Янукович, недороблений дибіл!

Невже  розуму останки  розгубив?!

Путінський мудак бритоголовий,

Ти ніколи не відмиєшся від крові.

Схаменися, доки ще не пізно!

Забери своїх недоумків залізних!

Не уникнеш ти народної розплати,

Час настав за все відповідати!

Ти народ вже не зупиниш, не зламаєш,

Дух свободи ти не подолаєш!

І москва тобі не допоможе,

Бо народна воля – воля Божа!

Варваре, ти не в народ стріляєш!

Свою ж владу ти в могилу заганяєш.

Дні останні вже режим твій доживає,

У агонії звивається й конає.

Біля тебе зомбі біло-сині,

А навпроти – Люди України.

Вже обридли безкінечні твої чвари,

Закечалися вже рідні твої нари!

Коли погано зовсім на душі,

коли від найрідніших – ніж у спину,

я згадую як давні спориші

мені до лісу вкутують стежину.

Там спокій. Небо грізно височить,

гілля дерев тремтить несамовито.

Там вітер не шепоче, а кричить,

що хай там як, а треба далі жити!

І я біжу. Туди де дикий рев.

Втікаю від людей, як від вампірів.

І хоч лякають очі з-за дерев,

Але, повірте, люди гірші звірів.

Від лісу величі час зупиняє біг,

стихає розпач, у клубок згорнувшись.

Там можна дихати. Забути все і всіх.

Своєю кровю ліс лікує душу.

Він знає, як це бути на межі,

він стерпить крики сповіді німої,

він всі колючки витягне з душі

і холодом їй рани заспокоїть.

І буде тиша. Буде вільно так.

Віддавши лісу серце бережливо,

лише тоді, стиснувши біль в кулак,

вертатись можна до людей зрадливих.

Пішли дивитись грудню в очі,

Він у лісах давно заліг,

Де ієрогліфи сорочі

Зоря насипала на сніг.

Там вітер довгі монологи

Читає тіням самоти,

Там в кожнім дереві – епохи,

Живі історії, світи!

Там кожне судження – пророче,

Усі незлагоди – мов дим.

Пішли дивитись грудню в очі,

Пішли мовчати разом з ним.

Стріла подругу Маруся

на крутющій тачці.

Вся як цяця, модні буси,

одяг від Versace.

– Де знайшла таку роботу,

де така зарплата?

– Що ти, що ти! Це мій Котя,

він же в депутатах!

– Мабуть гарно ти ґаздуєш,

от він догоджає;

приголубиш, нагодуєш, 

діток доглядаєш...

– Які діти? А фігура?

Прибирання? Здрасті!

Не для того манікюри

в мене за сто баксів!

А на мужа я, Марусю,

маю компромати, 

от він біситься, та мусить

мені догоджати.

Виживати треба всяко

вміти, що поробиш.

Ну а чесно ні на який

транспорт не заробиш...

– Ну чому ж? Не може бути! –

Маруся скривилась –

Я так бачу на мітлу ти

чесно заробила!