В своей предыдущей заметке, помещенной в данное сообщество, я поднимал вопрос о невооруженных войнах и, в частности, о войне информационной. Крупные государства ведут борьбу за умы больших масс людей. К сожалению, наша страна не только отстала в этом вопросе за годы Независимости, но и встретила знаменательный 1991 год с глубоким следом культурных конфликтов и противоречий.

   Так что на мое предложение создать группу информационного противодействия, откликнулось всего три человека. Как я понял, большинство ставило просто "+", что таким образом означает, что многие понимают необходимость подобных действий, цель которых - создать украинский сегмент в русскоязычном интернете, который не только будет защищать русскоязычных украинцев от влияния московской пропаганды, но и будет атаковать устоявшиеся стереотипы и исторические мифы в головах самих россиян.

   Многие считают и считают ошибочно, что плохие отношения с Россией - это следствие существующей там авторитарной власти. Подобные люди думают, что бороться против московской пропаганды на территории самой России - невозможно и лишено смысла, поскольку единственная причина всей агрессии, текущей от нашего северного соседа - это Путин и его авторитарный режим. Что ж, если вы настолько уверены в этом, посмотрите какое-либо интервью с российским оппозиционером. Когда дело касается Украины зачастую все благожелательство заканчивается на призывах к вечной братской дружбе, основанной на ряде крепко вбитых в голову исторических мифов. Спросите об УПА, УСС(Українські Січові Стрільці), Петлюре, Мазепе у любого российского политика вне зависимости от его места около кормушки и политической окраски - ответ будет почти одинаков.

   Также некоторые считают, что плохие отношения с Россией - это не столь важно и... снова ошибаются. Европа, пляшущая под газовую дудку с краниками - яркий тому пример. Не надейтесь - Россия не рассосется, а Украина без четкой, твердой и в тоже время миролюбивой внешней политики не состоится. Путин уйдет? К нему на смену придет по-настоящему болеющий за свою страну жесткий лидер? Тем хуже для нас. Все денежные потоки, направленные на культурно-информационную войну перестанут раскрадаться, все присланные в Центры Российской культуры в Украине детки МИДовских чиновников, получающих зарплату и не показывающиеся на работе, будут уволены. Литературные конкурсы, исторические выставки, гранты, отдых для школьников - все это заработает и через каких-то 50 лет, а для истории это маленький срок, мы потеряем то, ради чего отдали свои жизни сотни тысяч украинских патриотов.
 
   В том числе и воевавшие в УПА. Я думаю все знают, какой это камень преткновения - Українська Повстанська Армія, причем, что самое грустное, в Украине тоже. НЕ РАССОСЕТСЯ (это для тех, кто по-прежнему считает, что от него лично ничего не зависит) В нашей стране есть вполне определенный набор проблем, которые не решаются, поскольку политики на них спекулируют - им не выгодно их решать, а народ занят своими вполне житейскими вопросами. Хочу, однако, напомнить одну цитату: "Народ, который между свободой и колбасой, выбирает колбасу, не получает ни того, ни другого"

   Одна девочка, из тех, которые откликнулись на мое вполне конкретное предложение, мне написала: "Скажеш, коли почнеться якийсь рух"
Что ж, вот мой отчет - пока я один. Пишу приключенческую книгу об УПА на русском языке. Она не историческая, рассчитана на массового читателя. Цель - опровержение стереотипов и привлечение интереса к данной тематике у людей, далеких от истории.
Первую главу можно прочитать тут(неотредактированное) и тут : http://blog.i.ua/user/2985158/774587/ - окончательная версия первой главы.
Жду отзывов.

                           



© Mike911

Все, как я думаю, знают высказывание Наполеона: "Народ, который не будет кормить свою армию - будет кормить чужую"

Сейчас уже 21 век и кое-что изменилось. Не так, как декларируется в Европе и Америке, когда там начинают перечислять достижения, которые относятся скорее не ко всему миру - а к их собственному уровню жизни.
Но... изменения есть.

Теперь актуальнее иная фраза: "Народ, который не производит свою продукцию, потребляет чужую"

Введите в гугле фразу: "УПА танки" - что вы найдете?

Историю про то, как украинские бойцы захватывали у немцев легкие танки? Может, вы найдете мемуары, в которых рассказывают о том, как использовался танк во время боев с венгерскими войсками? Или различные полумифические истории про захваченный УПА Т-35?
Нет! Вы найдете довольно таки пропагандистскую новость, про то, как в годовщину создания УПА некто "нехороший" поджег Т-34 бутылкой с зажигательной смесью.

При попытке найти форму Синежупанников и Серожупанников - нахожу кадры из "Белой гвардии"

Тот факт, что в России научились варить вкусное пиво (я, правда, все равно пью чешское, немецкое или бельгийское) пережить можно. Спички из Беларуси? Тапочки из Китая? Это все не столь важно.

Важно то, что мы проигрываем войну информационную. Даже на некоторых украинских интернет ресурсах. Нам приходится сражаться(ведь это война) у себя на територии.

Недавно, после того, как на одном российском историческом форуме я получил перманентный бан по IP (правда, я все равно TOR использовал, так что это не столь трагично) за тему : "Чтобы произошло, если бы немцы признали независимость Украины?"
Тему я запостил в раздел Альтернативная история, где спокойно жило и живет обсуждение: "Что бы было, если немцы сдали Берлин американцам?"

Так вот, после этого у меня появилась мысль, что информационную войну нужно переносить на чужую територию. Дело не в том, что нам поверят с первого раза, не в том, что мы сможем строчить шедевры и не в том, что будем получать "плюсики" Одни и те же мысли, одни и те же статьи - вот, что такое Интернет!
 
Искать, писать, постить, разрушать исторические стереотипы на российских сайтах.

Повторенье - мать ученья. Вера - от слышанья. Пусть они защищают свои ресурсы от нашей пропаганды, а не мы будем отбиваться от ихней!

Предлагаю всем желающим, моим друзьям, согласным со мной организовать группу противодействия.

Ее суть и методы работы - в личке. Организация на добровольных началах.
                           



© Mike911

Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Дежпідприємство "Центр державного земельного кадастру" за результатами тендеру 7 липня уклало угоду з ТОВ "Інвестеко" на виготовлення пластмасових межових знаків, призначені для закріплення меж земельних ділянок в натурі.

Всього має бути виготовлено 50 мільйонів знаків на суму 4,9 мільярда гривень.

Про це повідомляється в "Віснику державних закупівель", передають "Наші гроші".

Вартість одного межового знаку склала 98 гривень.

Згідно з технічним завданням, межовий знак довжиною 713 мм і діаметром верхньої основи 60 мм, складається з чотирьох деталей: металевої марки діаметром  50 мм  та   товщиною 1 мм, а також полімерних  деталей - закладного дюбеля, фіксуючого стержня червоного кольору і установочного стовпчика.

Конструкція межових знаків повинна дозволяти їх встановлення на поверхні з ґрунтовим покривом без застосування спеціальної техніки або устаткування.

Межові знаки будуть поставлятись до регіональних філій ДП "Центр державного земельного кадастру" на протязі 2011-2015 років.

Верховна рада прийняла законопроект про забезпечення прав власників земельних ділянок, переданих в оренду для сільськогосподарських потреб.

Законопроект передбачає заборону використання ділянок до встановлення його кордонів на місцевості, що має проводитись з використанням межових знаків.

"Землекористувачі не будуть самі купувати межові знаки - їх будуть централізовано постачати в регіональні філії Центру ГЗК, які будуть розподіляти знаки між ліцензованими землевпорядними організаціями згідно їх заявок. І вже ці організації будуть безпосередньо встановлювати межові знаки. Вони будуть встановлюватись лише після внесення в базу всієї належної інформації", - повідомляв голова "Центру державного земельного кадастру" Олександр Філатов.

За його даними, зараз існує понад 20 мільйонів земельних ділянок, з них в базу внесено лише 10 мільйонів.

http://www.epravda.com.ua/news/2011/07/15/291968/

Для отримання інсуліну кожному хворому щоразу треба пройти через пекло, - стверджує помічник-консультант народного депутата України Олеся Донія, активіст ВГО Альянс «Майдан» Тарас Токар.

У вівторок, 12 липня, Тарас Токар перебуваючи в одній поліклінік Полтави став свідком жахливої ситуації. До одного з лікарів була велика черга пацієнтів. Через цю чергу намагався прорватися чоловік, щоб пройти позачергово для отримання рецепту на інсулін. Одна жіночка намагалася перешкодити цьому хворому потрапити до лікаря, бо якраз підходила її черга. Цього чоловіка охопила паніка. Він почав кричати і просити жіночку пропустити його, бо виявляється отримання рецепту на інсулін замало, щоб отримати сам інсулін.

Зі слів хворого, на отриманий рецепт треба поставити… п’ять печаток різних лікарів на чолі з завідуючим поліклінікою. А для цього, звісно, треба особисто обійти всіх цих п’ять лікарів. І так щоразу.

Тарас Токар не повірив цьому хворому, думаючи, що той перебільшує, щоб обійти чергу на прийом до лікаря. Але активіст «Майдану» вирішив перевірити цю інформацію, підійшовши у цій же поліклініці до знайомого лікаря. Лікар підтвердив все те, що казав той чоловік, і пояснив, що не так давно вийшов наказ Міністерства охорони здоров’я, в якому зроблені ці нововведення «з метою підвищення контролю» за обігом інсуліну. До виходу цього наказу було достатньо одного рецепту з печаткою того лікаря, який виписує цей рецепт.

Т.Токар має намір звернутися до групи народних депутатів України з пропозицією розібратися з такими «нововведеннями» Міністерства охорони здоров’я і ввести в них корективи, щоб полегшити хворим процедуру отримання рецептів.

"Майдан".

Майже 20 років відновленої української незалежності наочно доводять, що проблеми України підсилюються небажанням значної частини населення Сходу і Півдня ідентифікувати себе з українською нацією. І це не лише очевидні регіональні відмінності чи тільки насаджений штучно за «совітів» радянський менталітет частини громадян України. Неприйняття української національної ідентичності є значно складнішим і більш вкоріненим питанням, ніж мовний поділ між Сходом та Заходом і Центром української держави.
За століття російської і радянської колонізації України «братам» із півночі вдалося понівечити ментальність частини українського народу і, провівши антиселекцію, виховати підконтрольного будь-якій владі малороса, який своє особисте фізіологічне виживання та відносний матеріальний добробут ставить куди вище, аніж історичну долю свого народу і самої України. Власне, це є ніщо інше, як концтабірна ментальність, за якої понівечена духом людина прагне прожити ще один день, не дуже задумуючись над тим, що наступних днів у неї може і не бути взагалі.

Акцентування на розломах регіональної відмінності українського населення супротивниками української державності покликане закріпити в українців стійке сприйняття розмитої національної ідентифікації, яке заважає українцям об’єднатися і відчути себе єдиною нацією.

Нинішня явна криза української національної ідентичності викликана не лише тим, що процеси російської асиміляції в Україні так і не вдалося зупинити, а й тим, що це і криза переходу від підімперської соціальної моделі до національної.

Дивіденди від відмови від самих себе

Розмита національна ідентичність найчастіше спостерігається серед міських українців, які часто вже в кількох поколіннях втратили не лише мову своїх предків, а і зв’язок зі своїм народом. Такі люди, або їхні предки, коли радянська влада ставила їх перед суворим вибором – або вибирай статок і успішне просування по кар’єрній драбині, або ж свободу і приналежність до своєї нації – вибирали несвободу і статок.

А перед їхніми дітьми і внуками подібне питання вже не поставало загалом. Чужинська російська мова вже стала для них органічно рідною, а окупаційна влада СРСР сприймалася як своя.

Тому було б дивно думати, що ця пояничарена частина українського населення, яка ж до того колись мала численні дивіденди від відмови від самих себе, з радістю буде навертатися до свого українського коріння. Їй взагалі абсолютно чужорідні такі поняття, як зв’язок зі своїм народом, зв’язок зі своїми українськими предками і вкоріненість на своїй Батьківщині. Безнаціоналізація їхньої свідомості дуже повільно здатна зазнавати будь-яких змін у бік українськості, а світосприйняття переорієнтації.

Такі позанаціональні індивідууми, не відчуваючи себе органічною частиною свого народу, свідомо блокують позитивні зміни дезросійщення в Україні та перехід її на рейки зовсім іншої історичної ролі. Очевидно, що за два останні десятиліття не вдалося змінити свідомість пояничарених українців, які взагалі дуже неохоче сприймають саму незалежність української держави, але при цьому не хочуть навіть для себе визнати, що в Росії вони також не можуть прижитися, адже ментально вони опинилися фактично на міждоріжжі між двома народами та культурами, і що в сучасному російському житті вони будуть просто зайвими.

Нав’язана альтернатива

Міський українець великою мірою є русифікованим українцем, продуктом імперської політики царської Росії, СРСР, а також неоімперської політики сучасної Росії. Історично склалося так, що у більшості випадків модернізаційна розвиненість українців досягалася за рахунок русифікації. І проблемою сучасних міських українців є те, що вони в силу сформованих історичних несприятливих обставин були поставлені перед альтернативою: інтегруватися у зросійщене українське суспільство або ж опинитися добровільно на його маргінесах.

Домінування російської мови в пресі, на телебаченні, радіо, в книговиданні і навіть у побуті створює таку парадоксальну ситуацію, за якої сучасний міський українець під пресингом штучно нав’язаних із Росії обставин має вибирати для себе: або ідентичність, а це українська мова і українська культура, або розвиток – російська мова і культура.

Звідси виникає феномен міського українця: нечіткий внутрішній кордон між українцями і росіянами. І якщо порівняти ситуацію з корінним населенням і росіянами, заселеними на чужоетнічні території в часи СРСР, то можна побачити, що кордон між корінною нацією і росіянами в колишніх радянських республіках чітко виражений.

В українського народу залишається при цьому лише два шляхи: повністю асимілюватися і перетворитися на росіян або ж відкинути всі нав’язані йому ззовні застереження і стати українською політичною нацією. Коли етнічне ядро української нації натуралізує і коренізує все суспільство, що складається з багатьох інших етносів і створює одне єдине ціле – це і є політична нація. Цим шляхом повинна піти і Україна.

Український етнос має залучити всі етноси в Україні і створити модерну націю. Можна пригадати, що один із найбільш русифікованих прибалтійських народів, латиші, зараз почали успішно натуралізувати росіян. Й очевидно, що в національній державі це повинно бути нормою.

А розпочати цей непростий і подекуди і болючий процес дерусифікації та укоріненості необхідно з того, щоб для отримання українського громадянства обов’язково необхідно було володіти українською державною мовою і знати історію української держави. Якби це питання постало ще в 1991 році, в час відновлення української державності, то, можливо, розвиток України пішов би зовсім іншим шляхом.

Прийняття історичного досвіду

Але національна ідентичність – це не лише українська мова. Це прийняття певного історичного досвіду, коли українець усвідомлено говорить, що його поети – це Тарас Шевченко і Василь Стус, гетьмани – Іван Мазепа і Пилип Орлик, герої – бійці УПА і дружинники київського князя Святослава. Головне зараз, щоб не дати перервати українську традицію. Думаю, що більшість українських громадян не влаштовуватиме, щоб через п’ятдесят, сто чи двісті років на українських теренах жило населення, яке випало з української традиції і для якого Україна перетворилася б не більше, аніж на якусь територіальну абстракцію.

Щоб цього не сталося, українцям необхідно нарешті провести своє остаточне цивілізаційне самовизначення, оскільки продовження в часі ментальної роздвоєності частини її громадян означатиме в підсумку не що інше, як перемогу російської асиміляції над українським національним духом.

Завадити цьому може лише консолідація українців навколо ідеї побудови в Україні «українського світу», який стане не лише альтернативою «русскому миру», що його нині силою Москва і російська церква нав’язують українцям, а й єдино можливим варіантом утвердження історичної долі української нації.

Віктор Каспрук

<iframe src="http://vkontakte.ru/video_ext.php?oid=74865409&id=160558236&hash=7647026771f9a4fe&hd=1" width="607" height="360" frameborder="0"></iframe>