[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

 Сподобався Катерині файний хлопець Іван, та от біда – він одружений, і щасливо живе зі своєю дружиною Марічкою. І як Катерина не намагалася викинути зі свого серця це не розділене кохання, та дарма.
  Від смутку Катерині світ був не милий. Вона не помічала людей, а домашні справи були занедбані. Лише прогулянки в ліс трохи розвіювали смуток. Особливо, коли достигали чорниці, чи починали рости гриби.
  Та одного разу в лісі зустріла вона Івана. І що було дивним, він не дивився на неї зверхньо, як це бувало зазвичай. Навпаки, він щиро посміхався, і дивився на Катерину зачарованими очима, ніби вона була його коханою.
  В сяючих променях щастя, Катерині навіть не прийшло на думку, що поведінка Івана якась дивна, адже до цієї зустрічі жодного натяку з його сторони не було. Мабуть правду кажуть, що кохання сліпе.
  Як не дивно, але зустріч з Іваном в лісі не стала єдиною. Коли б Катерина не пішла в ліс, там на неї завжди чекав Іван. І для цього не потрібно було з ним домовлятись. Тому не дивно, що вона майже щодня ледь не спозаранку поспішала до лісу.
  Люди в селі помітили дивні зміни в поведінці Катерини і вирішили, що вона втратила розум. Зі співчуттям вони дивилися вслід, коли дівчина ледь не бігом щодня прямувала до лісу.
  Та одного разу на галявині, де Катерина зустрічалась з Іваном, не Іван, а якась незнайома дівчина сиділа на поваленому дереві і з тоненьких гілочок верби старанно плела широкий пояс. Не відриваючи погляду від своєї справи, вона запропонувала Катерині сісти поруч, звернувшись до неї по імені.
  У Катерини мурашки пробігли по спині і щось недобре закралося в душу.
– Та ти, Катю, не бійся мене. Я знаю, що ти прийшла на зустріч з Іваном. А чи Іван то був насправді? Тобі така думка не приходила в голову? Хіба тобі Іван хоч раз посміхнувся, коли ти бачила його в селі?
– Я не знаю хто ти, дівчино, і не хочу чути твоїх міркувань.
У відповідь лісова дівчина посміхнулася, і через мить перетворилась у Івана.
– Забудь мене, Катю.
  Забудь, забудь, забудь – луною прокотилося по лісі.
  А через наступну мить. Поруч знову сиділа та сама дівчина і продовжувала плести пояс.
– Що ти зробила з моїм Іваном?!
– Вибач нас, Катю, але то все були жарти лісу. Не зі зла ми тобі посилали видіння, а щоб ти відчула, що таке справжнє людське щастя. У Івана вже є пара і своє щастя. А твоє щастя на тебе ще чекає. Ось ти бігаєш до лісу, і не бачиш, як на тебе дивиться сусідський хлопець Петро.
– Не можна так знущатися над людьми і розбивати людське серце.
– Ось я зв’язала для тебе пояс, візьми його. Цей подарунок допоможе тобі вийти зі скрутного становища. Надінь його і не знімай, поки не дійдеш додому.
– Коли Катерина вийшла з лісу, то забула про зустріч і з лісовою дівчиною, і про своє кохання до Івана.  А проходячи повз подвір’я, зустріла сусідського хлопця Петра.
– Доброго дня, Петю. Ти звернув увагу, що сьогодні чудовий сонячний теплий день? Не бажаєш сходити зі мною до озера? На ньому розквітло біле латаття, а сама я  не зможу його дістати.
  Петро від таких слів ніби потрапив до раю. Відчуття щастя переповнювало його, і він, звісно, погодився йти з Катериною  хоч на край світу.
– А де ти такий цікавий пояс придбала? Він так тобі личить. Ніколи не бачив подібних.
– Не повіриш, Петю, але я не пам’ятаю де його взяла. Можливо десь в лісі знайшла. Сама не знаю, чого туди пішла. Адже там зараз нічого брати.
  Вони йшли до озера і про щось гомоніли. І неозброєним оком було видно, що саме в цю мить народжується їх щастя.
                            *******************
  Ліс іноді над людьми жартує. Водить їх по колу, не виводячи на дорогу додому. Але він обов’язково подарує в якості компенсації щедру галявину з грибами. І як би ви не намагались ту галявину  іншим разом знайти з метою знову набрати повний кошик грибів, та все дарма. Адже то було не грибне місце, а справжній подарунок лісу.
  Звертайтесь з повагою до лісу і він буде вдячний вам за це.

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]