Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Чомусь потягнуло на лірику. Хотіла б процитувати  Яна Таксюра, який каже, що взагалі наша національна головна гідність, національне достоїнство – це найдовший у світі терпець. Є такі рядки у нього:

В американців є свобода,
У німців – пиво та бекон,
У французів є висока мода,
В англійців – кращий стадіон.

А українець пересічний
У справі іншій є взірець.
Він має довгий еластичний
Ніде не бачений терпець.

Наприклад, зверху заманеться
Ввести податок на штани —
Терпець вкраїнця не порветься,
Хоч триста літ його тягни.

Або братва введе в оману:
Покличе в банк, а там — бордель.
Вкраїнець свій терпець дістане,
Зітхне — і знову до грабель...

Я чув: начальство задля траншу
Продать хотіло наш терпець.
Не продавайте, я не раджу,
Бо вам усім прийде...
(...несподіваний і дуже
неприємний фінал).

                         І що ми бачимо? Йде час.Люди мовчать. Влада (хоча це визначення зовсім не підходе до цього збіговиська шахраїв, крадіїв, аферистів та покидьків), все більше народу загоняє на кухні. Мабуть в когось, вже знов з'являється страх. Стає нормою, коли людину хапають прямо на вулиці, кидають в машину та кудись увозять. Все це робиться на очах у людей, нахабно, без ніяких постанов суду.
                         Та власне і суду, як такового, вже не існує. Навіть в тому жалюгідному вигляді, який був півтора роки тому. Хто-небуть ризикне піти в суд без грошей? А якщо позов буде спрямован проти влади, або наближених до неї структур, то взагалі можна в суд не потикатися. Він, суд, вже не є місцем вирішення суперечок, як у всїх цивілізованих країнах, а став канцелярією каральної системи, збудованої за ці півтора роки.
                         На міліцію вже взагалі гидко дивитися. Один, так званий міністр, чого вартий. Подивившись на його фейс, одразу можна сказати, що це якійсь кримінальний елемент. Та, власне, і всі його афери з автівками тому підтвердження. А коли побачиш якогось дрібного міліцейського начальника в кашкеті з височенними, фанфаронськимі тульями, то розумієш, що ні про яку честь, гідність, там вести мову не можна.
                         А ця картина -



                         Час від часу я спостерігаю таку картину в Полтаві. На кого вони збираються спускати собак? Поки це працює, як залякування людей. А що буде завтра? А ці хами в міліцейській формі на ринках? З яким завзяттям вони гоняють бабусь!!!! Одразу розумієш, що ці бабусі і є головні злодії в країні. Не знаю, як Вам, а мені стає гидко від таких "правоохоронних органів".

                         Дивиюсь я і киянам. У Вас що, не викликає відрази, коли це смердюче дерьмо, вагою більше ста кіло, літає по місту з шаленою швидкістю, зупиняючи на годину, а то і більше, все життя в місті? Як можна терпіти цю наругу? Чому не підключаєтеся до різних акций протесту? Люди з регіонів, майже з боями, крізь міліцейські кордони пробиваються в Київ, а Вам просто потрібно вийти з Ваших кухонь.Але Ви, чомусь не виходите. Що з Вами? Вас залякали? Чи можливо знов, як Черновецькій, купили за гречку? Можливо і не залякали і не купили, але коли на тримільйонне місто знаходиться дві-три сотні сміливців, то погодьтеся, це викликає подив та сумні враження.

                         Та й що українці, нас залякали, і ми звикаємо до такого стану?
                         Влада знищує малий бізнес та загоняє на свої, вже приватні, заводи та фабрикі, доведених до зубожиння та відчаю людей, щоб платит їм мізерну платню, і ми з цим погоджуємося?
                         Влада закриває школи, повертає корупцию в інститути, збільшує оплату за навчання, а ми робимо вигляд, що нас це не стосується?
                         Влада збирається підняти пенсійний вік, щоб не платити пенсії, тому що вони вважають, що бюджет країни, це їхні гроши, що ці гроши вже поділені між ними, і пенсіонери не потрапляють під це розподіл. Ви це бачите, чи ні? Чи розумієте, що з Вами поводяться як з худобою? Собаче життя вже є краще, ніж у людини в наший країні. Я хочу наголосити, в нашій, не в їхній!

                         Не знаю, чому ми нічого не робимо. Можливо тому, що літо прийшло? Хочется поїхати відпочити? Так, може так статися. що наступним літом не буде вже за що їхати. Не буде, за що і їсти купити. Ми розуміємо це, чи ні?

                         Скажить мені, в чому справа?


                         Це я копіюю зі свого блогу - http://getbanditiwtaokupantiv.blogspot.com/

Вийшов до магазину, а поруч дитячий магазин "BabyZone". І ось поруч нього рекламний плакат цього ж магазину. Як відомо в рекламі повинен бути переклад на українську, якщо сама реклама іншомовна. І ось великими літерами написана назва магазину, а внизу переклад. Прочитавши я ледь не впав, це перл гідний колекції сатирика Михайла Задорнова. Переклад був: "Бебі Зона". Хоч стій, хоч падай. Шкода тільки, що мобільний з собою не взяв, щоб сфоткати. Вже щось би оригінальніше придумали, скажімо: "Бебі на Зонє" або "Бебі в Законє". Під таку назву вже можна і якесь дешеве мило про кримінальну тусовку придумати. Скажім так: "Малюка Бебі не правдиво звинувачують у вбивстві своїх названих батьків, хоча він знає, що його підставив Кіндер. Проте Бебі потрапляє в Бебі зону і вимушений буде кров'ю довести свою непричатність до вбивства...Дивіться в усіх кінотеатрах України блокбастер "Бебі Зона 2 - Кривава помста Бебі". Якось так. 

Тим, хто довго працює за комп'ютером, потрібно прагнути зводити до мінімуму шкоду для очей. Вчені провели дослідження і з'ясували, який комп'ютерний шрифт найбезпечніший для очей. Експерименти з участю добровольців показали, що найбільш безпечним для зору шрифтом є Verdana. Розмір букв теж має значення: оптимальний варіант - 10-12 пунктів.

Вчені пояснюють це тим, що в Verdana немає засічок (дивно, в Arial також немає засічок). За рахунок цього очі втомлюються менше.  Також лікарі радять не жмуритися перед монітором, так як це приводить до появи зморшок, сухості в очах і зменшення моргання.

Потрібно зазначити, що Verdana - то старовинний український шрифт, який був розроблений  в Україні у ІІІ-ІV ст. н.е. і використовувався для написання язичницьких релігійних текстів. Його назва походить від давньоукраїнських слів "віра" та "дан", тобто "вірою даний". Потім, як відомо, із прийняттям Україною християнської релігії, даний вірою шрифт,  витіснив шрифт "Monotype Corsiva", розроблений болгарами Кирилом та Мефодієм.

Я закликаю українців не відриватися від свого коріння, частіше використовивати даний вірою шрифт, шанувати один одного і не забувати своїх батьків.

Як один з «аргументів» використовується фотографія, яка нібито зображує епізод «злочинної діяльності УПА», а саме, так званої «дороги до самостійної України». На відомій світлині — дерево, до якого примотані колючим дротом чи прибиті цвяхами маленькі діти. 

І хоча, завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити. Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків.

Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином. Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. «Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, — стверджують автори газети Rzeczpospolita. — Чотири жертви — це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)».


Уперше фото надрукували у статті «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці» авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в «Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів», який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

«Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, — наголошує Rzeczpospolita. — Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції».

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: «Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)». Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго «Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя» з іншим підписом: «Діти, вбиті підрозділами СС «Галичина» в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)».

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, російськомовними інструкціями загонам НКВС по катуванню людей з метою провокації українсько-польської ворожнечі та дискредитації УПА, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини — не поодинока.

""Перечисленные ниже методы пыток и зверств представляют собой только примеры и не охватывают полного собрания способов лишения жизни в муках, применяемых бандитами из москальско-комуняцкой НКВД, к Украинским детям, женщинам и мужчинам. Изобретательность пыток награждалась. Преступления против человечества, совершенные комуняцкими террористами, могут быть предметом исследования не только историков, юристов, социологов, но также и психиатров.
001. Вбивание большого и толстого гвоздя в череп головы.
002. Сдирание с головы волос с кожей (скальпирование).
003. Нанесение удара обухом топора по черепу головы.
004. Нанесение удара обухом топора по лбу..............................
135. Прибивание маленьких детей вокруг толстого дерева, растущего у дороги, создавая, таким образом, так называемые "венки". ""

В рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВД майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області, побиття голови сільради села Комарувка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів.:

Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/....

Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд... Чи не УПА їх розстріляло так само як польських офіцерів в Катині? А приховувати розстріли НКВС поляків мусили бо тоді вся версія про дружню допомогу полякам 17 версня 1939 введенням радянських військ для захисту від німців розсипається вщент, навіщо тоді 5 березня 1940 срср дружньо розстрілювати фактично польську армію?

Пригадайте скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото — чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В"ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя «УПА», виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як «свідчення злочинів УПА». Пригадаймо й поширювані наклепи про «Залізні Хрести Шухевича» та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва «Під чужими прапорами», в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Який висновок з вищеописаного? Властиво, їх два. Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім «аргументам і фактам». І висновок другий, основний, — все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві.

19 декабря 2007 Сергій Вересень, «Наша справа Луганськ»
http://www.top.lg.ua/news/?id=13598 http://kobzar.at.ua/news/zlochini_upa_piznajte_pravdu/2010-05-19-108

Дивізія СС «Галичина», від 28 квітня, стала 1-шою Українською Дивізією у складі УНА. Тобто дивізія СС "Галичина" більше не існує. Відбулося урочисте складання присяги на вірність Українському Народові на руки відомого своєю хоробрістю на більшовистсько-українській, та німецько-польській війнам, генерал-поручника Павла Шандрука. Так постала 1-ша УД УНА. Павло Шандрук примудрився без втрат перевести вірні йому війська до альянтів і згодився їх підтримувати на будь-яких фронтах, чи альянтсько-німецькому, чи альянтсько-радянському. Частина його формувань була відразу задіяна в боях, частина в повному складі була відведена в тил альянтських військ в спеціальні лагери.

http://blog.i.ua/user/2858550/601513/

Слабо верится, что такое может быть, но такие люди существуют. Можно сказать, что я — один из них. 
Итак, что же это за зверь такой - русскоязычный украинский националист. 
Рассказываю:

• Это люди, часто всю жизнь говорящие по-русски, но считающие себя украинцами, а Украину своей Родиной.
• Мы спокойно в разговоре переходим с одного языка на другой: у нас есть друзья во всех частях страны.
• За границей на вопрос "Are you from Russia?" отвечаем "No! I'm from Ukraine."
• На другой вопрос: "What is your native language", отвечаем: "I'm bilingual: Ukrainian and Russian".
• После просмотра фильма мучительно пытаемся вспомнить, на каком языке он был, на русском или украинском.
• На клавиатуре у нас стоят три раскладки: Ї, Ы, S.
• Мы с радостью смотрим на то, что наши дети ходят в украинские дет. садики и школы.
• Попытки агрессивного навязывания украинского языка некоторыми нашими очень щепетильными чинушами нас пугает в первую очередь из-за того, что это может оттолкнуть людей от украинского
• Для нас Тарас Шевченко, Иван Франко, Лесь Курбас (список бесконечен) стоят в одном ряду с Лермонтовым, Пушкиным, Булгаковым.
  
  http://alek-ya.livejournal.com/1280824.html