хочу сюди!
 

Дария

36 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 25-45 років

Пошук

Стрічка заміток за місяць

Радивилів: Оминаючи бар'єри віросповідні

Так розпорядилася історія, що Радивилів понад 120 років був при кордоні двох держав. Радивилів – це ще Волинь, а розташовані за 7 кілометрів Броди – вже Галичина. По-різному складалося життя волинян і галичан, розділених кордоном, а це відображалося в їхній культурі, традиціях, віруваннях.


Коли Радивилів опинився у складі Росії, тутешнє населення вже відчуло на собі асиміляційний вплив Польщі – як-не-як, понад 200 літ вона утверджувала тут свої звичаї, запроваджувала католицизм, а якщо із цим не надто вдавалося, принаймні підтримувала уніатство. Отож, коли російське духовенство спробувало (не без морального натиску) відроджувати православ'я на Західній Україні, це не завжди зустрічало розуміння у простолюду.

У Радивилівському історичному музеї я натрапив на цікавий документ, виданий 1818 року на ім'я колишнього парафіяльного священника села Крупця Федора Жигальського. Цей документ якраз і відображає, що влада використовувала всі можливі засоби впливу, аж до несподіваних. На гербовому папері, скріпленому печаткою, написано (подаю в перекладі з російської): «Після благополучного, з дозволу Всевишнього, закінчення війни з французами, благовгодно було його імператорській величності, Всемилостивішому Государю нашому, поміж іншими милостями, дарованими всім взагалі вірним його підданим, відзначити духовенство особливим знаком Великомонаршого свого благовоління і вдячливості... Хай носить на грудях своїх... спеціально заснований хрест із написом 1812 року».

Якими ж могли бути заслуги отця Федора? В описі церков та парафій Волинської єпархії, зробленому в 80 - 90-і роки ХІХ століття Миколою Теодоровичем, знаходимо вістку, що ієрей Федір Жигальський був у крупецькій парафії останнім уніатським (греко-католицьким) священником, служив 8 років, але й після 1896 року, коли відбулося приєднання уніатських парафіян до православної церкви, не побажав перейти в православ'я, залишався в Крупці уніатським священником без парафії, задовольняючи духовні потреби тієї частини християн, які продовжували вважати себе греко-католиками. Отже, Олександр І зважив за можливе відзначити хрестом уніатського священника? Бо той, очевидно, благословляв російських воїнів, коли ті під командуванням генерал-лейтенанта Ессена прийшли 15 серпня 1805 року до Крупця і збиралися вирушати далі за маршрутом Броди – Золочів... Попереду їх чекала битва під Аустерліцом. А може, на схилі віку, в 1818 році, Федір Жигальский уже змирився з обставинами, перейшов у православ'я і саме тим і заслужив на відзнаку царя? Якщо й душпастирі дозволяли собі міняти віросповідання, то нічого незвичайного не побачимо в тому, що і в пізніші часи Радивилів ставав мовби роздоріжжям між обов'язком віри і життєвими обставинами.

А втім, уже з XYI століття відомо, що в наших волинських краях існував компроміс: якщо одна сторона у шлюбі належала до православних, а друга – до католиків, то вінчання здійснювалося спільно православним і католицьким священниками, а в ряді випадків такі змішані шлюби вінчалися й одним православним попом. На це вказує історик Орест Левицький у своєму дослідженні архівів Луцького замку – на тему «Сім'я і побут українців у XYI ст.». Хоча, ніде правди діти, після Люблінської унії 1569 року, після якої Радивилів опинився у складі Речі Посполитої, все ж таки досить часто тутешні шлюби українців із поляками завершувалися переходом православних у католицизм. Чимало священників під натиском політичної ситуації згодом пристали до уніатства.

У Радивилові здавна жили поруч православні, католики, християнські протестанти, іудеї. І хоч релігійні почуття накладали певний відбиток на спосіб життя, коло знайомств, це не могло служити нездоланною перепоною для юнаків та дівчат, котрих зближували взаємні симпатії. У місті досить поширені в українських родинах прізвища польського, єврейського звучання, що зайвий раз підтверджує: у минулому бувало по-різному.

Як розповідав старожил міста Федір Бортник, який помер на 92 році життя, за часів Польщі під час укладення польсько-українських шлюбів перевага – знов-таки, наче в середні віки – віддавалася католицизмові як панівній релігії. Стосунки ж між уніатами і православними вирішувалися шляхом взаємних компромісів. Скажімо, коли письменник Петро Козланюк, греко-католик за віросповіданням, вирішив обвінчатися з радивилівською православною дівчиною, це спричинило труднощі. Знайомі порадили звернутися до сільських священників, менш непоступливих у таких питаннях. Вінчання відбулося. І тут доречно нагадати, що в XYI ст. при здійсненні таїнства шлюбу між представниками різних конфесій часто були присутні як православні попи, так і католицькі ксьондзи. Мало того, є архівні підтвердження, що ксьондзи попросту зверталися за допомогою до православних настоятелів, навіть після Люблінської унії просили їх здійснити різні треби, включно зі шлюбним розлученням.

Нині в Радивилові теж нерідкі шлюби між представниками різних конфесій, адже міграція створює умови для нових знайомств, любовних «романів». Серед моїх приятелів є такі, де в одній сім'ї чоловік вважає себе греко-католиком, дружина – православною. Однак принаймні це не підштовхує до сімейних непорозумінь, тим паче, що молодь і люди середнього віку нині здебільшого не належать до релігійних фанатиків.

Між іншим, кохання перемагало віросповідні бар'єри і в моєму давньому роду: на початку ХХ віку за мого православного діда, тоді ще юного Івана Ящука пішла заміж полька католичка Євдокія Гебська (ґембська), перед вінчанням змінивши своє віросповідання.

Але чи не буває нині між сім'ями молодого й молодої непорозумінь, якщо жодна з родин не бажає в обрядовості віддавати перевагу конфесійній належності одного з наречених? Буває, і це стає приводом для додаткових містечкових пересудів. А проте, щоб такі непорозуміння виявилися непереборними і розладнали шлюб, щось не випадало чути. Адже врешті-решт традиції віросповідної терпимості бачимо з найдавніших часів існування Радивилова й довколишніх населених пунктів.

                               Володимир ЯЩУК, краєзнавець.

Українська музика 2749







0%, 0 голосів

50%, 2 голоси

25%, 1 голос

25%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Дегустація нового сухпаю армії України ДПНП-Р4 (відеоверсія)

Відео неочікувано набрало аж тисячу переглядів.


Українська книгозбірня ч.14

— А хіба ж ти, — озвавсь батько Пугач, — не казав нам, окаянний, як підмовляв нас у городи: «Ходімо, батьки, зо мною, заведемо свої порядки по всій Україні?» Хіба ти не казав, що Січ буде Січчю, а запорожці будуть судити й рядити всю Гетьманщину по своїм звичаям?
 — Казав, — одвітує Брюховецький, — і як казав, так і зробив. Самі бачите, що запорожці тепер перші пани на Вкраїні; понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє, все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе в кишені. Чого ж вам іще хочеться? Щоб я за дурницю бив киями козака? Ні, сього не буде: я своїм діткам не ворог.
 — За дурницю! — кажуть діди. — На чім держиться Січ і славне Запорожжє, те повернув ти на сміх! 
— Нехай собі й держиться, коли йому так до смаку. Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сировцем.
 — Ми таки й підемо, гаспедів сину! — каже батько Пугач. — Ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам'ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами? Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки мовчать да один за одного туляться. 
— Хто за нами? — покликне ще раз батько Пугач. — Кому любо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за пороги! Тілько ж і за другим разом ніхто ані з місця.
 — Так ви, бачу, усі одним миром мазані! — каже тоді батько Пугач. — Пропадайте ж, ледащиці! Щоб вас так щастя-доля покинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слід, що топтав із паливодами! Плюйте й ви, батьки, — каже своїм товаришам, — а на прощаннє скажем сьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться. От і почали діди один за одним виходити з колеса.
 І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід да й каже:
 — Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив! 
І другий плюнув да й каже: 
— Щоб на тебе образи падали! 
І третій: 
— Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень ні вночі покою!
 І четвертий: 
— Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! 
І п'ятий: 
— Щоб ти на страшний суд не встав!
 І, вийшовши з радного колеса, забрали свої коні з чурами да й рушили до Низу.

Українська музика 2748







33%, 2 голоси

17%, 1 голос

17%, 1 голос

33%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Псалом на день субботний.

  • 03.12.24, 15:23
Благо есть славить Господа и петь имени Твоему, Всевышний, возвещать утром милость Твою и истину Твою в ночи, на десятиструнном и псалтири, с песнью на гуслях. Ибо Ты возвеселил меня, Господи, творением Твоим: я восхищаюсь делами рук Твоих. Как велики дела Твои, Господи! дивно глубоки помышления Твои! Человек несмысленный не знает, и невежда не разумеет того. Тогда как нечестивые возникают, как трава, и делающие беззаконие цветут, чтобы исчезнуть навеки, – Ты, Господи, высок вовеки! Ибо вот, враги Твои, Господи, – вот, враги Твои гибнут, и рассыпаются все делающие беззаконие; а мой рог Ты возносишь, как рог единорога, и я умащен свежим елеем; и око мое смотрит на врагов моих, и уши мои слышат о восстающих на меня злодеях. Праведник цветет, как пальма, возвышается подобно кедру на Ливане. Насажденные в доме Господнем, они цветут во дворах Бога нашего; они и в старости плодовиты, сочны и свежи, чтобы возвещать, что праведен Господь, твердыня моя, и нет неправды в Нем!

Українська музика 2747







25%, 1 голос

50%, 2 голоси

25%, 1 голос

0%, 0 голосів
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.