапу выполнения «Протоколов Сионских Мудрецов», принятых на Всемирном Сионистском Конгрессе в Базеле (Швейцария) в 1897 году. Согласно новому соглашению, выполнение заключительного этапа будет гарантироваться правительством и лично президентом России В.В. Путиным, который присутствовал на церемонии открытия. Владимир Владимирович, по словам Главного раввина России Берл Лазара, справедливо заслужил звания «президента всех евреев». Берл Лазар отметил: «Никто не делал для евреев так много хорошего, как Владимир Владимирович Путин». Главный раввин процитировал посла Израиля Натана Мерона, который комментировал трёхчасовое пребывание Путина в синагоге на недавнем празднике Ханука следующим образом: «за всю историю России, все вместе взятые главы этого государства не провели в синагоге трёх часов».

По традиции, мероприятия, запланированные для завершения этапа, будут осуществляться методами, зарекомендовавшими себя на предыдущих этапах. Провести границу между властными и бизнес-структурами и международным еврейством уже сейчас представляется непросто, теперь же слияние будет закреплено правительственными соглашениями…»

Здравый человек, прочитав данную новость, поймёт, что в каждой шутке есть доля шутки, и для того, чтобы события, отражённые в заметке, не стали реальностью, нужно действовать. Одно из таких действий – донесение информации, к сожалению, не вызывающей положительных эмоций, до простых людей. С этой целью нами и будет проведена конференция «Кто и почему скрывает геноцид русского народа в России».

Тема, которую мы собираемся осветить на данной конференции, продолжает освещение геноцида Русского народа, поднятую на Круглом Столе в Государственной Думе в 2010 году. Несмотря на то, что усилиями Н.В. Левашова и его соратников это мероприятие было проведено уже более двух лет назад, вопрос о признании геноцида Русского народа до сих пор является в России запретным. Касаться его негласно запрещено всем СМИ, так как он затрагивает проблемы уничтожения славяно-арийского населения России, а также других коренных народов нашей Родины, близких по менталитету к славянам. На большом количестве малоизвестных источников и замалчиваемых фактов будут освещены ответы на такие вопросы, как:

* почему в конституции РФ остался необозначенным один единственный, государствообразующий народ – русский, который также является мозгом научно-технического прогресса? Все остальные народы и даже племена прописаны нынешней властью очень скрупулёзно.
* почему в России, страдающей от огромного количества наркоманов, алкоголиков, курильщиков, никак не ведётся государственная борьба за здоровый образ жизни?
* почему Россия захламлена некачественными товарами из Китая и других стран?
* почему в России отвратительное медицинское обслуживание?
* почему выпускные экзамены в школах заменены на ЕГЭ?

Эти и другие вопросы, в зависимости от интереса аудитории, мы постараемся осветить в нашей Конференции. В качестве источников будут использованы книги выдающихся русских писателей, учёных, философов, публицистов, которые годами замалчивались, преследовались или были запрещены к изданию. Это книги и авторы, которые должны быть в библиотеке каждого русского патриота. Возможно, эта конференция побудит кого-то как раз завести эту полезную и важную библиотеку у себя дома или на компьютере.

В качестве эпиграфа к конференции хотелось бы привести стихотворение нашего соратника – Евгения Шишова, которое довольно точно отражает настроение авторов:

Как же долго я спал. Ведь в разгаре война!
Кровью русских людей наполнялась земля.
Нас столетьями гнули, пускали в расход,
Унижали, топтали, затыкали нам рот…

Русы славили Правь, знали мудрость Богов.
В душах молвили предки: будят совесть, любовь.
Нам бы жить по заветам великих Отцов –
В ладу с Родом, с природой, с миром светлых Богов.

Но случилось что с нами? В чём причина войны?
Где те «люди» с отсутствием чувства вины?
Где предатели Рода? И кто виноват?
Есть один лишь ответ – мировой супостат.

Мировой паразит нас загнал в кабалу.
Его метод един – это ложь наяву.
Ложь по всем направленьям, на всех рубежах.
Ложь как пыль, оседает на веки в умах.

Нас обманом крестили, кто был против – в костёр.
Сколько душ загубили! Их не счесть – нам позор!
Нашу Веру распяли, на Голгофе – Христа.
Прославляют культ смерти их гнилые уста.

Прославляют! Ликуют, неся нам беду!
Нас к животным сравняли! Живём как в аду...
На костях наших предков уж справили бал!
В масках демоны, черти. Бесовской карнавал.

И для каждого русского это – урок,
На ошибках мы учимся, беды – всё впрок.
То, что нас не убьёт, будет делать сильней.
Опыт предков даст силы становиться умней.

Стать умнее – задача, разумнее – цель.
И духовно богаче, душевней, сильней.
Быть открытым и честным, научиться любить.
Каждой явной минутой, как собой, дорожить.

Знать в лицо паразитов, знать их ход наперёд.
Знать, как можно нам свергнуть кощеев оплот,
Как семью защитить, как продолжить свой Род.
Жить за Веру, за Совесть, за Честь, за Любовь!

Так и будет – проснётся Святая земля.
Скинет иго! Уйдёт восвояси змея!
Та змея, что травила наш разум века.
С Днём Сварога! Быть битым врагу навсегда!

-

В субботу, 6 октября в 19:00 часов по Москве на сайте «Ключи познания» состоится Веб-Конференция на тему «Кто и почему скрывает геноцид русского народа в России». Мероприятие это будет очень интересным и познавательным! Приглашаем всех, интересующихся судьбой своего народа. Вход – свободный...

---
Источник: www.ru-an.info
---

Доисторические реалии на старых картах

Алексей Кулагин, 11 апреля 2012

При внимательном исследовании на старинных географических картах обнаружены объекты, которые не соответствуют современным географическим реалиям. Это ещё одно доказательство планетарной катастрофы, случившейся 13000 лет назад... 



В настоящее время накоплено множество неопровержимых доказательств и фактов, показывающих, что порядка 13 тысяч лет назад на нашей планете – Мидгард-земле – произошла катастрофа планетарного масштаба, в результате которой имел место поворот земной оси, и, соответственно, смещение полюсов. Причина катастрофы и её последствия изложены в материале «Всемирный Потоп: причины и последствия». Ниже мы публикуем статью А.В.Архипова, в которой автор приводит некоторые факты об изменении климата после планетарной катастрофы. Современная «наука» предпочитает молчать и о причинах климатических изменений, и о необъяснимых географических знаниях наших предков. Поэтому нам с вами лучше всего рассчитывать только себя в этих и многих других вопросах нашего бытия…

[ Читать дальше ]

Ликвидируем незнание о незнании. Часть 2

Владимир Коровко, 24 января 2012

Большинство людей, которые пока ещё находятся в «спящем состоянии», сталкиваясь с новой информацией, очень сильно удивляются и практически все задают вопрос: А зачем всё это нам знать? Зачем загружать голову этой информацией?...



Часть 1.

Часть 2.

…И вот в этот момент люди, не знающие смысла жизни, получают ложный ответ на этот философский вопрос от паразитической системы: смысл в потреблении благ! Живи – балдей! Кайфуй, один раз ведь живём, надо так прожить, чтобы ни в чём себе не отказывать, всё попробовать надо, другого шанса не будет! И даже не задумываются эти люди над одним простым вопросом: неужели человек, этот сложнейший биологический организм, обладающий разумом, является частью природы, является частью большого Космоса, и смысл существования которого заключается в потреблении весьма сомнительных благ?

[ Читать дальше ]

Синдроми молодих націй: Італія і Україна

Оксана Пахльовська  

Синдроми молодих націй: Італія і Україна
«Forza, Etna!», «Наддай, Етно!» Так північноіталійські футбольні фани запрошували і без того неспокійний вулкан трусонути своїх співвітчизників. Сицилійці в боргу теж не лишились. Опинившись на черговому матчі у Вероні, написали на знаменитому балконі, звідки шекспірівська Джульєтта видивлялася свого Ромео: «Джульєтта – шльондра!»

Італійці кажуть, що спершу себе почувають венеційцями, неаполітанцями, п’ємонтцями, флорентійцями, далі – європейцями, а вже в третю чергу – італійцями. І єдине, що їх об’єднує, це капуччіно з піццою та футбол – звісно, коли йдеться про національну збірну. Тут вони патріоти.

Важко знайти в Європі країну, яка б так ворогувала сама з собою, як Італія. Послухати італійців – наука пропала, медицина розвалилась, освіта пасе задніх. Країна дружна, однак, у нелюбові до тих явищ, завдяки яким вона й стала країною, державою: Рісорджіменто і Ґарібальді. Південні італійці вважають, що Об’єднання дозволило північним італійцям експропріювати їхні багатства, а північні італійці переконані, що краще було колись залежати від ригористичного Відня, аніж тепер від корумпованого Риму...

І це попри те, що саме в Італії, за даними ЮНЕСКО, зосереджено 60% всіх мистецьких скарбів світу (!). Попри те, що саме завдяки італійському Відродженню античний Захід став модерним. Попри те, зрештою, що Італія – батьківщина першої у світі Alma Mater: Болонського університету.

Цього року в історії Європи – два ювілеї. Італія в березні відсвяткувала 150 років своєї державності, Україні в серпні буде 20. Важливо порівняти між собою ці дві події – задля вибудови континуативного часопростору європейської історії. Доки ми не виставимо системно європейських координат в аналізі явищ української історії та культури, доти не припиниться цей абсурд постійної реґенерації тих самих драм і проблем, і щоразу – з дедалі меншим часом на їхнє розв’язання. Треба, нарешті, перестати вважати себе «ексклюзивною реальністю» – за російською моделлю, і віднайти імпульси формування в процесах, спільних для Старого Континенту, але диференційованих у межах окремих національних реальностей.

Італія проти Італії: «глибинні структури» історії

Італія – дуже суперечлива країна, внутрішньо роз’єднана, з ослабленим національним почуттям. Тут часом усе відбувається навпаки: спершу постала об’єднана держава, а потім – нація. «Ми створили Італію, тепер треба створити італійців» – хрестоматійна фраза письменника-історика Массімо д’Адзельйо. В Італії традиційно протиставлені Південь і Північ, як в Україні – Захід і Схід. В Україні це протиставлення небезпечне, бо цивілізаційне – через антиєвропейське, антизахідне позиціонування Росії. Але в цілому як і в Україні, в Італії це спадок двох різних моделей завоювання: арабсько-іспанської на Півдні та австрійської на Півночі.

Основне ж те, що Італія – дочка Греції: діють «глибинні структури» історії, за визначенням Ноама Чомського. Як в Елладі центральну політичну, культурну, адміністративну одиницю становив поліс (і Афіни й Спарта були антагоністами!), так Італія впродовж століть була конґломератом комун і синьйорій, що затято воювали між собою. Флоренція і сусідня С’єна були непримиренними ворогами. Скульптор ХVI ст. Джамболонья зобразив тріумф антично прекрасної Флоренції над поверженою Пізою у вигляді несимпатичного бороданя. А в самій С’єні змагалися між собою навіть квартали під час славетних кінних перегонів Паліо: на день змагання ставали між собою ворогами «контрада» Равлик і «контрада» Сова, Вовчиця і Гуска, Пантера і Єдиноріг...

Однак ця травматична розділеність – також і джерело безмежного культурного багатства Італії – від живопису до кухні, від музики до дизайну. Кожне місто й містечко продукує щось своє і неповторне. Чорно-білий флорентійський Ренесанс стає кольоровим у віддзеркаленій у Канал-Ґранде Венеції. Італійська пісня – це Неаполь. Простонародна неаполітанська комедія масок – «коммедіа делл’арте» – супроти аристократичних з моторошною таїною масок Венеції. Революційний П’ємонт – і консервативна Сардинія з осликами. На Сіцілії народжується перша поезія, у Флоренції – Відродження, а Мілан стає центром Рісорджіменто. Не порівняти, наприклад, з Францією, що сформувалась як централізована держава навколо Парижа вже в Середньовіччі.

Крихкість державної структури ослабила почуття патріотизму, а отже, зумовила і слабкість інституцій. А ще – неповоротку бюрократію як замінник державної ефективності. Тут Італія і Україна дуже схожі. Італійці називають себе космополітами, реагують на запізнення потяга словами «це вам не Німеччина», а на проблеми в університеті – «це вам не Британія». Кленуть на чім світ стоїть Берлусконі, але він регулярно повертається до влади. Корупція зашкалює, хоч її масштаби, звичайно, з Україною непорівнянні. Італія продукує страшенну кількість талановитих голів у всіх наукових сферах, але часто здібній молоді доводиться виїжджати. В основному – в США і Великобританію. І не тільки сьогодні: легендарні «хлопці з вулиці Панісперна» – група геніальних римських фізиків на чолі з Фермі – роз’їхалася у період війни хто куди: Фермі до США, Понтекорво до Москви, Майорана таємничо і безслідно зник – не виключено, що його забрали працювати на Райх.

Сильна культура і слабка держава – нещаслива комбінація, що веде національне життя до ентропії, до дисперсивної втрати його потенціалу.

«Національний мовний хаос»

Так говорив про італійську мову письменник Джорджо Бассані. Мова не одне століття розхитувала італійську ідентичність. Європейські нації здебільшого поставали на ґрунті єдності мови. Італія і тут виняткова: це гориста країна, тож має порізаний діалектний континуум. Галактика діалектів, може, єдина в Європі. Причому дуже різних між собою: фріуланський на півночі, сардінський на півдні є практично окремими мовами. Часом на одному полі селяни з двох різних реґіонів не надто розуміють одне одного. Італійська мова як така – це фактично «мова Данте»: великий поет був ще й видатним лінгвістом. І в умовах панування в Європі латини став пророком національних мов. Написавши на тосканському діалекті – на «вольґаре», тобто розмовною «простою мовою» – «Божественну Комедію», пророкував їй долю всезагальної мови італійців.

Однак італійці й далі розмовляли своїми діалектами. Існує велика діалектна література – особливо сицилійська, неаполітанська, венеційська. А «мова Данте» перетворилась на елітарну літературну мову – і поволі відірвалась від розмовної. Результат той, що коли в ХІХ ст. постала нова Італія, то італійською мовою розмовляли... 4% населення! Тосканці, словом. Еліта ж розмовляла французькою. Лише Об’єднання 1871 року дало поштовх поширенню «мови Данте» як державної. Але й тоді символ Рісорджіменто Алессандро Мандзоні, написавши свій роман «Заручені» ломбардським діалектом, їхав до Флоренції «омити свою одіж у водах Арно», – щоб повернути романові загальнонаціональне звучання. А по-справжньому державною італійська стане лише після Другої світової війни, – завдяки радіо, телебаченню, пресі.

В Україні – переважно рівнинній країні – діалектний континуум був значно менш проблематичний. Роль латини відігравала церковно-слов’янська мова, що – поряд з латиною, польською і «простою мовою» – була однією з мов української культури в ХVІ-ХVІІ ст. Коли при Петрі, а далі Катерині почалася тотальна русифікація України, а національна церква перетворилась на імперську, вибір Котляревського розмовної мови став порятунком культури, базою її модерної ідентичності. Однак, як і в Італії, ситуація була конфліктна: еліти часто були польсько- чи російськомовні.

Це до того, що немає непереборних ситуацій. Якщо нація виявляє волю до буття, рано чи пізно ця нація постане.

«Вільна Церква у вільній Державі»

Столиці в інших європейських країнах – це консолідуючий центр національного життя. Італійцям же 150 років тому довелося завойовувати збройно Рим – адже це було Місто пап. «Або Рим, або смерть», сказав Ґарібальді. Священики закликали селян піднімати карбонаріїв на вила. Папа оголосив анафему італійцям, називаючи їх масонами. 1849 року закликав французів, які зруйнували римську Республіку Мадзіні. А нині Ватикан говорить про свій внесок у єдність країни...

Католицька церква в Італії була потужною, тож не дозволила розвинутись Реформації, яка в північноєвропейських країнах зумовила перехід церкви на національні мови (Біблія Лютера!), сприяла формуванню самостійного громадянина. Навпаки, спалахнула Контрреформація. Сильний вплив церкви у поєднанні з патріархальною матрицею італійської культури віддавна був гальмом для модернізації країни. Ґарібальді називав церкву «перверсивною сектою». А Кавур знайшов модерне рішення: «Вільна Церква у вільній Державі». Тож не випадково саме в часи Муссоліні був створений конкордат церкви і держави.

З італійцями важко порозумітися на цьому ґрунті. Попри славу ревних католиків, чим ближче вони живуть до Ватикану, тим сильнішими антиклерикалами вони є. А тосканці і взагалі знакомиті, як кажуть італійською, «священикожери». Тому італійці (крім більш традиційних мешканців Півдня країни) не надто схильні розуміти народи, які – як, скажімо, поляки чи українці, – бачать у церкві консолідуючу силу для національної ідентичності. Однак і цьому є пояснення: в польських чи українських умовах ішлося про гнану церкву. А в Італії це була церква влади, що тривалий час опиралась Італійській державі.

І все ж Італія – лідер світового волонтаріату. Де тільки не кидає італійських місіонерів – вони завжди поряд з людиною в найдраматичніших умовах. Цікавим явищем є також рух лівих католиків – віруючі-«прогресисти», задіяні у філантропічній та реформаторській діяльності. Це кращі здобутки церкви, що віддала перевагу не інституційним своїм функціям, а духовним і культурним.

Рісорджіменто: Ґарібальді чи Кавур?

Послухати італійців – українська історія не потребуватиме брому. Гіршого типа, як Ґарібальді, не придумаєш. Хто каже: аби не він, були б цивілізованою частиною Австрії. Інші: і взагалі був бандитом, а його випущені з тюрем головорізи ганяли у футбол викопаними на цвинтарях черепами. Ще одна точка зору: яке там Рісорджіменто, це англійці оплатили компанію, аби дістатися до соляних копалень на Сицилії. Несолодко було Ґарібальді й при житті. Після низки героїчних походів, які дали поштовх Об’єднанню, король наказав скласти зброю. «Слухаюсь», відповів «Герой Двох Світів». Справжнім творцем Італійської держави, твердять історики, був франкомовний аристократ Камілло Бенсо ді Кавур, який не надто вірив у користь Об’єднання, але раціонально вважав, що воно потрібне. Для Ґарібальді ж він був «пройдисвіт», бо віддав його рідне місто Ніццу французам. «Батьківщину не продають», сказав становчо.

Однак від перших карбонаріїв до Верді ідея Об’єднання домінувала. Різниця з Україною в тому, що наша інтелігенція ХІХ ст. (і не тільки) не спромоглась на подібну ідеологічну консолідацію. Але насправді це століття – невичерпне джерело для історичної компаративістики: знайдемо безліч паралелей в ідеях італійських та українських (і польських) інтелектуалів. До речі, Мадзіні вважав козацтво предтечею лібертарних рухів в Європі і передбачав створення об’єднаної Європи сукупно зі слов’янами. Ця ж сама ідея – одна з основних у Драгоманова.

Вже в середині ХХ ст. Джузеппе Томазі ді Лампедуза написав роман про Рісорджіменто «Ґепард», де один з героїв висловлює емблематичну сентенцію: змінити – щоб нічого не мінялось. І де аристократи-ґепарди поволі перетворюються на гієн. Жорсткий присуд – нам же досвід велить згадати Помаранчеву революцію.

Коротке замикання Історії

Внутрішній конфлікт Італії з самою собою стосується не лише Рісорджіменто, а й новітнього часу – драми ХХ ст. Вже в самому звільненні країни під час Другої світової був закладений конфлікт: Південь звільнили американці, Північ була охоплена громадянською війною між фашистами і комуністами. Повоєнна історіографія «зачистила» це питання. Але нещодавно з’явились дослідження Джампаоло Панси про злочини червоних партизанів проти мирного населення: новий шок.

Непростою була ситуація і в міжнародному плані. Італія, нафаршована комуністами, становила собою загрозу для демократії у західному світі. Згадати хоча б вірного сталінця Тольятті: в день введення радянських танків до Будапешта 1956 року він сказав: «Сьогодні я вип’ю на шклянку більше червоного вина». Тому, на противагу цим силам, США утримували майже півстоліття при владі Християнсько-Демократичну партію. Це обернулось практичною однопартійністю, корумпованістю політичного життя і так званим ефектом «заблокованої демократії». Одним з її продуктів і став Берлусконі, який і досі завзято бореться з комунізмом, дружачи з Путіним. Але нинішньому президентові Наполітано перед приїздом до Угорщини довелося вибачатися перед угорцями за підтримку радянської окупації. Так що привиди Другої світової блукають не лише Україною.

Чи той самий «економічний бум» 60-х: країна в нечувані терміни модернізувалась, вирвалась у першу п’ятірку розвинених країн. Неореалізм і Фелліні геніально схопили цю Італію: з одного боку, «DolceVita» – непритомна еліта в екзистенційній кризі, динамізм «ФІАТ», емансипація жінки, з другого – нерухома патріархальність, вічний неаполітанець Тот, який, щоб видурити гроші, продає американцям Колізей (нещодавно те ж саме зробив Берлусконі – хоч не американцям продав, а власнику взуттєвої марки Tod's...).

Як слушно казав Пазоліні, в Італії відбувся розвиток, але не поступ. І мова йшла про країну, яка стала одним з фундаторів ЄС. А поступ можливий лише шляхом подолання історичних травм і консолідації громадянського почуття.

«Брати-італійці...»

На 150-ліття в країні відбуваються конференції, вистави, концерти. На одну з таких конференцій до Турину мене запросили з доповіддю про Помаранчеву революцію – це частина європейської візії демократії на Сході Європи. Частіше лунає гімн: «Брати-італійці, Італія прокидається...». Словом, «ще нам, браття-українці, усміхнеться доля». Старий фільм на екрані, де Аніту Ґарібальді грає геніальна Анна Маньяні. Трохи кічу: продаються червоно-зелено-білі дивани і так само трикольорові спаґетті. Уряд скорочує видатки на культуру. Впав Будинок Гладіатора в Помпеях.

17 березня, Національне свято Об’єднання Італії. Вихідний. Концерт, багато Верді. У фіналі має звучати гімн. На сцену виходить Роберто Беніньї – знаменитий комік з обличчям П’єро, що, замість плакати, розсміявся. Він не співає гімн. І не декламує. Він його шепоче. Голос переривається. Крику ніхто не чує. А в шепіт вслухаються. Навколо актора в напівтіні збирається молодь, тихо підхоплює мелодію гімну. Різна молодь – серед італійців і нігерієць, і білява слов’янка, і китаяночка, що не вимовляє «р». «Брати-італійці...»

І раптом і в залі, і на сцені, і перед екраном на очах людей сльози. Можна ж і так. Не гризтись між собою. Не клясти країну. А відчути себе італійцями – як це складно. Як відповідально. Як шляхетно.

Актор читає прості слова гімну – як читає Данте.

Алкоголь и физические упражнения. Необычная зависимость ))

В сентябрьско-октябрьском номере American Journal of Health Promotion,
который трудно заподозрить в пропаганде нездорового образа жизни,
опубликованы поразительные результаты исследований, указывающие на то,
что чем больше (американский) человек потребляет алкоголя, тем больше
он занимается физическими упражнениями. Можно поменять местами причину
и следствие, ибо в результатах констатируется только «привязка» одного
к другому.
Сбор данных производился у 230 856 человек в возрасте от
21 до 65 лет. Респондентам требовалось ответить, сколько дней в неделю
они делают физические упражнения хотя бы в течение 10 минут. Далее их
активность была классифицирована в соответствии с рекомендациями
Главного Хирурга США (U.S. Surgeon General): 30 и более минут в день
пять дней в неделю умеренных нагрузок или 20 и более минут в день три
дня в неделю усиленных нагрузок.
Алкогольные привычки людей
ранжировались следующим образом. Женщины, потребляющие от 1 до 14
«дринков» в месяц и мужчины, потребляющие от 1 до 29 «дринков»
считались малопьющими. Далее, женщины м показателем 15-45 и мужчины с
30-75 «дринками» в месяц причислялись к умеренно потреблящим. Наконец,
к хорошо закладывающим отнесли женщин с 46+ и мужчин с 75+ порциями
спиртного в месяц.
Команда исследователей попыталась выявить вероятностную зависимость занятий физкультурой от количества употребляемого алкоголя.
Выяснилось, что выпивающие
не только занимаются физическими упражнениями больше и чаще, чем
трезвенники, но и то, что разница в физической активности между
трезвенниками и пьющими растет по мере увеличения доз спиртного!

"Alcohol
users not only exercised more than abstainers, but the differential
actually increased with more drinking. There is a strong association
between all levels of drinking and both moderate and vigorous physical
activity."

Так, женщины, которые употребляют алкоголь,
занимаются упражнениями на 7,2 минуты в неделю больше, чем трезвенницы.
Спектрально расслоение таково: малопьющие больше на 5,7 минуты,
умеренные – на 10,1 минуты, часто выпивающие – на 19,9 минуты.
В целом выпивка увеличивает вероятность занятия физкультурой на 10,1%.
Аналогичные результаты были получены, применительно к мужскому населению.

Від гетьманської столиці до Полтави їхатимуть кіньми

Сьогодні розпочинається кінний перехід Батурин–Полтава, присвячений 300-річчю з дня знищення російськими військами гетьманської столиці Батурина (Чернігівщина). Захід проводиться з метою „вшанування пам’яті українських патріотів, полеглих під час визвольної війни гетьмана Івана Мазепи”. У кінному переході візьмуть участь 30 учасників, задіють 10 коней. Як розповів Новинам Полтавщини полтавець, правозахисник Анатолій Банний (співорганізатор дійства), родзинкою заходу стане царська карета. Вона буде запряжена пароконкою, якою керуватиме справжній кучер.

„Карета пофарбована в чорно-білі кольори, оздоблена. Всередині вона оббита шкірою. Хотіли запрягти четвірку, але буде двоє коней, бо четвірки немає й в Україні”, - сказав Анатолій Банний. Проте, хто ж сидітиме в самій кареті організатори ще не визначилися. Жартують – „дух Асадчева”. Справа в тому, що ініціатори кінного переходу прохали голову ОДА Валерія Асадчева профінансувати цю акцію. Проте їм порадили звернутися у відділ туризму ОДА, де необхідно було витратити чимало часу на докладні пояснення суті заходу та кошторису. До того ж виділити там могли, за словами Анатолія Банного,  всього тисячу гривень (при потребі у 13,7 тис. грн).  Тож спонсорами організації та проведення акції  стало підприємство „Полагросервіс” та депутат обласної ради Валерій Капленко. До речі, територією Полтавщини кінний перехід буде здійснюватися з 19 вересня - через Гадяч, Зіньків, Диканьку, - повідомляють "Новини Полтавщини".

Різдво в Україні

В давній українській традиції для належного святкування різдвяно-новорічних обрядів важливою була завчасна й серйозна підготовка. Обов'язково з пори жнив дбайливо зберігали обжинкового Рай-Дідуха (Дідуха), в який встромляли стебла різних злакових культур (жита, пшениці, вівса та т.і.) та відбирали м'яке пахуче сіно. До свят по господарству завершували практично всю важливу роботу від впорядкування в хаті, дворі та господарських будівлях до ремонту робочого реманенту (навіть літнього: вози, коси і т.п.) та ткання полотна й вичинки шкір.

За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов'язково намагалися справити обновку (новий одяг) для всіх членів родини та купити нового посуду (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску власної пасіки люди виготовляли святкові свічки, приказуючи спеціальні замовляння і молитву.
У підготовці до різдвяно-новорічних свят були задіяні і малі і старі. Бабусі, деручи пір'я на подушки, попутно навчали дітвору колядувати, щедрувати і засівати. Парубки й дівчата теж, готуючись до колядок, збиралися гуртом, виготовляли ритуальне вбрання та костюми й вчилися виконувати дійства з вертепом і різдвяною зорею. Також обирали свого головного отамана („березу"), побажальників, скарбника, міхоношу й інших виконавців.

Напередодні Різдва - 6 січня (цей день звали Вілія) ще вдосвіта господар і господиня ритуально готували Божу їжу - кутю та вар. Для цього особливим чином у печі накладалися дрова, які годилося запалювати „живим вогнем" (потерши деревом об дерево, або кресалом), в пізнішій традиції вже користувалися сірниками. Для куті бралася завчасно потовчена і вимочена пшениця, а також „непочата" - набрана до сходу сонця вода, яку, вважали, освятив уночі сам бог сонця. Це стосувалося і книшів, які виймали з печі „до світа", а в піч садили калачі та пісні пиріжки. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, і кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для духів-Лада, тобто душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в новому горщику голубці та інші страви, яких мало бути дванадцять.

Особливо слідкували, щоб Божа їжа була вийнята з печі зі сходом сонця. Для остаточного приготування куті до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшениця вважалася символом вічного життя, а мед - вічного щастя святих на Небі). Вар чи узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).

Коли Божа їжа та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Свят-вечора. Тоді вже годилося внести до хати „Святки". Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик - три колоски. Там вже стояв приготовлений Рай-Дідух та 12 в'язочок запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й, приказували молитву: „Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров'я... Пошліть іще краще цього року!"

Потім брали Рай-Дідуха й сіно та несли до оселі, де господиня зустрічала їх з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку, і дітки ритуально каталися на підлозі, щоб не переводилася живність.

Згідно традиційного українського світогляду Рай-Дідух був умістилищем дідухів-пращурів, духу житла, добрих духів-Лада. Останні, вважалося, після жнив вселяються в сніп-Дідух і з ним переходять з ниви до клуні. А інші духи-Лада переходять з полів у ліси, гори та долини. Саме на Вілію духи разом із Дідухом, якого ще звуть „Раєм" (бо саме там перебувають душі), входять до оселі людей і для них господарі влаштовують Святу Вечерю. На цю Багату Кутю крім добрих духів приходять і бог урожаю та бог домашніх тварин.

До тих пір поки Рай-Дідух стоїть на покуті суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. В цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише вечерю 6.01, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора 13.01. В цю пору годилося лише святкувати й не працювати.

Місце ж Дідуха в хаті звалося „Раєм", бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому.

Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по краях чар-зілля або часник, застеляли другу скатертину - для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку.

Кутю і вар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Діти в цей час магічно квоктали і дзижчали, щоб кури й бджоли велися. Кутю накривали книшем, вар - паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.

Готуючись до вечері, родина вбирала ошатний одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку годилося постувати й нічого не їсти.

Вийшовши на подвір'я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу вечерю.

Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час святої вечері не годилося вставати із-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.

У Вілію напередодні Святої вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичали. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожуючі воліли повернутись до цього дня додому.

Розпочинаючи Святу Вечерю, господар з молитвою набирав з горщика у нову макітру кутю, додавав тертого маку та медову ситу й ставив на стіл (де горіла запалена свічка, лежав книш та паляниця). Насамперед годували худобу й домашню живність. Потім найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). В деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві. Потім господар підносив чарку та виголошував молитву за сущих членів родини. За вечерю чарка чергою обходила всіх дорослих родичів, а страви споживали зі спільних мисок.

Вважалося доброю прикметою, коли на Святу Вечерю приходили одинокі, бідні, неприкаяні люди. Їх щедро приймали й догоджали.

За традицією на Святвечір, мало бути „багато" - 12 пісних страв: кутя, вар, горох, капусник, рибні страви, голубці, борщ, вареники, млинці, каша, пиріжки, гриби. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.

Після вечері люди починали співати колядки, які ще з дохристиянських часів присвячувалися створенню Світу, Богу-сонцю, урожайності і приплоду домашньої живності. Проводили ворожіння за бадилинками, які витягували з-під скатерки на столі. Потім батьки обдаровували дітей, гостей та один одного грішми й дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство.

Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель всю ніч виблискували світлом, бо й свічки не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови велися спокійно, поважно й стосувалися вони предків роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.

Ранесенько до схід сонця починали ходити хлопчики-віншувальники (дівчаткам ходити з вітаннями не годилося) і „віншували":

Віншувальникам дуже раділи, бо господарі переживали, щоб першою не прийшла особа жіночої статі. Тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком і т.п.)

7 січня святкували перший день Різдва Христового (годилося відзначати три дні 7 - 9.01). Зранку вся родина або кілька представників йшли до церкви на святкову молитву, яка присвячувалася спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви люди радо віталися:

- Христос народився! - Славіте його!

або
- З Святим Різдвом будьте здорові!

Інколи, вранці господар знову ставив свічку, обкурював хату, кропив святою водою, господиня мила посуд і всі ще раз з молитвою сідали за пісний стіл. І лише по цьому ще раз милися миски, ложки й накривали скоромні страви, люди розговлялися, бо піст скінчився. До Різдва спеціально підгодовували й кололи кабанця, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров'янку), холодець, сальтисон, печеню з гречаною кашею. Готували також одну молочну страву.

Після такого ситного обіду господар клав на порозі сокиру й домочадці, переступаючи через неї, виходили з хати. Господар йшов порати худобу, а літні люди й молодь йшли в село для спілкування. У перший день Різдва в гості майже не ходили. Лишень одружені діти (з невісткою чи зятем) мали відвідати по обіді своїх батьків, казали, що везуть „до діда вечерю".

Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників, кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати (найчастіше синові чи дочці), ставали перед „застільним вікном" і виспівували магічні вірші-молитви. Люди з вірою, надією та повагою ставились до таких щиросердних „вістунів добра та щастя".

Увечері до громадської коляди „людно" готувалися біля церкви чи школи парубоцькі громади. Обирали свого керівника - Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить зорю), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в поселенні.

* * *

Схожі з українськими традиціями святкування Різдвяних свят мають і інші народи. Так, коли українці на Святвечір готують 12 страв, що символізують 12 апостолів Ісуса Христа, то чехи подають 12 сортів тістечок (на знак 12 місяців), а у Венесуелі діляться виноградом і з'їдають по 12 виноградинок, задумуючи на кожен місяць свої бажання. Українці під час Святої вечері діляться церковною просфорою, а поляки - оплатком.

На Різдво французи п'ють шампанське вино і їдять білу ковбасу, копченого індика та устриць. Угорці віддають перевагу рибному супові та печеному індикові, а під скатерки вони кладуть не сіно й часник, як українці, а ніж, оселку та гребінь. Поляки й чехи полюбляють подавати до святкового столу різноманітні рибні страви, особливо із коропа.

Ґрунтовно готуються до Різдва в Німеччині, де вже в період різдвяного посту плетуть ялинковий вінок і щотижня запалюють на ньому свічку. Перша з них згорає на чверть, а на четвертий тиждень спалюють усі свічки. На Святвечір вінок ставлять на стіл або вішають на стелю. 24.ХП німці ставлять ялинки в оселях і дарують дітям подарунки. Увечері всі збираються за святковою вечерею, до якої подають овочевий суп, картоплю під соусом, салат і печені яблука з горіхами. Другого дня (25.ХП), як і в Україні, німці провідують старших дідусів і бабусь. В цей день до святкового столу подають засмажену індичку (гуску), капусту та кнедлі під соусом. Як і українці, німці теж святкують 3 дні поспіль, тому 26.ХП вони просто відпочивають вдома.

Угорщина відома світові своїми пишними різдвяними благами для дітей. А італійці на площі св. Петра в Римі споруджують великий вертеп зі сценами Різдва Христового, хоча й не влаштовують у себе вдома святкової вечері.

Загалом же богослови називають Різдво центральною подією історії. Оскільки, Свята ніч має непересічне значення для сучасної цивілізації, бо й перебіг новітньої історії людства, і нинішнє літочислення сьогодні ведеться від Різдва Христового.

КультУРа русского языка [Образование]

Попробуйте помыслить без слов- ничего не выйдет! А это значит, что первоначалом любого языка является образ – мысль, а уже потом она кодируется в звуковой код. Следовательно, каждое слово несёт в себе неповторимый, глубокий образ. 



Сегодня мы перестаём видеть образы в произносимых нами словах. Всячески сокращаем, перевираем, меняем их изначальный, сакральный смысл! А ведь сколько глубины в нашем родном языке! Если осознавать смысл каждого произносимого слова – мы начнём видеть не только суть вещей, но и откроем дверь в прошлое наших великих предков…

[ Читать дальше ]