Був погожий передвесняний день. В такі дні приємно прогулятися парком під ласкавим яскравим сонцем. І Володя з Олею вирішили не втрачати такої нагоди.

– Подивись, Вовчику, до нас завітав мобільний тир. Дивно, різноманітні атракціони зазвичай приїжджають  літом. Мабуть це знак, що весна буде теплою.

– Ти віриш у всілякі знаки? Просто їм захотілося заробити грошей.

– Вовчику, а давай зайдемо туди. Ти не повіриш, але мені чомусь захотілося постріляти. Хоч я ніколи не тримала в руках зброю, навіть іграшкову.

– Постріляти ? Ти жартуєш? Якщо замерзла, то так і скажи.

– Та не замерзла я.

  Оля навіть трохи образилася, що її хлопець їй не вірить. І твердим кроком попрямувала до тиру.

  В тирі перед тим як передати гвинтівку до рук Олі, Володя показав як її заряджати і цілитись.  Та коли гвинтівка опинилася в руках Олі, відбулося щось неймовірне. Вигляд її дівочого усміхненого обличчя став похмурим і більше схожим на обличчя жінки, доля якій мало дарувала подарунків.

  Вона прицілилась і влучно попала в ціль. Чим здивувала власника тиру.

  Далі дівчина майже перестала прицілюватися, і тим не менше стріляла без промаху. І з кожним пострілом на її обличчі проявлялася все більша лють.

  Її хлопець стояв і розгублено мовчав. Він не находив слів, щоб хоч якось прокоментувати цю ситуацію.

  Лише власник тиру, коли всі цілі були без промахів уражені, якось поспіхом взяв до рук великого ведмедя і протягнув Олі.

  Володя знав, що Олі подобаються великі пухнасті іграшки, але Оля ведмедя не взяла. Вона лише зняла для себе красивий кулон, який чомусь зовсім недоречно висів на шиї іграшки.

– Це буде мій талісман.

  А через декілька днів почалася війна. Оля зібрала необхідні речі і пішла на фронт, Ні сльози матері, ні слова батька не були прийняті до уваги. І через деякий час вона зі снайперською гвинтівкою була на передовій.

  Спочатку Оля старанно вела свою власну бухгалтерію знищених ворогів, а потім перестала це робити. Лють змінилася холоднокровністю. І тільки кожний вдалий постріл породжував ледь помітну іскорку в її очах.  

  КАБи накрили пункт дислокації до того, як його встигли залишити бійці. Оля, стікаючи кров’ю, знала, що через лічені хвилини втратить свідомість. Вона ні про що не жаліла. Дівчина вважала, що сповна виконала своє призначення долі.

  Наостанок стиснувши в руці свій талісман, Оля попрощалася з життям. Звуки вибухів стали глухими, але чомусь не зникли. Крізь їх звук почувся чийсь жіночий голос.

  А ось і янгол за мною прийшов, – подумалося Олі.

– Олю, донечко, ти розламала своє печиво і насмітила на підлогу.

  Дівчина відкрила очі. В її руці був не кулон, а залишки печива, яке вона щосили стискала дитячою рукою. Їй подумалося, що то витівки відмираючого мозку. Але затишна кімната нікуди не поділася. Лише звуки канонади змінилися пташиним співом, що долинав з відкритої квартирки.

  Оля нічого не розуміла. Втім, її пам’ять невблаганно стиралася. І через декілька хвилин вона вже була радісною маленькою дівчиною. Лише сни про війну, примушували дитину кричати і плакати по ночах. А потім і вони перестали снитися.

  Пройшли роки, і якось гуляючи зі своїм хлопцем в парку, Оля побачила мобільний тир. І історія знову повторилася. Тільки на цей раз Оля взяла виграного ведмедя, а кулон залишила. І була надія, що тут пройшло роздоріжжя всесвітів, на якому вдалося цього разу вийти з зачарованого кола. І що через декілька днів наступить тепла весна і все буде добре.