Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Во главе сопротивления

ИЗ ПИСЬМА: «Вот перед нами торжество свободы слова: на экранах телевизоров мы видим, как президенту сообщают об ужасающем падении его рейтинга.
Ему в лицо бросают горькие слова и предлагают освободить народ от его бездарного правления. В ответ — высокомерное пренебрежение. Не смутился, не расстроился».

Украинский избиратель не просто разочарован в президенте Ющенко. Он упивается своим разочарованием. Это чувство объединяет и бандита, и бомжа, и положительного, демократически настроенного гражданина, как автор приведённого письма. Одно это должно заставить нас остановиться на полпути в сию компанию и немного подумать.

Подумаем о вещах, которые большинство, при нарастающих трудностях жизни, не считает первостепенными.

К чему всё время призывают В. Ющенко лидеры русско-советской части Украины? Если одним словом, то — к благоразумию. Он должен благоразумно вести себя с Россией. Не осуждать её за нападение на Грузию, признать созданные Москвой государства, которых никто никогда не признает, кроме Никарагуа. Не упрямиться в газовых переговорах. Оставить навечно российский флот в Крыму. Не называть геноцидом Голодомор. Не чтить Мазепу и Бандеру. Не заботиться о выживании украинского языка, раз это раздражает Москву. Не смотреть на Запад более дружелюбно, чем Путин.

Иными словами, от Ющенко требуют, чтобы он вёл себя, как руководитель УССР. По-другому истолковать адресованные ему основные политические претензии невозможно. Больше всех его не приемлют силы, которые хотели бы, чтобы Украина была чем-то вроде Белоруссии, но без взбрыкивающего Батьки.

И опираются они, эти силы, самое малое на половину населения в Украине и на всё население в России.

Давление России и русскости на Украину, как организованное, так и стихийное, как внешнее, так и внутреннее, не имеет аналогов. Это главное, что нужно держать перед глазами, чтобы правильно обозначить такое явление, как президент Ющенко.

Политика Ющенко — это, друзья мои, не что иное, как политика украинского национального сопротивления. Сам же Ющенко — не кто иной, как вождь этого сопротивления. При таком взгляде всё становится на свои места. Оказываются объяснимыми вещи, которые в противном случае могут показаться странными. Обычный глава обычного государства не может ничтоже сумняшеся обвинить премьер-министра или целую партию в предательстве национальных интересов. А вождь национального сопротивления — может. Для него такое обвинение — самое естественное и, в сущности, единственное, имеющее вес. И можно ли, кстати, не видеть, как часто он бывает близок к истине?

Но... Этого ли от него ждал Майдан?

Мужайся, сердце, до конца... Вождь-то он вождь, национального-то национального, сопротивления-то сопротивления, да на деле почти не существующего... Не оно забросило его на самый верх. Голоса, полученные им на президентских выборах, — это были голоса не за украинство, а за строгий и справедливый правопорядок во главе с неподкупным, непреклонным, современным государственным деятелем. От него ждали, что он станет грозой воров, взяточников и мошенников, что было заведомо никому не по силам, а он стал высокопоставленным украинизатором.

Если всё это учесть, то надо признать, что в роли, которую он сам на себя возложил, Виктор Ющенко сделал очень много. Не это ли он имеет в виду, когда говорит, что знает, чем жил и что оставит после себя? С его уходом почти не существующее украинское национальное сопротивление может стать едва заметным, а может и, наоборот, разгореться. Должны же будут украинцы когда-нибудь осознать правду его правления! В своей стране я словно иностранец... С этим можно жить, но стоит ли?

26.03.2009
АНАТОЛИЙ СТРЕЛЯНЫЙ

http://comments.com.ua/?krit=1238088098

Нацрада заборонила трансляцію російського "Першого каналу"

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення скасувала дозвіл російському телеканалу „Первый канал. Всемирная сеть” здійснювати тимчасову трансляцію своїх телепродуктів через українську кабельну мережу.

Як повідомляє прес-служба Нацради, відповідне рішення було прийнято сьогодні на засіданні.

За даними прес-служби, Національна рада констатувала факт невиконання ЗАТ „Первый канал. Всемирная сеть” рішення Національної ради від 5 листопада 2008 року № 1870, згідно з яким було тимчасово поновлено ретрансляцію телеканалу „Первый канал. Всемирная сеть” у кабельних мережах на підставі звернення його керівництва щодо здійснення комплексу заходів з адаптації програм і передач до чинного українського законодавства.

“Оскільки ЗАТ „Первый канал. Всемирная сеть” не дотримався своїх зобов’язань і не виконав рішення Національної ради щодо ретрансляції своїх програм і передач на території України, Національна рада зобов’язує провайдерів програмної послуги до 1 червня 2009 року привести свою діяльність у відповідність до норм чинного законодавства”, підкреслюється в повідомленні.

"Майдан".

Багато галасу з нічого, або Кому потрібен Тарас Картошка?

До 200-річчя від дня народження російського письменника, українця за походженням, Миколи Гоголя, як на мене, занадто прикута увага українського суспільства.

Інформаційній навалі піддався і я, і вирішив перечитати "найбільш українські твори" цього письменника: "Тарас Бульба" та "Ночь перед Рождеством". Останнього разу я їх читав 25 років тому в школі і весь цей час я перебував під тим стереотипом української героїки та фолькльорики, що надавала цим творам в ті часи російсько-радянська пропаганда, і, як не дивно, що продовжує робити і сьогоднішня, так звана українська. Але яке здивування мене спіткало, коли я зазирнув до сторінок яскраво написаних Миколою Гоголем. Звісно, як майстер пера він неперевершений, його мова колоритна та барвиста, описи природи взагалі невимовні, але я побачив одне "але".

Сперечання щодо цінності творчості М.Гоголя для українського народу в своїх змаганнях зосереджуються на мові його творів — російській. Як захисний аргумент щодо неї висувається те, що в той час він не міг би так плідно писати українською, тож він оспівував свій рідний край — Україну, через російську. Проте вже з третього абзацу "Тараса Бульби" для мене цей аргумент втратив актуальність, більше того — почали закрадатися недобрі підозри щодо самого змісту творчості М.Гоголя, коли він дає пояснення щодо свитки, що це верхній одяг у "южных россиян"?! Далі — більше.

Я не буду тут докладно зупинятися на тому образі запорожця та Запорозької Січі — цих славних та героїчних іпостасей українського минулого, який своїм геніальним пером створив Микола Гоголь, лише нагадаю тим, хто так завзято висвітлює цей твір як українську героїку, два моменти. Запорозький козак ним талановито вимальований як пияк-розбійник, клятвопорушник та хижак-бузувір, що без зайвого докору сумління навіть може глумитися над тілами загиблих у бою супротивників. Сама ж Січ, за цим „видатним українцем", вміла лише "гулять та палить из ружей" та уявляла собою "беспрерывное пиршество". Нічого сказати, дуже гарний приклад нащадкам для наслідування. Прямо-таки надзвичайні герої та лицарі. Незрозуміле тільки, кого на таких зразках мужності можна виховувати?! А втім, треба віддати належне художньому генію Миколи Гоголя, бо саме цей хибно-принизливий стереотип української козаччини надзвичайно глибоко закарбувався в свідомості не лише росіян, а й, на превеликий жаль, — і українців.

Зупинюся ж я на іншому. Річ у тім, що для Миколи Гоголя Україна як така просто не існує. Є лише якась Украйна землі Русской. Навіть Київська Русь в його розумінні "южная, первобытная Россия". Українське козацтво це не що інше, як "разгульная замашка русской природы" та "необыкновенное явление русской силы", "словом русский характер". Українська шляхта — це "русское дворянство". Гинули ж у бою козаки не інакше як під вигуки: "Пусть ликует вечные веки Русская земля". А вся квітесе-нція цього твору міститься в останніх рядках: "Уже и теперь чуют дальние и ближние народы: подымаеться из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.." Надзвичайна українська героїка! Як кажуть, коментарі зайві. Проте, щоб остаточно зрозуміти суть любові Миколи Гоголя до України, треба порівняти перше видання "Тараса Бульби" 1835 р. та друге 1842 р. Перше видання також бачить замість України "русскую землю" проте це носить не надто наполегливий характер, а ось друге видання, після зауважень Віссаріона Бєлінського, було перероблено в дусі "верноподданства царю и Отечеству" і, як уже бачили, надзвичайно завзято і барвисте. Що могло спонукати автора зробити такі правки до твору, що вже побачив світ? Що завгодно, але ніяк не любов до України. Хоча ні, він її все-таки любив, але в дусі слів І. Франка: "як хліб і кусень сала", а не як великий народ, гідний права власної держави.

Тож про яку "українську школу" в російській літературі говорить про цього "видатного українця" Енциклопедія українознавства?!

Але це ще не все. У "Тарасі Бульбі" Гоголь просто висловлює російсько-імперське бачення історії — не більше. Він лише виступає як пересічний російський державний службовець, що сумлінно відпрацьовує свій хліб. А ось в іншому своєму творі він так завзято боронить офіційну позицію Москви, що вже в запалі переходить на особисте у вигляді образ, нехтування та відвертої ганьби. І цим твором є — "Ночь перед Рождеством". Ця розповідь із самого свого початку занурює нас у чарівний український світ, читач, немов в теплі морські хвилі, поринає в солодкі та м'які описи українського сільського життя та краєвидів. І, дійсно, коли б цей твір був написаний українською — то він би по праву претендував на звання класичного твору з українознавства та був би чи не найкращим твором щодо виховання любові до рідного краю. Але не так сталося, як гадалося. Несподівано на завершенні цієї чарівної картини я потрапив під холодний душ. І яким стала оцінка Миколою Гоголем української мови. За ним це ні що інше, як "самое грубое, обыкновенно называемое мужицким, наречие", у той час як російська за ним ні що інше, як "грамотный язык"???!!!

То скажіть тепер, будь ласка, чи вартий цей уродженець України взагалі називатися українцем і чи існують якісь виправдання його дій?

Микола Гоголь ганьбив українську мову та українську минувшину і весь свій талан і енергію поклав на розвиток культури окупанта України, він сам не бачив українського народу і талановито переконував інших, що це "южные россияне", а Україна — це лише украйна великої Росії. І це в той час, коли його земляк-полтавець Іван Котляревський завзято працював над розвитком рідної української мови і своєю діяльністю довів, що вона аж ніяк не гірше ніякої мови в світі, і, тим, паче, "грамотного языка", створивши такі надзвичайні твори, як "Енеїда", "Наталка-Полтавка", "Москаль-чарівник". Між іншим про існування цихтворів безперечно знав і Микола Гоголь, бо вони побачили світ ще до того, як той почав навчання в Ніжинській гімназії вищих наук.

Микола Гоголь — це ні хто інший як звичайний манкурт та яничар. Який за "шмат гнилої ковбаси" відцурався рідної землі і більше того, став на шлях її цькування. Бо люди, які справді любили свою землю, то чинили як Марія Заньковецька, що на наполегливі пропозиції росіян залишити українську сцену і перейти до сцен Москви та Петербурга (за що ті обіцяли їй значне покращення її добробуту) відповіла: "Наша Украйна слишком бедна, чтобы ее можно было покинуть" !!!

Тож весь цей галас в Україні щодо річниці народження Миколи Гоголя є нічим іншим як абсурдом. А ще дивнішим є участь у цих заходах перших осіб держави, які, заявляючи європейськість і українську духовність, виголошують урочисті промови на честь того, хто славив східно колоніальний стан рідного краю, і квіти покладають до пам'ятника того, хто відверто зневажав та топтав українську культуру. Тим же, хто нарадив національному банку викарбувати ювілейну монету з нагоди його народження, я б порадив ініціювати і викарбувати подібну монету з нагоди 195-річниці від дня народження міністра внутрішніх справ царського уряду Російської імперії Петра Валуєва (це буде 22 вересня цього року), який, начитавшись творів Миколи Гоголя, заявляв, що "никакого отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может", та й вклад в розвиток української культури, своїм відомим циркуляром щодо заборони видавати українською шкільні підручники, науково-популярні та релігійні книжки, зробив не менший, ніж він.

Олександр ЛЯШЕВ, "Молодь України"
Запозичена тут.

Білоруське питання...

Не сакрэт, што ў Беларусі сітуацыя з мовай яшчэ горш, чым у нас ва Ўкраіне. Калі ў нас на ўкраінскай мове народ размаўляць проста не жадае, так у іх нават калі і жадае - усё-роўна не можа. Такая трагічная сітуацыя склалася з прыходам да ўлады Аляксандра Лукашэнка - усім вядомага "бацькі"...Але артыкул не пра гэта. Я хутчэй жадаю зразумець, якім чынам беларусы маглі бы ў такіх складаных умовах стварыць сапраўды незалежную, дэмакратычную дзяржаву, і ў той жа час якая роля ў гэтым нялёгкім працэсе адводзіцца нам, украінцам. Тое, што мы будзем дапамагаць нашым братам усімі магчымымі спосабамі - гэта зразумела і так.Такім чынам, што маем, спадары? Маем дыктатуру, якую простымі вынахадамі "на пляц" не зрынуць. Маем катастрафічныя паказчыкі распаўсюджанасці беларускай мовы на тэрыторыі краіны. Маем гэтакую "турму", у якую супраць уласнага жадання патрапілі беларусы.Еўропе, сапраўды кажучы, пляваць, што і як вырашаецца ў Беларусі - у яе і без таго клопатаў шмат. Такім чынам, спадзявацца на падтрымку развітых краін для Беларусі - справа апошняе. Сам жа народ запалоханы вар'ятам Лукашэнком з яго ненармальнымі законамі, якія трымаюць людзей на кароткім ланцужку. Крок у бок - растрэл.Застаецца адно: рэвалюцыя. Пры чым рэвалюцыя гэтая павінна быць спантанай, усенароднай і рашучай - інакш прыдушаць. Падняць такое паўстанне могуць толькі патрыятычныя арганізацыі, якія, дарэчы, дзейнічаюць у Беларусі ці ледзь не як ОУН ва Ўкраіне - таемна, утойліва, паўлегальна.А мы, натуральна, убаку не застанемся. Бо толькі тая нацыя, якая перажыла ўсе жахі быцця "пад Расеяй" можа зразумець той народ, прыгнёт якога "старэйшым братам" працягваецца і сёння. Застаецца толькі чакаць моманту...Багдан Ковальчук, адмыслова для upu.org.ua

Російськомовний націоналізм: куди прямуємо, панове?

Знаєте, шановні читачі, я захоплююсь явищем українського націоналізму. Він є настільки строкатим, неоднозначним, що дає нам величезну духовну поживу; вивчаючи його, ми з вами неоднімнно самовдосконалюємося. Либонь, одним із найцікавіших, так би мовити, його "видів" є "російськомовний націоналізм". Що це, з чим його їдять? Давайте-но разом із вами спробуємо розібратися...

Попри всім відомі стереотипи, на Сході та Півдні України патріоти не перевелися! У зросійщених (так уже історично склалося) регіонах нашої держави цей патріотизм, щоправда, є відмінним од, скажімо, західноукраїнського. Умовно можна поділити "народовський" східнопівденноукраїнський континґент на три типи: україномовні націоналісти, російськомовні псевдопатріоти (які називають себе патріотами, проте в той самий час виступають рішуче проти націоналістичних цінностей) і... російськомовні націоналісти!

Погодьтеся, нам дивнувато чути всім відоме "Слава Україні!" російською мовою. А от, наприклад, у Дніпропетровську це явище звичне. Здебільшого, російськомовні націоналісти - молоді хлопці й дівчата, що вже "всмоктали" в себе українські цінності. В них уже склався націоналістичний світогляд, проте за великим рахунком формування такої людини як справжнього націоналіста не завершено: їм поки що не під силу подолати силу звички розмовляти російською. Це не їхня провина; суспільство просто не дає російськомовним націоналістам перейти на українську.

Наука соціологія дала нам поняття "стадного інстинкту". У даному разі саме він, рідний, спричиняє російськомовність патріотичного населення вищезгаданих регіонів. Завше так усюди: у Львові, наприклад, навіть місцеві "вітренківці" розмовляють... українською.

То як нам - україномовним - ставитися до цього? У жодному разі не слід уважати це мавпуванням поняття націоналізму. Просто люди відчувають себе свідомими українцями, одначе ще просто "не дозріли" до україномовності. Все в них є попереду, відтак їх треба підтримувати. Майбутній цвіт українства, як це не дивно звучить, формується здебільшого саме у російськомовному середовищі...

Богдан КОВАЛЬЧУК, спеціально для upu.org.ua

дегенерати знову влаштовують конопляний марш



п.с. тернопільський Іван Франко буде в шоці.

Хто врятує Україну від знищення?

Зараз вже зрозуміло всім, що якщо в Україні буде ще трохи тривати безвладдя, то Україні прийде кінець. І цей кінець буде гіршим за України часів Мазепи, Грушевського, Бандери. Україна потребує кардинальних реформ, яких нинішня владна «еліта» не збирається робити. Владна верхівка ділить повноваження, рештки державних підприємств, національні багатства, повністю забувши за народ.

Україна потребує змін. А хто їх робитиме? Хто врятує Україну від знищення? Це запитання я ставлю в опитування, яке проводжу на своєму блозі http://tarastokar.blogspot.com/ Запрошую вас взяти участь в опитуванні. Воно проводиться анонімно. Реєстрація не потрібна.

Давайте разом подумаємо над тим, хто врятує Україну від знищення. Голосуємо у блозі, коментуємо нижче під цим повідомленням.

"Могилянка" псується?

Коли внз тільки-но створюється, він обирає собі унікальний напрям роботи, який відрізняв би його від усіх решти, позаяк університетів в Україні просто сила силенна. Упродовж діяльності закладу до такого от плану вносяться корективи: щось змінюється, щось додається, щось відкидається. Це — цілком закономірний процес, відтак більшість вишів тільки виграють од удосконалення програми. Однак не всі. Чи то суспільство, даруйте на слові, тупішим стало, чи то межі у досконалості таки існують, проте ситуація у славнозвісній “Києво-Могилянській академії” чомусь складається не найліпшим чином. Невже “Могилянка” на пси сходить?..

НаУКМА дійсно є закладом унікальним. Вона зібрала у своїх стінах не тільки найкращих викладачів, а й старанних, наполегливих, цікавих і таких безпосередніх студентів. “Могилянка” - це один із небагатьох осередків питомого українства у засиллі русифікованої й корумпованої освіти. Це — дороговказ, який спрямовує талановитих і самовідданих своїх вихованців у керунку до невпинного самовдосконалення, до осягнення глибин мудрості моральних засад українського суспільства, “крізь терни до зірок”. Навчатися тут надзвичайно складно, проте водночас і цікаво, а результат, безперечно, вартий титанічних зусиль: диплом “Києво-Могпилянської академії” шанують і в нас, і за кордоном.

2007-го року було врочисто інавґуровано нового Президента НаУКМА — Сергія Мироновича Квіта, котрий змінив на цій посаді відомого освітянина В'ячеслава Брюховецького. Прихід пана Сергія “до влади” спудеї оцінювали по-різному, проте більшість була переконана, що й надалі курс вишу буде витримано — альма-матер продовжить випускати патріотів своєї держави, цвіт нації, що чинить свої звершення не за допомогою розмірів гаманця своїх батьків, а власними зусиллями.

Але особливості нашого з вами часу, економічний і політичний стан уніс свої, не заплановані ніким із керівництва внз, корективи. По-перше, набір студентів-2008 напевно на відсотків 70 (а то й усі 80) є російськомовним, що для “Могилянки” не типово. По-друге, за умов економічної кризи університет змушений якось виживати, відтак підвищується платня за навчання на контракті. Це неоднімнно спричинить прихід абітурієнтів а-ля “пальци вєєром”, тому “Могилянка” ризикує стати чимось на кшталт зкладу “для мажорів”. А куди там такому континґентові осягнути всі особливості праці в Академії?

Ці дві проблеми створили стіну, що заважає НаУКМА надалі розвиватися. На превеликий жаль, я — представник внутрішньої громадськості цього внз — змушений констатувати, що якість абітурієнтів із кожним роком погіршується. Один із викладачів зауважив, що вже цьогорічні “першаки” поводять себе так, наче їм “хтось зобов'язаний”. “Буває й таке, що дитина просто не ходила на семінари впродовж усього триместру, а потім прибігає і з виглядом пана ситуації заявляє “Ви просто мусите поставити мені бал”. Це ж просто огидно! А дехто навіть хабарі пропонує”, - розповідає викладач.

У цьому немає провини нового Президента, хоч дехто і переконаний у протилежному. Просто як не крути, а молоде покоління виправдовує назву “пивна ґенерація”. Оскільки мають багатих батьків, гадають, що навчатися зовсім не обов'язково, а шанувати традиці альма-матер і поготів.

Боюся навіть уявити, якими будуть “фреші” року наступного. Невже прийдуть російськомовні індеферентні “мажори” і славі “Могилянки” буде покладено край? Якщо це читає майбутній спудей НаУКМА, то я прошу його задуматися над тією відповідальністю, що ляже на його плечі. Тільки він і його однолітки можуть покращити стан справ і залишити наш університет таким, яким він є — некорумпованим, україномовним, високопрофесійним.

Богдан КОВАЛЬЧУК, спеціально для upu.org.ua

Моя пропозиція до нашого жіноцтва

Шановні пані, запрошую Вас взяти активну участь у наповненні розділу "Україночка" на форумі "Україна понад усе!". Цей розділ для жінок, про жінок. Тут існує діалог "жінка-чоловік", "чоловік-жінка". Мода. Рецепти. І все-все найкраще.

Українська символіка - Ружа

  Ружа – квітка богині любові Лади та її доньки – богині весни Лелі.

«Цариця-квітка» є символом доброзичливості та статку,

а червона ружа – символ дівочої краси і чистоти.

Троянда – улюблена квітка українців, її дбайливо вирощували під вікнами домівок і вишивали на сорочках та рушниках, адже ця квітка нагадує Сонце. Навіть у слові ружа (старовинна назва троянди) можна знайти назву Сонця – Ра. А прадавня українська назва крові – руда, тому ружа також символізує вогняну кров.

Візерунки троянд створювалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням. Там, де ружі утворюють систему геометричного візерунку – це не просто квіти, а квіти-зорі, що уособлюють уявлення людини про Всесвіт як про гармонійну систему.

(взято >>тут<<)