Про співтовариство

Співтовариство має на меті подавати матеріали з важливими знаннями для думаючих людей. Все має бути українською мовою за рідкісними винятками цитування в оригіналі.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Знання є сила

Богдан Бо

Богдан Бо

Про мову українську розмова давня

Анатолій Загнітко: "Бути поза політикою в сучасному світі складно"

Співрозмовник DT.UA — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України.

 Він уже рік живе в Києві. Не запитала, чи мріяв бути киянином у студентські роки, після служби у війську або тоді, коли вперше і назавше вирішив для себе: наука — то його. 

Рік у столиці — не з власної волі. Так сталося. Бо — війна. Рідний Донецьк покинув в один день — після 42 років життя там. Він не жаліється, не нарікає, бо "іншим іще важче"…

Мій співрозмовник — доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент НАН України Анатолій Загнітко. До вересня 2014 року — завідувач кафедри української мови і прикладної лінгвістики, декан філологічного факультету Донецького національного університету, нині — завідувач відділу інформатики Українського мовно-інформаційного фонду НАН України. 

— Анатолію Панасовичу, минув рік відтоді, як ви були змушені виїхати з Донецька…

— У Київ ми з дружиною приїхали в липні 2014 року, після того як на трасі була спроба вилучити мене з активного життя. Дивом цього не сталося: почався обстріл, снаряди розривалися поблизу, і ті, хто намагався мене "прибрати", розбіглися... Після того до Донецька ми вже не поверталися, хоча постійно згадуємо його. 

— Поїхали "з порожніми руками"?

— Так. Найбільше шкода, що в Донецьку залишилася моя книгозбірня. Не така вже й велика — трохи більше 12 тисяч томів, але її оригінальний лінгвістичний складник — близько трьох тисяч томів. Більшість із тих книжок існують лише в одному примірнику на Донеччині. Я збирав їх починаючи із 1967–1968 років і до сьогодні. 

Прикро усвідомлювати: найближчим часом, очевидно, мені не вдасться повернути книгозбірню ані в повному обсязі, ані навіть окрему її частину. 

До півтори тисячі книжок, які активно використовував у науково-пошуковому й навчально-дослідному процесах, я зберігав в університеті. Мабуть, ви чули, що всі книжки, які залишися в університетських приміщеннях, у насильницький спосіб кваліфіковано як відчужена власність, тобто тепер вони належать університету... 

— До сьогодні можна чути нарікання на бездіяльність Академії наук у питанні вивезення унікального обладнання з академічних установ Донецька наприкінці травня минулого року. Чи реально було тоді це зробити?

— Коли всі ці події починалися, ми дивилися на них, як на бездарно підготовлений спектакль. Доки… не з'явилася зброя. Дивилися на тих людей у центрі міста і розуміли, що більшість з них не є жителями Донецька: автобуси курсували через кордон як хотіли… 

Ми не знали, хто є постановником цього спектаклю, режисером вуличного псевдодійства. Трохи насторожувало, що правоохоронні органи зовсім не реагували. Навпаки, захищали мітингувальників, які активно виступали проти Української держави. Є люди, з якими можна попрацювати, і багато речей відкриється… Напевно, тому так активно нищаться всі архіви, аби правда не стала доступною широкому загалу. 

Коли група студентів у грудні 
2013-го захотіла зорганізувати мітинг (із жовтня я був в.о. декана філологічного факультету), їх іще на підходах до площі Леніна побили. У побитті брали участь міліціонери. Уже тоді я прогнозував, що ситуація за хвилину може вийти з-під контролю.

Навесні, коли події вже набрали трохи інших обертів, у мене було враження, що сценарій "пішов не в лад", а центральна влада не до кінця розуміла масштаб загрози. І коли почалися розмови про автономію, я утвердився в розумінні, що відбувається вирішення місцевої проблеми під чиїмось політичним прикриттям. У травні (за 3–4 дні до того, як відбувся "експорт" зі Слов'янська до нас) у мене була розмова в університеті з активними колегами, з керівництвом закладу про те, що потрібно готуватися до часу Х, аби вивезти обладнання. Ішлося не про хімічні чи біологічні лабораторії, під які потрібні величезні території, ішлося про вивезення серверів, технічного обладнання тощо. У нас була можливість розташуватися або на території нашого Маріупольського центру, або Костянтинівського, або у Волновасі. Гадаю, якби ми тоді це зробили, то багато чого технічно можна було б вирішити набагато простіше. Хоча, очевидно, з'явилося б багато інших проблем… 

— Як це сприйняли колеги?

— Сказали, що я панікую, песимістично дивлюся на ситуацію…

Думаю, на той час і МОН, і навіть наше найвище державне керівництво не припускало такого розвитку подій. Не було довгострокового і перспективного плану динаміки ситуації. Напевне, був оптимізм щодо активізації населення у приборканні сепаратизму. 

Тому в травні не були готові давати команду вивезти наукове обладнання. Очевидно, це могло створити якісь небажані на той час психологічні настрої. 

— Є відчуття, що недопрацювали в чомусь?

— Мабуть, не все зробили, що могли… Йдеться про запобігання цій ситуації, про недопущення її взагалі. 

Не кажу, що ми нічого не робили… Але не відбулося діалогу: інтелігенція—правоохоронці—адміністрація. На кожному із цих рівнів були люди, котрі на ситуацію дивилися так само, як і ми, і не хотіли того, що трапилося. Потім, коли "ці" засіли в адміністрації, достатньо було б роти — однієї! — навіть не "Альфи", щоб їх усіх звідти викинути. 

Коли на мітинг проти сепаратизму вийшло досить багато, як на той час, людей — понад п'ять тисяч! — і їх почали нещадно бити під захистом правоохоронців спеціалізовані підрозділи, вже було зрозуміло, що йде біда. За всіма ознаками ситуація зовсім почала виходити з-під контролю так званої місцевої влади. 

Іще штрих… Один з останніх: бойовики приїхали в університетський автопарк і забрали весь транспорт. До речі, вони знали і про кількість автомобілів, тракторів, і про їхній технічний стан. Не треба бути аж таким стратегом, щоб оцінити ситуацію, коли в університетські гуртожитки починають селити озброєних людей… 

— Українська мова і Донбас. Ми й досі пробуємо аналізувати цей зв'язок, точніше, намагання його розірвати за всяку ціну (яка виявилася занадто високою). Кандидати в депутати всіх рівнів, ідучи на вибори, маніпулювали статусом російської мови як державної. На перших збіговиськах донецьких антимайданів у 2013-му фігурували ці самі гасла. Ви ж не казатимете, що так "історично склалося"?..

— Про "історично склалося" я написав дуже багато. За переписами населення легко побачити, що до середини 20-х років минулого століття (навіть до того знаменитого перепису, результати якого зникли), до освоєння промислового вуглевидобування як такого українці становили абсолютну більшість на теренах Донеччини. В обласному архіві вдалося знайти матеріали, з яких видно, як змінювалося кількісне співвідношення населення. До речі, нам радили про це не писати і навіть не згадувати… 

Тоді постійно повторювали, що на Донеччині живуть 126 національностей. Такої кількості національностей ніколи не було ні на Донеччині, ні в Україні загалом. Є представники національностей, народностей, етнічних меншин. Можна говорити про такі національності, як українська, російська, румейська чи греко-урумська (греко-татарська), частково німецька, польська і єврейська. Бо всі вони до активного впровадження політики уніфікації на теренах Донеччини мали власні національні школи, створювали власні періодичні видання, активними були їхні культурні громади. 

До національно-мовної уніфікації в 30-х роках ХХ століття були грецькомовний технікум у Маріуполі, грецькомовна друкарня, грецькомовні школи, єврейський технікум і єврейська школа, німецькомовний технікум і німецькомовна школа. Польська громада мала і свою газету. Згодом усе було зліквідовано, а шрифти деяких друкарень вивезено в Азовське море й затоплено. Це справді були національні меншини. Не кажучи вже про релігійні громади, де послуговувалися мовами цих меншин. 

Українство дуже посилилося завдяки тому невеликому відсотку українців, яких у результаті операції "Вісла" було "вмонтовано" в Донеччину. Більшість із того покоління закінчила українські школи. Навіть у Донецьку українські школи становили 30–35%. 

Абсолютний наступ відбувся після ухвалення так званого закону про вибір мови навчання і добровільне навчання національною мовою у 50-х роках. Катастрофічного удару це завдало білоруській та українській мовам. Навіть у Жмеринці більшість шкіл стали російськомовними… Достатньо було, аби п'ятеро батьків з класу ініціювали переведення навчання на російську мову. Якщо більшість класів були російські, то й школа автоматично ставала російськомовною. 

Згодом утворилися цілі анклави поколінь, які не вивчали української мови. 1970 року в Донецьку закрилася остання українська школа. Попереднє покоління не тільки володіло українською мовою, а й навчалося, жило і думало нею. Наступне вже користувалося російською. В Донецьку і прилеглих до нього районах зникли геть усі українські школи. 

У 90-х роках ми створили ініціативну групу, щоб відкрити україномовну школу — №65 у Донецьку. Це окрема історія про те, якої наруги довелося витримати, і як урешті-решт було виділено приміщення для навчання… 

— Наступні українські школи з'являлися швидше?

— Інтервали були дуже великі, не в один рік. Школи з'являлися не так просто, доводилося постійно боротися з численними перепонами. Зазвичай оперували кількістю українськомовних шкіл, а не українськомовних учнів. Бо ці школи були не в густонаселених кварталах і не у промислових містах. Це при тому, що в самій Донецькій області навіть за останнім переписом українці становлять абсолютну більшість. Програма відновлення українських шкіл почала розгортатися тоді, коли міністром освіти був Василь Кремень. 

Нещодавно колега, якому трохи більше 30 років, почав мене переконувати: але ж влада не противилася відкриттю українськомовних шкіл. Так, справді: центральна влада — ні. А от місцева… 

— Ви особисто відчували на собі тиск чи зневагу з боку оточення, коли розмовляли українською?

— У своїй більшості населення досить добре ставилося до української мови. Я кажу про Донецьк. Про села й селища годі й говорити. Є ж цілі автохтонні анклави, наприклад Новосілківський або Мар'їнський, Слов'янський або Олександрівський райони. 

Але були різні випадки. 15 років поспіль на Донецькому обласному радіо я вів щотижневу передачу "Мово рідна, слово рідне…". Листи надходили різні... Писали навіть, що на мене треба накинути зашморг і відвести "куди треба". 

Часто називали "бандерою" — щоправда, без відчутної агресії. Симпатії не проявляли. Часто можна було почути іронічно-зверхнє — "ми йому пробачаємо, бо він націоналіст". 

Але бувало й таке, що людина на пошті, до якої звертався українською мовою, намагалася розмовляти з тобою також українською. 

Переді мною — яскравий епізод, пов'язаний з учителькою мого старшого сина в початковій школі, — Вірою Платоновою. Коли постало питання вивчення української мови, більшість батьків сказали, що не хочуть, аби їхні діти її вивчали. Педагог, сибірячка з Іркутська, на це відповіла: "Я вас розумію. Але це може бути деінде, але не в моєму класі". Її авторитет як учителя був дуже високий — усі хотіли потрапити саме до неї. Діти, які прийшли до Платонової, до самого закінчення школи не просили звільнити їх від вивчення української мови. Це показник того, як можна формувати добре ставлення до рідної мови, будучи представником іншої національності. 

Я й інші приклади бачив. Коли виходець з околиці Донецька, де ви не почуєте російської мови і де панує щось на кшталт суржику зі слабким елементом російської, агресивно вимагав звільнення від української мови. Це дивувало. Зречення свого — це найстрашніше. Доки не навчимося себе поважати, доти й інші нас не поважатимуть. 

— Чи правда, що бажання звільнитися від української в Донбасі жевріло завжди і тільки й чекало на сірник, який і підпалили в 2014-му?.. 

— Ми проводили власне анкетування в різних аудиторіях: гірників, металургів, студентів, школярів, ліцеїстів. Намагалися з'ясувати, наскільки дражливою є для них проблема мови? Це була 15-та, 12-та позиція. Для старшого покоління —10-та, інколи 8-ма. Але ніколи вона не була на першому, другому чи третьому місці. Для молодшого покоління — випускників шкіл, першокурсників, випускників університету — мовне питання взагалі не стояло. Вони якраз сприймали українську як пріоритетну, бо не мислили себе поза українською державністю, українським простором. 

Думка про пріоритет російської мови активно впроваджувалася в уми регіону приблизно з другої половини 90-х років — мовляв, якщо немає другої державної мови, то ви ніби вторинні в цій державі. Робилося це майстерно, особливо двома партіями: Комуністичною і Партією регіонів. Уже на початку XXI століття це набуло, я би сказав, агресивного характеру, буквально наступали на горло: "Ми повинні бути такими, бо ми особливі". 

У цей час на офіційному рівні започатковуються Пушкінські свята. Шевченківські свята місцева влада інтерпретувала як щось неформалізоване, що має ініціюватися й організовуватися якимись громадськими структурами. А на проведення пушкінських виділяла чималі кошти — 2,5 млн грн в 2012–2013 роках. 

Хтось каже, що ситуація зі статусом української мови в Донбасі вибухнула від запаленого сірника… Скажу чесно: все було спровоковано. Пригадую мітинг, коли ухвалювали "знаменитий" Закон "Про засади державної мовної політики" (2012). У ньому брали участь, на жаль, учителі української мови і літератури, котрих звозили з усієї Донеччини. Перед облдержадміністрацією зібрали близько тисячі осіб з відповідними гаслами. Вони вважали, що нічого крамольного не роблять, просто не можуть відмовитися. Так відбувалося посилення компонента російської мови у самоідентифікації особистості. Головною цінністю, що нав'язувалася з другої половини 90-х, було: Донбас — це щось особливе, унікальне, Донбас дає Україні все... 

Тому ідея про другу мову лягла на "вдячний" ґрунт: ви нам — українську, а ми вам — російську. Це було цінністю 15, можливо, 20% населення. Але не абсолютної більшості. Та, на жаль, як сказав голова нинішньої військово-цивільної адміністрації, абсолютно проукраїнської влади на Донеччині дуже мало. Саме регіональної влади. 

— Як ви вважаєте, чи повинні українські вчені вести діалог з російськими науковцями? Чи все-таки наука залишається поза політикою? 

— Як на мене, контакти з російськими науковцями можна підтримувати і, мабуть, треба розвивати. Усе залежить від того, наскільки це відповідає державним національним запитам і наскільки це актуально. Я в жодному разі не вважаю, що ці зв'язки треба зовсім розірвати. 

Скажімо, якщо російський колега, якого я поважаю, у відповідь на мій лист пише, що "ви продалися американцям" тощо, то я можу застосувати дві моделі поведінки. Перша — повністю припинити спілкування. Тоді кожен залишиться при своїй думці. Друга — якщо, розриваючи контакти, я втрачу для національної науки вагомі й актуальні речі, чим порушу певні традиції, я можу сказати так: "Ми залишаємося кожен при своїй думці". А вже після цього ненав'язливо продовжуватиму інформувати колегу про реальний стан речей, і в результаті він зможе зрозуміти більше, ніж якби я активно його переконував. Так трапилося з багатьма моїми російськими колегами, які сьогодні підтримують мене, але, на жаль, не виступають там активно "проти"… 

Ми вже не працюємо над спільними проектами. Але я вдячний, що вони надсилають свої публікації, і я маю можливість ознайомитися з ними. Деякі колеги, зокрема з Московського університету, в нещодавньому листі просили пробачення за те, що писали мені й у чому були на той час справді переконані. Це теж показник. Важливо те, що чимало колег зацікавляться українськими науковими студіями, аналізують їх. 

Мене запрошували на кілька конгресів у Росії, на два симпозіуми, але я не поїхав. Це моя принципова позиція. Я — за контакти, але потрапити в середовище, яке тебе агресивно не сприймає на власній території, — не певен, що сьогодні це необхідно… 

Це ж стосується і білоруських колег. Не так усе просто і в спілкуванні з ними. Не треба видавати бажане за дійсне, я реаліст і реально оцінюю ситуацію. 

— Тобто ви не можете сказати, що наука — поза політикою? Все залежить від конкретних дій і подій?

— Є політика гуманітарного спрямування, як-от історія, література, культура… Багато політиків сперечаються щодо того, як будується національна держава і на чому тримається — тільки на військово-промисловому комплексі, а все інше додається? Чи все-таки національно-культурне середовище є первинним, а ВПК захищає усталені національно-культурні надбання, цю спільноту, яка в колі цивілізованих народів вважає себе самодостатньою і рівною поміж рівних? 

На жаль, так склалося ще з радянських часів, що історію постійно переписували відповідно до "поставленої мети". Це й сьогодні бачимо в наших сусідів, які легко змінюють цінності, історію, переставляють наголоси у прийнятті нашими пращурами християнства… Київ був, є і буде мрією Російської імперії, бо звідси почалося те, що було найпотужнішою державою східного слов'янства, — Русь. У цьому сенсі історія не може бути написана поза політикою. Коли історик каже, що він поза політикою, треба пильно почитати те, що він пише і як розставляє акценти. Бо бути поза політикою в сучасному світі дуже складно.

Щодо оборонного ВПК, різноманітних військових і комп'ютерних технологій — сказати, що вони поза політикою?.. Ми всі бачимо віртуальний простір і розуміємо, якою є присутність українського сегмента в ньому. Хто з нас, тих, що живуть в Україні, не хоче, щоб віртуальний простір читався через нас? Тож чи можна сказати, що ця наука є поза державою, поза національним надбанням? Це та стратегія, яка нині живить державу, а завтра стримуватиме будь-якого агресора. Звичайно, атом літає поза політикою, але служить політиці… 

— Коли виїжджали з Донецька, який вибір у вас був?

— Не було жодних пропозицій — була лише дружня підтримка зі Львова. Але, на жаль, виникли проблеми з житлом, іншими речами, тому не змогли її прийняти. У Києві я звернувся до академіка Володимира Широкова. Я надзвичайно вдячний Національній академії наук України і Б.Патону за можливість мене працевлаштувати. Уже згодом зателефонував ректор Донецького університету і повідомив, що їх евакуйовано у Вінницю, тому чекають на мене. Але ні правила етики, ні правила академічної спільноти не дозволяли мені прийняти цю пропозицію. У Вінниці я маю аспірантів, докторантів, керую науково-дослідною темою, беру активну участь у тих питаннях, які здатен вирішити. Душею я завжди з рідним університетом, який мені дорогий.

— Усяка війна колись закінчується. Які, на ваш погляд, повинні бути перші кроки щодо розвитку мови після війни?

— Пріоритетними завданнями є, по-перше, створення змістовної програми, наприклад, "Український духовний світ", яка б передбачала активний діалог усіх земель Української держави у науковому, культурному та інших вимірах; міжуніверситетський обмін студентами й міжуніверситетські майстер-класи; загальнонаціональні фестивалі студентської науки та багато іншого. 

По-друге — визначення напрямів активізації присутності української мови у віртуальному просторі, що має повноцінно наповнитися національно-державною стратегією. Це дасть змогу належно відповідати на майбутні виклики захисту кіберпростору. 

По-третє — напрацювання Цілісної програми розвитку державної мови в усіх сферах українського суспільства на наступні 10 років. 

По-четверте — визначення стратегічних перспектив української мови в масмедійному просторі держави… 

https://dt.ua/personalities/anatoliy-zagnitko-buti-poza-politikoyu-v-suchasnomu-sviti-skladno-_.html

1

Богдан Бо

Богдан Бо

Как политики и олигархи грабят Украину



Как политики и олигархи грабят Украину - Владимир Шульмейстер krym
18 147 переглядів

KRYM - критичне мислення - КРИМ
Прем’єра була 5 черв. 2019 р.

Украинская элита рассматривает страну как дойную корову. Если это утверждение кажется вам преувеличением, послушайте Владимира Шульмейстера - опытного бизнесмена, который на волне патриотического энтузиазма в конце 2014 года пошел работать первым заместителем министра инфраструктуры в правительстве Арсения Яценюка. То, что он узнал благодаря новой работе, поражает. Только из железнодорожной монополии чиновники, политики и связанные с властью бизнесмены «вынимают» по два миллиарда долларов в год. Из этого интервью вы также узнаете:
- Как устроена система содержания чиновников олигархами;
- Кто присутствует и кто отсутствует за столом, за которым олигархи делят государственное добро;
- Почему быстрая приватизация - единственный способ отогнать паразитов от кормушки;
- Сколько воруют на предприятиях Министерства инфраструктуры;
- Когда у Зеленского закончится кредит доверия.

Смотрите премьерные ролики на канале krym - https://www.youtube.com/channel/UCHqP..
Присоединяйтесь к критическому мышлению в соц.сетях: https://www.facebook.com/krym.tv

1

Богдан Бо

Богдан Бо

Вже є Зе на же

Sichkar Vadim
10 червня 2019
Тим, кому за Зє

А вовки спокійно чекали обік отари, 
поки вівці замiсть досвіченої сторожової вівчарки
демократично оберуть собі 'весьолава пудієлька'
(китайська передвиборча мудрість перед вторгненням орди Чинґізхана)*

Поновив свій акаунт на ФБ, почав відновлювати старі звязки. Одразу попередив - хто за Зе щоб мирно собі йшли лісом і в друзі не набивалися - бо можу в'*бати, накипіло. Виявилося, багато не в темі. Тому цей пост.
Дорогі друзі і всі хто читає. Доводжу до вашого відому, хто не знав і щоб були у темі - РФ веде війну проти України. Ця війна називається гібридна. Тобто це не зовсім класична війна з використанням хімічної зброї, ракетних обстрілів населених пунктів та касетних бомб, хоча дещо з цього арсеналу відважні руSSичі вже на Донетчині застосували. Ще не така, як РФ вже веде у Сирії. Як на мій хлопський розум, вiйськова компонента цієї війни десь 10-20%. Решта - це війна проти України політична, економічна, ідеологічна тощо. Мета цієї війни - не погратися у вiйнушку, а знищити Україну як державу, як таку, як поняття. Те чого досі не вдалося зробити геноцидом, голодоморами, репреcіями, гулагом і іншими нашим браттям-по-розуму із-за поребрика. Якщо хтось на цьому місці почне заперечувати і доводити протилежне, то повертайтеся до першого речення і далі не читайте. Не допоможе.

Нагадаю вам, що у 2008-y році #ацапо-танки зупинилися за годину маршy від Тбілісі. Причина - дзвінок "лічна таварішчу Путіну" від тодішнього президента Франції (інша версія - Буша). Зміст розмови невідомий, але танки вернулись на 'істoрическу родiну'. Для тих хто не в темі - це коли Грузія напала на Росію. А то того Грузія нападала на Росію в Абхазії y 1992-y, а ще Чечня двічі нападала на Росію (y 1993-y i 1999-y), і ще за моєї пам'яті Молдова y 1990-y. Вже поза моєю пам'яттю так само нападали на Росію Фінляндія (бiлофіни), Польща (бiлополяки). Ні, останні то були лише разок y 1920-y напали, а потім у них була "несa-стaятельнасть как ґасударства (його розчавили два брати-акробати Адольф і Йесип з різних боків майже одночасно) і сaвєтскiй сaюз асвабаждал братскіє народьі." У цих війнах брав участь мій дід. Вижив, зміг повернутися від 'братського' фінського пролетаріату, якого "сaвєтскiй сaюз асвабаждал із-пад iґа белaфіннской буржуазії". Фінському пролетаріату процес визволення вкрай не сподобався, окупантів звідти повернулося небагато. Дідові пощастило, лише рука не рухалась.

Це сарказм був, якщо хтось не в темі. А насправді якийcь історик порахував, що #ацапи вели загарбницькі війни проти ВСІХ своїх сусідів у середньому кожні 5-7 років, залежно від чого починати відлiк. Чи то від підробної дати заснування Города-героя Мацква київським князем Юрієм Довгоруким, чи то від справжньої дати заснування Москви монголами, тому така невелика розбіжність. З економічної точки зору - як тільки в казнє з'являлася дєньґа, так одразу cмотрящий над кремлівcькою ОПГ спершу отримував, а потім і сам став видавати ярлик на війну (казна, дєньґа, ярлик - запозичені вiд орди терміни). При цьому абсолютно не мала значення назва цієї ОПГ. Чи то був улус, чи царство, чи Ьімперія, чи 'союз', чи федерація - #оскалі тупo і безперервно збільшували окуповану ними територію від розмірів Замкаддя до 1/6 суходолу планети Земля. А тепер ще й мріють Алясочку взад! Пісня є така, народна, хором співають дітлахи русскіх на утрєнніках по всій РФ.
І що саме характерне: "РАССІЯ НІКАДА, НІНАКАВО НІЄНАПА-ДАЛА!!!" (тут голосом Жеглова, а в конці додати - Я сказал, Шаррапав!!!). Якщо відкриєте підручник, то вона завжди помагала, звільняла, у крайньому разі покоряла. Ну мо кілька разів, ну ще в Афганістані "ісполнілі свой інТИРнаціональний долг. А так завжди всі сусідні князівства і країни - "вxаділі в cастав". Cамі (сарказм). Бо в них завжди була 'ґражданская вайна', свої стріляли своїх, і 'вєлікая Pасія памаґла' (сарказм).

Так як т.зв. УССР ввійшла до складу СССР (якого тоді наче ще й не було). А хто не в темі - то красно-#ацапськi війська перетнули кордон, захопили Харків, проголосили там 'рабоче-крестянскоє левоpуционноє правительство' (потім Ленін його правда розстріляв усе нах), і тоді вже РФ 'пaмaґла мaлaдой народнай республикє' проти пансько-генеральскої Директорії (нічого не нагадує?) на так би мовити законних підставах. A до цього був ще більшовистський марш на Київ y 1918-y. Тільки тоді ще не було ні старшого, ані молодшого Буша, щоб він подзвонив Леніну і попросив зупинитись під загрозою конфіскувати ленінськi 40 млн золотом у Нью-Йоркському банку. І більшовики ввійшли до Києва і почали різню. І в коридорі Інститутy благородних дівиць (тепер Жовтневий, там тепер кіно крутять), y 1918-y кров стояла на підлозі по кісточки, а на стінах теперішньої роздягальні висіли шматки шкіри з волоссям після тортур. Так само як тепер "на падвалє" в Донецьку і Луганську, так само як у катівнях Грозного і по всій Ічкерії y 2000-y.

Це була завершальна фаза гiбридної війни, якої насправді не було, як ми знаємо, бо Україна "сама прісаєдінілась", а легендарна РККА лишe "падавляла мятежьі нацьiков" (сарказм). А до цього був гібридний Винниченко, який ґвалт кричав що нам армії не треба, бо русскіє ж демократично-соціалістично-хароші. І деморалізовував переважно українські боєздатні полки колишньої царської армії, розпускаючи їх по домівкаx, бo ж "путін нє нападьот."

Хто хоче ще паралелей - був Гетьманат і було Військо Запорозьке. Дві споріднені українські держави, з усіма атрибутами - армією, дипломатичними зносинами, митом, судочинством, правом, демократією.. І були #оскалє, які звично сунули були на Вкраїну військом, за що відгребли під Конотопом так (так само як зараз на Донбасі), що їxній цар з царьчиxою у підмосковній копиці сіна ховалися кілька тижнів, поки їм не сказали, що козаки не йдуть воювати Москву. І тоді (та ще й до того) почали гібрідно - Переяславською угодою (текст якої ніхто в очі не бачив), домовленостями з козацькою старшиною, податковими пільгами для черні. Бидло cxавало, стало продавати своїх старшин, доносити. І відбулася повзуча окупація, яка розтяглася на кілька сторіч і закінчилася кріпацтвом для селян, зруйнуванням Січі, заборонами на мову та іншими проявами геноциду.

Так само як бидло cxавало сто років тому, коли Ленін пообіцяв йому землю. Він і дав. Тільки бидло не знало, що то тимчасово, чого Ленін власне ніколи і не приховував. Бо просто треба було селянcтвy дати нагуляти жирок перед тим, як "переламати йому хребет", цитата Леніна. Тільки що Ленін передчасно здох від сифілісу, тому справу продовжив його вірний учень Йося Сталін. Що Кремль пообіцяє всучити українському бидлу цього разу? Знижку на газ? Тарифи понизити? Дозвіл на необмежений збір валєжнiка, по три палки в одні руки? Що ще треба бидлу України щoб засвоїти уроки історії? Що "враг таки да - в Кремле."
Путін почав війну не в 2014-му анексією Криму та окупацією Донбасу**. А ще тоді, коли впиxнув (всі мабуть знають від якого іменника походить це дієслово) президентом України гопника Овоща. На замітку - немає ЖOДHOї країни світу, конституція якої дозволяє зекoвi стати президентом. Українське бидло це cxавало. Тільки (п)резидент Євнухoвич не упорався з поставленим поставленим перед ним завданням Верховного Гавнокомандующего, бо на хвилинку взяв і повірив що воно - справжній президент. Не поклав Україну під Путіна, занадто був зайнятий своїм золотим батоном. І знову Путін знущаєтьcя над Україною. Тепер (п)резидент України - блазень (перший прецедент у світовій історії), відвертий українофоб і не ховається з цим, бізнес якого на РФ, вілли в Італії і в окупованому Криму, і у дупі якого стирчить волохата рука його сюзерена й олігарха Бені Коломойського. Якому дефолт України по кайфу, бо ця паскудна бізнесбабушка свято вірить, що #ацапські братки щось залишать після дерибану українських активів. Беня, який тупо працював на Путіна ще до 2014, зумівши при цьому навіть прославитися рятувальником України. А нікому із зелюків не спадало на думку, що Зеля під ломкою підпише все, що тре? A треба лише трошки - забрати у нього місячно-білу доріжку. Він професійно непридатний як мінімум, так це називається. Tодi матір рідну трахне за понюшку, не те що якусь срану Україну. І як мінімум це буде лист на тему "Путін - ввієді вайска!" Але бидло заходитьcя в екстазі. Бо 3e - "парєнь c района". Tак само як плескали Януковичу: "Да - вор! Да - зек! Но как себя поднял!!!"

Багато написав, але Зє-тема зaлишилась нерозкритою. Це дійсно феномен, який ще вивчати і вивчати. Але не тому що Зеленський такий винятковий і унікальний. Це російський програмний продукт, голограма, втюхана українцям в процесі гібридної війни. Його історична місія - пустити по п#зді все, що Україна змогла напрацювати за роки незалежності, а особливо за час правління Порошенка: армію, оборонку, реформи, і передусім міжнародне визнання. Чому передусім - бо Україна сам на сам проти #ацапії не встоїть. Лише швидка реакція Заходу і загроза санкцій зупинили Пу від килимових бомбардувань Києва і Дніпра у 2014-му. Бо йому не вдалося переконати світ, що це не його інтервенція, а "ґражданская вайна хахляцкіх біндеровцев против русскаязичних чєлюстєй Бамбаcса." Бо замість російського рейсового борта його рукосракі ракетники збили малайзійський Боінг, і йому вже 5 років не вдаєтьcя перекласти цей злочин на 'київську хунту'. І з чого почав Зелепут свою, не побоюся цього слова - каденцію?

Феномен Зеленського - це феномен бидла, яке ніколи нічому не навчиться. Бо воно бачить у Зеленському відображення себе, себе любимих. Бо для бидла Зє - це вони самі, втілення своєї мрії про те як із гівна можна стати презіком. І бидлo буде голосувати за нього за будь яких обставин, проти здорового глузду й інстинкту самозбереження. Аби не за Пороха, чи Петлюру, чи до кого там Москва чергового разу прищепить вірус ненависті на чергових виборах. "Лiш бьi бiндєри нє прiшлi."

* Це сарказм, у ті далекі часи бидлу не давали можливості брати участь у виборі очільника держави.

** Для тих хто не в темі - на Донбасі не "ґражданская вайна". Цей шмат української землі окуповано 1-м (Донеччина) і 2-м (Луганщина) армійськими корпусами російської гібридної армії, командування якої знаходитьcя у Ростові-на-Дону і безпосередньо підпорядковане Южномy Воєнномy Округy МО РФ. Зараз у командуванні бойовими підрозділами цієї армії лише кадрові військовослужбовці РФ, нема жодного з місцевих, за виключенням у минулому кіношних Гіві й Моторолли, земля їм скловатою. Правда подейкують, що замість Гіві спалили якогось місцевого хахла, а воно само зробило собі пластичну операцію, змінило колір очей і волосся, тембр голосу, стать і вік і благополучно перебралося до Тирасполя як і планувало.

*** Вибачте за матюки. Дійсно накипіло.

4

Богдан Бо

Богдан Бо

Нам би пенсіонерів у такі заклади радості

18:00 04.06.2019
В'язниця комфортного режиму. 
Як живуть засуджені у Норвегії
В'язниця комфортного режиму. Як живуть засуджені у Норвегії

На одного засудженого країна виділяє майже 300 євро на день. Показник кількості засуджених у цій країні: 74 особи на 100 тисяч населення. Це втричі менше, ніж в Україні.

Неповнолітніх засуджених — сім на всю країну. Убивства тут скоюють у вісім раз рідше, ніж у нас. Рівень злочинності невпинно знижується і  на 2017 рік досяг мінімуму за останні 24 роки.

А ще у Норвегії рівень рецидивів один із найнижчих у світі — 19% (в Україні та країнах Західної Європи — близько 50%). Це означає, що повторно до в'язниці потрапляє лише кожен п'ятий.

Очевидно, що норвежцям вдається успішно перевиховувати злочинців. Але як? З'ясуємо це у в'язниці Берг — після перемовин з норвезьким мін’юстом мені вдалося отримати дозвіл на відвідування цієї установи.

Удень ворота установи завжди відчинені, на території — затишне місце для пікніків.
Удень ворота установи завжди відчинені, на території — затишне місце для пікніків.
Фото: Андрій КУЗЬМІН

Місце, звідки не хочуть утікати

В’язниця Берг розташована неподалік містечка Тонсбергф, що за 80 кілометрів від Осло. Тут відбувають покарання 48 ув’язнених за тяжкі й особливо тяжкі злочини.

Директор в’язниці, Тор Меркесвік, заїжджає на територію установи. Перше, що вражає, — ворота тут відчинені! Немає колючого дроту навколо, високих стін, веж з охороною.

"Ворота зачиняємо лише вночі. Чи не боїмося, що хтось може втекти? Ні. За останні десять років втік тільки один в’язень, — пояснює директор. — Тут засуджені самі хочуть виправитися".

"Ми переконані, що перебування у в’язниці має бути максимально наближеним до життя на волі -- щоби не пригнічувати в’язнів, а навпаки, готувати їх до виходу в суспільство", — пояснює Ганс-Ганнер Стей, старший радник виправної служби норвезького мін’юсту.

Якби не знав, де я, то подумав би, що потрапив у сучасний санаторій. Акуратні одноповерхові будівлі, доглянута територія. Один із в'язнів кружляє на велосипеді, який йому передали батьки. На лежаках засмагають ще двоє в’язнів... Зараз у Бергу — вільний від навчання чи роботи час. Збоку від будівлі — столик із грилем. Трохи далі —велике футбольне поле.

Кухня у в'язниці. Скрізь — стерильна чистота.
Кухня у в'язниці. Скрізь — стерильна чистота.
Фото: Андрій КУЗЬМІН

"Потім засуджені вийдуть на свободу і житимуть поруч з нами, — додає Ганс. — Навіщо у в'язниці породжувати в них агресію? Краще зробити так, аби вони мали мету та знали, чого хочуть від життя".

Заходимо у будинок, де перебуває десятеро засуджених. Кожен в’язень живе в окремій кімнаті, від якої має ключі. На спільній кухні — мікрохвильова піч, кавоварка, дезінфектор для рук. Бачу й сім великих ножів. Обмежень у доступі до них немає.

Тор Меркесвік стукає у двері одної з кімнат. Її мешканець пропонує нам зайти. Всередині — акуратно й світло, на столику біля ліжка — цифровий годинник, ноутбук.

Йораму — 22 роки. Його засуджено за згвалтування. Сьогодні — рівно 300 днів, відколи він у в’язниці.

"Чому скоїв злочин? По дурості, — зітхає Йорам. — Я вже усвідомив, які наслідки це мало для людини, над якою я вчинив насильство. Дуже шкодую про це".

Другий шанс для кожного

Більшість в’язнів працює на місцевій фермі. Тут розводять овець, вирощують помідори, картоплю та яблука. Є у Бергу і своя автомайстерня.

"Робота оплачується, як і навчання у школі, — пояснює Ганс Стей. — Ставка фіксована — 68 крон (близько 230 гривень) на день".

У школі та коледжі навчають на кухарів, будівельників, механіків та фермерів. Також ув’язнені можуть відвідувати заняття з інформатики, іноземної мови, навіть акторського та образотворчого мистецтва.

Заходимо до школи. Інтерактивна дошка, на кожній парті — комп’ютер. Учні готуються до екзамену з алгебри. Жодної уніформи — усі одягнені по-домашньому.

Директор заводить нас у шкільну бібліотеку. Тут — стелажі з книжками, фільмами та музикою — на всі смаки.

"В’язні можуть переглядати фільми або користуватися інтернетом у вихідні та ввечері, коли в них вільний час", —розповідає Тор.

У засудженого урок. Поруч — учитель
У засудженого урок. Поруч — учитель
Фото: Андрій Кузьмін

План виправлення

До речі, те, як і де засуджений відбуватиме кару, в Норвегії визначає спеціальна комісія. За добру поведінку його можуть перевести у колонію з м’якшими умовами утримання — таку, як Берг, де переважно відбувають кінцеву частину покарання. Сюди потрапляють ті, хто подав адміністрації план виправлення й успішно пройшов особисту співбесіду.

Після прибуття в установу кожному в’язневі призначають координатора, до якого можна звернутися по допомогу, спитати поради.

Після скерування до в’язниці засудженим у разі потреби надають медичну допомогу або ж вони проходять курс позбавлення залежності від наркотиків. Їм допомагають навіть упоратися з боргами, які у них виникли перед кримінальними угрупованнями — надають консультації та психологічну підтримку, пояснюють, як краще заробити гроші та їх повернути.

Шлях, яким не варто йти

Неподалік міста Ларвік міститься нетипова для Норвегії в’язниця суворого режиму, де відбувають кару особливо небезпечні злочинці. Тут —16 засуджених віком від 18 до 25 років і 17 працівників.

У схожій в’язниці, за 30 кілометрів звідси, перебуває Андерс Брейвік, норвезький терорист, який у 2011 році вбив 77 осіб. При згадці про нього Ганс Стей відводить погляд.

"Є певні випадки, які можна вважати безнадійними, — перериває мовчанку Тор. — Однак абсолютну більшість засуджених можна перевиховати і підготувати до повернення у суспільство".

Колонія неподалік Ларвіка більше схожа на українські тюрми. Територія закрита, двері камер — металеві. Ці будівлі зводили ще у 1862 році, вони є історичною пам’яткою.

Заходимо в одну з камер. Всередині вона майже така ж, як і кімнати в Бергу. У кутку — гітара, на столі — книги англійською мовою про шахи. 

<!--img.title-->
Фото: Андрій КУЗЬМІН

У кімнаті відпочинку — великий телевізор з ігровою приставкою, стелаж із книжками, настільними іграми. Поряд — кімната з комп'ютером, синтезатором та професійним мікрофоном. Тут в’язні можуть записувати власну музику. На стіні — плакат із відомим американським репером Тупаком Шакуром.

...Сендерові — 21 рік. Він уже дев’ять місяців перебуває під вартою за замах на вбивство. Зараз він сидить за столом у тюрмі, обговорює з учителем математики завдання. Уже будує плани на нове життя...

"Погане оточення — основна причина, чому я скоїв злочин, — мовить Сендер. — Утім повірте, у в"язниці я зрозумів свою вину".

28-річний Сем опинився за гратами через розбійний напад.

"Моя біда — наркотики, — розповідає свою історію. — Я тривалий час сидів на кокаїні й таблетках. Тільки тут зрозумів, що життя — це велика цінність, яку не можна марнувати".

Стажування для в'язнів

"Найважливіша частина виправлення — останній рік, коли засуджених готують до виходу на свободу, — розповідає Ганс Стей. — У нас діють договори з численними підприємствами в околицях, які приймають в’язнів на стажування. Якщо воно проходить успішно, їх беруть на роботу після звільнення. Також ми допомагаємо їм знайти житло. Усе майно засуджених залишається у їхній власності, поки вони у в’язниці".

А в нас, виходячи з в’язниці, люди часто не мають ані житла, ані роботи. Чи варто дивуватися, що половина всіх засуджених знову стає на злочинний шлях? Норвежцям же саме завдяки пріоритету реабілітації над покаранням вдалося звести злочинність до мінімуму.

"На мою думку, це і має бути головною метою будь-якої в’язниці, — додає Тор перед тим, як попрощатися зі мною. – Змінити те, як поводиться і у що вірить ув’язнений. Дати йому можливість віднайти себе поза кримінальним світом".

Назар ЗАДОРОЖНИЙ

<!--img.title-->
Автор: Газета Експрес
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Вигнання євреїв з Іспанії 31 березня 1492 року

31 березня 1492 року іспанські монархи Фердинанд II та Ізабелла підписали Альгамбрський едикт, який наказував юдеям Арагону, Кастилії і Леона у тримісячний термін залишити межі країни, без права вивезення золота, срібла і коштовностей, щоб, як в казувалось у преамбулі указу, своїм співжиттям поруч із новонаверненими у християнство не спокушувати їх знаннями і практиками юдаїзму. За оцінками, до 31 липня в Африку, Італію та Османську імперію виїхало до 80 тисяч юдеїв.
На обкладинці: Еміліо Сала «Томас Торквемада пропонує католицьким монархам на підпис указ про вигнання євреїв з Іспанії», 1889 рік © Музей Прадо, Мадрид
27773
ЛЮДИНА І СУСПІЛЬСТВО
Володимир Лук'янюк
На Іберійському півострові євреї почали розселятись ще до нашої ери, але особливо інтенсивно — в I столітті, після римського завоювання Юдеї імператором Веспасіаном. Великі їх громади були в Сарагосі, Кордові, Гранаді, а також на Балеарських островах. Вони збереглись і після підкорення півострова вестготами-аріанами у V столітті, які, як і римляни, вважали євреїв не етнічною, а релігійною групою, й видане у 506 році зведення законів, відоме як «Бревіарій Аларіха», наклало на юдеїв ті ж обмеження, що існували й в часи пізньої Римської імперії, як-то заборона будівництва нових синагог, змішаних шлюбів і володіння рабами-християнами. Їх дотримання стало більш жорстким за короля Реккареда після прийняття вестготською знаттю католицизму й, особливо за його сина Сисебута, коли почались перші спроби примусової християнізації, що спонукало багатьох юдеїв на початку VII століття емігрувати до Північної Африки.
Ще більших утисків євреї зазнали після VI Толедського собору 638 року, на якому за ініціативою короля Хінтіли були прийняті рішення, направлені на вигнання з країни всіх некатоликів. З посиленням арабської експансії в Африці в юдеях побачили потенційних зрадників через їх можливі зв'язки з одновірцями з Близького Сходу і XVI Толедський собор 693 року заборонив їм вести з християнами торгівлю й поклав на них сплату спеціального податку, а скликаний через рік XVII Толедський собор постановив геть позбавити юдеїв майна і вигнати з країни разом із вихрестами, навернення яких у християнство вважалось нещирим.
Всі ці заходи привели до того, що на початку VIII століття сповідувати юдаїзм на Піренеях стало вкрай небезпечно, то ж арабське завоювання Вестготського королівства, яке почалось у 711 році, було прихильно сприйняте юдеями, котрі в Аль-Андалусі отримали захищені майнові права, свободу віросповідання і автономію своїх релігійних громад. При цьому на них, як і на християн, були накладені спеціальні податки та обмеження, як наприклад у праві займати певні військові й політичні посади чи вступати у змішані шлюби. Втім, рівень толерантності до юдеїв протягом перших трьох століть арабського володарювання на Піренеях був достатньо високий і чимало з них досягло не лише значного економічного, але й соціального положення, займаючи високі і відповідальні посади при дворах арабських вельмож.
Положення юдеїв радикально змінилось у XII столітті з приходом до влади на більшій частині мусульманської Іспанії марокканської династії Альмохадів, ревних ісламістів і авторитарних правителів, які досить швидко привели [ Читати повністю... ] у відповідність до власних уявлень про релігійний устрій держави і вдались до примусового навернення в іслам. Загроза розправ змусила багатьох юдеїв і християн рятуватись втечею і значна їх частина знайшла прихисток у християнських державах Піренеїв, які вели успішну Реконкісту. Завдяки знанню мови, звичаїв і культури мусульман, послуги досвідчених управлінців і дипломатів з числа юдеїв стали в нагоді при дворах християнських лідерів, які попри забобони і антисемітизм створили для євреїв сприятливі релігійні і соціально-економічні умови. Особливо прихильними до них були правителі королівства Леон, які надали юдеям рівні з католиками права.
У міру просування християнських завоювань на південь ставлення до юдеїв погіршувалосьсь. У 1215 році на вимогу папи Інокентія III юдеїв Арагона, Кастилії і Леона зобов'язали носити жовтого кольору відзнаку на одязі і заборонили вступати у сексуальні стосунки з християнами. У 1250 році їм заборонили будувати нові синагоги без спеціального на те дозволу і навертати у свою віру християн. Поворотним моментом став період правління короля Кастилії і Леона Педро Справедливого, особливо прихильного до юдеїв, які займали важливі державні, фіскальні і судові посади: невдоволена його правлінням місцева знать стала на бік зведеного брата короля Енріке де Трастамара і в ході громадянської війни країною прокотились єврейські погроми.
Енріке, граф Трастамара, на картині «Богородиця Тобіда» Хайме Серра, бл. 1360 року © Музей Прадо, Мадрид
Енріке, граф Трастамара, на картині «Богородиця Тобіда» Хайме Серра, бл. 1360 року © Музей Прадо, Мадрид
З [ Читати повністю... ] у 1366 році юдеїв обмежили у правах, заборонивши жити поміж католиків, займати державні посади, носити зброю. Побутове насилля проти них стало буденним явищем, поширеність і безкарність якого у 1391 роцівилилась у погром у Севільї, де загинуло більше 4 тисяч юдеїв. Він став каталізатором погромів по всій Кастилії, які перекинулись на Арагон і Валенсію, і привели до загибелі кількох десятків тисяч чоловік й вимушеного навернення у християнство близько 100 тисяч людей, які таким чином намагались врятуватись від розправи.
Через перманентне насилля і переслідування з 1391 по 1415 рік у Кастилії і Арагоні у християнство перейшло близько 150 тисяч юдеїв
На вимогу кортесів багатьох міст у 1405 році юдеям заборонили займатись лихварством, у 1412-у — медициною, фармакологією, торгувати хлібом, вином, борошном, м'ясом, які вони самі не вживали, жити за межами своїх громад, наймати на роботу християн і володіти зброєю. Згодом їм відмовили у праві на самоврядування, наклали обмеження на судочинство у релігійних громадах, заборонили читати Талмуд, вимовляти вголос імена Ісуса і діви Марії, випікати мацу, й змусили тричі на рік слухати християнські проповіді.
Після шлюбу в 1469 році спадкоємця Арагонського престолу Фердинанда і спадкоємиці Кастильського королівства Ізабелли християнізація в Іспанії стала ще агресивнішою. Заснована в 1472 році інквізиція на чолі з духівником королеви Томасом Торквемадою переслідувала маранів, євреїв-вихрестів, звинувачуючи їх у віровідступництві, і за два десятиліття засудила близько 18 тисяч з них до ув'язнення і спалення на вогнищі.
Тим часом війна з Гранадським еміратом, фінансована, зокрема, за рахунок конфіскованого майна «[ Читати повністю... ]» і коштом обкладених спеціальним податком юдеїв, котрі залишались вельми заможним прошарком населення, особливо в Кастилії, йшла до свого переможного завершення.
2 січня 1492 року останнє державне утворення мусульман на Піренеях припинило своє існування. За умовами почесної капітуляції, укладеної з еміром Боабділою, мусульманам гарантувались недоторканість майна, культових споруд, свобода віросповідання, право залишатись в Гранаді чи вільно її залишити. Але на цьому «війна за святу католицьку віру» не завершилась: вже 31 березня король Фернандо і королева Ізабелла, що переможно увійшли в Гранаду і розмістились у розкішній резиденції емірів Альгамбра, видали едикт, яким юдеям Арагону і Кастилії наказувалось у тримісячний залишити межі країни, без права вивезення золота, срібла, коштовностей та інших дорогоцінних речей, щоб, як в казувалось у преамбулі указу, не спокушувати новонавернених знаннями і практиками юдаїзму. Захистом від примусової депортації могло стати лише прийняття християнства.
Остання сторінка Альгамбрського едикту з печаткою і підписами короля Фердинанда Католика і королеви Ізабелли Кастильської © Муніципальний архів міста Авіла, Іспанія
Остання сторінка Альгамбрського едикту з печаткою і підписами короля Фердинанда Католика і королеви Ізабелли Кастильської © Муніципальний архів міста Авіла, Іспанія
За оцінками, до 31 липняАрагон і Кастилію залишило від 50 до 80 тисяч юдеїв (десь до 5% населення), які виїхали до [ Читати повністю... ], Північної Африки, Італії та Османської імперії. Протягом наступних трьох століть іспанська (як і мексиканська у Новому Світі) інквізиція продовжувала переслідувати маранів і до 1700 року стратила понад три тисячі з них за звинуваченням у єресі, в тому числі — і таємному сповідуванні юдаїзму.
Для досягнення релігійної однорідності в 1501 році з Іспанії були вигнані мусульмани, в 1609 році — моріски (мусульмани, що прийняли християнство)
У 1968 році іспанський уряд генерала Франсиско Франкооголосив Альгамбрський едикт недійсним, а 1 квітня 1992 рокуіспанським королем Хуаном Карлосом I він був оголошений таким, що втратив чинність. Того ж дня король відвідав мадридську синагогу і попросив вибачення за рішення, прийняте його попередниками півтисячоліття перед тим.
Згідно генеалогічним дослідженням Лідського університету (Великобританія), проведеним в 2008 році, 20% сучасного населення Іспанії по чоловічій лінії має єврейське походження і 11% — арабське.
Станом на 2017 рік сефардів, нащадків іспанських євреїв, налічується 2,2 млн чоловік і вони становлять 16% єврейського населення у світі
4

Богдан Бо

Богдан Бо

Ворог з Рефії готується до нападу на ослаблену Україну

Четвер, 30 травня 2019, 13:07 • Анжеліка Зенова 

Окупанти приховано завозять нові партії зброї та боєприпасів на Донбас – розвідка
Окупанти приховано завозять нові партії зброї та боєприпасів на Донбас – розвідка

КИЇВ. 30 травня. УНН. Окупанти приховано завозять нові партії зброї та боєприпасів на тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей. Про це під час брифінгу повідомив представник прес-центру Міністерства оборони України полковник Дмитро Гуцуляк, передає УНН.

"За повідомленням Головного управління розвідки Міністерства оборони України, керівництво ЗС РФ продовжує використовувати тимчасово окуповану територію у Донецькій та Луганській областях для випробування нових (модернізованих) зразків озброєння та утилізації застарілих боєприпасів", - зазначив Гуцуляк.

Зокрема, протягом травня 2019 через неконтрольовану українською владою ділянку кордону до з’єднань частин 1 (Донецьк) та 2 (Луганськ) АК ЗС РФ приховано завозились нові партії зброї, боєприпасів, мін та вибухових речовини.

При цьому для транспортування вибухонебезпечних вантажів використовувались цивільні автомобілі без відповідних знаків попередження.

Крім того, за даними розвідки, до підрозділів окупаційних військ прибувають групи російських інструкторів (кадрових військовослужбовців ЗС РФ) для проведення інструкторсько-методичних занять і навчальних зборів з розвідниками, саперами, снайперами та особовим складом інших військово-облікових спеціальностей.

Раніше розвідка повідомляла, що в ОРДЛО на полігонах триває активна підготовка артилерійських підрозділів.

Джерело: УНН
1

Богдан Бо

Богдан Бо

Парламентські вибори в Україні 2019 як президентські?

Парламентські вибори в Україні 2019
Парламентські вибори в Україні 2019
Плюс на мінус — країна без парламенту
Людмила ЗАГЛАДА3 тра 2019, 10:47

На другому тижні після другого туру президентських виборів час уже пригасити емоції, увімкнути мізки і впритул приступити до «роботи над помилками», тому що зовсім скоро на нас чекають вибори парламентські. Або навіть так: на нас може чекати колапс парламентських виборів.

Нинішня президентська кампанія надала багатющий матеріал для аналізу провалів, успіхів і блискучих ноу-хау обох команд-лідерів. Але зазвичай, коли ми обговорюємо «провал інформаційної політики» одного з кандидатів, то маємо на увазі сумну, класично-совкову передвиборчу рекламу, майже повну відсутність інформаційної підтримки з боку традиційних ЗМІ і невміння користуватися мережевими механізмами завойовування аудиторії (десяток-другий блогерів-«важковаговиків» явно програли війну важковаговикам SMM-просування).

Але найстрашніший інформаційний провал, який на парламентських виборах може призвести до катастрофи, — це діра в головах. Причому не лише у маси виборців, а й у тих, хто забезпечує виборчий процес.

Хрін з бантиком

Моторошну річ розповіли люди, які безпосередньо брали участь у виборчому процесі та підрахунку голосів: на підконтрольних їм ділянках кількість недійсних бюлетенів сягала сотень, а подекуди недійсними де-факто виявлялася... половина бюлетенів! Частина з цих бюлетенів — та, на яких протестний електорат малював каляки-маляки, хрін з бантиком і писав непристойні слова, — опинилася у стосі «зіпсованих».

https://www.facebook.com/romandonik/videos/778695032525604/

Але пам'ятаєте, як перед виборами соцмережами гуляв жарт: мовляв, виборець Зеленського добре вчинить, поставивши своєму кандидатові плюс, а його опонентові — мінус. Так ось, на виборах справді було дуже багато таких бюлетенів. У Київській області їх на кожній виборчій дільниці набиралися десятки. І ці бюлетені... зараховувалися як повноцінні голоси за кандидата Зе.

Не вірите? Подивіться це відео:

Можна було б сказати, що більшість у комісіях була «від Зеленського», тому вони й тицяли недійсні де-юре бюлетені до дійсних, і якби зараз підняти ці документи, то... То що? Так, можливо, співвідношення було б не 3:1, а дещо іншим. Але все одно розрив між кандидатами не давав одному з них ані найменшого шансу на виграш. Якби розрив був менший, можна було б юридично поборотися за результат, але за таких розкладів боротися — тільки сили втрачати. (Щоправда, якщо ми вважаємо себе правовою державою, боротися все одно потрібно, але це тема окремої розмови.)

Чим відрізняється рояль?

Два сумних висновки можна зробити з цього. Перший: середній виборець у масі своїй не вміє голосувати. Ось так. Для того щоб жити в демократичній країні, все-таки потрібно знати елементарні речі: наприклад, як заповнювати виборчий бюлетень. А то виходить як в анекдоті: «Чим відрізняється рояль від унітаза? Не знаєте? Ось і пускай вас після цього у пристойне суспільство!»

Другий висновок і того гірший: люди, які працювали в комісіях і навіть, страшно сказати, керували комісіями, нічим не кращі за середнього виборця. Інсайдери кажуть про те, що робота ця насправді не така складна, проте потребує скрупульозного дотримання юридичних формальностей і наявності елементарних організаторських здібностей. Але багато хто з членів комісій не розуміли принципів їх формування, ієрархічної структури комісій (просто кажучи, хто на кому стоїть і кому підпорядковується). І це стосується не лише новачків, а й тих, хто вже не перший десяток років (!) працює на виборах.

Окрема розмова — волонтери, які прийшли працювати безкоштовно. По-справжньому ідейних серед них одиниці. 

Усім вийти з тіні!

Аналізуючи проблеми, мало кричати «все пропало!», треба і конструктив шукати. Висновок: нашій країні потрібні «професіонали від виборів». Можливо, для початку не всі члени виборчої комісії, а хоча б троє — голова, заступник і секретар — повинні проходити спеціальне навчання й отримувати сертифікат. Але сертифікований професіонал сьогодні навряд чи погодиться працювати за офіційні 800 грн, які виділяються за два тижні жорсткої передвиборчої праці.

У серпні минулого року екс-заступник голови ЦВК Андрій Магера, профі виборчого процесу, відомий тим, що у 2004-му відмовився підписувати протоколи про перемогу Януковича, в інтерв'ю ЗМІ коментував той факт, що ЦВК затвердила обсяг видатків на проведення президентських виборів (2,36 млрд грн) і парламентських (майже 2 млрд грн):

«В цю суму на 6070% увійшли видатки на заробітну плату членів окружних і дільничних виборчих комісій. Все інше — виготовлення виборчих документів, передвиборна агітація, видатки зв’язку, транспорту — складає мізер порівняно з головною статтею. Видатки зросли, бо мінімальна зарплата зросла, і на початку 2019 року вона буде становити чотири з чимось тисячі гривень. Порівняйте з виборами 2014-го, коли мінімалка становила 1700 гривень. Тоді у нас працювало кілька тисяч членів окружних комісій, але разом з тими у дільничних виборчих комісіях було зайнято понад 400 тисяч людей, кожному з яких треба було платити зарплату. Мене запитують, чи можна здешевити процес. Можна відмовитись від зарплати членам комісій, але чи підуть вони тоді працювати? Навіть зараз, за умов оплати, в ряд комісій ми не можемо знайти людей».

Висновок: потрібно виводити «виборчі гроші» партій із тіні і надавати їм легальний статус. Чому? А ось чому.

Білі ходаки і наметові гноми

«Демократія дешевою не буває», — резюмував Андрій Магера. А якщо говорити зовсім просто, фахівці високого рівня вже не хочуть йти на вибори. Не секрет, що крім «офіційних» грошей вони отримують набагато більші суми від, скажімо так, зацікавлених учасників передвиборчих перегонів. Але багатьом отримувати «чорні» гроші вже... гидко.

І в цьому полягає ще один безглуздий парадокс вітчизняної виборчої системи. Так, гідно платити професіоналам від виборів з державної кишені виходить дуже дорого. Але чому б тоді не легалізувати ті гроші, які надходять від політичних сил? Чому б не провести їх офіційно через виборчі фонди партій або кандидатів?

Між іншим, крім «еліти» на виборах працює ще ціла армія «піших агітаторів» (дуже ефективна форма агітації, до слова) і «наметових агітаторів», які роздають інформаційні матеріали кандидатів. Теоретично вони працюють за ідею. Три рази «ха-ха». Насправді вони, зрозуміло, отримують гроші — порівняно невеликі і... повністю «чорні». Ось ці-то гроші легалізувати сам бог велів: якщо члени виборчих комісій у нас ніби люди незалежні (ще три рази «ха-ха»), то людина, яка стоїть у наметі й агітує за кандидата Сидорова, точно отримує гроші зі штабу кандидата Сидорова. Зрозуміло, що і кандидат Сидоров, і його білі ходаки не горять бажанням платити державі податки з передвиборчих витрат і заробітків. Але це теж — плата за демократію. 

Шлях до колапсу

Але повернімося до парламентських виборів. Сьогодні ситуація змінилася на краще: якщо ще, скажімо, на парламентських виборах 2010-го виборчі комісії окупували представники фейкових партій, які насправді грали на боці регіоналів, то сьогодні монополії певної партії немає. Тому на нинішніх парламентських виборах на нас чекає жорсткий бій, особливо якщо не буде ухвалено новий закон про вибори до Ради і депутатів обиратимуть за мажоритарними округами.

От уявіть: мажоритарний округ, кандидат Сидоров бореться за місце з кандидатом Петренком. Зауважте, бореться не в масштабах України, а на конкретному окрузі. Та обидва вони, плюс ще десяток-другий кандидатів горло будуть готові перегризти за кожен голос, який може докорінно вплинути на результат. І тут, розумієте, надходять бюлетені, на яких написано, що всі... нехороші люди, а Сидоров — д'Артаньян. Якщо подібні речі будуть прийматися комісіями як голоси за Сидорова, то Петренко і два десятки інших вимагатимуть визнання результатів недійсними. Справа дійде до суду і... може розтягнутися на роки.

А якщо в масштабах країни це стане масовим явищем, ми можемо залишитися без парламенту.
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Повноваження президента: очікування і реальність

Повноваження президента: очікування і реальність Зеленського

Віктор МЕЛЬНИЧЕНКО

101 рік тому з-під пера Михайла Грушевського вийшов своєрідний маніфест вітчизняного державотворення «На порозі нової України». Як відповідальний науковець автор подав виклад власних думок щодо перебігу та перспектив Української революції з підзаголовком «Гадки і мрії». Важко сказати, на порозі чого стоїть українське суспільство сьогодні, але цей підзаголовок дуже пасував би більшості прогнозів щодо майбутніх дій новообраного президента України Зеленського. Бо складається враження, що відбулися вибори абсолютного монарха, який за бажання може все. Але ж реальними повноваженнями президента України це аж ніяк не передбачено. 

Блискуча не в усьому перемога

Президент в Україні майже завжди був чимось значно більшим, аніж просто президент. Закони і сама Конституція неодноразово пристосовувалися під веління першої особи держави. І навіть якщо змістовно їхні положення не змінювалися, то набували подекуди на догоду першій особі дуже специфічної інтерпретації.

Хіба що впродовж 20062010 років фактичний статус глави держави наблизився до формального. Невисокий рівень парламентської підтримки Віктора Ющенка зумовив стан нестійкої рівноваги на українському політичному олімпі. Помітно виросла роль права і судів у регулюванні відносин між вищими органами державної влади. Схоже, найближчим часом ми повернемося до такого стану знову. Наочною є відсутність пропрезидентської фракції у нинішньому складі Верховної Ради, хоч він і допрацьовує останні місяці. Очікування зростання ролі законодавства, що визначає «правила гри» для державних інституцій, вже виявляються в анонсуванні спроб його підкоригувати не на користь президента.

Та все ж не можна заперечувати ключове значення рівня підтримки глави держави. Сьогодні здебільшого наголос робиться на рекордності досягнутого рівня, бо 73,22% голосів ще не вдавалося здобути жодному з обраних президентів незалежної України. Але з урахуванням того, що понад 11 млн співвітчизників вибори проігнорували, за кількістю одержаних голосів перемога помітно тьмяніє. У порівнянні з попередниками, Володимира Зеленського (13,5 млн) підтримали більше виборців, аніж Петра Порошенка у 2014 році (9,9 млн) або навіть Віктора Януковича у 2010 році (12,5 млн), але менше, ніж Віктора Ющенка у 2004-му (15,1 млн) чи Леоніда Кучму в 1999-му (15,9 млн). Якщо врахувати відверто протестний характер голосування та власний (якщо він справді є таким) електорат новообраного президента у першому турі усього в 5,7 млн голосів, то можна стверджувати, що нищівна поразка Петра Порошенка не означає блискучої перемоги персонально Володимира Зеленського.

Після інавгурації новообраному главі держави потрібно буде ще довести, що виборці підтримали саме його, а це вимагатиме вельми активної діяльності. І дуже непростої, бо повноваження президента України — це не права, які він може реалізовувати на власний розсуд або відмовитися від такої реалізації. Це правообов’язки, де суспільна необхідність помітно превалює над можливістю, тож доведеться на практиці засвоювати народну мудрість: «Хіба ж то хочеш? Мусиш!».

Пастка для президента

Роль інституту президентства в сучасній Україні визначається тим, що вона за формою правління, використовуючи класичні поняття, є парламентською республікою. Точніше, дефектною парламентською республікою.

Парламентською — бо уряд, який здійснює виконавчу владу, не тільки несе відповідальність виключно перед парламентом, але й формально призначається ним. На відміну, наприклад, від братньої Литви, де уряд складає повноваження і перед новообраним парламентом, і перед новообраним президентом, в Україні Кабінет міністрів складає повноваження виключно перед новим складом Верховної Ради.

Президент, який не спирається на більшість у Верховній Раді, може чинити суттєві перешкоди здійсненню державного управління, але не визначати його зміст в цілому.

А дефектність, порівняно з класичною парламентською моделлю, полягає у встановленні Конституцією України низки повноважень президента, які дозволяють йому втручатись у здійснення державного управління. Зокрема, ветуючи ухвалені парламентом закони (подолання вето передбачає повторне ухвалення закону кваліфікованою більшістю конституційного складу парламенту); зупиняючи з мотивів неконституційності акти уряду (з перспективою тривалого розгляду у Конституційному суді України); втручаючись у вирішення питань зовнішніх відносин, національної безпеки та оборони (через призначення вищих посадовців та безпосереднє керівництво); скасовуючи акти голів місцевих державних адміністрацій тощо. Простіше кажучи, президент, який не спирається на більшість у Верховній Раді, може чинити суттєві перешкоди здійсненню державного управління, але не визначати його зміст в цілому.

Вплив глави держави визначається наявністю або відсутністю переконливої парламентської підтримки.

Між тим, всенародність вибору у свідомості співвітчизників зазвичай кореспондується зі сподіваннями на вирішення нагальних питань переважно соціально-економічного спрямування. Але ними, за Конституцією України, опікується уряд, склад і зміст діяльності якого зумовлено розстановкою політичних сил у парламенті. Тож вплив глави держави визначається не тільки і не стільки безпосереднім здійсненням конституційних повноважень президента, але опосередковано — наявністю або відсутністю переконливої парламентської підтримки. Така підтримка є аргументом у відносинах не тільки з виконавчою владою.

Коли Конституційний суд України, всупереч неодноразово висловленій раніше власній правовій позиції, 30 вересня 2010 року вирішив визнати неконституційною зміну Основного Закону у 2004 році, пояснити це можна не стільки аргументами в тексті конституційного подання, скільки тим, що його підписали 252 народних депутати України.

Тривалий час парламентська підтримка президентів забезпечувалася передусім більш поступливими президентській «аргументації» депутатами-мажоритарниками. Однак похмурий фінал президентства Януковича виявив, що цього замало. Потрібна не тільки правдами і неправдами сконсолідована більшість, але й наочний вияв відповідності політичного структурування парламенту волевиявленню виборців. І коли на парламентських виборах 2012 року у загальнодержавному окрузі партія президента одержала всього 30% (6,1 млн) голосів (навіть із союзною КПУ тільки 43,2%), тоді як «Батьківщина», «Удар» і «Свобода» — разом 50%, доля Віктора Януковича була фактично вирішена: потрібно було лише сконсолідувати опозицію та підшукати привід зі значним мобілізуючим потенціалом.

Президент має у стислий термін довести суспільству свою ефективність, водночас не маючи суттєвих важелів впливу на суспільні процеси.

Тож перспективи президента Зеленського визначаться вже на парламентських виборах цього року. Про те, наскільки складним є це завдання, свідчить приклад попередника. «Блок Петра Порошенка» на парламентських виборах 2014 року одержав підтримку тільки 3,4 млн виборців, посівши друге місце. Чисті втрати — 6,5 млн голосів за якихось півроку. Ще більш катастрофічними були результати «Нашої України» на виборах 2006 року — 3,5 млн (13,95%) голосів, третє місце. І не стільки масштабом електоральних втрат, скільки тим, що Віктор Ющенко до парламентських виборів не зумів скористатися неабиякими повноваженнями, які йому належали відповідно до Конституції України в редакції від 28 червня 1996 року.

Складність становища новообраного глави держави визначається тим, що він має у стислий строк довести суспільству свою ефективність, водночас не маючи суттєвих президентських повноважень, реальних важелів впливу на суспільні процеси.

Посадовий дефіцит, кадровий голод і повноваження президента
Державні посади усюди і в усі часи (Україна тут не виняток) були непоганим засобом платежу за підтримку при здобутті державної влади. Чільна проблема за демократичної організації суспільства — не втратити цю владу внаслідок, скажімо делікатно, не зовсім кваліфікованої та відповідальної діяльності таких призначенців. Висування власних кадрів для президента Зеленського важливе ще й для їх «обкатки» перед наступним рекрутуванням до депутатського корпусу.

Можна продовжити традицію заміни чужих керівників на своїх у сфері національної безпеки та оборони, однак там напевне виникнуть певні проблеми з пошуком професійно придатних працівників.

Натомість коло посад, на які глава держави може призначати на власний розсуд, обмежене. Це передусім керівництво апарату Ради національної безпеки та оборони, Адміністрації президента, Державного управління справами, Національного інституту стратегічних досліджень, Національної академії державного управління. Ймовірно, можна продовжити традицію заміни чужих керівників на своїх у сфері національної безпеки та оборони, однак там напевне виникнуть певні проблеми з пошуком професійно придатних працівників. Призначення в диппредставництва України за кордоном може стати неабияким благом для окремих осіб, але мало що дасть президенту для утвердження впливу в суспільстві.

Частина призначень, які відповідно до Конституції та законів України належать до повноважень президента України, є строковими, тож потрібно буде очікувати виникнення вакансій. Приміром, члени ради Національного банку України призначаються на сім років, члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення — на п’ять, судді Конституційного суду — на дев’ять тощо. А у ч. 4 ст. 11 Закону України «Про природні монополії» навіть зазначено: «Не можуть бути підставами для звільнення голови, члена комісії набуття повноважень новообраним президентом України». Утім, є проблеми із заміщенням посадовців, які призначаються саме на строк повноважень президента України.

У структурах виконавчої влади ще з часів Леоніда Кучми стратегічно важливими вважалися посади голів місцевих державних адміністрацій, призначення яких здійснюється «президентом України за поданням Кабінету міністрів України на строк повноважень президента України». За умов виключно парламентської відповідальності уряду президент може бути фактично позбавлений цього засобу впливу на становище на місцях. Можна скільки завгодно не погоджуватися з кандидатурами, поданими для призначення Кабінетом міністрів України, але відповідно до ч. 4 ст. 9 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», «у разі обрання нового президента України голови місцевих державних адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до призначення в установленому порядку нових голів місцевих державних адміністрацій». У цьому відношенні відставки окремих голів МДА викликані виключно особистими, а не діловими міркуваннями.

Частина державних посад заміщуються за участю глави держави, але за обов’язкової згоди Верховної Ради (фактично парламентської більшості). Зокрема, така згода потрібна для звільнення і призначення генерального прокурора. Президент уповноважений звертатися до Верховної Ради з поданнями щодо звільнення та призначення голови СБУ, міністрів оборони та закордонних справ, але остаточне рішення приймає тільки парламент.

Положення законів, які встановлюють повноваження президента України призначати  директорів Національного антикорупційного бюро та Державного бюро розслідувань, формування державних колегіальних органів, мають всі ознаки неконституційних.

Слід врахувати, що частково кадрові повноваження надані президенту України тільки законами і мають ознаки неконституційних. П. 31 ч.1 ст. 106 Конституції України встановив, що повноваження глави держави вичерпно визначаються Основним Законом. Є правова позиція КСУ, який визнав неконституційною практику надання президенту України повноважень, не передбачених Конституцією (рішення №7-рп/2003 від 10 квітня 2003 року, №9-рп/2004 від 7 квітня 2004 року, №1-рп/2007 від 16 травня 2007 року тощо).

Наприклад, п. 10 ч. 1 ст. 106 Конституції України передбачає тільки повноваження президента України вносити подання про призначення міністра оборони України, міністра закордонних справ. Натомість Закон України «Про Кабінет міністрів України» також встановив можливість звільнення цих міністрів за поданням глави держави. Положення законів, які встановлюють призначення президентом України директорів Національного антикорупційного бюро та Державного бюро розслідувань, формування державних колегіальних органів, мають всі ознаки неконституційних.

Однак не тільки обмежене коло посад, недискреційний та строковий характер призначень на більшість з них обмежать кадрові повноваження президента. Його перевага як нової людини в державному апараті тут обертається на ваду: він вимушено буде приймати рішення, покладаючись на чужу думку.

Двобій чи компроміс?

Конституція України визначає Верховну Раду «єдиним органом законодавчої влади». Це відповідає дійсності в тому розумінні, що жоден інший орган держави не може ухвалювати закони. Але й парламент може здійснювати законодавчу владу самостійно тільки за умови, що закони будуть ухвалюватися більшістю у 2/3 від його конституційного складу. Тоді він може повністю ігнорувати позицію президента, навіть оприлюднюватися закони будуть за підписом спікера.

На практиці ж, оскільки консолідація на підтримку закону більшості в понад 300 депутатів — скоріше виняток, аніж правило, законодавчу владу здійснюють спільно Верховна Рада і президент України. Наділений правом вето, яке долається винятково кваліфікованою більшістю, президент спроможний заблокувати спроби законодавчого регулювання окремих правовідносин. Достатньо нагадати, що перший закон про Кабінет міністрів України ухвалювався десять років і був ухвалений з десятої спроби. В реаліях сьогодення це означає, що парламент буде вимушений рахуватися з позицією глави держави при ухваленні законів, ініційованих як народними депутатами, так і урядом.

З іншого боку, будь-які президентські законопроекти не мають перспектив ухвалення без згоди більшості парламентарів. Формально глава держави є навіть суб’єктом пріоритетної законодавчої ініціативи (ч. 2 ст. 93 Конституції України). Це повноваження унікальне, в конституціях зарубіжних демократій подібне відсутнє. Може, й тому, що сенсу в ньому немає. Визначив, приміром, президент законопроект невідкладним, а парламент його невідкладно «провалив».

Потребує ухвалення закон про місцевий референдум, який дозволить дещо приборкати неконтрольовані місцеві еліти.

Між тим, є законопроекти, в яких сьогодні конче зацікавлений новообраний президент. У непростих відносинах із загальнонаціональним представницьким органом він може спертися тільки на всенародне волевиявлення. Однак порядок проведення всеукраїнського референдуму потребує законодавчого врегулювання, оскільки рішенням №4-р/2018 від 26 квітня 2018 року КСУ визнав відповідний закон неконституційним. Ймовірно, потрібно внести суттєві і негайні зміни до виборчого законодавства. Потребує ухвалення закон про місцевий референдум, який дозволить дещо приборкати неконтрольовані місцеві еліти.

Щоправда, у президента є ще можливість ретроспективної ревізії законів України. Парламентарі нинішнього скликання не дуже обтяжували себе додержанням Конституції України, навіть коли під час опрацювання законопроектів на це зверталася увага фахівцями апарату Верховної Ради. Тож конституційні подання до КСУ можна буквально відправляти десятками.

У відносинах глави держави з парламентом буде даватися взнаки кривобока логіка послідовності виборів: спочатку президентські, потім парламентські. Для суспільства і держави було би краще навпаки, щоб на президентські вибори прийшли лідери політичних сил, які довели свій вплив у парламентських перегонах.

Дострокове припинення повноважень Верховної Ради, про що хто тільки не пише, нічого не вирішить. Можна спробувати перенести вибори з жовтня на літо, але їх результати ще більшої мірою, аніж на президентських виборах, будуть вирішувати не ті, хто прийшов на вибори, а ситуаційна коаліція переконаних та вимушених абсентеїстів (абсентеїзм, від лат. absentia — відсутність, — ухилення від участі у виборах, зборах тощо. Одна з форм свідомого бойкотування виборцями виборів, відмова від участі в них; пасивний протест населення проти існуючої форми правління, режиму). Причому варто очікувати істотного зростання останніх. Окрім того, парламентські вибори потребуватимуть неабияких організаційних зусиль і фінансових ресурсів, а з ними ситуація краща у постійних акторів політичної сцени України, а не дебютантів.

Тож новообраний глава держави постане перед дилемою: конфліктувати з парламентською більшістю у теперішній Верховній Раді, усвідомлюючи неможливість реалізації будь-яких власних законодавчих ініціатив до кінця року, або шукати компроміс із наявними парламентарями, ризикуючи увійти в мало привабливий образ «нового Порошенка».

Невідповідальна відповідальність

Внесення змін до Конституції України у грудні 2004 року не завжди забезпечувало взаємоузгодженість положень Основного Закону. Тож у ч. 2 ст. 113 з попередньої редакції збереглося рудиментарне формулювання: «Кабінет міністрів України відповідальний перед президентом України і Верховною Радою України». Насправді всі норми, які забезпечували його реальне наповнення, були вилучені. Ті, що залишилися, були ретельно підкориговані. Тож хоч у ч. 3 ст. 113 і йдеться про те, що «Кабінет міністрів України у своїй діяльності керується… також указами президента України, … прийнятими відповідно до Конституції та законів України», це ніяк не забезпечує вплив глави держави на уряд.

Ніхто не зможе гарантувати гаранту виконання його указів, які вимагали би бюджетних витрат.

Оскільки є затверджений законом державний бюджет України, де не передбачені кошти на виконання указів глави держави, то укази можна видавати на основі, наприклад, розширювального розуміння ч. 2 ст. 102 Конституції України: «Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина». Але ніхто не зможе гарантувати гаранту виконання його указів, які потребували би бюджетних витрат.

Утім, не всі зміни обмежували повноваження президента у відносинах з урядом. У гарячці лютого 2014 року до чинного Закону України «Про Кабінет міністрів України» були внесені положення, які дещо підсилили позиції глави держави. Зокрема, скріплення актів глави держави підписами членів уряду, яке в європейських демократіях є виключно правом урядовців, внаслідок чого обмежується втручання глави держави у здійснення державного управління, вітчизняним законом визначено як обов’язок. А це скоріше в дусі Основних законів Російської імперії 1906 року, аніж сучасного європейського розуміння змісту інституту контрасигнатури.

Важливим інструментом впливу глави держави на уряд може стати очолювана ним Рада національної безпеки та оборони. Вона приймає рішення колегіально, але її склад формує президент України одноосібно. Конституція визначає тільки обов’язковість включення до складу РНБОУ окремих посадовців. Між тим, конституційною функцією цього органу є координація і контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Є досвід використання РНБОУ для впливу на систему органів виконавчої влади, в тому числі і вищий орган у цій системі — Кабінет міністрів України, у 20062007 роках.

Ще одним засобом впливу президента на уряд може стати зупинення його актів з мотивів неконституційності відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції України. Свого часу Віктор Ющенко використав цей засіб (щоправда, не дуже вдало) стосовно близько 120 постанов та розпоряджень Кабміну.

Врешті-решт президент може до початку останньої сесії парламенту цього скликання ініціювати розгляд питання про відповідальність Кабінету міністрів. Ось тільки складнувато буде знайти 226 голосів на підтримку проекту такої постанови у сесійній залі.

Тож перед новообраним президентом України вимальовується перспектива не шаленої кавалерійської атаки на наявні владні структури, а скоріше здійснення дуже обережних і ретельно продуманих за наслідками кроків, спрямованих на втілення реальних змін в організації публічної влади та підсилення рівня підтримки виборців.

https://racurs.ua/ua/2349-scho-zmoje-prezydent-zelenskyy.html
2

Богдан Бо

Богдан Бо

Як "25% Порошенка" оновлюють перед парламентським виборами БПП

22.05.19 13:16 Як "25% Порошенка" оновлюють перед парламентським виборами партію БПП. ВIДЕО
Відразу після поразки Петра Порошенка на виборах президента України його прихильники почали говорить про об'єднання перед парламентськими виборами, щоб у Верховній Раді ІХ скликання партія "Блок Петра Порошенка - Солідарність" отримала 25% депутатських мандатів. На який результат може розраховувати оновлена партія БПП, і кого прихильники Порошенка бачать в першій партійній десятці?

Про це дивіться в новому відеоблозі Олексія Братущака на каналі Цензор.НЕТ.

Підписуйтесь на  Youtube-канал Юрія Бутусова

Одразу після виборів прихильники Петра Порошенка ці "елітні" 25% почали говорити про необхідність об’єднання в рух або партію "25%". Щоб уже на наступних парламентських виборах партія Порошенка отримала чверть депутатських мандатів. Наступного після виборів дня на Банкові зібралася акція "Дякую". Під оплески Петро Порошенко оголосив плани: за рік повернутися на Банкову, а ще раніше перемогти на виборах до Верховної Ради.

Петро Порошенко: Ми об’єднуємося для того, щоб забезпечити наші спільні перемоги уже в найближчому майбутньому. Спільно ми йдемо перемагати на парламентських виборах.

Нині у команді Порошенка визнають: плану Б на випадок програшу на президентських він не мав. І згадують його відверту відповідь журналістам на прес-конференції 28 лютого 2018 року.

Петро Порошенко: Я не розумію, про який варіант Б ви говорите. Я не програв у своєму житті жодної виборчої кампанії

У підсумку після президентських Порошенко визнав помилки у кадрах. А його найближчі соратники оголосили роботу над помилками у партійних лавах. Далі цитата Ігоря Кононенка з його інтерв’ю газеті "Сегодня".

Ігор Кононенко: Зараз наша команда проводить роботу над помилками, результат виборів показав, де у нас слабкі місця. Ми готуємося до з'їзду. Можу проанонсувати повне перезавантаження нашої партійної вертикалі.

Насправді, вибори показали: партії БПП по суті не існує. Є окремі осередки, припартійна молодіжна та різні групи порохоботів. І нині це виглядає як плюс для Порошенка. Йому потрібно не перебудовувати партійну структуру, а створювати її. Що значно легше.

Після виборів Порошенко зустрівся зі своєю фракцією. Ось, що про неї розповідали нардепи БПП.

Олександр Бригинець: Говорили про створення нової політичної сили чи на основі БПП, чи як ще це буде.

І щось нове під 25% Порошенка вже створюється.

8 травня відбулася презентація руху 25%. 25% - це назва. Ініціатор – відомий порохобот Мирослав Олешко. Ось, що він розповів про свій рух.

Мирослав Олешко: Об'єднання людей зі спільними інтересами, поглядами і цілями в елітну політичну спільноту.

Іншим лідером руху став Роман Реведжук. Його представляють журналістом. Він ходить на телеефіри за квотою БПП.

Роман Реведжук: Наш рух відкритий для кожного, хто має проукраїнську позицію і готовий працювати на благо України.

Журналіст Реведжук став відомим у 2014-му, коли влітку поїхав до Донецька та отримав акредитацію так званої ДНР. Згадаймо деякі погляди цього журналіста зразка 2014-го.

Роман Реведжук (15 липня 2014 року в Запоріжжі): Щоб ви розуміли: Донбас – це не Росія. Донбас – це не Україна як така. Донбас – це щось окреме. Під чиїм крилом буде Донбас – залежить від наших політиків… Нам в країні потрібно розвивати нейтралітет. На Донбасі живе 90 національностей. Нав’язувати людям ідеологію героїзму і патріотизму, вибачте, у них свої герої… Майдан був проти олігархії, проти корупції. У результаті що маємо? Олігарх при владі, корупція у 3-4 рази збільшена.

Ось так. У 2014-му для цього журналіста Порошенко був олігархом, а тепер – надія нації.

Насправді, багато хто з команди Порошенка здивувався появі руху 25% від Олешка-Реведжука. Є інформація, що цей рух не погоджений на самому верху.

Деякі прихильники Порошенка відверто глузують з цього руху.

Андрій Полтава: Олешко мені вже більше не дружбан. – Шо ви бабки не поділили? – Олешко привіз про Полтаву говна тєлєжку.

Це був стрім ведучого телеканалу Прямий, відомого блогера Андрія Полтави. Стрім з першої акції громадської організації "Справа громад". Це така організація, створення якої нібито ініціювали знизу ось ті 25%. Насправді, це чергова спроба відомих порохоботів створити структуру, яка б реально конкурувала з іншими акціонерами партійного проекту Порошенка. Лідером цієї групи є радник Порошенка Юрій Бірюков.

Юрій Бірюков: Зараз готується з'їзд партії на початок липня. Готуються питання реформування партії.

Під реформою партії Порошенка мається на увазі зміна кадрів. Лідер має відмежуватися від дискредитованих соратників. Так, до виборчого списку точно не потраплять найвпливовіші депутати БПП. Ігор Кононенко, Сергій Березенко, Олександр Грановський підуть на мажоритарку. Вони вже давно годують округи під себе.

Натомість як про доконаний факт говорять про залучення до політичної команди та виборчого списку Порошенка нардепа Ганни Гопко та віце-прем’єра Іванни Климпуш-Цинцадзе. Також новий список ряснітиме новими обличчями, зокрема, і тими ж блогерами та іншими лідерами суспільної думки. Хоча вони поки що прямо про це не говорять.

Андрій Полтава: Те, що я підтримую Порошенка не значить, що я підтримую всю партію БПП у тому вигляді, якою вона є зараз. +5.22 Якщо вони зараз переформатують, додадуть не те, що свіжої крові, а 80% увілють свідого подиху, то ця партія і підтримка на президентських 25%, цю підтримку Порошенка. Це може бути потужна партія.

На організаційну зустріч ГО "Сильні громади" завітала Марина Порошенко. А назва на світлинах дещо відрізнялася від анонсованої. Замість "Сильні громади" можна побачити "Солідарність сильних громад". Солідарність – назва партії Порошенка.

Нещодавно у Фейсбуці представники цієї ГО провели голосування, хто має увійти до виборчого списку Порошенка на парламентських виборах. Правда ж цікаво, кого ФБ-еліта бачить у новій команді Порошенка.

Перша десятка за кількістю набраних голосів така: сам Порошенко, Ірина Геращенко, Олександр Турчинов, далі - Супрун, Клімкін, Парубій, Полторак, Джемільов, Полтава, Кривонос.

А далі – найцікавіше. Лідер Вар’яти-шоу Сергій Притула. Тут головне не переплутати. Це Зеленський – клоун для еліти з 25%, а Сергій Притула – їхній представник у парламенті. Щоправда у команді Порошенка запевняють, що гуморист Притула до Ради не йде.

У другій десятці лідерів голосування: Яніна Соколова, Тарас Чорновіл, Юрій Бірюков, Володимир Ар’єв та кілька блогерів. Усі заслужені та авторитетні. В особливих колах.

Головна проблема ж Порошенка буде – як впихнути у прохідну частину усіх охочих. Бо насправді ні про які 25% на парламентських виборах у його штабі не мріють. Реальний робочий варіант – 10 відсотків і 30 місць у парламенті за списком. Плюс якась кількість мажоритарників. У результаті фракція Порошенка може зменшитися десь так у 5 разів.

І все через те, що на елітні 25% буде забагато претендентів на парламентських. Ось що мені в інтерв’ю розповіла нардеп та політтехнолог Вікторія Сюмар.

Вікторія Сюмар: На цьому полі буде топтатися така кількість людей, що це буде схоже на ординську навалу… Ми бачимо 6-7 гравців дуже потужних на одних 25%. Те що вони порвуть між собою голоси… можуть так порватися голоси, що представників майже не буде. Там буде питання з проходженням бар’єру. Кожен буде за свої 5% битися на смерть між собою.

Хто саме відбере у партії Порошенка левову частину з 25% поговоримо вже у наступному блозі. Не забувайте підписуватися на наш канал. Буде багато цікавого.

Нагадаємо, 20 травня, в ході інавгураційної промови Зеленський оголосив про розпуск Верховної Ради. За його словами, позачергові парламентські вибори будуть через два місяці. Протягом цього часу президент закликав депутатів ухвалити закон про скасування депутатської недоторканності та внести зміни до виборчого законодавства.

Зеленський також закликав членів Кабінету Міністрів подати у відставку.

21 травня, Президент України Володимир Зеленський офіційно розпустив Раду і призначив вибори на 21 липня. Забезпечити фінансування виборів доручено Кабінету міністрів.

Спікер Верховної Ради Андрій Парубій видав розпорядження, згідно з яким позачергове засідання Ради призначено на 22 травня 2019 о 12:00.

Радник Зеленського, а нині глава Адміністрації Президента Андрій Богдан у вівторок увечері повідомив, що узгоджений текст законопроекту про внесення змін до закону про вибори народних депутатів України буде підготовлений до 7 години ранку 22 травня. За його словами, зміни до виборчого законодавства стосуватимуться скасування мажоритарної складової і зниження прохідного бар'єру до парламенту до 3%. Зараз цей бар'єр становить 5%.

1

Богдан Бо

Богдан Бо

Про "победобесие"

«День победи» – це передусім міф воєнно-партійного керівництва, енкаведистів і тиловиків» – Ярослав Грицак
08 Травень 2019, 22:00
Історик Ярослав Грицак
Історик Ярослав Грицак

Роман Тищенко

Чому вважати 9 травня Днем перемоги – помилка? Чому в Україні по-різному сприймають Другу світову війну, як залікувати історичні травми та як із цим можуть допомогти економічні реформи. Про це – у розмові Радіо Свобода із професором Українського католицького університету Ярославом Грицаком.

– Чи варто називати 9 травня «Днем перемоги»?

– «День победи» – це передусім міф воєнно-партійного керівництва, енкаведистів і тиловиків. Для них це була війна, за якою вони спостерігали з окопів, на безпечній відстані від передової. Їхня версія війни далека від фронтових реалій – «окопної правди». Цю окопну тримали за сімома замками. Зрештою, про неї не було нікому розказувати.

Радянське керівництво вибрало тактику «закидати ворога трупами»

Німецькі солдати у перші роки війни були ефективніші за радянських у 5–6 разів. Тому радянське керівництво вибрало тактику «закидати ворога трупами». Німецькі ветерани згадували, що їхні кулеметники часом сходили з розуму – радянських солдатів сотнями відправляли прямо на їхній вогонь. Чесні офіцери гинули разом із солдатами. Встановився якби природній відбір навпаки: гинули ідейні, а у живих залишалися аморальні офіцери й тиловики. Вони потім й розповідали про героїчну війну.

Радянські військові працюють у Бабиному Яру під наглядом німецьких солдатів
Радянські військові працюють у Бабиному Яру під наглядом німецьких солдатів

Про це зокрема згадує мистецтвознавець Ніколай Нікулін, який пішов на війну молодим хлопцем, а тридцять років по тому відвідав одне з полів бою під Ленінградом. Він знайшов там сотні не похованих людських решток, які лежали штабелями. Під впливом пережитого він написав книжку про щоденні реалії фронту. За його словами, війна – найбільше свинство, яке придумало людство.

Два роки тому в Росії оприлюднили реальну статистику втрат – йдеться про 20 мільйонів бійців і стільки ж цивільних. Це настільки велика цифра, що вона просто не вкладається в голові

Реальна війна кардинально відрізняється від тріумфального радянського образу. У ній не було переможців, а лише одна суцільна жертва, страждання та величезна несправедливість. Проте через те, що «окопна правда» зникла, лунають слова «Ми победили и можем повторить».

Сталін говорив про сім мільйонів загиблих, Брежнєв – про 20 мільйонів. Два роки тому в Росії оприлюднили реальну статистику втрат – йдеться про 20 мільйонів бійців і стільки ж цивільних

Це настільки велика цифра, що вона просто не вкладається в голові. У мого знайомого у Львові батько був ветераном-фронтовиком. Він казав, що за таку перемогу треба судити. 9 травня потрібно не святкувати, а вшановувати загиблих та їх замовчені спогади.

Президент України Петро Порошенко під час акції «Перша хвилина миру» у День пам’яті та примирення. Київ, 8 травня 2016 року
Президент України Петро Порошенко під час акції «Перша хвилина миру» у День пам’яті та примирення. Київ, 8 травня 2016 року

– Розкажіть про Другу світову на Галичині – Львів постраждав більше під час радянської, чи нацистської окупації?

– Міська структура Львова майже не постраждала від світових війн, натомість населення суттєво змінилося. Про його долю найвлучніше сказала моя колега Ірина Старовойт: «Після війни Львів виглядав, якби на нього скинули нейтронну бомбу – люди зникли, будинки залишилися».

До війни половину населення складали поляки, третину – євреї, українців було 10–15%. Під час війни Львів втратив до 80% населення. Гітлер винищив євреїв, Сталін вивіз поляків. Місто стало українським, але без передвоєнної української еліти – абсолютна більшість української інтелігенції зі страху перед радянськими репресіями втекли на Захід.

Жінка єврейської національності втікає від юрби у Львові, місті, що в міжвоєнний час було польським, потім окуповане СРСР і врешті нацистами, фото червня чи липня 1941 року. За активного заохочення нацистів євреї радянської України й інших окупованих територій зазнавали справжніх жахіть. Тисячі їх були замучені і вбиті в перебігу погромів, влаштованих у Центральній і Східній Європі
Жінка єврейської національності втікає від юрби у Львові, місті, що в міжвоєнний час було польським, потім окуповане СРСР і врешті нацистами, фото червня чи липня 1941 року. За активного заохочення нацистів євреї радянської України й інших окупованих територій зазнавали справжніх жахіть. Тисячі їх були замучені і вбиті в перебігу погромів, влаштованих у Центральній і Східній Європі

У 1939–1941 роках у радянській зоні окупації колишньої Польщі – Західній Білорусії й Західній Україні – число жертв репресій було у 3–4 рази більше за німецьку! Тому влітку 1941 року німців зустрічали як визволителів. Вони розглядали Галичину як німецьку територію, і шанси на виживання пересічного українця були доволі високими.

Проте на Наддніпрянщині влада німців була безжальною. Радянська армія стала визволителями для жителів тих територій, оскільки врятувала їх від фізичного знищення й перетворення в расу рабів.

Нацистський вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року
Нацистський вартовий у Києві, 19 вересня 1941 року

Для росіян Сталін є творцем перемоги, який підняв Росію з колін і зробив її світовою державою. Для українців він є творцем Голодомору

Тому населення Галичини й решти України по-різному пам’ятає війну. Ці дві правди важко примирити між собою, але потрібно намагатися. Для цього треба, зокрема, перестати порівнювати, хто із диктаторів був кращим – Гітлер чи Сталін. Обоє були злочинцями, хоча кожен у свій спосіб.

Треба зауважити, що більшість українців це розуміє. Одна з різниць між колективною пам’яттю українців і росіян полягає у протилежному ставленні до Сталіна. Для росіян він є творцем перемоги, який підняв Росію з колін і зробив її світовою державою. Для українців він є творцем Голодомору.

Окупований Крим. Акція комуністів у Криму, 17 березня 2015 року
Окупований Крим. Акція комуністів у Криму, 17 березня 2015 року

– Як можна примирити різні історичні пам’яті?

– Таких способів є чимало – конфронтації двох історичних пам’ятей не нова річ. В Іспанії пам’ять жителів про їхню Громадянську війну теж поділена між тими, хто був за Франко і проти нього. Тому після смерті Франко про війну було заборонено говорити на публіці. Свідома амнезія стала шляхом до реформування і відбудови країни.

Найуспішнішою моделлю примирення історичних пам’ятей є німецька – засудити й нацизм, і комунізм

Проте ми не маємо настільки свідомого політичного класу, як тодішній іспанський, не маємо короля, який би був третейським суддею. Натомість поруч є Росія, яка намагається нав’язати свою модель пам’яті. Французи ніколи не говорили іспанцям, що вони мають думати про Франко. Росія ж буде завше нам казати, як ми маємо думати про свої події та про своїх героїв.

Найуспішнішою моделлю примирення історичних пам’ятей є німецька – засудити й нацизм, і комунізм. Проте у випадку України це б означало засудити також і злочини українського націоналізму. Це не станеться, оскільки в Україні є й буде безліч людей, які на це ніколи не погодяться. Зрештою, німецька модель не спрацювала в жодній країні, крім Німеччини.

Особисто я надаю перевагу британській моделі: герої різних сторін приймаються як частина спільної історії, їх сильні сторони зауважують, а злочини засуджують. Проте для такої моделі треба мати цілком іншу політичну культуру.

Потрібно розуміти, що жодна із цих моделей не є панацеєю, проте є універсальне правило: щоби примирити суспільство – потрібно говорити про долі простих людей, а не героїв та ідеології. Герої розділяють, а жертви об’єднують. Змалювання щоденних випробувань дозволяє інакше поглянути на війну та зрозуміти, що вона є злом у своїй сутності. Навіть справедлива та захисна війна нівечить і ранить людей.

Місце групового самогубства у Відні в 1945 році. Радянська армія увійшла до столиці Австрії в середині квітня 1945 року
Місце групового самогубства у Відні в 1945 році. Радянська армія увійшла до столиці Австрії в середині квітня 1945 року

– Поясніть вашу тезу про те, що економічні реформи лікують історичні травми?

– Я колись спитав свого шведського колегу про те, хто є найбільшими героями Швеції. Він надовго задумався, а потім сказав: «Може, «АББА»?»

Щасливі народи не потребують воєнних героїв. На жаль, ми не можемо дозволити собі такої розкоші. Крім того, що нам постійно загрожує Росія, ми хронічно є багатою країною бідних людей.

Пам’ять про минулі трагедії зупиняють розвиток і не дають зробити ривок. Лікувати історичні травми найкраще економічними та політичними реформами

У 1990 році аналітики Deutsche Bank зробили прогнози про перспективи розвитку різних союзних республік, якщо СРСР розвалиться. Експерти підрахували кількість населення, рівень освіти й індустріалізації, ресурси – за всіма показниками Україна мала найкращі шанси на економічний успіх.

Проте за 29 років Україна стала першою з кінця. Навіть серед колишніх республік Радянського Союзу вона має чи не найгірші економічні показники. Німецькі економісти у прогнозах не врахували історію. Українська нація народилася у війнах і революціях, тому має родові травми. Пам’ять про минулі трагедії зупиняють розвиток і не дають зробити ривок. Лікувати історичні травми найкраще економічними та політичними реформами. Чим заможніше суспільство, тим менше воно переймається минулим.

Тому спершу потрібно збудувати сильну економіку та створити армію, яка б запобігла воєнним драмам. Необхідна також й історія, яка б об’єднувала державу – успішні реформи важко впроваджувати в країні з протиріччями. Проте країна стає все більш згуртованою – розбіжності не переростають у вуличні сутички. Єдність нації зможе закріпити мережа громадських організацій, ефективна система державного управління і активне громадянське суспільство. Ідеальної солідарності ніколи не буде, однак завжди можливо нормально існувати.

Медалі та квітка червоного маку на грудях військовослужбовця, Івано-Франківськ (архівне фото)
Медалі та квітка червоного маку на грудях військовослужбовця, Івано-Франківськ (архівне фото)
1
Сторінки:
1
…
18
19
20
21
22
23
…
45
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2026.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more

Суб'єкт у сфері онлайн-медіа
Назва онлайн-медіа – «i.ua»
Адреса: 04050, місто Київ, вул. Мельникова, буд. 12
E-mail: [email protected]
Телефон: 044-205-43-00
Ідентифікатор медіа – R40-06580

Матеріали сайту i.ua призначені для осіб старше 21 року (21+). Участь в азартних іграх може викликати ігрову залежність. Дотримуйтесь правил (принципів) відповідальної гри. При виявленні перших ознак залежності негайно зверніться до спеціаліста. Пам'ятайте, що участь в азартних іграх не може бути джерелом доходів або альтернативою роботі. Інформаційний ресурс i.ua не проводить ігри на реальні та/або віртуальні гроші, також сайт не приймає ні в якій формі оплату ставок та інших платежів, які пов’язані/можуть бути пов’язані з азартними іграми, букмекерами чи тоталізаторами. Будь-які матеріали на інформаційному ресурсі i.ua публікуються виключно в інформаційних цілях.