Цей свій пост напишу про те, як інструктор який має підготовити солдат до вихода на бойові, показуючи содержимоє свого рюкзака, розповідає нащо це має приходиться, і в кінці радить придбати цю річ в "Алі експрес". С того що йому видала держава, не було нічого. Він обяснив це тим, що воно не практичне, і поганого качества. З боку цей інструктор нагадував собою рекламного агента "Алі експреса". Допустимо. На виход на бойові 3 дні. Денег нет. "Алі експрес" це треба за місяця 2 наперед замовляти. Де взяти ті речі які необхідно мати при собі на виході на бойові? Представляю кацапську армію, де командир, за вчасно падає списки на все необхідне. І через пару днів вони все мають. І він не тратить час на "Алі експрес" щоб там знайти все необхідне і замовити. Потім ще дочекатись коли воно прийде.
Я розумію так. Щоб виконувати завдання, мені потрібне необхідне снаряженія. Якщо його не має, я не в силах виконати завдання. Виходячи без снаряженія несемо потері. Жлобство бариг робить свою роботу.
Та, видно, не дуже й потребував. Він просто гортав «малюнки», відпочиваючи від утоми в цій затишній кімнаті — хатині відомого архітекта й будівничого, над плодами його безсонних ночей, творчих поривань, над різними здійсненими й нездійсненими задумами, відтвореними артистично на папері чи просто зафіксованими якимись химерними лініями-натяками, хапливими рисками, гієрогліфами, що нагадували собою ембріон, туманний початок чогось, що не мало ще ні форми, ні назви, саму ідею. Це, видно, було йому цікаво. Гість гортав далі мовчки.
— О! — вирвалося в нього нарешті. — Ха-ха!! Значить, вішаємо партизанів?! Ого!.. — він промовив це суворо, з притиском, дивлячись із-під лоба одним оком на Максима.
В руках він тримав велику чорну гравюру — вирізку з місцевої газети.
— Так, — промовив Максим байдуже, — то моя гравюра, лінорит...
І додав по хвилі, дивлячись, як обличчя гостя наливалося кров'ю:
— То копія з Густава Доре — «Христос на Голготі»... Великоднє...
Гість навіть оком не зморгнув.
— От якраз, — промовив він із притиском. — Це все одно!.. — Й почав складати гравюру вчетверо. І тяжко було збагнути з інтонації його голосу — чи він дурний і про Христа на Голготі, а тим більше про Густава Доре, ніколи не чув і взяв це за сюжет із сучасности та й маскує своє невігластво, а чи він глузує з Максима?..
А може, він глузує глибше й тяжче? Максимові видався його голос занадто саркастичним, «Тоді він геніяльний пройдисвіт, а іронія його страшна...»
Інтонація голосу начальника спецвідділу зраджувала, що він таки добре знав про Христа на Голготі.
А гість склав гравюру вчетверо й подивився примруженим оком на Максима з-під лоба.
— Знаєм ми вашого брата, — промовив він якось чудно й сховав гравюру в пляншетку. Погляд його зачепився за образ «Йосип і Марія з дитям утікають у Єгипет».
— Це теж із Густава Доре? — спитав він, цілком правильно вимовляючи ім'я великого мистця.
— То ви що... — він хотів сказати «і богомаз?», але не сказав цього слова, а сказав після павзи інше: — ...й богів малюєте?
— Ні. — І Максим сказав, чий то образ.
— А-а... — протяг гість. — Це той, що його повісили німці? Гм... — І, нагнувшись знову над столом, промурмотів тихо, ніби про себе, але так, щоб Максим чув: — Поспішили, але добре зробили... Менше роботи... — а оком на Максима".
"Григорій взяв її за руку і стис. Міцно-міцно. Вона не віднімала своєї руки.
— Дурна, ти дівчинко. Ти не знаєш, що то за один. За тиждень тут всі нетрі поставлять догори ногами — шукатимуть... Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив.
А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.
І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його помічники... А потім присудили до двадцяти п'яти років каторги. Двадцять п'ять років! А я всіх маю двадцять п'ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ...
Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.
І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік.
Вистрибнув на ходу з скаженого поїзда, — стрибнув у ніч, у смерть, на щастя.
І я мав щастя... Я потрапив до вас, я мав щастя. Сміливі завжди мають щастя, як казала твоя мати...
Обійми її міцно за мене і поцілуй її за мене... сестро.
Наталка враз нагло припала до нього і вибухнула буйним плачем. Безпорадно, по-дитячому. Ясно — це розставання. Це навіки. Боже мій! І поцілувала... Ой, як шалено! Все вклала в цей поцілунок, всю душу".