хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «війна»

Чому день перемоги почали святкувати тільки з 1965 року

ЧОМУ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ ПОЧАЛИ СВЯТКУВАТИ ТІЛЬКИ З 1965 РОКУВи ніколи не замислювалися, чому радянський агітпрому 20 років не святкував перемогу над Третім Рейхом?
Здавалося б 9 травня 1946 перша річниця перемоги. Парад, ордена, барабани, повітряні кульки? НУЛЬ! 1950 рік - п'ятиріччя перемоги. НУЛЬ! 1955 - 10 років ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ! НУЛЬ! У країні щорічно з помпою відзначається велика жовтнева революція, річниця Леніна, 1 травня, в кінці кінців, Новий рік.
Але 9 травня раби культурно працюють на перемогу комунізму в колгоспах і заводах. Немає ніяких медалей і почесних знаків на честь річниці перемоги, немає об'єднань фронтовиків. Навпаки, генералітет відразу після 1945 року трусять арештами та перевірками. Це ще зрозуміло, бо стиль. Але куди дивиться агітпрому? 1960 рік. - НУЛЬ! Святкування починається тільки в 1965 і фронтовиків-переможців починають подавати як безпорадних пенсіонерів, яким треба "допомагати" і поважати. ЧОМУ ??
До 1948 року День Перемоги був неробочим днем, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 року вихідним був скасований: замість Дня Перемоги неробочим зробили Новий рік.
Лише через два десятиліття, вже за Брежнєва, в ювілейному 1965 року День Перемоги знову став неробочим

«День Перемоги» в СРСР не святкували 20 років через страх радянської влади перед реальними ветеранами. Коли ж в 1965 баланс ветеранських сил переважив з справжніх фронтовиків на користь ветеранів каральних підрозділів, «девятомай» почали обережно використовувати в цілях пропаганди комуно-фашизму, а далі вже подконорольний владі «девятомай» перетворився просто в помпезні п'яні оргії победобесія для самоствердження нащадків радянських фашистів - чинуш НКВД, КПРС і Комсомолу - фронтовики при цьому використовувалися і використовуються як живі музейні експонати пропагандистів як совка так і постсовка.
Те, що нам люблять брехати про це, що мовляв перші двадцять років святкувань не було тому що треба було працювати і піднімати країну з руїн ... Тому .., тому святкувань не було ... Так це чиста ахінея. Адже 23 лютого, 7 листопада, 1 травня і інші свята, СРСР святкував навіть під час війни.
Відповідь проста. Більшовицького переможного захоплення на континенті не сталося, як планувалося ВКП (б), Адольф Гітлер їх вправно випередив, напавши першим.
Але головна причина була та, що після війни були чоловіки-реальні ветерани, фронтові вовки, які спробували всі «принади» війни. Вони пройшли через вогонь, і їхній дух зломити було вже не так просто, партноменклатуру фронтовики зневажали. Їм було в 45-му років 30-40, і більше. Якщо при них скажеш слово «війна», або ще як нагадаєш про те, що було - тебе могли реально вбити. Розрубати на місці. Серед цих людей були контужені і сильно покалічені. І добре пам'ятали турботу Батька всіх народів - Сталіна і партії про них, як на лінії «Вотан», на форсуванні Дніпра, пам'ятали Ржев і Волхов і багато іншого. Так ось, як раз, через 20 років, ці самі ветерани вже померли, а залишилися інтенданти, тилові щурі та ветерани НКВД-МГБ і особисти СМЕРШу разом з свіжоспеченими 18 літніми зеленоротимі хлопцями, що спробували війну тільки в кінці 1944 і 1945 роках. Ось тоді і було прийнято рішення святкувати 9 травня .... »

(с)

Щурі пожирають одене одного в ОРДЛО

Бутусов: Анащенка ліквідували не бійці ССО, а Курченко руками ватажків “ЛНР”


Сергій Іванчук та Іван Дєєв. Кадри відео

 

Юрій Бутусов
журналіст, редактор сайту “Цензор.нет”

(FB)

Військовополонених [із 8-го полку ССО ЗСУ, затриманих бойовиками в Луганській області] під тортурами змусили зізнатися в диверсіях, щоб прикрити ліквідацію Пасічником на замовлення Курченка конкурентів із керівництва “народної міліції ЛНР”.

10 березня “глава МГБ ЛНР” Леонід Пасічник виклав виступ двох полонених українських військовослужбовців зі складу 8-го полку спецназу Сергія Іванчука та Івана Дєєва, де вони розповідають, як нібито вони 4 лютого підірвали в Луганську “начальника управління народної міліції ЛНР” Олега Анащенка.
У свою чергу, влада України категорично спростовує ці звинувачення.

Треба відзначити, що ще 11 лютого командування ЗСУ заявило про зникнення розвідгрупи на фронті.

Сьогодні заявлено, що йшлося саме про Іванчука і Дєєва.

Незважаючи на те, що як версія ліквідація Анащенко українськими спецслужбами цілком могла б розглядатися, проте в реальності, подивімося, чи можуть мати до цього відношення Іванчук і Дєєв?

1. Про захоплення диверсантів, які вбили Анащенка, російські спецслужби “ЛНР” заявили відразу після вибуху 5 лютого. Однак відео допиту українських військових опубліковано тільки 10 березня.
На обличчях військових помітні сліди побоїв. При цьому опубліковано відео, що нібито на їх конспіративних квартирах виявлено зброю та вибухівку.
Чому ці визнання були зроблені відразу – чому більше місяця тягнули? Очевидно, спочатку вибивали зізнання, а потім чекали, коли з облич хоча б трохи зійдуть побої.

2. Іванчук – начальник інженерної служби 8-го полку. Ну який сенс посилати його на завдання на кілька місяців як командира диверсійно-розвідувальної групи?
У полку цілих три батальйони, безліч груп, кожна з них здатна зробити цілком нескладну операцію із закладення вибухівки, начальника інженерної служби посилати сенсу немає.

3. Російські спецслужби показали вибухівку і зброю. Але де ж фальшиві документи, як же протягом багатьох місяців могли вільно переміщатися по Луганську диверсанти? Яка легенда? Як проникли? І це теж виглядає дуже підозріло.
За Анащенком тривалий час стежили, було організовано ретельне спостереження за місцевістю. Це могли зробити тільки добре законспіровані агенти. Або самі російські спецслужби.

Читайте також:
CБУ відповіла “ЛНР”. Оприлюдено алібі українських полонених спецпризначенців

Набагато серйознішими аргументами проти версії з причетністю ЗСУ до вбивства Анащенка є самі події в “ЛНР” і кривава боротьба за владу між бандформуваннями. І тут вибудовується абсолютно очевидний логічний ланцюжок:

1. 17 жовтня 2015 року “глава МГБ ЛНР” Леонід Пасічник (колишній офіцер СБУ – “Н”) затримав “міністра палива та енергетики ЛНР” Дмитра Ляміна.

2. 18 жовтня 2015 року “глава ради міністрів ЛНР” Геннадій Ципкалов звинуватив Пасічника в тому, що арешт Ляміна – це усунення конкурентів на паливному ринку:
“Арешт міністра Ляміна безпосередньо пов’язаний з його жорсткою позицією щодо протидії монополізації ринку ПММ, яка проводилася компаніями, пов’язаними з українським олігархом-втікачем Сергієм Курченком… Завтра ж міністр держбезпеки Пасічник повинен пояснити дії своїх підлеглих, а в разі, якщо вагомих доказів вини Ляміна не буде, то вибачитись перед ним і негайно звільнити”.

“Голова народної ради ЛНР” Олексій Карякін також звинуватив Пасічника: “Те, що глава МГБ звинувачує Ляміна у зв’язках з (кримінальним авторитетом) Юрієм Єнакіївським, ще раз підтверджує дуже поширену версію про те, що глава МГБ, на жаль, дійсно вплутався в боротьбу українських олігархів. Як відомо, Єнакіївський з часів Кучми контролював на нашій території ряд промислових активів. Відомо також, що Курченко хотів їх захопити. Хочу впевнено заявити: надра і промисловість Луганщини служитимуть її народу. І ні Курченко, ні “Єнакіївський” нашу землю грабувати не будуть”.
Ось джерело – російське державне агентство ТАСС.

3. Однак Курченко, судячи з подальших подій, зумів руками Плотницького та Пасічника усунути конкурентів. Ципкалов і Карякін спочатку втратили посади.

4. А 20 вересня 2016-го в Луганську стався дивний замах на Ігоря Плотницького – “глава ЛНР” відбувся переляком. Однак відразу ж оголосив про “спробу перевороту в ЛНР” і приступив до репресій.

5. 24 вересня 2016 – через рік після виступу проти Курченка – був схоплений і вбитий у в’язниці Ципкалов. “Прокуратура ЛНР” заявила, що він покінчив життя самогубством.

6. А 25 вересня був схоплений і вбитий “заступник начальника народної міліції ЛНР” Віталій Кисельов.

Однак вражає, що вбивство Кисельова – позивний “Комуніст” – тривалий час не визнавалося Плотницьким. Підтвердження в російській пресі з’явилися тільки 1 березня 2017 року в одному з найбільш інформованих російських видань “Газета.ру”. Де розповіли приголомшливу історію, як Плотницкий і Пасічник приховували вбивство Кисельова.

Відразу після повідомлення про вбивство в “Луганськ-онлайн”, 26 вересня на прес-конференцію був запрошений рідний брат “Комуніста”, який не вимовив ні слова, і його “прокуратура ЛНР” назвала Віталієм Кисельовим.

Російське видання називає причини ліквідації “Комуніста” те, що він займався підпільним постачанням сигарет та інших тютюнових виробів у “республіку”, а також мав дохід від незаконної торгівлі зброєю й боєприпасами. Ципкалов і Карякін були пов’язані з контрабандними поставками вугілля в Україну”, – розповів співрозмовник “Газети.ру”.

7. Знищений 4 лютого в Луганську “начальник управління народної міліції ЛНР” Олег Анащенко був другом убитого Кисельова, який служив у штабі разом із ним.

8. Аудиоперехоплення розмови Анащенка, яке виклала СБУ, показує, що він стурбований замахом на Сергія В’язового – “військового комісара ЛНР” у Ровеньках. У розмові згадується Ігор Кулькін – польовий командир однієї з банд бойовиків із Ровеньків.

21 січня 2015-го банди Кулькіна і В’язового були з боєм роззброєні бандами, підлеглими Плотницькому.

У цей час Анащенко – позивний “Спец” – не міг брати участі в боротьбі за владу. “Народна міліція” – це назва “2-го армійського корпусу ЛНР”, який входить до складу російських окупаційних військ. Анащенко очолював бойову групу, яка штурмувала Дебальцеве. Плотницький скористався відволіканням уваги своїх конкурентів і зачистив неугодних.

Таким чином, існують вагомі підстави припустити, що ліквідація Анащенка стала черговим кроком із зачистеи нелояльних до Плотницького й Пасічника авторитетних польових командирів.

Мотивація цих вбивств була спочатку озвучена Ципкаловим ще у зв’язку з арештом Ляміна: колишній український, а нині російський олігарх Сергій Курченко намагається об’єднати в своїх руках керівництво всіма промисловими активами на окупованій території Донбасу.

Великі гроші стоять за ліквідацією всіх бойовиків, хто чинить опір цим планам і “кришує” ті чи інші підприємства. Курченко руками Пасічника й Плотницького знищує бандитські “дахи” і розчищає собі шлях.

Для інформаційного прикриття цієї операції не гребують нічим – в тому числі постановочними прес-конференціями й тортурами полонених

ОРЛО пішло у темряву

Українська сторона припиняє постачання електроенергії на непідконтрольні території Луганщини 23/04/2017

 

З 25 квітня Луганське енергетичне об’єднання припинить поставки електроенергії на непідконтрольні Україні території ОРЛО. 

Про це в ефірі телеканалу “ЛОТ” повідомив гендиректор Луганського енергетичного об’єднання Володимир Грицай, інформують “Донецкие новости“.

За його словами, в ЛЕО отримали документи від ДП “Енергоринок”, які підтверджені документами з Мінпалива та енергетики за підписом міністра Ігоря Насалика про те, що із вказаної дати буде повністю припинено перетікання на непідконтрольні території.

“З 25-го квітня буде повністю припинено перетік електроенергії на неконтрольований територію… Зараз наші технічні служби проводять певні заходи, і з 25 квітня, з 00:00, перетікання має бути повністю відключено”, – заявив Грицай.

До об’єктів, які отримують електроенергію від ЛЕО, наразі належить і Попаснянський водоканал.

17.04 Авдеевка

В Авдеевке сегодня тихо.
Но война видна везде. 
В разбитых окнах, в изречешеном осколками мурале, в памятнике погибшим. 
В расстрелянной многоэтажке и идеально целой церкви московского патриархата на этой же улице в сотне метров от этого дома.
В тишине. 
Тишина здесь таит угрозу..

Хроніки неоголошеної війни

Хроніки неоголошеної війни. Як створювались терористичні "ЛДНР"

Трагічні події на сході України, які розпочалися три роки тому, багатьма спочатку осмислювались як страшний сон. Просто нічний кошмар, дії в якому відбуваються настільки швидко, що ти не встигаєш їх усвідомлювати. Тоді навряд хтось розумів, що таке війна, яка вона насправді і що на нас чекає далі.

У квітні 2014 року уся влада була "тимчасовою". Виконуючим обов’язки Президента і головою Верховної Ради був Олександр Турчинов. Арсеній Яценюк – головою Уряду. Андрій Парубій – головою РНБО. А міністром оборони був Михайло Коваль. Нафта коштувала 107 доларів за барель. На Росію були накладені відносно слабкі санкції після кримських подій.

Силові підрозділи і ситуація в регіонах погано контролювалися Києвом. Уся країна відходила від шоку після анексії Криму. І в цей час Росія почала операцію по захопленню Донбасу.

6 квітня у Донецьку, Луганську та Харкові відбулися масові акції. Формально вони мали на меті звільнення співробітників "Беркуту", заарештованих за злочини на Майдані. Але мітинги швидко переросли у щось значно більше. Уже до вечора були захоплені будівлі Луганського управління служби безпеки, а також Донецької та Харківської обласних державних адміністрацій.

7 квітня у Донецьку нікому невідомий бородань з божевільними очима оголосить акт незалежності "ДНР". Акт мав "набути сили" після референдуму не пізніше 11 травня. Сепаратисти сподівались на включення "ДНР" до складу Росії і звернулись до Путіна з проханням ввести "миротворчі" війська.

Читайте також: Про війну. Без Табу. Частина перша: Кати

Варто зазначити, що багато жителів Донецьку та Луганську у ці дні фіксували велику кількість "гастролерів" – людей з Росії, що не знали місцевості і не розуміли особливостей регіону. Подібне було на проросійських мітингах і раніше.

Так, у березні росіяни спалили прапор ФК"Шахтар" у Донецьку.

У той самий час на мітингу у Харкові вперше засвітився російський найманець "Моторола". Варто звернути увагу на те, що за його спиною робить міліція – ні-чо-го.

Такого було багато. Автобуси з Росії заїзджали колонами, питання "як проїхати до центру" звучали в Донецьку та Луганську усе частіше. Росіяни швидко повісили свої триколори в Луганську та Донецьку.

Тут як тут буде російська преса, яка заздалегідь знала, що саме відбудеться. Згодом ці журналісти будуть висвітлювати війну. Висвітлювати з боку сепаратистів. А росіяни, які приїхали на Донбас, дуже швидко почнуть зізнаватись звідки вони з’явились.

Читайте також: Про Війну. Без Табу. Частина друга: Окуповані

9 квітня Арсен Аваков скаже, що з сепаратистами в Луганську питання буде вирішене за 48 годин. 11 квітня Ринат Ахметов закличе до мирного вирішення конфлікту і переговорів. Натомість уже 12 квітня у Слов’янську невідомі озброєні люди захоплять міськвідділ міліції. За допомогою машини вони зірвуть решітки на вікнах та заволодіють зброєю всередині. Відчутного спротиву їм ніхто не чинитиме.

У той же день на околицях Слов’янську з’явиляться озброєні люди, що контролюватимуть рух транспорту, в’їзд та виїзд з міста.

Мер Слов’янську Неля Штепа вступить у переговори з загарбниками і заявить, що це "звичайні донбаські хлопці". Вона швидко одумається, коли СБУ відкриє на неї карну справу. Але буде уже пізно.

До вечора озброєні люди захоплять прокуратуру, районну адміністрацію та будівлю СБУ і вивісять над ними російські прапори. Частина працівників потрапить у полон.

13 квітня РНБО прийме рішення про початок АТО на сході України з залученням Збройних Сил. Російські ЗМІ одразу заявили, що в Україні почалась громадянська війна, винні в якій "націоналісти" та США. Хоча в той же день з’явився запис, де озброєні люди в Краматорську говорять з характерним російським акцентом, і фраза “за порєбрік” одразу стане крилатою.

В цей день офіційно почнеться гібридна війна, яка забере життя понад десяти тисяч військових та цивільних, зруйнує регіон та, на деякий час, поставить під питання існування нашої держави.

Щодо учасників тих подій, то загравання з терористами дорого обійдуться Ринату Ахметову. Його статки впадуть у вісім разів – з майже 16 мільярдів до 2. Його впевненість, що він може контролювати обстановку в регіоні, коштуватиме йому майна та підприємств. Він стане непублічним і втратить значну частину впливу.

Неля Штепа втратить посаду та буде ув’язнена. По сьогоднішній день вона перебуває за ґратами.

Читайте також: Про Війну. Без Табу. Частина третя: Система

Донбас не увійде до складу Росії і не побачить російських пенсій та зарплат. Туди прийдуть лише російські ціни, зброя і війська. Будуть зруйновані будинки і долі. Тисячі людей будуть катовані, ув’язнені або страчені так званими "ополченцями". Тисячі з яких будуть знищені протягом року.

Європа іще довго буде вагатися перед тим, як ввести санкції.

Український народ переживе трикратне падіння курсу гривні, обвал економіки і війну. З народу вийдуть добровольчий та волонтерський рухи і звільнять Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ та багато інших міст. Війна затягнеться на роки. Але український народ буде і далі підтримувати свою армію. Бо, як казав Наполеон, народ, який не хоче годувати свою армію, буде змушений годувати чужу.

Читайте також: Про Війну. Без Табу. Частина четверта: "Русская весна"

Комусь - День космонавтики, а кому - початок війни

Слов’янськ: хроніки окупації та свободи

Три роки тому, 12 квітня, місто було захоплене російськими найманцями. «День» нагадав, як це було і наскільки змінилися настрої людей+
11 квітня, 2017 -



Цього похмурого весняного дня група невідомих бойовиків, які пізніше представилися «Народним ополченням Донбасу», захопила міське відділення міліції і міськраду, проголосивши Слов’янськ частиною псевдореспубліки «ДНР». Над будівлями спустили прапори України і підняли російські. «Зелені чоловічки» були озброєні легкою стрілецькою зброєю, свій арсенал вони поповнили за рахунок запасів міської міліції. Пістолети роздали місцевим сепаратистам, здебільшого — люмпен-пролетаріату, що чекає приходу Росії і Путіна. Окупація Слов’янська тривала з 12 квітня по 5 липня 2014 року, який патріоти в місті називають своїм другим «днем народження».

Зараз, три роки по тому, місто сповнене українських прапорів, соціальних проектів і потихеньку змінюється. На жаль, для багатьох свобода залишилась формальним поняттям — горизонт сприйняття залишився тим самим, як і питання «ну і що?». Активісти з бажанням контролювати владу — є, але їх небагато, натомість у більшості залишилась патологічна прихильність до политиків-«кидал», які обіцяють усі блага, й одразу, з позбавлених смаку бігбордів, і традиції колосального досвіду локального феодалізму. Нікуди не дінешся — силами АТО не звільниш окуповані за довгі роки російської пропаганди голови. Шлях до свободи лежить через тривалу і системну роботу.

«День» цієї весни вперше приїхав до Слов’янська з XVIII Міжнародною фотовиставкою, презентацією Бібліотеки «Дня» і комплектами книжок для всіх шкіл та бібліотек міста (а просто зараз Дні «Дня» тривають у Маріуполі, до 14 квітня встигніть відвідати Центр сучасного мистецтва і культури імені А. І. Куїнджі, вхід вільний. — Прим.). Приїзд нашого «інтелектуального десанту» був сприйнятий у Слов’янську «на ура», в день відкриття в Центральній бібліотеці міста, де експонувалися кращі фотороботи України, було не пробитися, а викладачі місцевих шкіл водили на фотовиставку цілі класи учнів, викладаючи за фотографіями новітню історію України... (Детальніше читайте у статті «Слов’янськ: пізнання українського світу», «День» №48 від 21.03.2017).

Пам’ятаєте дитячу задачу про кілограм вати і кілограм заліза? Вага однакова, поки не впустиш на ногу... Свідомі городяни Слов’янська, незважаючи на програш у кількості, дивують своєю активністю і самовіддачею. Дивлячись на них, про майбутнє Донеччини думаєш з оптимізмом.

У третю річницю трагічного початку «російської весни» на Донбасі «День» запитав у журналіста, солдата-добровольця ЗСУ, упродовж тривалого часу єдиного опозиційного кандидата і, нарешті, мера Слов’янська 2014—2015 рр. Олега ЗОНТОВА про захоплення міста, причини реваншу старих політичних еліт, інформаційну ситуацію на Донбасі і значення приїзду Фотовиставки «Дня».

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

«МАЛИ МІСЦЕ ЗЛОЧИННА ЗМОВА І ЗДАЧА»

Три роки тому, 12 квітня 2014 року, відбулося захоплення Слов’янського міськвідділу міліції. На тлі тогочасних подій у Донецьку, Луганську і Харкові, де тоді ще так звані сепаратисти захоплювали будівлі обласних державних адміністрацій та інших держструктур, ніхто не міг припустити, що ця подія слугуватиме початком активних бойових дій на Донбасі. Що ви спостерігали в ті дні?

— Ми одразу поставились до цього серйозно, передусім тому, що у всіх попередніх захопленнях, які здійснювалися в Донецьку або Луганській області, не брали відкритої участі професійні військові. А ось 12 квітня у Слов’янську вперше з’явилися під час захоплення спеціально навчені росіяни. Це було чути і видно за говором, інтонацією, поведінкою, розмовою, а найголовніше — виправкою й амуніцією. Тоді ми з журналістами висаджували алею на честь трагічно загиблого Ігоря Александрова в міському парку, а одразу після того — побігли висвітлювати події. І побачили, що відбувається щось серйозне.

Антитерористичну операцію було оголошено буквально наступного дня після захоплення Слов’янська, а точніше — двох адміністративних будівель: міськвідділу міліції й СБУ. 14 квітня до міста сепаратистам надійшло військове підкріплення, і був зайнятий виконком.

Чому не спрацювало СБУ, правоохоронні органи в Слов’янську?

— Швидше за все, це були злочинна змова і здача. 12 квітня о 5-й ранку найбільш боєздатна частина міськвідділу міліції в кількості 40 осіб у повному озброєнні, зі стрілецькою зброєю, і навіть БТР-ом, який був у Слов’янську, була відправлена на захист до Донецька. А вже о 8-й ранку розпочався штурм. Як потім підтвердили очевидці, на той момент підрозділ Стрілкова-Гіркіна був уже два дні в місті — ночували під прикриттям церкви в будівлі «Вілли Марія» (священики Московського патріархату відіграли рокову роль у захопленні міста і відкрито підтримали сепаратистів. — Авт.). Там же в ніч перед захопленням вони зібрали кілька десятків місцевих маргінальних осіб — чи то наркоманів, чи то з кримінальним минулим, які потім і стали основою так званого ополчення. Також у цей час у нас не було керівника міськвідділу міліції. Буквально за тиждень до подій він перевівся в Мелітополь, і в Слов’янську було призначено виконувача обов’язків. Коли, прибувши на місце, я поставив йому запитання, що відбувається і чому ви здали зброю, надійшла команда мене заарештувати. Надалі підтвердилося, що він був у змові із сепаратистами. Склалася взагалі парадоксальна ситуація, коли міська міліція зброю здала бандитам, а на патрулювання вони її отримували у цих же бандитів.

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

«ДЛЯ СУСПІЛЬНОГО РУХУ І ПАТРІОТИЧНОГО АКТИВІЗМУ ПОТРІБНО СТВОРЮВАТИ УМОВИ»

Що змінилося в Слов’янську після трьох років звільнення?

— Слов’янськ — перше місто, яке трагічно потрапило в окупацію, але й першим було звільнене. Коли в перші два-три місяці після цього я почав керувати містом, то не міг не створити своєрідні «інкубаторські», тепличні умови для розвитку суспільного руху в місті і патріотичного активізму. Ця війна сколихнула розумові процеси, відчуття самоідентифікації, сприяла груповій згуртованості, кількісному і якісному зростанню громадських організацій і активістів. В інших містах залишились керувати ті самі люди, які були і до, і під час окупації. Звичайно, до «тепличних умов» там ще далеко.

Але чому в Слов’янську все-таки не відбулося якісного оновлення еліт?

— Його не відбулося скрізь. Тому що не створюються умови для цього. Еліту потрібно ростити, і не важливо, скільки їй буде років — 20 чи 50. Дехто приходить до усвідомлення, що може щось дати своїй державі, в 40—50 років. Малий і середній бізнес, який раніше був індиферентним до політики, нині в неї пішов на хвилі війни, і їх необхідно підтримувати. Донбас — український, але, на жаль, не даремно був обраний як ґрунт для розпалювання ненависті. Частина населення досі живе ще принципами і посттравматичними синдромами Радянського Союзу. І тому тема Росії там досить популярна. Плюс завжди визрівала невдоволеність відносинами регіону і центру. Те ж саме, коли зараз є труднощі з відновленням Донецької області, нарікають на Київ, що влада там не розбереться. Хоча зараз усе робити можна і на місцях, і коштів вистачає, але потрібна, що називається, політична воля. Важливо нашу громадськість підтримувати. Не лише щоб міжнародні донори давали гроші на розвиток громад, створювали хаби і креативні простори, але й сама держава створювала умови для активізму. Важливо доводити будь-які дії до кінця. Спочатку було багато розмов про впровадження військово-цивільних адміністрацій на всіх рівнях у Донецькій області. А зараз у нас вийшло три рівні керівництва: з одного боку, військово-цивільні адміністрації, з другого боку — ті міські ради і мери, яких не переобирали з 2010 року, і з третього — ті, яких переобрали, але які створюють лояльне поле для реваншу «прорегіональних» або проросійсько орієнтованих сил.

Можливо, впровадження військово-цивільних адміністрацій дало б час на «нарощування м’язів» патріотичним організаціям і рухам. Адже до війни у них на це не було часу. За Януковича будь-яка опозиція піддавалась пресингу, гонінням, на декого заводили кримінальні справи. Режим старої партійної еліти, зрощеної з криміналітетом, час знищити.

«ЗА ІНФОРМАЦІЙНУ ПОЛІТИКУ В ОБЛАСТІ НІХТО НЕ ВІДПОВІДАЄ»

Наскільки змінився зараз інформаційний простір на Донбасі?

— Помітно, що знизився рейтинг російських каналів на підконтрольній території. Завдяки прийнятій стратегії і зникненню з кабельних каналів у великих містах російських каналів зник і ефект пропаганди. Хоча в сільській місцевості «за старою звичкою» багато хто через супутник продовжує дивитися. Туди, в умовах майже тотальної відсутності інтернету, актуально доносити друковану пресу, але таких видань із проукраїнською позицією в Донецькій області майже немає. Державних дотацій або грантів на проукраїнську тематику в публікаціях теж немає, хоча це постійно обговорюється. ДонОДА зараз запустили комунальну газету «Вісті Донеччини», її завозять на блокпости, в адміністрації, але до людей вона не потрапляє. Є просування в радіомовленні — після відновлення телевежі на Карачуні з’явились нові частоти і станції — «Радіо Донбасу», «Армія.FM».

За великим рахунком, за інформаційну політику в області ніхто не відповідає. Є чимало суб’єктів, хто хоче на це впливати — Мінінформполітики, Нацкомітет з телемовлення, Інформаційний департамент в ОДА, але координації дій немає. Зокрема немає координації і з міжнародними організаціями, які цим займаються. Нині створено міжвідомчу комісію на рівні уряду, одне з поставлених завдань якої — скоординувати питання інформаційного забезпечення, але поки що результатів немає. Так само не регулюються культурні заходи, не «розводяться в часі», належним чином не висвітлюються. Гадаю, це багато в чому залежить від позиції обласного керівництва. У військово-обласній адміністрації достатньо повноважень, щоб узяти це під контроль.

«День» ЧЕКАЄ БАГАТО ВДЯЧНИХ СЛОВ’ЯНЦІВ»

Фотовиставка «Дня» є, по суті, безпрецедентним волонтерським проектом. Цієї весни з експозицією ми поїхали одразу до двох міст у Донецькій області. Якою була реакція на неї у Слов’янську?

— Є кілька аспектів — особовий і суспільний. Почнемо з особового — мені фотовиставка однозначно сподобалася. Змістовно, візуально привабливо, яскраво і по-філософському. Як психолог, вважаю, що саме такі заходи якраз найбільш ефективні для світоглядної роботи. Адже не менше 70 відсотків усіх людей — візуали. Тобто вони приймають рішення, обдумують дії, коли дивляться на це, або мають візуальний образ. Великі фото — якраз той сигнал, який може запустити «броунівські» розумові процеси в головах. Було багато робіт, які нестандартно виводили на осмислення подій долі країни, про війну і про Майдан. І взагалі про українську ідентифікацію. А в суспільному плані — так, фотовиставка мала великий суспільний резонанс, адже газета «День» є великим шанованим виданням із давньою і заслуженою репутацією, тому це стало подією №1 у місті. Багато хто її відвідав, було багато відгуків, насамперед — у розмовах. Отже, обов’язково продовжуйте цю традицію і приїздіть наступного року, на вас чекає багато вдячних слов’янців.

Анастасія РУДЕНКО, «День»

БГ: Згадати все: кому День космонавтики, а кому: 12 квітня 2014 року відбулося захоплення Слов’янська російським спецназівцями і розпочалося повномаштабне вторгнення-інтервенція РФ в Україну.

Хочете миру, готуйтеся до війни

Порошенко вважає, що війна та загроза з РФ зберігатимуться й надалі для України.

Війна 12:11, 31 березня 2017



Президент Петро Порошенко заявляє, що війна та російська військова загроза збережуться для України на тривалу перспективу.

Про це глава держави повідомив під час церемонії випуску слухачів оперативно-стратегічного та оперативно-тактичного рівнів підготовки Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, що відбувалась у Міноборони.
 
За час російської агресії загинули 2608 українських військових - Порошенко

"Війна та російська військова загроза на тривалу перспективу вимагають дедалі більшої кількості кваліфікованих кадрів", - наголосив Порошенко. "Досвід боїв, які з честю пройшли Збройні Сили України, відбиваючи російську агресію, доводить, що центральною фігурою у сучасному бою був і залишається добре підготовлений і добре навчений офіцер-керівник, і саме від його компетентності, професіоналізму та патріотизму залежить результат, залежить перемога, залежать життя воїнів", - додав президент.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/war/1852421-viyna-ta-rosiyska-viyskova-zagroza-zberejutsya-dlya-ukrajini-na-trivalu-perspektivu-poroshenko.html

БГ: Si vis pacem, para bellum (лат. «якщо ви хочете миру, готуйтеся до війни»)

Військові – Герої України звернулися до Президента з проханням відновити військові суди

31 березня 2017 року

Президент Петро Порошенко зустрівся з військовослужбовцями Героями України – учасниками антитерористичної операції, які були присутні на церемонії випуску слухачів Національного університету оборони України ім. Івана Черняховського – старшим лейтенантом Василем Божком, майором Ігорем Герасименком, капітаном Володимиром Гринюком, підполковником Василем Зубаничем, генерал-майором Андрієм Ковальчуком, майором Євгеном Межевікіним, майором Олександром Порхуном та капітаном Валерієм Чибінеєвим.

Глава держави висловив слова подяки воїнам. «Дуже пишаюся тим, що українські Збройні Сили високо тримають планку. На ваші плечі лягає не лише обов’язок захищати Україну, бути прикладом для військових і патріотів у тому, як треба себе поводити, а зараз ще й брати активну участь в громадському житті країни», - зазначив Петро Порошенко.

Президент наголосив, що такі зустрічі вже стали традиційними і мають на меті обмін думками задля покращення взаємодії у проведенні реформ у Збройних Силах.

В свою чергу, Герой України, генерал-майор Андрій Ковальчук звернувся до Президента з проханням звернути увагу на справу колишнього першого заступника керівника АТО, генерал-майора ЗСУ Віктора Назарова, якого за рішенням Павлоградського міськрайсуду було засуджено до 7 років ув’язнення.

«Кожен командир, починаючи від командира відділення, відчуває себе поставленим на коліна саме тому, що приймає управлінські рішення. А судять люди, які поняття не мають, що таке управлінське рішення саме у військовій сфері», - сказав Андрій Ковальчук та звернувся до Президента з пропозицією про відновлення військових судів. «Коли війна закінчиться, вони будуть непотрібні, але на сьогоднішній день вони дуже потрібні, вкрай потрібні», - підкреслив генерал.

Андрій Ковальчук зазначив, що йому відомо про офіцерів, які відбувають покарання. Розслідуванням їх справ займалася не військова, а цивільна прокуратура. «Їх судили по статті без урахування особливого періоду. Страх прийняти рішення – це дуже погано», - сказав Герой України та зазначив, що в ЗСУ є дуже багато командирів, які готові приймати рішення, але випадок з генералом Назаровим демотивує їх.

Президент зазначив, що він вже дав свою оцінку щодо висновків суду у справі генерал-майора Назарова.

«Жодним чином це не применшує наші співчуття родинам загиблих героїв. Але ми маємо чітко розуміти, що і експерти, які залучаються до експертиз, повинні мати відповідну компетенцію, кваліфікацію і досвід, так само як і судді та слідчі», - підкреслив Глава держави.

На зустрічі також були присутні Міністр оборони України генерал армії Степан Полторак, начальник Генерального штабу ЗСУ, генерал армії Віктор Муженко, Глава АПУ Ігор Райнін та Заступник Глави АПУ генерал-лейтенант Валерій Кондратюк.


http://www.president.gov.ua/news/vijskovi-geroyi-ukrayini-zvernulisya-do-prezidenta-z-prohann-40694

Последний бой Ичкерии 1999 р.

Прорыв из Грозного. Последний бой Ичкерии 1999 р.
АНДРІЙ КЕМАЛЬ

Несколько дней назад напомнила о себе забытая война в Чечне. Она не прекращалась все эти годы, но полноценные боевые действия давно закончились, превратившись в партизанское противостояние. Погибли талантливые командиры, сократилась социальная база, да и само чеченское сопротивление приняло совсем другой характер. Вместо независимой Ичкерии сегодняшние «лесные братья» воюют за «Имарат Кавказ», который должен объединить значительные территории под знаменем радикального ислама.

В этом году исполнилось 15 лет со времени начала «Контртеррористической операции на Северном Кавказе», известной также как Вторая чеченская война. Мы расскажем об одной из ярких операций той войны, финале битвы за Грозный. Впрочем, последние события показывают, что та битва еще не закончена.

Во второй половине 1999 года «Кремлевские мудрецы» уже решили, что президентом будет Путин. Будущему президенту требовалась яркая победа, которая представит россиянам настоящего «лидера нации», а не спившегося «гаранта», как иронично-презрительно называли Ельцина.

Первые бомбы на территорию Чечни упали в конца августа, а уже в середине сентября Путин заявил, что Хасавюртские соглашения нуждаются в пересмотре.

Эти соглашения регулировали особый статус республики Ичкерия в составе РФ. По ним с территории Ичкерии были выведены федеральные войска, а статус территории должен был окончательно решиться только в конце 2001 года. До тех пор Чечня жила по своим законам. Будет преувеличением сказать, что это было счастливое время. Президент Ичкерии Масхадов оказался слабым политическим лидером. Экономика лежала в руинах, грозненское правительство не всегда контролировало даже окраины города, в республике действовали десятки группировок, которые подчинялись лишь собственным командирам.

zachistka
Зачистка Грозного, 2000 г.

При этом такая ситуация была выгодна России, которая, как могла, поддерживала на территории максимально возможный уровень хаоса. Силовики понимали, что «проблему» придется решать и для этого решения Чечня должна потерять способность к сопротивлению. Я не буду излагать многочисленные конспирологические теории и версии, хотя, например роль Березовского в показательных «освобождениях заложников» хорошо известна. Как и его же роль в приходе к власти Владимира Путина.

В заложниках большой политики оказались все граждане Ичкерии, многие из которых не хотели ни военного феодализма, ни возвращения российских «борцов с террором». Они хотели спокойно жить в родных городах и селах и готовы были отстаивать эту возможность с оружием в руках. –  Мы защищаем свою независимость, – запальчиво говорит один из героев документального фильма журналиста Андрея Бабицкого, – Мы же не пришли к ним в Кремль, это они к нам пришли! Мы здесь не боевики, кто шофер, кто тракторист, кто свеклу выращивал, – рассказывает он, пока товарищ устраивается рядом с пулеметом.

Война, которую Путин формально объявил «ваххабитам», в первую очередь ударила именно по таким простым людям, которые воевали за собственный дом.

Уже с конца октября российская армия принялась бомбить Грозный, в том числе ракетами «земля-воздух». Мирному населению доставалось не меньше, чем вооруженному ополчению, так российская авиация выбомбила первую же крупную колонну беженцев, которая выходила по объявленному властями «гуманитарному коридору».

К концу декабря федеральные силы окружили Грозный и готовились к операции в самом городе. Российское командование хорошо запомнило урок 1994 года, когда чеченцы смогли нанести им тяжелые потери из-за бездарно организованного штурма. Попыток взять город в лоб больше не предпринималось, за исключением отдельных прорывов тяжелой техники, которую уничтожали, кстати, также как и в 1994 году. Однако масштабы были иными. В этот раз российское командование попыталось тоньше взаимодействовать с местным населением. Так на город сбрасывались листовки, в которых всем желающим предлагалось выйти из города. Все оставшиеся считаются боевиками.

grozn
Грозный после обстрелов российской армией, 2000 г.
Силы защитников состояли из примерно шести тысяч бойцов (некоторые оценки доходят до десяти тысяч), часть из которых была необученными ополченцами, а то и вовсе подростками. Чеченское командование разделило город на четыре сектора, в каждом из которых вели оборону опытные командиры. Как и ранее, чеченцы умело использовали знание местности. Основной ударной силой стали диверсионные группы, однако остановить медленный натиск российских войск не удавалось, даже несмотря на то, что они не имели серьезного численного превосходства (по разным оценкам, силы ВС РФ, участвовавшие в осадке Грозного, превосходили его защитников в полтора-три раза, а непосредственно штурмовыми операциями занимались равные по численности отряды). Нужно понимать, что Россия 1999-2000-х годов – это еще не страна дорогой нефти и перевооруженной армии. И бюджет РФ и армия не сильно отличались от 1994 года. Большую и качественно вооруженную группировку Россия выставить не могла. Но теперь у русских был опыт. И дуга российских войск постепенно, дом за домом, занимала Грозный.

Огромную роль в этот раз играли постоянные обстрелы города из установок «Град» и «Ураган», бомбардировки с воздуха. Через месяц утомительных боев чеченскому командованию стало очевидно, что город не удержать. По некоторым данным Хаттаб предлагал оставить город без боя и сразу перейти к партизанщине, но Масхадов решил по-своему и отдал приказ удерживать Грозный до весны. Только к концу января чеченский президент изменил свое решение, когда город был обложен со всех сторон, а его защитники понесли тяжелые потери от каждодневных обстрелов.

Было принято решение идти на прорыв в ночь с 31 января на 1 февраля. Чеченские командиры прекрасно понимали, что федералы готовы к попытке прорыва, у них был месяц на оборудование укреплений и наведение минных полей. Но выбора не было, вопрос состоял лишь в том, где выходить. Воспользовались основным вариантом – вдоль русла реки Сунжа, на запад.

proryv
Отступление защитников Грозного
Российская армия готовилась к прорыву в этом месте. Берега Сунжи и узкий проход, по которому должны были двигаться боевики, были заминированы. Сейчас в российских СМИ принято говорить и писать об операции «Охота на волков», мол, чеченцам сознательно вбросили дезинформацию об удачном для отхода участке и заранее подготовились к прорыву. Но роль дезинформации сильно преувеличена. Вот что говорил генерал Шаманов, в те дни командующий Западным направлением Объединённой группировки федеральных сил на Северном Кавказе:

— Судя по всему, здесь описывается то, что потом назвали “охота на волков”. Как задумывалась эта операция?

— Да она никак не задумывалась. Никто этой операции специально не готовил. Был полный крах принятого к действию плана по “зачистке” Грозного силами МВД. Но к этому времени нам удалось выстроить коридор, по которому мы, хоть и ограниченные в силах и средствах, все-таки смогли потащить бандитов. И затем в течение восьми суток беспрерывного преследования мы уничтожали бандформирования, которые вырвались из Грозного.

— Значит, операции “Охота на волков” не было, хотя, уверены, в военной истории она останется под этим названием и будет связана с вашим именем. А что было?

— Было следующее. Удалось поставить три полосы минных полей, причем первая полоса — управляемая. Честно говоря, мы не ожидали, что такое количество бандитов пойдет в нашу сторону. Мы ждали человек 300, ну, 500 максимум. Потому что считали, что главные силы с Басаевым и Хаттабом пойдут на Шали — Серженьюрт — Ведено.

— Там был коридор?

— Нет, сам анализ местности показывал, что туда выгоднее и проще пройти, тем более, что там на достаточно широком фронте оборонялся всего один полк, то есть промежутки между подразделениями были. Но того, что произошло, — никто не предвидел.

Это подтверждают и другие российские военнослужащие, например, по словам минометчиков, не проводилось никакой пристрелки по потенциальному маршруту боевиков, никто не знал о прорыве.

На прорыв пошли несколько тысяч бойцов, в сопровождении некоторого количества беженцев и пленных российских солдат. Чеченцы не знали схемы устройства минных полей, плохо были осведомлены о позициях российских частей по ходу прорыва. Но выбора у них не было.

Защитники Грозного двигались колонной по одному, а в числе первых шел со своим отрядом Шамиль Басаев. Он толкал перед собой пустую металлическую бочку, но она не помогла: взрывом ему повредило ногу. Басаев стал один из первых, кто подорвался на мине. Сразу за взрывами федералы открыли массированный огонь из танков, артиллерии, автоматического оружия. Место прорыва превратилось в настоящий ад. Бойню освещали регулярные разрывы мин, выстрелы федералов и осветительные ракеты. Колонна рассыпалась, люди шли буквально по трупам, разрыв следовал за разрывом. Часть чеченских бойцов бросилась в ледяную воду Сунжи, которая непрерывно обстреливалась, река несла десятки трупов, а между них пытались выкарабкаться выжившие. Но те, кому удалось преодолеть реку, уже на другом берегу наткнулись на следующее минное поле.

basaev
Шамиль Басаев
Те, кому посчастливилось выйти, прорвались к селению Алхан-Кала. Раненые, кто еще мог ходить, несли на себе тех, кто был не способен к передвижению. Те же, кто прорваться не смог (но остался в живых), пытались выжить на простреливаемом участке, прячась за малейшими неровностями местности. Вот так описал это один из участников прорыва:

Когда я очнулся я лежал и боялся посмотреть в низ на ноги думал что оторвало, но на самом деле просто разорвало ступню, а выше нога была целой, лежал на открытом видном месте и решил заползти за бетонную плиту, моё движение опять привлекло внимание русских и они опят начали стрелять в меня, но я успел заползти за плиту. Они начали стрелять по плите, от их попаданий меня опят контузило, схватил голову и сел на колени, в этот момент ещё взрыв рядом и меня откинуло в сторону.

Очнулся ночью, боли такой сильной не чувствовал, наверно потому что замёрз и был ещё контужен, так начались мои дни на этом поле, русские уже не обращали внимания в мою сторону, не знаю почему, наверно думали, что тем взрывом меня убило.

Ночью ползал и искал фляжки с водой у тех, кто был убит, их лежало очень много на этом месте, кушать не хотелось, только сильно хотел пить. Потом нашёл пояс от женского велюрового халата, полз к реке и бросал его в воду, потом выжимал и так утолял жажду, терял сознание на несколько часов, поэтому наверно не привлекал внимание русских.  

А так утреннее поле боя увидел российский военный:

Когда солнце взошло, бой уже переместился к окраине Алхан-Калы. Истерзанное воронками и разрывами поле. Бесчисленное количество разбросанных по полю тел, которые застыли в подавляющем большинстве головами к селу. Ползущие в ту же сторону раненые боевики. Недобитые и не успевшие за ночь уйти с остальными боевики, которые из воронок, разных ям пытались огрызаться огнём: с ними “работали” московские снайпера. Разрывы артиллерийских снарядов на окраине Алхан-Калы, где сосредоточились прорвавшиеся и уцелевшие боевики. И всё это щедро поливает почти весеннее солнце. Эта картина до самой смерти не изгладится из памяти всех, кто её видел.

Отступавшие потеряли несколько сот человек убитыми и еще больше ранеными. Но самое удивительное в том, что они смогли прорваться! По минам, под бесконечным обстрелом, по ледяной реке. Людей спасло железное мужество и железная же дисциплина, преданность своему делу и своим командирам, которые не сидели в штабах, а шли вместе с ними. В этом прорыве чеченцы потеряли сразу несколько выдающихся руководителей.

vizh
Выжившие на улице Алхан-Калы
Прорыв стал настоящим шоком для федерального командования, которое не могло поверить, что ушли тысячи боевиков и сам Басаев. В Алхан-Кала не было российских военных, зато была маленькая больница, совершенно неготовая к такому наплыву раненых. Именно в ней сделали операцию Басаеву. В селении в то время находилась французская журналистка Анн Нива: В больнице суматоха; в каждой палате от четырех до шести раненых. Бинты, пропитанные кровью. Надо все время менять повязки. Медсестры носятся с этажа на этаж в поисках стерилизованных шприцев. В попытке вести систематический поиск я перехожу из палаты в палату, всматриваюсь во все лица, но тут столько раненых, и они так похожи! Я перешагиваю через тела, некоторых переворачиваю. Мне протягивают бутылку с водой, чтобы я напоила стонущих раненых. Я даю им пить. Помогаю делать перевязки.
Голова у меня уже идет кругом, но я продолжаю искать. Прошло не меньше полутора часов. В больнице, если не считать нескольких железных кроватей, нет никакого оборудования, практически никаких лекарств. Осталось всего одно место, куда я еще не заглянула: операционная. В коридоре, который туда ведет, лица у людей еще мрачнее. Никто не обращает на меня ни малейшего внимания, никто не препятствует мне. Каждый думает лишь об одном: выжить. Я открываю дверь и вижу его. Нет никаких сомнений, это Шамиль. Лицо у него серое-серое. Он глядит на меня. Двое других, находящихся в операционной, тоже поворачиваются ко мне, медсестра и хирург в зеленом халате: его руки до самых локтей в крови. Они готовятся к операции, а точнее сказать, к ампутации правой стопы Шамиля Басаева, который лежит на операционном столе. Его полуобнаженное тело все в в металлических осколках; ощущение, будто он покрыт рыбьими чешуйками. Я осторожно закрываю дверь.

Сейчас около двух часов дня, и большинство боевиков уже покинули больницу; кто на своих ногах, кто машиной, кто в микроавтобусе перебрались в дома к местным жителям, чтобы дождаться, когда за ними приедут родные. Но множество вооруженных людей собрались в центре деревни.

А в нескольких сотнях метров, неподалеку от центрального рынка, продолжают свои непрекращающиеся перемещения российские танки и бронетехника. И хотя комендатуры в деревне нет, она уже трижды была “зачищена” российскими частями, которые стоят вокруг.

gosp
Госпиталь Алхан-Калы, утро после прорыва. Хирург Хасан Баиев: “Запас лекарств был мизерным. Когда каждый день к тебе поступает огромное число раненых, любой запас быстро заканчивается. У меня не было антибиотиков, наркоза… Ампутации я проводил обычной пилой. Трепанацию черепа делал обычной дрелью. Все ампутации проводились под местным обезболиванием – мы использовали однопроцентный лидокаин, который применяют дантисты. Пациентам я рекомендовал промывать раны и места ампутаций солевым раствором. Ожоги лечил смесью сметаны и яичного желтка. В качестве шовного материала использовал обыкновенные нитки”.
При этом большей части тех, кто смог добраться до Алхан-Кала, удалось уйти, получив первую помощь, до подхода федеральных войск.

Грозненский прорыв  стал началом конца Ичкерии, последним сражением мятежной столицы. После этого боя Грозный вскоре сдался и никогда больше не был ареной боевых действий. Никогда, до последнего времени. А в том, что чеченское сопротивление сохранилась, есть огромная заслуга тех, кто смог выйти из Грозного той холодной зимней ночью.

 Андрей Кемаль
 08.12.2014 АНАЛІТИЧНІ ЗАПИСКИ, ЕКСКЛЮЗИВ,
http://firstsocial.info/analiz/proryiv-iz-groznogo-posledniy-boy-ichkerii


Чеченська війна в РФ - 1

ЗНАЙ СВОЮ ИСТОРИЮ. «Мы расскажем вам о тех днях, стараясь придерживаться правды...»

Во имя Аллаха Милостивого Милосердного.

Часть 1

Наши братья, муджахиды из Шама, прислали нам материал на арабском языке, который распространён в арабоязычном интернете, с просьбой прокомментировать его.

Эта статья видимо была одной из глав более объемной аналитической работы. Материал опубликован под заголовком: «О стратегии русских в 2-х чеченских войнах».

ИншааЛлах, мы постараемся ответить на просьбу наших братьев. И к тому же это еще и повод для того, чтобы рассказать молодому поколению муджахидов о событиях тех дней.

Кроме того, 26 ноября исполняется 22 года со дня первого танкового штурма Грозного (Джохара) силами Таманской и Кантемировской дивизии армии России. За провалом этого штурма последовала полномасштабная война и очередной штурм столицы Чечни.

За эти 22 года российские троли заполонили Интернет измышлениями и откровенной ложью о войне. Мы расскажем вам о тех днях, стараясь придерживаться правды.

Начнем с описания и анализа 1-ой русско-чеченской войны.

Хотя в заглавии арабской статьи говорится о 1-ой «чеченской войне», но описаны в ней лишь события, связанные со штурмом Грозного, начатого 31 декабря 1994 г.

Описаны поверхностно, односторонне, неполно. Автор материала даже вскользь не упомянул 3 очень важные военные операции, проведенные чеченскими муджахидами во время 1-ой войны. Каждая из этих операций была уникальной, становясь на то время главной темой всех мировых СМИ.

Эти операции нанесли болезненные удары по престижу российской армии, и особенно по престижу хваленых русских спецподразделений, такие как «Альфа», морская пехота, краповые береты и пр. Мы имеем в виду дерзкий рейд 200 муджахидов во главе с Шамилем Басаевым (рахимуЛлах) в глубокий тыл на территории врага в Буденовск (июнь 1995 г).

Затем рейд Салмана Радуева в г Кизляр и четырехдневный бой в станице Первомайская в Дагестане (январь 1996 г).

И наконец, операция «Джихад», проведенная в августе 1996 года. Тогда 850 чеченских муджахидов вошли в Грозный, и смогли парализовать 15-тысячную российскую армию внутри города.

Попав в тяжелую ситуацию, российское руководство было вынуждено пойти на мирные переговоры и подписать так называемое Хасавюртовское соглашение, по которому России пришлось вывезти все свои войска из Чечни до января 1997 года.

Автор арабской статьи не только не рассматривает эти существенные эпизоды 1-ой войны, показавшую российскую армию в невыгодном свете, но и называет предателей чеченского народа «дружественными чеченцами».

Что касается муджахидов, то они названы «повстанцами» в лучшем случае, а в нескольких местах «террористами». Тем самым с автора спадает маска «объективности и отстраненности».

К тому же, если человек претендует на объективность и непредвзятость, он называл бы эту войну «русско-чеченской», а не «чеченской». «Чеченской войной» её называли только те, кто рассматривал её с русского лагеря, с позиций русской пропаганды.

Но так как автор статьи из всей 1-ой русско-чеченской войны рассматривает только штурм Грозного 1994-95 г. мы тоже ограничимся этими событиями.

Общеизвестно, что молниеносный штурм чеченской столицы не удался, и бои в городе растянулись на 54 дня. Чеченские муджахиды не просто оказали достойное сопротивление, но и в течение первых же дней штурма превратили улицы Грозного в кладбище российской бронетехники.

Это привело к полному замешательству и расстройству в рядах российских войск. Чеченских бойцы истребляли российскую бронетехнику с азартом охотников. Описаны казусные ситуации, когда российский танк убегал от автомобиля «Жигули», из которого, высунувшись в окно чеченский гранатометчик, старался поразить убегающую цель.

В то время в Грозном находилось большое количество журналистов, военных корреспондентов ведущих западных информационных агентств, в том числе и представители основных российских СМИ. Были также представители правозащитных и гуманитарных организаций. Весь мир стал свидетелем того, как планы российских генералов потерпели крах.

И как следовало ожидать, в российском обществе поднялся ураган критики. Выступали все кому не лень: военные специалисты, парламентарии, правозащитники и простые прохожие. Многие издевательски цитировали слова министра обороны России Павла Грачева, который накануне заявлял, что Грозный можно взять силами 1 парашютно-десантного полка за 2 часа.

Из всех озвученных причин, которые привели к неудачному штурму, наиболее привлекательными и удобными для российской публики было две:

Первое, что больше всего повторяли - грубейшей ошибкой было продвигать танковые колоны в город без должной поддержки пехоты.

Второе, что комфортно ложилось на уши русского обывателя - это миф о том, на штурм Грозного бросили «неопытных 18-летних мальчиков» против «опытных, хорошо обученных дудаевских боевиков».

Скажем сразу о втором утверждении, чтобы не возвращаться к нему. На штурм были брошены не только солдаты ударных частей регулярной российской армии, но в штурме участвовали также матерые убийцы из внутренних войск и спецназа, которые топили в крови народные выступления в Оше, Фергане, Тбилиси, Баку, Вильнюсе.

Среди них были те же самые человекообразные твари, которые в 92 году разрубали на части тела ингушских младенцев и на глазах у матерей вскармливали их свиньям. (Сегодня эти же твари целенаправленно убивают детей в Сирии). Поэтому байки о 18-летних мальчишках не могут умилить народы, которые испытали на себе звериную, садистскую злобу русской военщины.

И тогда и сегодня спустя более 20 лет, русские источники стараются занизить численность своих войск и количество бронетехники, брошенных на штурм Грозного. И соответственно - завысить на порядок число оборонявших город чеченцев. Оно и понятно, не могли же русские приводить реальные цифры, подтверждая свой позор.

В штурме Грозного и в кольце окружения было задействовано 1,5 тысяч единиц бронетехники. А то, что в штурме участвовало якобы 15 тысяч солдат, как пишут российские источники, кроме презрительной улыбки ничего не вызывает.

В российской армии это всего лишь численность одной дивизии. Тогда как на Грозный с 4-х сторон вошли 2 дивизии Рохлина и Бабичева и 2 сводные бригады под командованием генерала Пуликовского и генерала Стаськова. А это как минимум несколько десятков тысяч солдат. К этим силам надо добавить многочисленную орду внутренних войск, ОМОНов и СОБРов, а также подразделения ФСК (ныне ФСБ), плюс авиация.

Что касается сил чеченского ополчения, то их всего насчитывалось несколько тысяч. Из них реальный боевой опыт имели около 400-500 чеченцев из так называемого «Абхазского батальона».

На учете чеченского главного штаба было несколько боевых подразделений общей численностью до 3-х тыс. Больше половины из этого состава по тем или иным причинам вышла из зоны боев. И как ни странно первыми сбежали чеченцы - кадровые офицеры советской армии за исключением двух-трёх человек, которые приехали в Чечню по призыву Дудаева.

Но вооруженные отряды чеченцев постоянно пополнялись за счет сельской молодежи, которая откликнулась на призыв выйти на Джихад. Они добровольно входили в Грозный, чтобы впервые в своей жизни принять участие в боевых действиях. Свое прибытие каждая группа отмечала у генерала Масхадова, в главном штабе, который располагался в подвале Президентского здания.

Получив инструкции и боеприпасы, группы выдвигались на отведенные им позиции. Среди них было немало таких, которые впервые держали в руках автомат, но стеснялись в этом признаться. Поэтому главный штаб одобрил, созданный на базе одного из боевых джамаатов недельную учебку, где обучали как обращаться с оружием, элементарной тактике ведения боя в городских условиях и дуа, которые читают во время сражения.

В среднем группа состояла из 12-15 человек. И как рекомендовали по чеченскому телевидению, каждая группа старалась приобрести: 1 гранатомет, 1 пулемет, 1 снайперскую винтовку. Но в реальности не все группы могли себе позволить приобрести гранатомет или винтовку - стоили дорого. И даже не у всех в группе были автоматы.

Во время смены на передовых позициях (рибата), а сменяли в среднем каждые 3 дня, оружие зачастую оставляли там же - на позициях. И муджахиды без оружия вынуждены были продвигаться на свою базу, рискуя наткнуться на какую-нибудь группу вражеского спецназа, которых по ночам засылали в тыл муджахидам.

Таково было реальное положение с «хорошо обученными дудаевскими боевиками».

На фоне вышеизложенных фактов причины, приведшие к неудачному штурму, которые перечисляет автор арабской статьи, выглядят крайне неубедительно. Напомним эти причины, которыми русские объясняют свои неудачи:

«…войска (российские) не знали друг друга; они не участвовали в совместных учениях; они не связывались между собой вовремя сражения; ими не были учтены уроки 2-й мировой войны и был провал в уличных боях (несмотря на прошлый опыт)».

Далее автор арабского материала перечисляет другие огрехи российского командования: «Не было единого штаба управления (?)».

По этому поводу можно уверенно сказать одно - у русских войск не было единого штаба управления только с июня по октябрь 1941 года, с первых дней войны до момента, когда немецкие войска вплотную подошли к Москве.

В этот период единый штаб управления выглядел бы как золотая корона на голове осла. Потому что советские войска панически отступали, но большинство повально сдавались немцам, и за 3 месяца войны в плен сдались 4,5 миллиона советских солдат. А в общем, в России не бывает так, чтобы российский генерал перед кем-то не отчитывался и не получал инструкции от единого центра.

В нашем случае командованием «Объединённой группировкой федеральных сил в Чеченской Республике» был назначен генерал-лейтенант А. Квашнин. Штаб операции возглавил генерал-лейтенант Л. Шевцов. Руководство штурмом осуществлялось оперативной группой во главе с министром обороны РФ, генералом армии П. Грачевым, расположившейся на железнодорожном пункте управления в г. Моздоке.

Еще одно оправдание: «Не было детальных карт Грозного у участников сражения». Это возможно пойдет как слабый довесок в общую копилку предлагаемых причин. Но так не бывает, чтобы российские генералы не раздали карты своим подчиненным и полностью не разжевали им их задачи и цели. Российских генералов можно обвинить в чем угодно, только не в таком легкомысленном поведении, когда разрабатывается масштабная операция с вовлечением такого количества войск и техники.

Следующее оправдание: «Не было расшифровки переговоров». Это утверждение особенно интересно ввиду того, что у чеченских бойцов вообще не было никого шифрования. Информация и указания шли открытым текстом. По-другому просто не могло быть, потому что любая шифровка вносила бы путаницу в головах тех, кто до этого и в боях не участвовал и рации не видел.

Далее автор пишет, что «чеченцы имели преимущество, так как знали местность и знали русский язык». Преимуществом это можно назвать с большой натяжкой.

Во-первых, сельская молодежь, которая участвовала в боях, тоже не особо знала город. Отдельные группы муджахидов долго блуждали по улицам, выходя из окружения с оккупированных районов города. Некоторые догадались ориентироваться по реке Сунже, зная, что она протекает по центру города.

Что касается языка, то не надо забывать - среди русских войск были две тысячи «дружественных чеченцев», другими словами предателей своей религии и своего народа, которые могли переводить своим хозяевам каждое слово, сказанное в эфире.

Но вернемся к тому положению, что продвигать в город танки без должной поддержки пехоты эта ошибка. Возможно, что с позиции военной науки это действительно ошибка. Но на практике красная армия всегда подавляла восстания покоренных народов, вводя танки.

Так в 1956 году было подавлено народное восстание в Венгрии. Советские танки вошли в Будапешт и не церемонясь, давили демонстрантов. Как описывали участники этой бойни, дойдя до берега Дуная танкисты смывали человеческие кишки с гусениц танков. Таким же образом в 1968 году советские танки вошли в Чехословакию и задавили так называемую «Пражскую весну».

За несколько лет до распада советского империи повсеместно прокатилась волна народных выступлений, которая не затухала и после распада. И кремлевская власть не изменила десятилетиями проверенную тактику – танки вперед. Так подавлялись народные протесты в Оше, Фергане, Тбилиси, Баку, Вильнюсе, Ингушетии.

При виде танков люди в панике разбегались. В 1993 году, уже в Москве для разгона Верховного совета и целой армии русских националистов Ельцину и его подельникам хватило 4 танка.

Так что вопреки военной теории ввод танков в город оправдывался на практике. Но планируя штурм Грозного, российские генералы понимали, что 4-мя танками здесь не обойтись. И они задействовали несколько сот танков, не считая легкую бронетехнику, системы залпового огня, тяжелую самоходную артиллерию, сотни и сотни орудий, минометов и авиацию.

На штурм был брошен не один, а много парашютно-десантных полков, полки спецназа внутренних войск, морская пехота, мотострелковые полки и прочее. В общей сложности несколько десятков тысяч войска.

До этого момента ни в одном регионе советского и постсоветского пространства кремлевские деятели не использовалось такое количество живой силы и техники. Кремль хотел любой ценой восстановить свой контроль в Чечне, так как за несколько лет она стала для российской тюрьмы народов опасным примером реальной независимости.

Задействовав всю эту армаду, Москва хотела исключить любой НЕОЖИДАННЫЙ ПОВОРОТ событий.

И никто не сомневался в исходе этой операции: будь то российские генералы, журналисты, так называемые эксперты и особенно российская публика. Более того и сами чеченцы, хотя и были настроены дать бой, но не ждали такого результата.

Мир наблюдал и ждал логической развязки этого противостояния. С одной стороны - ядерная держава, армия которой считается одной из самых сильных в мире. С другой стороны - маленькая республика, которую можно проехать из одного конца в другой за 2 часа, с населением чуть больше 1 миллиона.

И все-таки события развернулись по НЕОЖИДАННОМУ СЦЕНАРИЮ! Настолько неожиданному, что медиа пространство на какое-то время замерло, не веря в полученные сообщения,…, затем весь мир облетели картинки со сгоревшими российскими танками и валявшимися на улицах трупами русских солдат.

Когда человеческие планы и ожидания терпят крах, люди начинают усиленно искать объяснения, почему случилось то, что случилось. И когда то, что случилось, не вписывается в их приземленную логику, они начинают подгонять исходные данные под событие, перевирать факты, преувеличивать значение некоторых недочетов, чтобы хоть как-то объяснить НЕОЖИДАННЫЙ РЕЗУЛЬТАТ. Русским особенно свойственно прибегать к искажениям и вымыслам.

Делают они это без зазрения совести, поэтому чеченцам приписали 42 танка, вертолетную эскадрилью, невероятное количество профессионально подготовленных батальонов и полков общей численностью от 12 до 15 тыс.

Любой, кто был участником и свидетелем тех событий скажет, что это бессовестная ложь. Но эта вымышленная арифметика хоть как-то могла объяснить провал штурма, успокаивала русскую публику, да и самих генералов тоже.

Со временем от частого повторения они сами верят в собственную ложь. Впрочем, здесь нет ничего нового, вся российская история - это искаженные факты - ложь, ложь, ложь и вымыслы.

На самом деле оборону Грозного держали несколько тысяч муджахидов, как мы отметили ранее. Из них большую часть составляли молодые добровольцы, прибывших из ближайших и отдаленных сел Чечни.

Было реально боеспособных 2 танка. Один стоял сзади президентского дворца. Второй танк генерал Масхадов на свой страх и риск перебрасывал с одного участка фронта на другой в зависимости от ситуации. И больше всего боялся, что его подобьют свои же гранатометчики. Как это случилось с двумя БТР-ми, которые Шамиль Басаев направлял с базы «Абхазского батальона» в центр для вывоза раненных.

У чеченцев было много автономных групп без связи и любую технику на улицах Грозного они принимали за российскую. В общей сложности у чеченцев было 5-6 единиц бронетехники и тягач МТЛБ, который использовался для вывоза раненых.

Шамсуддин Нашхоев, участник войны
Кавказ-Центр
http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2016/12/03/113741/znaj-svoyu-istoriyu--my-rasskazhem-vam-o-tekh-dnyakh-starayas-priderzhivatsya-pravdy---.shtml