В безнравственном обществе все изобретения, 

увеличивающие власть человека над природою, 

– не только не блага, но несомненное и очевидное зло. 

Hey you!
           Гей, ви!

Hey you! out there in the cold
           Гей, ви! Хто десь надворі в холоді
Getting lonely, getting old,
           стає самотнішим і старішим.
Can you feel me
           Чи можете ви дослухатися до мене?
Hey you! standing in the aisles,
           Гей, ви, в проходах і коридорах
With itchy feet and fading smiles,
           із запрілими ногами і в'янучими посмішками,
Can you feel me
           чи зможете зрозуміти мене?

Hey you! don't help them to bury the light
            Гей, ти, не допомагай їм закопувати вогонь,
Don't give in without a fight
            не здавайся без бою!
Hey you! out there on your own
            Гей, ти! Хто десь сам по собі,
Sitting naked by the 'phone
            сидячи голяка біля телефону,
Would you touch me
            чи ти, бува, не згадаєш про мене?
Hey you! with your ear against the wall
            Гей, ти, хто приклав вухо до стіни,
Waiting for someone to call out
            чекаючи на когось, щоб погукати,
Would you touch me
            чи не звернеш свою увагу на мене?
Hey you! would you help me to carry the stone
            Гей, ти, чи не допоможеш мені нести цього каменя?
Open your heart, I'm coming home
            Відкрий своє серце, я шукаю те серце, що відгукнеться...
But it was only fantasy
           Та це була лиш фантазія...
The wall was too high, as you can see
           Стіна була зависокою, як бачиш.
No matter how he tried he could not break free
            Як не намагався, а не вирвався на волю,
And the worms ate into his brain
            і ті "хробаки" в'їлися тобі у голову.

Hey you! out there on the road
            Гей ти, хтось десь там на шляху,
Always doing what you're told
            хто непохитний у дотриманні слова,
Can you help me
            чи не допоможеш ти мені?
Hey you! out there beyond the wall
             Гей, ви! Десь там за стіною,
Breaking bottles in the hall
             хто розбиває пляшки в цьому залі,
Can you help me
             чи не допоможете ви мені?
Hey you! don't tell me there's no hope at all
             Гей, ви! Годі плакатися про суцільну безнадію!
Together we stand, divided we fall
             Разом ми тримаємося, поодинці - падаємо.

                                                           22.11.2017
Слухати

Вона опинилася серед поля.

Пізня осінь. Вечоріло. Мряка й морозно. З полів врожай вже зібрано. Родючий вологий чорнозем огортав ступні в стоптаних черевиках, і їй від цього ставало тепліше на душі, бо то земля, рідна, родюча ненька. Чи не єдина сутність цього світу, що була справді теплою до неї.

Сльози стікали на посмішку свободи. І вона втискала обличчя у подушку.

«Подушка?» - спитаєте ви – «Та до чого, в дідька тут подушка! Це їй сниться? Вона спить? Чи що?»  - може виникнути здивування.

Але ні. Саме подушка. Єдине, що вона несла із собою.  Я все життя намагалася зрозуміти – чому саме подушка? У дитинстві ми над цим сміялися – молоді кияни. А вона плакала.

 Так, саме подушка. Вам не зрозуміти сільської землеробської душі українця. Змалку для кожної дитини батьки збирали крам на придане. Це був одяг, посуд, і… подушки, та, найвищої ознаки достоїнства, – перина.

Ви чули, коли-небудь, що сіль колись була грошима? А ракушки морських істот? Ракушки, сіль, та безліч інших дрібниць  колись давно були самими, що не є справжніми грошима, і слугували розмінною монетою при торгівлі та обміні.

Що ж до українців – здавна ми знали інші «гроші» та «багатство». Якщо дівка йшла до шлюбу без перини – обідранка.  Подушки – те саме. Подушку можна було продати, обміняти, та гоноруватися ними, ніби то айфон десятий – десь так. Подушки виробляли гігантськими, надалі з поколіннями їх розбирали  на менші, і вони могли слугувати кілька поколінь.

 Тож, напрям на Київ молода, ще й двадцяти років не мала, дівчина тримала саме з подушкою в руках.

Світ лічив дні початку семидесятих років.

Вона ж лічила кроки до омріяного Києва. Одна, на самоті серед ночі, і тримаючи в руках з речей одну тільки подушку. З впевненістю, що початкове проживання їй забезпечене. Так би мовити, «стартовий капітал».

***

Саме ті перші кроки до безповоротних змін полем  по бездоріжжю – переломна мить, що змінила все її життя  назавжди.

Не раз вона поверталася саме сюди у майбутньому – до цього поля. Ми, малі, не розуміли в чому річ, чому ми не їдемо як всі нормальні люди автобусом, чому стільки долаємо пішки. Вона змушувала нас вірити, що інакше дістатися неможливо, але це було не так. І кожного разу в цьому полі, вона ставала загадковою, і поринала в спогади.  А ми сміялися над тим, що тоді, двадцять років назад, вона несла саму тільки подушку з речей. Та нам трьом і було всього лиш! Мені – шість з половиною, меншим по три рочки обом. Дивлячись на сучасних дітей, я дивуюся – які були свідомі діти у ті часи, і скільки всього були здатні слухати і розуміти.

 

***

 

«Так, а чому ж вона пішла в те поле на ніч глядя з тією клятою подушкою?» - буде логічне питання.

Двадцять п’ять років з дня капітуляції Німеччини. Двадцять п’ять років миру в Україні. Двадцять п’ять років болю ветеранів по пережитому та через отримані каліцтва.

Як гадаєте, людина здатна вбивати, катувати, калічити, бачити каліцтва й смерті, сама бути покаліченою, і після всього залишатися нормальною?

Гадайте собі що хочете, але в цій історії факт – не здатна.

ЇЇ батько – шанована, знатна у краях чемна при посаді людина, що кожного дня долала у собі наслідки війни. Страшенний біль через каліцтво змушував шукати собі жертву для нервів. Це була необхідність. Жертва швидко знайшлася – нею стала   найстарша донька, що було її зачато у роки відрядженнь до Німеччини. А старі люди такі! «Звідки я знаю, що ти робила, допоки мене поруч не було!!!». Бо люди у селі звикли все життя проводити пліч-о-пліч в однокімнатних хатинках. У пари сходилися ще з дитинства.

Молода кров, дєрзкий норов, рішучість, вихована батьківською недовірою спритність, можливо ще  й перехідний вік, гормони і все таке, - змусили боротися з поневоленням, і ринути на свободу. До іншого життя, яке показували по телевізору.

Доречі, про телевізор. То був перший у селі, саме в їхній хаті, і єдиним на все село ноу-хау. Обрані батьком з усього села сходилися, вмощувалися на плетених килимах на підлозі у залі нової багатокімнатної хати, і дивувалися. То була величезна коробка з манюньким екранчиком по середині, що світився блакитним. Розмір екрану - як ЧВЕРТЬ сучасного аркуша А4. Зображення – чорно-біле (тобто, блакитно-синє, якщо точніше).

 Цікаво, ЩО тоді людям показували? Які саме фільми формували враження про світ у людей? Що наштовхнуло молоду дівку з упевненістю рушати в світ? Що закарбувало у головах старих людей негативну думку про такий її крок?

(далі буде)