Как это всё понимать? Такого ще не було.
- 10.11.17, 21:58
- Курилка
Посмотрите, я ошеломлен!
Не знаю, чем это кончится.
10
хочу сюди!
-
-
50 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 37-65 років
Замітки з міткою «галичина»
УГКЦ. Владика Андрей
- 02.06.11, 01:18
- Історія України
Історія - невід'ємна частина життя кожної людини. Особливо, якщо йдеться про події, що істотно вплинули на її народ, його культуру, шлях розвитку. Однією з важливих історичних постатей України був митрополит Андрей Шептицький. Для свого краю він, попри всі небезпеки, зробив багато...
«Як це зробити? Як воскресити цю людину та її час, минуле, що кануло у вічність, поховане під тягарем прожитих років, воскресити по сторінках пожовклих записів, листів, документів, по свідоцтву очевидців, котрих лишились одиниці, по уривках розмов та споминів, спогадів живих і мертвих. Воскресити, щоб побачивши самому, дати змогу побачити іншим...»
9
Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини
- 11.09.12, 18:33
22 жовтня 1939 р. у Західній Україні були проведені перші «вільні» вибори до Українських Національних Зборів, було обрано 1484 делегатів. Через чотири дні велелюдні Народні Збори у Львові проголосили декларацію про входження до складу УРСР. Як писали в газетах, 1 листопада 39-го «після тривалої дискусії» Верховна Рада СРСР ухвалила таки рішення про возз'єднання.18 вересня 1939 р. частини Червоної Армії ввійшли до Станіславова (з 1954 р. - Івано-Франківська). Президент міської управи Котлярчик видав відозву, де закликав не чинити опору - «Привітаймо російські війська - армію братнього слов'янського народу, як приятелів». Націоналісти все ж спробували були чинити спротив і при спробі повісити на ратуші червоний прапор вбили двох совєтофілів.
Армія, НКВС і радянські органи швидко почали міняти багаторічний уклад життя людей Прикарпаття. ЦК скеровує в нову область 2007 працівників на «укрепление» радянської влади. З матеріалів архівів видно, що з 33 секретарів райкомів десятеро мали початкову освіту, 10 - неповну середню, 13 - середню.
Другий секретар Тисменицького райкому Маслов мав «незакінчену нижчу», тобто не осилив навіть початкової школи. З 27 голів райвиконкомів тільки семеро мали середню освіту. Найнижчий освітній ценз мали керівники райвідділів НКВС, НКДБ, начальники фінвідділів, прокурори й народні судді. За національністю вони майже всі були росіяни.
З таємного листа митрополита Андрея Шептицького до Папи Римського від 26 грудня 1939 р. - «Всі розпорядження Радянської влади, що надходять, є цілеспрямованими тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити. Наїхали до нас з Києва та Москви ціла група урядовців, канцеляристів та уповноважених, які самі не знають, що мають робити, й мішаються до всього. Кожен урядовець секвеструє, що тільки може, і всім, і всюди грозить карою смерті. Виглядає, що большевицькі урядовці мають владу убивати людей без того, щоб їх кликано до відповідальності».
Як пише автор, за спогадами очевидців, «червоні зайди» біля перших хат кожного села вигукували - «Гдє живьот поп? Гдє живьот учітєль?». Відтак по ночах таємно і безслідно зникала галицька інтелігенція, члени політичних партій, просвітяни, кооператори, адвокати, видавці, колишні військовики тощо - «Тріщали переповнені тюрми, недалеко від них по лісах, ярах і хащах з'являлися замасковані ями із замордованими людьми».
Зберігся цікавий документ управління НКВС по Запорізькій області - доповідна на ім'я одного з найближчих співробітників Берії Кобулова з інформацією про те як приховували братські могили - «...в выгребной яме в момент операции весной 1938 года было уложено и засыпано 100-110 трупов... мною было принято единственное решение: на глубине 2-3 метра залить выгребную яму крепким расствором цемента, что не даёт возможности дальненйшего оседания почвы и рытья в этом месте каких либо котлованов».
Всі післявоєнні роки влада та спецслужби знищували сліди злочинної діяльності своїх попередників. Скажімо, влітку 1969 р. в Харкові група представників московського КДБ за участі заступника Андропова Цвигуна ліквідовували місця поховань репресованих (за термінологією «совсекретных» документів - «спецобъектов») за допомогою хімікатів - «чешуйчатого технического едкого натрия». Тепер вже відомо - це були тисячі польських офіцерів та радянські громадяни, розстріляні у 1939-1940 рр.
Доходило до чистого ідіотизму. Незаможного мешканця Городенківського району Василя Глуханюка, члена партії Фронт Національної Єдності, було засуджено в листопаді 1939 р. за «активную к/р деятельность против трудящегося населения... по укреплению буржуазного строя». Тобто його було засуджено до дворічного ув'язнення за політичну діяльність не проти Радянської влади, а за те, що він робив до приходу «перших совєтів», тобто за польської влади!..
І це ще не все. Верховний Суд у Москві скасував вирок Станіславського облсуду як занадто м'який.
Вже після війни донька Глуханюка змогла домогтися довідки, з якої слідувало, що батько був засуджений до 10 років і помер у 1943 році в таборі від запалення легенів. Але це брехня. Подібні відписки означали, що незабаром після арешту людину було розстріляно. Згодом було знайдено документи, які свідчать, що нещасний селянин був розстріляний у львівській в'язниці 26 червня 1941 р. «как враг народа».
Іншим «пощастило» - їх просто виселяли на Сибір, як ненадійний, контрреволюційний елемент. У наведеному в книзі документі вказується як комуністи маскували примусову депортацію - «операция по выселению беженцев».
Так, тільки в одну з ночей у червні 1940 р. було виселено 1224 родини, 2638 осіб. А тепер увага - «Контрреволюционной литературы, листовок, оружия и иностранной валюты при обысках не обнаружено». Тобто людей позбавили батьківщини нізащо!
До речі, «для проведения операции были использованы партийный и советский актив в количестве 979 человек». Це варто пам'ятати тоді, коли хтось ллє крокодилові сльози щодо знищених українським підпіллям нещасних «визволителів», які ніби допомагали галичанам краще влитись у міцну сім'ю радянських народів.
Виселення мало й інший бік. Все майно, будинки, квартири, домашня худоба тощо після депортації тепер належало державі, насправді - партійцям і чиновникам. Навіть партійні та чекістські документи фіксують неймовірну кількість злочинів - привласнення цього майна, спекуляцію ним, одарювання ним наближених - коханок, шоферів тощо.
Ціна «золотого вересня» для Галичини була жахливою. З осені 39-го по осінь 40-го було репресовано за політичними ознаками, часто навіть без письмового обвинувачення, - близько 10% населення. 312 тисяч сімей. Понад один мільйон сто тисяч людей.
Але десятки тисяч українців, поляків, євреїв, забраних зі своїх хат і квартир, зникли без вісти. За чутками, їх розстрілювали десь неподалік. Довгі роки, де саме, було невідомо.
Отже, Дем'янів Лаз. Варто запам'ятати - це прикарпатський Бабин Яр, галицька Биківня.
Назва походить від місцевої назви ділянки Пасічнянського лісу. Хазяїном однієї з них був селянин з села Загвіздя на ім'я Дем'ян.
2 вересня 1989 р. з ініціативи УГС , НРУ та культурно-наукового товариства «Рух» на полі біля села Пасічна було проведено мітинг з нагоди річниці пакту Молотова-Ріббентропа. Роман Круцик, який вже шукав місця поховань, під час виступу на мітингу, показав рукою в бік Дем'янового Лазу і сказав - «Ось на тому пагорбі і є «Станіславські Куропати» (за назвою лісового урочища в Білорусії, неподалік Мінська, місця масового поховання жертв сталінських репресій, віднайденого роком раніше).
Йому спробував заперечити інструктор міськкому КПУ Тітов, що то можуть бути жертви німців або бандерівців. Комуністу не дали закінчити, стягнули з трибуни і... заплювали.
Круцик почав шукати поховання ще на початку 89-го. З дитинства пам'ятав слова старших, що навколишні ліс були місцем останнього поховання замордованих більшовиками. Що показово - спочатку майже всі літні люди, які могли знати про ті події відмовлялися говорити - «Навіщо це тобі потрібно? Ви, молоді, не знаєте, з ким можете мати справу».
Нарешті житель села Пасічна Петро Вінтоняк погодився показати, де бачив на початку війни розкриті німцями могили розстріляних. Інформація збіглася зі спогадами мешканця села Павлівки Ярослава Попадинця. Поступово ветерани перестали боятися неформала з диктофоном і відеокамерою.
Свідок Богдан Вінтоняк розповів, що особисто бачив, що тіла були закопані не більше, ніж на 20-30 сантиметрів. Інший очевидець Григорій Федик розповів, що німці пригнали євреїв і змушували їх діставати гаками й обмивати небіжчиків - «стелився неймовірний сморід від розкладених людських тіл».
Ольга Бігун розповіла, що влітку 41-го бігала з дітьми на ексгумацію, яку проводили німці, й бачила в ямі жінку з дитиною - «пам'ятаю, що вона була в гуцульському кептарі, однак лиця її вже неможливо було розпізнати». Пенсіонер Семен Витвицький, який служив на початку війни в українській поліції, підтвердив її слова, що справді витягли жінку, а з нею дво- чи тримісячну дитину - «як розгорнули, то вона була така, наче спала...».
За літо 1989 р. Круцик зміг зафіксувати з півтора десятка свідчень мешканців Пасічної. Найважче далося, але було дуже важливим коротке інтерв'ю з колишнім комсомольцем Володимиром Данилишиним, якого німці в 41-му змушували розкопувати могили. Той визнав, що бачив багато трупів - «між ними жінки і діти. Жінки в національній одежі, а чоловіки переважно в міській - камізельках».
21 вересня 1989 р. з дотриманням всіх тодішніх радянських законів, з ініціативи слідчого Миколи Даниліва зі свідками та понятими почали розкопки в полі, яке колись було лісом, тим самим Дем'яновим Лазом.
З чотирнадцятої за рахунком ями екскаватором було вигорнуто кістки людей і залишки одягу. На наступний день знайдено черепи з кульовими отворами (до шести!), потім ще, ще... Цікаво, що гільзи були без маркування - щоб не залишати слідів. Декого, судячи з характерних ознак, добивали багнетами.
Партійні чини і підручна преса поширювали брехню, що це жертви німців або «українських буржуазних націоналістів». Як написав у спогадах слідчий Данилів, «яке розчарування було в них, коли в зітлілій одежі виявився документ - копія вироку на польського офіцера Станіслава Мишковського, виписана на бланку НКВС».
Взагалі, крім кісток у розкопах знайшли масу артефактів - одяг, постоли, кулі, гаманці, гребінці, годинники, ґудзики, зубні щітки, кляпи, мило, священицькі ложечки для причастя, документи - копії вироків, протоколів, квитанції. За іронією долі, все це звозилося до міліцейської лабораторії Івано-Франківська, що на вулиці... Чекістів. Тепер, слава Богу, імені Андрія Сахарова.
Катерина Пилипонюк знайшла серед кісток шматок вельвету, притиснула до грудей і страшно-страшно заридала. За два тижні до війни її батько Михайло Лучин зник без вісти. А одягнений він був якраз у вельветові штани...
Розкопки тривали майже 40 днів - з 21 вересня по 29 жовтня 1989 року. Тридцять три домовини прийняли рештки 524 убитих галичан. Встановлено прізвища лише 22-х. А ще імена дев'ятьох катів з місцевого НКВС.
Останній з «доблесних чекістів», Мілованов, який мав пряме відношення до розстрілів в'язнів Станіславської тюрми у Дем'яновому Лазі останні роки життя провів у лікарні у місті Бар Вінницької області. Під час допиту він не дивився в очі й примовляв - «Я не стрелял. Я только сбрасывал мёртвых в ямы. Мне приказали».
Дружина й дочка відмовились забирати додому «этого палача». Він так і помер, нікому не потрібний, проклятий.
Фраза. «Я скочив у яму, закотив рукав сорочки і почав намацувати у воді. Всюди намацував людські кості. Жаль і ненависть розпирали груди. То була якась страшна душевна мука, заціпеніння».
Джерело: портал tsn.ua
Теми: XX сторіччя, історія України, Галичина, Івано-Франківщина, комунізм, ЧК-КГБ, терор, окупація, Друга світова війна, геноцид, книжки
5
Галицьке королівство! О!
- 02.04.21, 11:10
- Ми любимо тебе, Україно!
.
Під наполеонівським орлом: Галицьке королівство, яке було утворене за сприяння Наполеона Бонапарта, проіснувало всього всього п"ять місяців. Але ж, які були тоді перспективи..!
.
Невдовзі - 5 травня 2021 року минатиме рівно 200 літ з дня упокоєння французького імператора Наполеона І Бонапарта. Дата як дата, скажете ви, нічого особливого. І, чого б це вона мала нас хвилювати..?
.
Не знаю, як для інших, а для галичан ця дата не є вже аж настільки безсторонньою. Чому, спитаєте ви? А, тому, що на теренах сьогоднішньої Західної України на початку ХІХ століття існувала держава, про яку не пишуть у підручниках і не задають питань на іспитах.
.
Існувала ця держава коротко - всього п"ять місяців, але мала всі атрибути самостійності і з правового боку - була цілком легітимним утворенням, визнаним тогочасною Європою.
.
Отже, події розгорталися таким чином: 27 травня 1809 року війська герцогства Варшавського вторглися у Галичину, відібрали, у австріяків, Львів і проголосили вихід галицького краю з-під Австрійської монархії (власне, Габсбурги, пів століття перед тим, анексували польські землі і тому Польщі, у той час, як держави, не існувало).
.
Через кілька днів після тих подій, а саме: 2 червня 1809 року у Львові було проголошено створення (далі - офіційна назва): "Королівства Обох Галіцій під протекцією Його Величності Імператора і Короля Наполеона Великого". Причому, військову адміністрацію у Львові і на теренах Галицької України очолив 35-літній бригадний генерал Александр Антоній Ян Рожнецький - український шляхтич родом з Поділля. Тоді ж у Львові був створений Військовий Тимчасовий Уряд.
.
Сам Наполеон Бонапарт на той час перебував у Відні і, саме з того вікопомного дня 2 червня 1809 року він став спадкоємцем королівських династій Рюриковичів і Романовичів на наших землях. У ставку до Наполеона прибув, зі Львова, посол від королівства Обох Галіцій, граф Ігнацій Роман Потоцький (там же, у Відні, через два місяці його й отруїли - 30 серпня 1809 року). Опубліковано документи, з яких видно, що Наполеон намагався зберегти суверенітет королівства Обох Галіцій і пропонував, на королівський трон у Львові, посадити Фердинанда фон Лотаринг-Габсбурга, герцога Вюрцбургського.
.
Після офіційного проголошення держави, одразу ж почалося створення регулярної армії королівства Обох Галіцій, яка отримала назву "військо галицько-французьке". Причому, формування цієї армії відбувалося одночасно у двох центрах: західне угрупування - на Холмській Русі і на Підляшші, і східне угрупування - на Західному Поділлі і на прилеглих територіях (циркулі: Тернопільський, Золочівський, Заліщицький, Бережанський, Жовківський, Стрийський і Сандомирський).
.
Вже через два місяці після проголошення згаданого галицького Королівства - в середині серпня 1809 року було сформовано 6 кавалерійських полків (kawaleria galicyjsko-francuska), з яких п"ять уланських, один гусарський, а також три піхотних полки. Під Тернополем був сформований кінний загін (близько 200 шабель) під командою полковника К.Розвадовського, а також єгерський батальйон (300 штиків) під командою відставного лейтенанта австрійської служби Ю.Мархоцького, до якого приєдналися невеликі загони єгерів полковника Я.Чосновського і барона Єжи фон Гогендорфа. Натомість, у Стрийському і Сандомирському циркулях були утворені піші і кінні загони під загальним командуванням поручика Петра Терлецького. Тоді ж, в Бережанах, сформований кавалерійський ескадрон під командою Алоїза Циковського, а у Бродах - розгорнуто регулярний піхотний полк.
.
Починаючи з 9 червня 1809 року центром мобілізації галицько-французьких військових формувань став військовий табір у містечку Дзвиняч на півдні Тернопільщини, куди стікалися також добровольці. Отож, ідея самостійної держави (непольської, і неавстрійської) настільки опанувала місцевим населенням, що на кінець липня 1809 року загальна чисельність організованих і екіпірованих військ королівства Обох Галіцій на сході, налічувала 5000 солдат і офіцерів. І командирами цих військових новостворених галицьких формувань були українці, німці, австріяки, поляки.
.
Наприкінці липня - на початку серпня 1809 року Наполеон Бонапарт, намагаючись зберегти суверенітет королівства Обох Галіцій, все таки, вибрав кандидатом на його престол, Великого герцога Вюрцбургського, Фердинанда ІІІ. Однак, непродумана тактика військ герцогства Варшавського призвела до того, що Львів довелося залишити і відступити під Замостя. В результаті цього оголення фронту, два плацдарми формування галицько-французьких військ (східний і західний), виявилися розділеними смугою шириною 200-230 кілометрів, яка котролювалася ворогом - австрійськими дивізіями.
.
Отож, королівство Обох Галіцій проіснувало всього п"ять місяців: від 2 червня 1809 року до 14 жовтня 1809 року, коли був підписаний Шенбруннський мирний договір (Traite de Schonbrunn), а сам Військовий Тимчасовий уряд цього державного утворення працював до 31 грудня 1809 року.
.
Про тогочасний розмах галицької мілітарії свідчить хоча б той факт, що, за списками на грудень 1809 року, в рядах галицького королівського війська налічувалося 8400 штиків в піхоті і 5500 шабель в кавалерії. Усі ці галицькі військові з"єднання брали активну участь у бойових діях аж до падіння Імперії Наполеона у 1814 році...
.
Отож, коли 5 травня цього року ми прокинемося вранці, то пригадаймо собі, що цього дня - двісті літ тому - відійшов у Засвіти великий чоловік, який колись дав шанс галицьким українцям й іншим націям нашого краю, мати свою державу.
.
Як показали подальші історичні події, ця мрія галичан тоді не канула в Лету, як на це надіялися наші недруги, а була зреалізована століттям пізніше, коли на історичній карті Європи постала Західноукраїнська Народна Республіка, яка 22 січня 1919 року об"єдналась з наддніпрянцями Великої України, в одну державу.
.
3
Любіть рідну землю.
- 27.06.12, 21:37
Олена Русина
Етнополітична термінологія XIV-XVI ст.
(з книги “Україна під татарами та Литвою”)
Як уже відзначалося, впродовж XIV-XVI ст. населення українських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін “Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назва всього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурні процеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цього поняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й “Чорну” Русь.
“Малоросійська” традиція є найдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі, ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської (близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами як виділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), що охоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської, перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобто Галичини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору, запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши й до світської титулатури: останній галицько-волинський володар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе "князем усієї Малої Русі"; "королем Ляхії та Малої Русі" називали польського короля Казимира, котрий поширив свій політичний контроль на значну частку володінь Юрія-Болеслава.
У церковному вжитку межі "Малої Русі" як поняття не залишалися сталими, оскільки ця назва поширилась і на створену близько 1317 р. литовську митрополію з центром у Новогрудку. Тож, як бачимо, здійснений у XIV ст. термінологічний поділ Русі мав не етнічне, а церковно-політичне підґрунтя. Якщо ж зважати на те, що константинопольські патріархи то ототожнювали "Малу Русь" із Волинню, то відносили до неї Київ і Смоленськ, стає зрозумілим, що, запроваджуючи цей термін до широкого обігу, вони далеко не завжди орієнтувались у тогочасних географічних реаліях.
До останніх слід, очевидно, віднести поділ руських земель на "верхні" та "нижні", відомий ще за давньоруської доби (зокрема, в Іпатіївському літописі "верхньоземськими" названі Новгород, Смоленськ і брянський Карачов). Так, автором антикатолицького твору, написаного на замовлення сербського воєводи Стефана Якшича у 1511 р., був Василь Никольський "от Долнєє Руси" — очевидно, писар литовської великокняжої канцелярії того ж імені, уродженець Чернігівщини, котрий у 1508 р. в почті князів Глинських виїхав до Росії. Як "Понизовьє" згадується Наддніпрянщина в безмитному листі Сигізмунда-Августа (1558 р.). Наприкінці XVI ст. "Нижньою Руссю" називав Подніпров’я київський бискуп И.Верещинський. Цей же термін фігурує в подорожніх нотатках Амброджіо Контаріні (1474 р.); щоправда, за твердженням венеціанця, Київ був розташований поза межами "Нижньої Русі", до якої він зараховував, зокрема, бачені ним Луцьк, Житомир і Білгород. Зазначений факт, як і деякі інші середньовічні уявлення про географію українських земель, ще не знайшов свого пояснення. Однак цілком очевидно, що архаїчний поділ східнослов’янських земель на “верхні” та “нижні” обумовлювався їхніми просторовими характеристиками, а не етнографічною забарвленістю.
Зрозуміло, що в XIV-XVI ст. у межах східнослов’янського ареалу відбувалися складні процеси етнічної диференціації, котрі згодом призвели до формування російської, української й білоруської народностей. Специфічні мовні ознаки кожного з названих етносів простежуються з XІV-XV ст., однак упродовж тривалого часу ці діалектні відмінності (у комплексі з особливостями духовної й матеріальної культури) не усвідомлювались їхніми носіями як національні. На побутовому рівні фіксувалася радше регіональна ("земельна") приналежність. Паралельно зберігалось уявлення про "одноплемінність" усіх східних слов’ян. Цікаві, хоч і непрямі свідчення на користь цього навів московський дослідник Б.Флоря. За спостереженнями науковця, в польській літературі XVI ст. побутувала думка, що русини Литви і московити мають однакову мову та спільну релігію, й лише "жорстока тиранія" московських володарів відлякує православне населення ВКЛ від перспективи переходу під їхню політичну зверхність; коли ж після смерті останнього Ягеллона (1572 р.) було висунуто ідею обрання королем Івана IV, у польській публіцистиці знайшлося місце як для застережень, що русини "труснуть рогами , отримавши "государя своєї віри, своєї мови та свого народа", так і для тверджень, що властиве московитам "варварство" не є нездоланним бар’єром на шляху об’єднання Росії з Річчю Посполитою — з огляду на вже набутий поляками досвід "цивілізаторства": "Погляньте, яким був раніше люд литовський і руський, а московський люд — ще та ж Русь і те ж плем’я". *
* Заради справедливості відзначимо, що й сама Польща тривалий час користувалася репутацією "варварської землі", заселеного простим народом суворого краю, "де по замерзлих водах морів пробігає сарматський селянин" у пошуках бурштину (так наприкінці XV ст. характеризував Польщу "німецький Горацій" Конрад Цельтіс). Ця "сарматська" термінологія Цельтіса не була випадковою, оскільки в Європі від часів раннього середньовіччя усталилась думка про слов’янський світ як Птолемеєву Європейську Сарматію, що простягалась від польсько-німецьких кордонів до Танаїсу (Дону); у ХV-XVI ст. ці уявлення розвинулись у так званий сарматизм — суто польський паросток "яфетичної" теорії походження слов’янства.
На думку Б.Флорі, є всі підстави вбачати в цих висловах репродукування уявлень, характерних для тогочасного східнослов'янського середовища, адже "в польському суспільстві не існувало якоїсь самостійної традиції щодо етнічних відносин у Східній Європі... ; до того ж, представники польської еліти аж ніяк не були зацікавлені в тому, щоб підкреслювати єдність східного слов’янства (й тим самим, хай і в непрямій формі, визнавати справедливість претензій московських государів на давньоруську спадщину)".
Втім, політичне, а з середини XV ст. — і церковно-ієрархічне відчуження руських земель, зрештою, мали позначитись на свідомості їхніх мешканців. Б.Флоря вважає, що це відбулося в останній чверті XVI ст., коли з’явилося навіть генеалогічне "обґрунтування" уявлень про "русь" і "московитів", як два різні народи: за твердженням Стрийковського, їх нібито започаткували брати Рус і Москва. Заслуговує на увагу саме "братній" характер їхніх взаємин, який пізніше, у 20-х рр. XVII ст., декларували й такі різні за політичною та конфесійною орієнтацією особи, як Іов Борецький та Иосиф Рутський. Перший, звертаючись до царя, порівнював русинів і московитів з біблійними персонажами — "єдиноутробними" братами Иосифом та Веніаміном; другий у листі до Риму зазначав, що мешканці Московії вважають себе братами русинів.
Заслуговує на увагу термінологічне оформлення цього етапу етнічної диференціації східного слов'янства. Наприкінці XVI ст. на теренах Речі Посполитої після 200-річного забуття раптово відродилась назва "Мала Русь (Росія)". У XIV ст. цей термін, за слушним спостереженням М.Грушевського, "не встиг відповідно ствердніти і викристалізуватись, а в XV віці й зовсім зник з видовні". Його нову появу вчений пов'язав із наявністю в титулатурі московських митрополитів (з 1589 р. — патріархів) визначення "всієї Русі": "коли київським митрополитам прийшлось зав’язати зносини з московським правительством, головно задля грошових і всяких інших підмог з московського скарбу", їм "незручно було писатись в листах до московського правительства тим титулом, який вони уживали у себе вдома — "митрополита київського, галицького і всієї Русі". Уживаючи далі в усіх інших випадках сього титулу й титуловані так своїм правительством, вони в листах до московського правительства починають себе наново титулувати митрополитами "Малої Росії".
Документом, що започаткував цю практику, вважається лист Львівського братства до царя Федора Іоанновича з проханням про надання коштів на відбудову Успенської церкви й шпиталю (1592 р. ). Через чотири роки афонський чернець Іван Вишенський звернувся з посланням "ко всем православним христианам Малоє Руссии, народу русскому, литовскому и лядскому". В наступному столітті цей термін здобув визнання не тільки в церковних, а й у політичних колах.
Втім, було б помилкою ототожнювати "Малу Русь" зламу XVI-XVII ст. з "Малоросією" XIX ст., оскільки перше поняття охоплювало не лише українські, а й білоруські та, частково, литовські землі* — власне, територію київської митрополії. Це й не дивно — з огляду на церковне походження даного терміна; однак, на відміну від "Малої Русі" XIV ст., у XVII ст. цей термін набув певного етноісторичного змісту, що й забезпечило йому тривале життя. "Малій Русі" як макротопоніму відповідав перехідний тип етносу — білорусько-українська спільнота. Щоправда, її представники, як і раніше, вважали себе "руссю", "русинами", а не "малоросіянами" чи "малоросами"; що більш парадоксально — в сусідній Московщині їх від початку XVII ст. звали "бєлорусцами", а їхню "руську" мову й віру — "бєлорусской"**. Не можна не погодитися з Б.Флорею, котрий, ґрунтовно проаналізувавши це питання, зауважив: "Поява в російських джерелах першої половини XVII ст. таких термінів як "Бєлая Русь", "бєлорусци", "бєлорусская вєра" для позначення території, яку займали в Речі Посполитій східні слов'яни, населення, яке мешкало на цих обширах, його віри, видається важливим свідченням того, що й росіяни поступово (можливо, почасти стихійно) почали усвідомлювати, що східні слов’яни на теренах Речі Посполитої являють собою певну спільність, відмінну від російського (великоруського) народу". Водночас дослідник наголосив, що поява цієї термінології в російському діловодстві не дає жодних підстав для тверджень про завершення етногонічних процесів на руських землях Польщі й Литви, про чітке усвідомлення в XVII ст. відмінностей між українцями та білорусами.
* Одне зі своїх послань Іван Вишенськнй адресував "христианам Малой России — братству Львовскому й Вилєнскому". Захарія Копистенськнй у "Палінодії" писав: "Россия Малая..., то єсть Киев й Литва".
*** До речі, ця "білоруська мова" (Й.Рутський у листі до Риму називав її не більш відмінною від мови "московитів", ніж говірка мешканців Бергамо відрізняється від тієї, якою розмовляють у "вічному місті") здавалась малозрозумілою в Московщині — грамоти "білоруського письма", які надходили до місцевих приказів, там перекладали.
До речі, охрестивши "Білою Руссю" східнослов’янські регіони Речі Посполитої, росіяни вдалися до терміна, який тривалий час уживався лише стосовно їхньої батьківщини. Щодо Північно-Східної Русі ця назва використовувалась уже на початку XV ст., виступаючи як рівнозначна з "Великою Руссю", її можна зустріти як у різноманітних писемних пам’ятках, так і на картах (зокрема, італійських, де фігурує "Біла Русь, або Московія"); при цьому самі московити воліли називати свою землю "Руссю". Однак на початку XVII ст. джерела нотують нове, локальне, значення терміна "Біла Русь": так називали в Речі Посполитій округу Полоцька, Вітебська, Орші, Могильова й Мстиславля, тобто сучасну Східну Білорусь. Відтак, по різні боки московсько-литовського кордону в поняття "Біла Русь" вкладали зовсім різний етногеографічний зміст. Ця суперечність зайвий раз засвідчує, яким непростим був процес номінування нових історичних реалій.
Неважко помітити, що, аналізуючи термінологічне оформлення етнокультурних процесів у східнослов’янському ареалі, ми дещо забігли наперед і вийшли за хронологічні межі нашої праці, позаяк логіка дослідження змусила нас "зазирнути" до першої половини XVII ст., щоб переконатися: тогочасний поділ східного слов'янства був двочленним і в своїй основі політичним. Гадаємо, це стане застереженням від спроб розглядати події ХІV-ХVІ ст. під кутом зору "українського питання": адже, перейнявшись цією ідеєю, навіть твердження Контаріні про існування "Верхньої" та "Нижньої" Русі можна витлумачити як свідчення існування в XV ст. "двох етноісторичних реальностей" — Росії та України (дарма що в межах останньої чомусь не знайшлося місця для Києва). На жаль, і в суто наукових працях є місце для подібних "реконструкцій" - як і для "праведного гніву" на адресу тих, хто обстоює "проблематичну етноісторичну єдність" східного слов'янства XV ст., "навіть не згадуючи" про Україну.
Й справді, термін "Україна" фігурує ще в давньоруському Іпатіївському літопису — втім, тільки в своєму "окраїнному" значенні, що недвозначно демонструє його використання в тому ж літопису щодо території Польщі й пов’язане з цим словосполучення "ляхове-укринянє". Таке його значення зберігалось і в пізніші, литовські часи — при цьому в державі з центром у Вільно "українними" вважалися не тільки Чернігів і Київ, а й Полоцьк і Вітебськ. Щодо мешканців цих "україн" від XV ст. використовувався термін "люди украинныє (вкраинныє)", "украинники" ("вкраинники"), головно, коли йшлося про специфічні явища місцевого життя, пов’язані з їхнім периферійним статусом (прикордонні конфлікти, татарські "наїзди", свавілля адміністрації тощо). Так, у 1486 р. Казимир Ягайлович передав Іванові ІІІ: "С твоєй земли люди нашим вкраинным, мценянам й любучанам (мешканцям пооцьких міст Мценська й Любутська — авт.), многиє шкоды починили в татьбах и в разбоях, и в грабєжах"; у 1498 р. великий князь литовський Олександр закидав тому ж Іванові III, що його посол до Туреччини й Криму Михайло Плєщєєв на зворотній дорозі "поєхал полем, и многих людєй и татар с собою взял, и шєл мимо Черкас, и мимо Канєв, и мимо Києв, и вести вкраинникам нашим нє хотєл никоторое дати о тых татарах; ...сам поєхал до Путивля, а татаровє, которыє с ним єхали, впадши в нашу землю, шкоды немалыє нам починили"; того ж року він мусив виправдовуватись перед Іваном III, що "кривды великиє", заподіяні росіянам у Мценську, Рильську, Путивлі, Смоленську та Полоцьку, сталися без його відома і тепер він "до тых своих урядников до городок украинных посылаєт без мешканья и кажєт всих тых дел доведатися".
Така географія "україн" не дає можливості інтерпретувати литовських "українників" як українців; у неетнографічному сенсі вживався цей термін і московською стороною (наприклад, перед початком московсько-литовських переговорів 1503 р. Іван ІІІ мав наказати "своим украинным князєм и наместникам, и волостєлєм, и всєм своим украинникам, чтобы вєликого князя Алєксандра украинам зацєпки (тут: шкоди — авт.) никоторой не чинили").
Щоправда, згідно з твердженням М.Грушевського, в XVI ст. слово "україна" перестає "уживатись у загальному значенні пограничної землі, спеціалізується для Середнього Подніпров’я і з часом стає не тільки технічним виразом, але й власним іменем для східно-полудневих українських земель (Подніпров'я з Середнім Побужжям)". Однак ця тенденція ще недостатньо простежена в спеціальній літературі, як і процес подальшої еволюції даного терміна. Тож, гадаємо, варте уваги спостереження Г.Боряка, котрий зауважив, що наприкінці XVI ст. назва "Україна" поширилась із традиційних "українних" воєводств, Київського й Брацлавського, на інші українські землі, що й відбилось у сеймовій постанові 1580 р., де згадується "Україна Руська, Київська, Волинська, Подільська, Брацлавська". Цікаво, що кордони України однаково окреслені в сеймовій постанові 1643 р. (в ній йдеться про "комори від границь московських через Україну до Валахії") та в "Описі України" Боплана (1651 р.)., який розумів під нею кілька провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії".
До речі, впродовж тривалого часу "Україна" не включала у себе Сіверщину. "Співіснування" цих історико-географічних понять засвідчують писемні пам’ятки XVIІ-XVIIІ ст., зокрема український хронограф за списком Л.Боболинського (повідомлення про перехід під "защиту и опєку" царя Олексія Михайловича Богдана Хмельницького "со всєм Малороссийским панством (державою — авт.): Сєвєром и Украиною, и цєлым Запорожьєм со всєми казаками"), Могильовська хроніка ("на Україні за Дніпром і на Сівері"), літопис Самовидця ("многиє выходили на Украину на мєшкання и у Сивер"; "того ж року вєликая саранча была на Украинє и коло Стародуба на Сєвєрє"). Водночас Сіверщина вважалася частиною "Малої Росії", що унаочнює "Скарбниця" І.Галятовського (1676 р.) : "в Малой России, на Сєвєру, близко мєста Чєрнигова"; "в Малой России, на Сєвєру, єсть мєсто, Погар названноє". На цих прикладах неважко переконатись, як непросто взаємодіяли між собою різноманітні макротопоніми в процесі складання нових етноісторичних реалій.
На закінчення зробимо кілька зауважень стосовно теоретичних засад, які формували етнічну свідомість у XVI ст. Як уже відзначалось, ті русини, котрі, завдяки європейській освіті, прилучились до кола гуманістичних і ренесансних ідей, плекали пов’язані з Руссю античні алюзії, вважаючи себе нащадками скіфів, сарматів і роксоланів. Усвідомлення вищості польсько-латинських культурних стереотипів розщеплювало, чи, точніше, ієрархізувало національну свідомість, в якій “руськість” поступалася місцем усвідомленню своєї належності до “польської нації”.
Серед православного духівництва (його представники в 1476 р. вустами митрополита Мисаїла ідентифікували себе як “российских славян”, “российских сынов… великородного славянского языка”) побутував і далі етногонічний міф про походження русів від Яфета, в категоріях якого осмислювались як взаємини із “московитами” (вони вважалися частиною “Яфєто-Росского” племені), так і нові соціальні реалії. Згадаймо хоча б хрестоматійну характеристику козацтва в маніфесті 1621 р.: “Се ж бо то плем’я славного народу руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке царство морем Чорним і сухопуттю”. Що ж до самого козацтва, то саме йому як найрухливішому й найактивнішому елементові “українного” суспільства судилося відіграти провідну роль у формуванні етнотипу українця-“козакорусса” (не дарма ж уживані щодо козаків назви – “черкаси” та “хохлачі” – згодом поширилися на все українство).
О.В.Русина. Україна під татарами та Литвою. Україна крізь віки. Т.6., К., 1998.
2
Галиция, слушай, давай разводиться!
Без шума, без крови, и драки публичной,
Зачем нам бардак и побитые лица?
Давай разойдёмся как люди - прилично.
Я долго кормил тебя, я не буянил,
Исправно бюджет наполнял год от года,
А ты увлекалась бездельем майданным,
Меня называя рабом и уродом.
Ты взгляды свои устремляешь на Запад,
Мне, знаешь, родней Беларусь и Россия.
Давай разойдёмся. Так лучше. Так надо.
Как чехи, словаки - легко и красиво.
Тебя уж давно дожидается Польша,
Вот ей про фашизм и расскажешь подробно,
А в центре Брюсселя бардак и дебоши
Устроишь. Уверен, оценит Европа.
Галиция, слушай давай разводиться!
Пора наступила. Подводим итог:
Тебе - на майданах халявно туситься,
А мне - на работу. Твой Юго-Восток.
Без шума, без крови, и драки публичной,
Зачем нам бардак и побитые лица?
Давай разойдёмся как люди - прилично.
Я долго кормил тебя, я не буянил,
Исправно бюджет наполнял год от года,
А ты увлекалась бездельем майданным,
Меня называя рабом и уродом.
Ты взгляды свои устремляешь на Запад,
Мне, знаешь, родней Беларусь и Россия.
Давай разойдёмся. Так лучше. Так надо.
Как чехи, словаки - легко и красиво.
Тебя уж давно дожидается Польша,
Вот ей про фашизм и расскажешь подробно,
А в центре Брюсселя бардак и дебоши
Устроишь. Уверен, оценит Европа.
Галиция, слушай давай разводиться!
Пора наступила. Подводим итог:
Тебе - на майданах халявно туситься,
А мне - на работу. Твой Юго-Восток.
4
Галичанские «крестоносцы» против Украины
- 11.03.13, 09:09
Дмитрий Табачник
В государстве не должно быть «правящих регионов»
И люди, стрелявшие в наших отцов,
Строят планы на наших детей.
Борис Гребенщиков
Роль Галичины, вошедшей в cостав Украинской ССР только в 1939 г., а до этого — с конца ХIV века оторванной от этногенеза, исторического и культурного развития украинского народа, в современной Украине совершенно абсурдна.
С одной стороны — это самый депрессивный регион, который не смог бы выжить без постоянных дотаций из госбюджета, состоящего в основном из отчислений промышленно развитых юго-восточных областей. Большинство населения Галичины успешно трудится за границей, не платит налогов, но в полной мере пользуется бюджетной социальной защитой.
Именно данной причиной, а не провозглашаемой заботой о «территориальной целостности», объясняется категорическое неприятие галичанской верхушкой федерально-земельного устройства, по которому живет сегодня цивилизованный мир. Тогда не только памятники гитлеровским коллаборационистам придется ставить на собственные деньги, но самим содержать социальную инфраструктуру, образование, дороги и выплачивать пенсии. При этом на всех выборах паспорта галичан, трудящихся в это время в поте лица на благо ЕС, мистическим образом без хозяев голосуют только за национал-радикальные силы.
С другой стороны, правящая галичанская элита, позиционирующая себя элитой общеукраинской, ведет себя так, будто содержит Украину и потому имеет право ею руководить. Именно она отдает обязательные к исполнению приказы — какой язык родной, в какую церковь ходить, кого считать национальными героями и как пламенно любить НАТО.
У всех на памяти 2004 г., когда с помощью завезенных галичанских «ландскнехтов» были растоптаны результаты президентских выборов, а в стране проведен срежиссированный американскими спецслужбами и реализованный их агентурой влияния государственный переворот. Не вызывает сомнения, что при небходимости «оранжевые» не преминут вновь прибегнуть к помощи свезенных в столицу погромщиков. Об этом свидетельствуют и открывшиеся при поддержке государственных органов лагеря по «изучению традиций УПА», где наряду с «повстанческими песнями» про героическое вырезание москалей изучается и обращение с оружием.
Севастопольцам или одесситам и в голову не придет устраивать десанты во Львов для сокрушения памятников Бандере, захвата храмов или требований обучать детей только на русском. В Галичине же подобный политический туризм, зачастую оплачиваемый из спецфондов госструктур, стал постоянным доходным, хотя и омерзительным промыслом.
Многовековой человеконенавистнический эксперимент, проводимый Польшей, Австро-Венгрией, Третьим рейхом по превращению Галичины в антирусский, антиправославный и в конечном счете антиукраинский плацдарм, удался. Антирусскость и антиукраинскость идеологии, навязанной Галичине извне, с помощью выращенной «пятой колонны», составляет основу для дальнейшего наступления и ее перенесения на Великую Украину, население которой никогда не отказывалось от исторического украинско-русского единства.
Расширить плацдарм до границ России невозможно без разрушения глубинного народного менталитета и стирания, даже ампутации исторической памяти, в чем зомбированная Галичина призвана сыграть ключевую роль.
Галичина всегда интересовала иностранных кукловодов не сама по себе — галичане иначе, чем «пушечным мясом», ни Варшавой, ни Веной, ни Берлином не воспринимались, что показал путь «сечевых стрельцов», СС «Галичины», прочих наемников оккупантов.
Исключение составляла лишь националистическая верхушка, готовившаяся в качестве доверенных надсмотрщиков оккупационных властей или марионеточного «национального правительства». Недаром и ныне современные прокураторы из натовских посольств способствуют продвижению галичанских кадров на ключевые должности аппарата госуправления как наиболее преданных слуг заокеанской империи.
Насколько рьяно «рекомендация» выполняется, можно понять при взгляде на большинство органов центральной власти, ставших филиалами землячеств западных областей. Преданные марионетки нужны новым хозяевам в качестве «крестоносцев», готовых, ни перед чем не останавливаясь, «перекрестить» Украину в эрзацрелигию атлантического глобализма и направить ее против одноверной единокровной славянской России. Конечно, «крестоносцев» — секонд-хенд, подобно эсэсманам-«унтерменшам» из СС «Галичины», но необходимых и стоящих несравнимо дешевле крестоносцев настоящих — с гражданством западных государств.
Показательна настойчивость, с которой лично президент Ющенко добивался перевода Института сухопутных войск из Одессы во Львов, чему я, работая в правительстве Коалиции национального единства, сопротивлялся до последней возможности.
Ющенко понимал: пусть это лишит Вооруженные силы подготовленных командиров, но офицерский корпус будет воспитан не на традициях победоносных Российской и Советской армий, история которых невозможна без блестящих военачальников-украинцев Гудовича, Паскевича, Кондратенко, Драгомирова, Малиновского, Черняховского, Рыбалко, а на военных преступлениях «Нахтигаля», СС «Галичины» и УПА. Такие «офицеры» ничего не будут представлять собой как профессионалы, но, не раздумывая, выполнят любое задание по подавлению протестов общественности, народных выступлений или проведению очередного путча.
Ранее и нацистам крайне необходимыми были галичанские каратели, с энтузиазмом бравшие на себя самую грязную работу, которая вызывала отвращение даже у немецких эйнзатц-групп. Предатели из Великой Украины редко могли рассчитывать на большие посты в оккупационной администрации. Обычно дальше рядового полицая, лагерного охранника или агента-осведомителя, вознаграждавшихся пайком, хорошим кофе, вещами расстрелянных или нашивкой старшего шуцмана, продвижение не шло. Зато привезенные в 1941-м из Галичины кадры стали основой аппарата оккупационного управления и карательных органов рейхскомиссариата «Украина», как, например, все руководители «украинской вспомогательной полиции» Киева — Буткевич, Захвалынский, Кабайда, Орлик. Показательно, что первые, самые массовые, расстрелы в Бабьем Яру после отказа командира немецкой эйнзатц-группы были специально поручены будущей элите УПА — Буковинскому куреню под командой Петра Войновского.
Однако изуверы «украинской вспомогательной полиции» не были первопроходцами. Они лишь продолжили историческую традицию, которую у них приняла УПА. Аналогично вели себя в гражданскую войну «сечевые стрельцы», подготовленные оккупантами как ударная сила против Великой Украины.
Сегодня на высшем уровне культивируется миф о 300 расстрелянных под Крутами, но замалчивается правда о том, что в том же январе 1918 г. галичанские «сечевики» только в восставшем «Арсенале» убили более полутора тысяч (!) пленных рабочих, женщин и детей. А расстрелы Муравьева бледнеют перед бойней, учиненной в Киеве частями Евгена Коновальца в декабре того же года, после свержения гетмана Скоропадского.
2
Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.1
- 17.09.19, 19:46
- Ми любимо тебе, Україно!
Юрій Охріменко
Галичина сьогодні
Коли заходить мова про Галичину, то і українцям, і полякам, і євреям як правило на пам’ять приходить старий «австрійський» міт Галичини – Марія Терезія, Франц-Йосиф, революція 1848 року, Belle Йpoque Львова – побудова Університету, Політехніки, Опери, Вокзалу, костьолу Єлизавети і т.д. Щоправда кожен з народів вносить в цей міт свою коректуру.
Поляки і справедливо, і дещо надмірно увиразнюють роль Кракова – Matecznika polskosci. Ну а Львів трактують як королівське місто – нав’язуючи до Казимира ІІІ.
Українці і справедливо, і в якості «відповіді» наголошують на «княжому місті Лева». Правда досі плутаються в титулатурах галицьких правителів – одних і тих самих правителів титулують то князями, то королями. Поминаючи при цьому юних угорських королевичів, які сиділи на престолі ще в Галичі. Розібратися у всіх цих Королях Данилах, Левах, Коломанах, Казимирах посполитій людині важко.
Натомість євреї будують свою галицьку ідентичність радше на славних цадиках, цілому гроні блискучих різномовних письменниках – від ідишистського Шолом Алейхема (Шолом Рабинович,1859-1916), через німецькомовного Йозефа Рота (Moses Joseph Roth, 1894 -1939) та польськомовного Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) до короля івриту Шмуеля Йосефа Аґнона (Шмуель Йосеф Галеві Чачкес, 1888-1970). Ну і, звісно, походження родів Зігмунда Фрейда (Sigmund Freud,1856 -1939) і навіть Карла Маркса (Karl Heinrich Marx, 1818 - 1883).
Тобто в певний момент старий «австрійський» міт Галичини розщеплюється на три окремі мітологічні нарративи. Вони чітко укладаються у великі національні міти – приходить століття націоналізмів – ХХ століття.
Народи пробуджуються. І те пробудження часто плодоносить гекатомбами і національними трагедіями.
Ситуацію ускладнює ще й те, що на націоналізми накладаються великі соціальні утопії – соціалістична, комуністична, націонал-соціалістична.
Вихор цих утопій виносить у небуття цілі фрагменти галицького соціуму.
Нацизм практично вщент знищує специфічне галицьке єврейство. Залишаються буквально одинокі люди – як з совєтського, так і з польського боку кордону. Якщо до «совєтської Галичини» - чотирьох, а потім трьох совєтських областей (Львівської, Дрогобицької, Станіславівської, Тернопільської) і приїжджає якась кількість євреїв – то це цілком інші люди, з інших регіонів, а на загал це люди «совєтські».
Польсько-український етнічний конфлікт, а по-суті війна, 1943-1945 рр. та «обмен населением» між СССР та ПНР майже не залишають нічого від колись квітучого польського життя у східній частині «старої доброї» Галичини.
В совєтському обозі до Галичини приїжджає чимала кількість людей зовсім нових – росіян з центральної Росії, східних українців. На початку 1950-х років у Львові етнічну більшість складають росіяни. І тільки на початку 1960-х міста в Галичини повертаються західні українці – міста виразно українізуються – люди повертаються з сталінських таборів, заслання, виселення, переселення – форм депортацій було безліч.
На кінець 1970-х років українська Галичина остаточно набирає свого сьогоднішнього кшталту. Навіть розпад СССР не призвів до якоїсь масової зміни структури населення.
Однак все попередньо окреслене не відображає того, чим була українська частина Галичини і чим вона є до сьогодні. Очевидно, що йдеться про український нарратив Галичини – спеціально не пишу про території – вони не мають аж таких твердих кордонів, як нарративи. Польський нарратив покриває собою ті самі території. Єврейський – також. Отож в цьому тексті я говоритиму радше про нарратив – нарратив український.
Звісно, що український нарратив шукає своїх «основ» у віртуальній давнині – княжій, королівській, козацькій. Однак сучасний український галицький нарратив починає формуватися з українським національним пробудженням – Маркіяном Шашкевичем, Іваном Франком.
З огляду на неможливість організації українського культурного життя у підросійській Україні, в Російській імперії, Східна Галичина, яка була в рамках Австро-Угорської імперії, витворила перший міт українського галицького П’ємонту, з якого розпочнеться українське національне відродження. І якоюсь мірою це стало правдою.
Однак кристалізується вже на початку ХХ сторіччя. В нього вплітаються міти українських визвольних змагань Західноукраїнської народної Республіки 1919-1923 рр., Українського січового стрілецтва, «Листопадового зриву» у Львові 1 листопада 1919 року. Потім в український галицький нарратив – подобається це кому чи ні – міцно входить міт українського націоналізму і його боротьби за незалежність України. До синьо-жовтого національного прапора міцно додається революційний червоно-чорний. Звісно, що мова йде про саме український галицький нарратив, який творився у конфлікті з польським нарративом. Про польський навратив важко сказати, що він був «галицьким» чи мав виразну «галицьку» відміну. Тоді як в Україні витворився саме «галицький» різновид українського нарративу з дуже чіткими і жорсткими обрисами. Саме він і сформував сучасну Галичину – Галичину, яка 23 роки вже є у незалежній Україні.
Спостерігачі з сторони часто не бачать цієї галицької специфіки. Тоді як сучасна українська Галичина (ну, може, частково з близькими Волинню та Буковиною) в її зударі і з міжвоєнною Польщею, і з сталінським режимом в СССР витворила своє чітке бачення України і Галичини як одного з наріжних каменів майбутньої незалежної України.
Почасти це чітке бачення межує з мітом. Однак значною мірою воно має під собою твердий, майже кам’яний ґрунт.
Свідомість і ментальність галицьких українців у ХХ сторіччі різко кристалізувалась. Відбулося не лише м’яке національне пробудження галицьких русинів, а саме кристалізація національної ідентичності. Напевно цьому сприяла поразка українських визвольних змагань 1920-х років, яку спочатку галицькі українці сприйняли як національну трагедію, але потім трансформували у мобілізаційний ресурс. Якоюсь мірою укра-їнський галицький нарратив був дзеркальним відображенням такого ж польського між-воєнного нарративу. Галицькі українці значною мірою повторювали те, що робили поляки чи чехи – починаючи з інституцій, закінчуючи риторикою. Два міжвоєнні десятиріччя у Галичині йшло скрите і явне польсько-українське протистояння. Хоча було і співжиття, звісно – не можна всього так драматизувати.
Цей процес мобілізації галицьких укра-їнців і остаточного перетворення їх з га-лицьких русинів в українців завершився гіпермобілізацією у рамках націоналістичного і національно-визвольного рухів 1940-1950 рр. У цьому русі було багато помилок і навіть злочинів. Однак це не відміняє того факту, що саме він сформував крайньо жорстку, галицьку форму української ідентичності. Її не зломили ні сталінські репресії – і це не метафора, а факт.
Так витворився другий міт українського галицького П’ємонту.
Так само сьогодні, вже у незалежній Україні саме галичани та волиняни були і є головним мобілізаційним ресурсом національної «рекон-кісти» і Помаранчевого Майдану 2004 року, і ЕвроМайдану 2013-2014 рр.
Без цього екскурсу в історію саме ХХ сторіччя у Галичині не можна зрозуміти того, чим є сучасна Галичина – і для України, і для самої себе. Хоча ще раз вважаю за необхідне наголосити – історія Галичини ХХ століття, як її бачать українці, може комусь подобатися, чи ні – бо ж ми ведемо мову не про «факти», а про нарратив. Не про те йдеться. Так само, як не йдеться і про те, «хто був у всій цій історії правим, а хто ні». Мова йде про генезу українського галицького нарративу, який на десятиліття запрограмував багато подій, що відбулися після того, як він постав. Не можна мати жодного сумніву - сучасний галицький навратив, детермінуватиме розвиток сучасної Галичини і навіть істотно впливатиме на розвиток України ще не одне десятиріччя. Знову ж – подобається це мені, чи кому-іншому, чи ні.
Здобуття незалежності застало дуже різ-номанітну Україну. В чомусь вона нагадувала міжвоєнну Польщу – можливо тільки в Україні меншими є національні меншини. Натомість Польща майже не знала явища масового непольськомовного етнічно польського насе-лення.
Галичина була одним з центрів, з якого йшли імпульси, які врешті розхитали і зруйнували СССР. Звісно, не можна перебільшувати її значення. СССР розвалився з огляду на істотніші причини – економічну неспроможність, не конкурентоздатність і т.д. Однак безпосередньо «розхитувало» СССР всього лиш декілька регіонів – власне Москва (тепер це звучить дивно), країни Балтії – Литва, Латвія, Естонія, Галичина, Закавказзя. Більша частина України спала. В унісон з Галичиною і частково Волинню, ситуацію розхитував Київ. Потім, звісно, епіцентр подій був у Києві – однак при помітній участі власне галичан.
Саме тоді постав становий хребет сучасної незалежної України, який полягав у союзі Києва та Галичини. При цьому, звісно не слід впадати в не надто виправдану галичиноманію. Інші регіони теж істотно долучалися до творення українськості незалежної України – бо ще довго вона була постсовєтським територіальним утворенням. Прилучалися й інші регіони. Однак тандем Києва та Львова з року на рік міцнішав і ставав все більш оче-видним.
Галичиною наприкінці 1980-х, на початку 1990-х рр. опанував масовий національно-демократичний ентузіазм. Тут слід наголосити саме на демократичній компоненті цих масових рухів. В Галичині, ще до розпаду СССР, народ першим почав перебирати органи влади – обласні, міські, районні ради, виконавчі комітети різних рівнів. Потім демократично обрані обласні ради трьох галицьких областей – Львівська, Івано-Франківська та тернопільська – утворили щось на кшталт регіонального парламенту Галицьку асамблею. Якоюсь мірою це повторювало створення Західноукраїнської народної республіки. До цього об’єднання були готові приєднатися обласні ради інших, не галицьких, західних областей. Це не на жарт перелякало і маріонетковий уряд у Києві, і центральну владу в СССР.
Так вже напередодні здобуття Галичина створила третій міт українського галицького П’ємонту.
Однак після здобуття Україною незалежності центр політичного життя і прийняття рішень різко перемістився до Києва. Галичина значною мірою почала перетворюватися на провінцію. В Україні за президентів Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми відбувався великий перерозподіл колишньої державної власності, творилися перші неймовірні статки. Галичина була дещо осторонь цього процесу. З огляду і на структуру її економіки, і на ментальні орієнтації. Так само не занадто вона брала участь і у політичному житті країни – 6 млн. населення у 48 мільйонній Україні все ж були меншістю. В результаті до 2000 року в Україні було збудовано олігархічну державу, якою правило кілька олігархічних сімей на чолі з президентом Леонідом Кучмою.
Однак в Україні на той час почав утво-рюватися середній клас. І його головними базами були, знову ж, Галичина, Волинь, Буковина і Київ. Протистояння олігархів та середнього класу набуло вибухової форми в Помаранчевій революції 2004 року. Роль Галичини у цих подіях була дуже помітною. І не лише в Києві, але і «в тилу» - у Львові, Івано-Франківську та Тернополі – там була база Помаранчевого Майдану 2004 року.
Та помаранчевий Майдан закінчився, як закінчився – розчарування призвело до контрреволюції, яка на чотири роки відкинула Україну назад. Якоюсь мірою це нагадувало початок 1920-х рр., коли галичани відчули себе розбитими. На чотири роки наступила фрустрація, яка так само, як і у 1930-х почала трансформовуватися у жорсткий спротив режиму. Весною-осінню 2013 року у Львові чи не на кожному кроці організовувалися локальні напівтаємні товариства, точилися запеклі дискусії – «що робити». У повітрі знову запахло спротивом. Очевидно, що давався взнаки той самий галицький нарратив.
Міфологічна природа цього нарративу, окрім добрих плодів, породила й масу девіацій – як от спроб відродити націоналістичні практики 1930-х років в сучасній Галичині. І місцями це дало відчутні електоральні здобутки демагогам, які стилізувалися під 30-ті роки.
1
Юрій Охріменко Галичина сьогодні ч.2
- 17.09.19, 19:37
- Ми любимо тебе, Україно!
Однак плідним був сам дискурс спротиву.
І він вибухнув наприкінці листопада 2013 року, коли президент Янукович відмовився підписувати Угоду про асоціацію України та ЄС.
Спочатку це був студентський протест, в якому брала участь значна кількість студентів з Галичини – хоча не домінуюча. Це був Евромайдан.
Після того, як їх жорстко розігнали, під-нялася значна частина країни – і почалося з Києва та Галичини з Волинню. Становий хребет незалежної України повстав проти режиму. Почався Майдан Гідності, який переріс в Українську національну революцію 2014 року. І знову запліччям революції в її найважчі моменти стала Галичина.
Помаранчевий Майдан 2004 року та майдан 2014 року створили четвертий міт українського галицького П’ємонту – міцного запліччя української державності.
Чи всі ці міти є тільки мітами? Зовсім ні. Так, в них багато перебільшень, не все корелює з фактами, багато речей оцінкових і навіть емоційних. Інколи забагато галицького снобізму і ґлорифікації. Доходить навіть до демонізації галичан і галичанства – спритні політичні маніпулятори з Москви ними страхають жителів південно-східної України. І часто це вдається – галичан представляють не лише «страшними», «проамериканськими», «проевропейськими», але й неймовірно сильними, майже супермена-ми, «які прийдуть і щось неймовірного зроблять, а тому від них потрібно рятуватися». Саме такою була демагогічна риторика Путіна, коли він анексовуав Крим. Навіть у своїй тронній промові у Георгієвському залі в Кремлі з нагоди «включення» Криму в Російську Федерацію, він не міг не згадати галичан, звівши їх до «страшних бандерівців», яким він не віддасть Криму. Можливо це і був апотеоз галицької величі – в останній момент «цар Всея Руси» врятував від них Крим.
Над цим історичним казусом чи гримасою можна іронізувати, однак, виявляється, попри всі свідомі маніпуляції Путіна, український галицький нарратив виявився не кабінетною конструкцією, не домислами карликуватих галицьких снобів, а напрочуд ефективною зброєю, яка ефективно діє в живій історії.
Модерний український галицький нарратив не зводиться до народництва ХІХ сторіччя, хоча з нього вийшов.
Модерний український галицький нарратив не зводиться до націоналізму ХХ сторіччя, хоча він значною мірою прилучився до його творення.
Модерний український галицький навратив сьогодні надзвичайно живий. Він знайшов нові демократичні і майже космополітичні форми. Так, все ще є політичні спекулянти, які визискують старі і вже замшілі націоналістичні тренди. Однак найпривітнішою рисою сучас-ної Галичини є те, що в ній, як в горнилі постає найновіша, якщо хочете – постмодерна, українська галицька ідентичність.
Ми пишемо - «українська галицька» - бо вона дійсно є і українською, і галицькою. І у своєму «галичанстві» вона, звісно, відрізняється від інших регіонів. Там теж творяться свої цікаві ідентичності – як от на Закарпатті чи Буковині.
Якоюсь мірою ці ідентичності конкурують одна з одною, якоюсь доповнюють. В даному опусі ми звернули увагу на найзагальніші тренди. Їх можна розвивати, показувати не лише політичну чи суспільну складову – як у цьому тексті.
Дуже цікавою є культурна і духовна складова.
Галичина конфесійно відрубний регіон України. Переважна більшість вірян належать до Української Греко-Католицької Церкви. Рівень релігійності галичан, і реальної і обрядової, на порядки вищий, ніж в інших регіонах України. Рівень духовної та релігійної відкритості до світу, в тім і релігійного світу, також на порядки вищий. І ця відкритість має як традиційну природу, так і інституційні основи – як от український католицький університет у Львові.
Що стосується культурної складової, то без-сумнівним стилістичним трендом останнього десятиріччя стало саме галичанство. У Львові, Івано-Франківську та Тернополі культивується все галицьке. Навіть Чернівці, які за казкових часів Габсбургів теж колись входили у Галичину, інколи мають галицькі сентименти – принаймні в стилістиці кнайп.
Однак крім куртуазно-кав’ярняного гали-чанства появилася і більш серйозна тенденція. І полягає вона у ре-конструкції все тієї ж «казкової австрійської Галичини» (Галичину можна змінювати на Львів, Коломию, Дрогобич чи навіть Болехів).
Коли Галичину «випотрошили як рибу» вона не могла не задихатися. Спеціально вживаю цього брутального порівняння – те, що зробили з цим поліетнічним, полікультурним, полірелігійним краєм у жорсткому ХХ сторіччі інакше назвати не можна. По суті Галичину позбавили її сутності – всього її чару та оригінальності. Для краю, що б про це не думали ті чи інші патріоти, це була жахлива травма. Через 70 років після неї вона вже не так болить. Відійшли люди, які її пережили. Залишилися лише свідчення цього шоку у текстах Станіслава Лема (Stanisaw Lem, 1921 - 2006) чи Збіґнєва Герберта (Zbigniew Herbert; 1924 -1998), Пауля Целана (Paul Celan, Paul Ancel, 1920 -1970) чи Рози Аусляндер (Rose Auslдnder, Rosalie Beatrice Scherzer, 1901 - 1988). Але також Юрка Андруховича та Юрка Винничука.
І до теперішніх львів’ян, станіславівців та дрогобичан почало доходити, що в тих архітектонічних просторах, в яких вони вже народилися і прожили все своє життя, є певні пустоти, певні ніші, певні синкопи. Що когось поруч з ними немає. Контури цих «когось» поступово почали окреслюватися з огляду на замовчування, з огляду на просте незнання. У більш спокійні часи, коли вже давно минув біль від депортацій, репресій, гонінь є більше часу і схильності взяти просто крейду і обвести на стіні чи підлозі контури цієї «умовчуваної фігури», яка завжди була коло нас.
Однак завершімо цей поетичний відступ – в українському галицькому суспільстві за часи незалежності народилася і розквітла проблема ре-конструкції всього без винятку культурного ландшафту Галичини – в її локальних іпостасях, звісно.
Так, повернути польську, німецьку, єврейську чи чеську людність неможливо. Але ж хтось має пильнувати за їхнім галицьким культурним спадком. Хто? Нікого, окрім теперішніх львів’ян, тернополян і коломийці в теперішній Галичині немає. Тому і відповідь буде однозначною: у першу чергу відповідальними за єврейський, польський, австрійський культурний спадок в Галичині є ми. Так, є малі національні спільноти і товариства. Але це їм не під силу. А з іншого боку – цей спадок потрібен саме теперішнім галичанам. Тому в Галичині останніми десятиріччями ми й спостерігаємо своєрідний процес усвідомлювання галицьким загалом своєї відповідальності не лише за українську Галичину, але й за єврейську та польську.
Звісно, що так можуть вести себе тільки люди, які вже не бояться за «своє» - тобто люди вільні. І у цьому сенсі сучасна Галичина має величезний ресурс. Причому ресурс не лише ретроспективний – ре-конструйована Галичина рефлектує в новій галицькій культурі – знову варто згадати і Тараса Прохаська, і Юрка Андруховича, і Юрка Винничука, і Остапа Сливинського, але й гроно блискучих перекладачів, як от Андрій Павлишин чи Юрко Прохасько – перелік може бути величезний. Всі вони творять новітню культуру Галичини в контексті її ре-конструкції. Тай ми у Незалежному культурологічному журналі «Ї» ось вже чверть століття цьому прислуговуємося. По суті після шульцівської «віхоли» вони від-будовують старий галицький дім.
Цей світ покинув Юрій Охріменко
Мало хто його знав з широкої публіки. Однак він зробив чимало для міста Львова – тихо і неначе й непомітно. Так і відійшов. Щонайбільше пам’ятають як у Львові неначе нізвідки появлялося його видання – бо це і не газета, і не журнал - «Мікроскоп пана Юрка», де львів’ян вчили бути львів’янами.
Тому трохи біографічних даних.
Юрій Охріменко народився 29 травня 1957 року.
З дитинства дуже допитливий і розумний, у Львові поєднав у собі гени мами Емілії Михайлівни з Волині і батька Миколи Овсійовича з Черкащини. Маючи різнобічні таланти, мав широкий вибір з якого обрав професію лікаря–офтальмолога, як і його дядько, відомий офтальмолог з Дрогобича Василь Овсійович, який заснував благодійний фонд охорони здоров’я «ОКО».
Юрко Охріменко з дитинства закоханий у Львів, заснував і став видавцем газети, краєзнавчого тижневика «Мікроскоп пана Юрка» на сторінках якого широке коло письменників, критиків, журналістів, архітекторів, краєзнавців знайомили з таємничими сторінками і проблемами історії, культури, пам’яті Львова. Таким чином Юрко відкрив нам цілі незнані пласти львівських історичних реалій. Для себе лишив лиш слово редактора на першій сторінці де з гумором, дуже влучно і гостро аналізував політичну ситуацію, подавав свіжий погляд на відомі речі, наводив аналогії зі світовою історією, вдало добираючи ілюстрації. Попри те постійно друкував свої наукові розвідки на різноманітні теми – з історії, краєзнавства, дендрології, медицини, гігієни, геодезії, архітектури, мистецтва, політики і філософії.
Збірку найцікавіших його 16 історичних оповідей про Львів видав у культурологічному часописі «Ї» його багатолітній редактор і видавець Тарас Возняк зі своїми передмовою і післясловом.
Багато статей його надрукував Юрій Панишко у збірнику наукових статей «Здоровий спосіб життя».
Юрій Охріменко був ініціатором і реалізатором цілого ряду починань, як встановлення меморіальної таблиці вченому-геодезисту Касперу Вайгелю на вул. Саксаганського, Відновлення хреста тверезості на Сихові, визначення й ознакування траси 24 Львівського Меридіану, заснування дендропарку Львівський Меридіан і посадки в ньому їстівних каштанів, сосен та винограду, створення ОСББ «24 Меридіан». Імовірно, що при достатній наполегливості з допомогою Інституту геодезії Львівської політехніки на чолі здоктором технічних наук, директор Інституту геодезії професором Корнилієм Третяком вдасться створити і поставити пам’ятний знак на Привокзальній на перетині 24 меридіану і Центрального європейського водорозділу.
Юрій Охріменко спільно з головою львівського товариства чехів - Ческої Беседи - Євгеном Топінкою ініціював і поставив пам’ятник Швейку у селі Скелівці (колишньому Фельштині) скульптора Андрія Дацка, де як кажуть знавці, ступала нога цього невтомного оптиміста та любителя пива.
Також з ініціативи Юрка і Ческої Беседи скульптор Андрій Дацко створив пам’ятну стелу Швейку для станції Жовтанці, куди найдалі в Україні зайшов наш бравий вояк. Тепер вирішується питання про її встановлення.
Задумуючи це ознакування шляху Йозефа Швейка на нашій землі, теж чех і теж, як і Юрко, людина з іронічним складом розуму - Євген Топінка - казав: «На мій погляд, образ Швейка – це зображення людини в абсурдних умовах». В таких, власне, умовах доводиться нині жити нам усім.
Можливо з огляду на цей абсурд такі люди, як Юрко Охріменко, і покидають цей світ…
Та при житті Юрій Охріменко захоплювався цікавими ідеями і запалював ними інших. Він, як і все його покоління захоплювався політиками і розчаровувався в них. Він як ідеаліст і романтик вірив, що може змінити світ, зокрема Львів на краще. Виявилося, що це, ох, як не просто. Юрко не виявив достатньо опірності до буденних побутових обставин, аби їх витримати. Тому й покинув цей світ. Ні для себе, ні для сім’ї статків не збирав, - повторював, що домовина кишень не має.
Цінував дружбу та інтелектуальне спілкування. Але, виявляється, що жив серцем і мав чутливу, вразливу натуру, що не витримала жорстких реалій. Великими ударами в його житті була втрата мами Мілі, втрата надій українців на В’ячеслава Чорновола ( він був у першій сотні «Руху»), втрата приятелів - Мирослави Майорчук (Маряни Чорної), Андрія Дороша, Романа Безпалківа, Євгена Топінки, Сашка Кривенка, Небесної сотні, ідеалів Майдану.
Він був постійним меценатом Галереї військового однострою на Ринку 42 – де з абсурдом українських реалій во імя збереження памяті українства бореться ще один ідеаліст і Дон Кіхот – Богуслав Любів. Разом з Богуславом Юрко не раз ініціював і допомагав організовувати у тематичні міліарні виставки. Знаходив і купував нові експонати. Пропонував цікаві й унікальні теми, як от «Мілітарні елементи в архітектурі Львова», чи виставка військових ґудзиків (таки було в ньому щось від Йозефа Швейка), або ужиткових предметів з військової амуніції, збирав експонати про Майдан і війну на сході України.
Він завжди активно реагував на політичні процеси в нас і у світі, був обраний до місцевих рад – ще перших, коли не знали слова «дерибан». Кілька разів передавав на схід волонтерам куплену ним захисну військову амуніцію та все необхідне.
Юрко неймовірно багато і швидко читав. Тому орієнтувався у всьому, особливо, що стосувалося військових, політичних справ, природи, мистецтва, історії, культури. Він досконало знав Біблію і написав наукову розвідку про рецепти біблійних страв.
Так само видав окремими брошурами «Кухня бравого вояка Швейка», «Рецепти з Енеїди» Котляревського, Оповіді з бабусиної скрині, оповідки про львівських пожежників і поліцаїв, та багато іншого. Популяризував у своїй газеті «Мікроскоп» нові мистецькі імена, бо завжди казав, що краще допомагати живим, ніж мертвим. Про це треба й нам усім пам’ятати.
Немає сумніву, що Львову, його будинкам і вулицям, паркам, птахам, і навіть людям бракуватиме Юрка Охріменка.
1
"Сланцевий газ" - новітній геноцид
- 25.03.13, 22:38
Отак можуть виглядати землі Рогатинськог, Галицького, Тисменицького ,Тлумацького та Городенківського районів Прикарпаття при втіленні у життя афери Януковичів щодо видобутку "Сланцевого газу"
Як нафтовик та еколог можу сказати одне : видобуток природного газу шляхом гідророзриву ("Сланцевий газ") призведе до знищення екосистеми Прикарпаття та вимирання населення.
Їм надприбутки, а нам семрть на смердючій, отруєній землі ....
Це сучасний геноцид, ще страшніший за голодомор!!!
-
-
-
-
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.
1
