Про співтовариство

Співтовариство створене задля поширення статей про історію України.
В сппівтоваристві описуються події, що відбувалися протягом кількох тисяч років на території України, великі українські діячі, поети, політики. Світ повинен знати, що відбувалося в нашій країні протягом тисяч років.
Якщо Ви вважаєте, що можете внести свій внесок в пізнання історії - приєднуйтесь до співтовариства!

Важливі замітки

Вид:
короткий
повний

Історія України

Хто повернув більшовиків в Україну?

Дмитро Калинчук.

   У перші дні січня 1919 року губернський комісар Харківщини Сергій Тимошенко приїхав до Києва і зажадав зустрічі з чільниками української Директорії. Він щойно пережив обстріли, бачив ешелони з пораненими та чув звіти наших командирів, із яких було очевидно, що Червона армія розпочала наступ на українські терени. Це війна, і треба було терміново гуртувати сили для оборони рідного краю. Та зустріч із головою Директорії Володимиром Винниченком Тимошенка приголомшила. Відмахнувшись від почутого, той заявив, що ніякої війни насправді немає, а з українським військам притистоять окремі більшовицькі банди. 3 січня 1919-го червоні взяли Харків. То був початок кінця незалежної Української держави.

КИДОК СТОРІЧЧЯ   Історію другого пришестя більшовиків в Україну треба починати з літа 1918 року, коли в Таращанському та Звенигородському повітах спалахнуло повстання на чолі з Миколою Шинкарем проти влади гетьмана Скоропадського, інспіроване двома українськими партіями, які раніше входили до складу Центральної Ради: соціал-демократами та есерами. І перші і другі ніяк не могли змиритися з втратою влади. Вони оголосили гетьмана Скоропадського узурпатором і відверто закликали селян до бунту проти нього. Умови сприяли: в Україні стояли німецькі війська («окупаційні», згідно з термінами соціалістів), що збирали в селян хліб, який український уряд зобов’язався поставити Німеччині. Те, що саме Центральна Рада запросила німців і пообіцяла їм хліб, м’ясо та цукор, соціалісти забули відразу, тільки-но влада вислизнула з їхніх рук.

Повстання було придушене частинами німецької армії та гетьманської державної варти. Лідери соціалістів зрозуміли, що самотужки Скоропадського їм не здолати. Потрібні були союзники ззовні. Тож бунтівники почали шукати контактів із московськими більшовиками.

У серпні 1918 року відбулися переговори між представником уряду червоної Росії Дмитром Мануїльським та лідерами українських есерів і соціал-демократів. «Вони згоджувались піддержувати нас не активно, а усиленням своєї розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ. Вони зобов’язувались визнати той лад, який буде встановлено новою українською владою й абсолютно не втручатись у внутрішні справи Української Самостійної Народної Республіки. Зі свого боку ми обіцяли легалізацію комуністичної партії на Україні. Д. Мануїльський, з яким я переважно вів ці переговори, пропонував мені грошей на піддержку справи…» – писав пізніше Володимир Винниченко.

   Можна тільки дивуватися цинізму та нелюдській жазі влади соціалістів. На угоду з червоною Москвою проти українського керівництва вони пішли після Крут, боїв за Київ і київської бійні, вчиненої горлорізами червоного командарма Міхаіла Муравйова.

   Червона Росія конала від голоду та розрухи. Генеральний консул Української держави в Москві повідомляв: «Тисячні товпи людей облягали консульство, звертаючись з проханням про реєстрацію до українського громадянства, переїзд на Україну». У Москві не сумнівалися в антибільшовицьких настроях гетьмана Скоропадського, колишнього царського генерала. Було зрозуміло, що в разі виходу з України німців він обов’язково надаватиме допомогу білому руху у війні проти червоної Москви. При цьому сподіватися на більшовицьке повстання в Україні було марно: «Нема чого і розраховувати, без перекидання значних сил Червоної армії не те що на успіх революційного руху в Україні, а навіть на його виникнення», – звітував член Революційної Ради Українського фронту Епштейн. Потрібні були ті, кого Лєнін називав «корисними ідіотами», політична сила всередині України, яка взялася б влаштувати антигетьманський опір і таким чином занурила б країну в хаос безпосередньо перед приходом більшовиків. Червона Москва мала собою пишатися – «корисні ідіоти» прибігли до неї самі.

ЛОКШИНА НА ВУХА І БАГНЕТИ   9 листопада в Німеччині внаслідок революції зрікся престолу кайзер Вільгельм ІІ. Її війська мусили покинути Україну. 13 листопада в Києві таємно було обрано Директорію, яка мала очолити заколот проти гетьмана Скоропадського. А перед тим, 11 листопада, Раднарком червоної Росії постановив у десятиденний термін розпочати наступ «на підтримку робочих та селян України, що повстали проти гетьмана».

   Підтримувати «робітників та селян» червона Москва заходилася раніше, ніж вони збунтувалися. І в тому немає нічого дивного. У справі дестабілізації обстановки більшовики не покладалися на самих лише українських соціалістів. Невдовзі після втечі з України червоні створили в Таганрозі Повстанський народний секретаріат, якому було поставлено завдання максимально розширити на території нашої країни кількість комуністичних організацій. На діяльність цього органу ЦК РКП(б) одразу ж виділив 34 млн крб. Для координації роботи більшовицького підпілля в Україну було послано досвідчених агітаторів. Гроші й фахові агітатори робили свою справу. Уже в червні загальний страйк залізничників охопив 200 тис. осіб. 6 червня було підірвано пороховий склад на Звіринці, у передмісті Києва. 31 липня злетів у повітря склад набоїв в Одесі. У липні – серпні відбулося 11 страйків робітників-металістів. У вересні спалахнув всезагальний бунт залізничників. Кількість підпільних більшовицьких організацій в Україні восени 1918-го сягала 200.

   Крім того, червоні постійно тримали напоготові частини українських повстанських дивізійзагони більшовиків, що втекли з української армії в березні 1918 року. Командували ними майбутні «революційні герої» Василь Боженко, Микола Щорс, Тимофій Черняк тощо. Розташувавшись на кордоні в 10-кілометровій нейтральній зоні проти Чернігівщини, Сумщини та Харківщини, ці угруповання здійснювали нальоти на українські терени та чинили терор по селах. «Дивізія знаходиться в самому розшарпаному, неорганізованому та безпорадному стані. Настрої у всіх бандитські, порядок і організація відсутні», – звітував комдив Локотош під час реорганізації цих загонів у впоряджену бойову частину. Після наказу Раднаркому повстанські дивізії стали терміново поповнювати людьми, зброєю та фаховими командирами. Більшовикам було дуже зручно використовувати ці військові частини. Якби задуми червоної Росії закінчилися катастрофою, завжди можна було виправдатися, що мав місце не наступ Червоної армії, а повстання українських більшовиків на українських землях і Москва тут, мовляв, ні до чого.

   Сил Червоної армії бракувало задля наступу на українські терени. Проте об’єднання старань більшовицьких ревкомів з осередками українських соціалістичних партій дали дивовижні результати: в Україні мов гриби після дощу поставали численні повстанські загони: Махна, Зеленого, Коцура, Божка, Григор’єва, Ангела, Чередняка та багатьох інших. Більшовики були навіть у загонах отаманів-самостійників: у Зеленого й Ангела вони очолювали ревкоми. Антонов-Овсієнко з гордістю писав: «Наші ревкоми відсилали під знамена Директорії повстанців для отримання зброї і для спільних дій аж до повалення гетьмана… петлюрівські загони у чималій долі мають елементи схильні до підтримки радянської влади».

   Діяльність повстанців невдовзі зробила становище українських військ просто скаженим. «Окрім російських більшовиків, куди не повернись – у мене скрізь фронт… Таким є Махно… як тільки вдається кінчити з ним – у Прилуках піднімає голову Ковтун… Багато допомоги у цій справі надав Шинкар і Ко…» – звітував Києву командувач Лівобережною групою армії УНР отаман Петро Болбочан.

   Чисельність повстанських загонів на осінь 1918 року сягнула 300 тис. осіб. Крім соціалістично-більшовицької пропаганди червоні вдало грали і на приземленіших мотивах. Старшина штабу Запорізького корпусу армії УНР Іван Барило пригадував: «Шинкарівці блукали по місту і грабували… Возилося добро з магазинів на санях, на возах… Спротиву майже не клали, зброю склали, але були такі навіть наївняки, що вимагали по 40 карбованців «добових» за роботу як їм було обіцяно, коли вони «повалять гетьманський панський буржуазний уряд і проженуть німців».

   Видається дивним, але проти наступу на Україну категорично висловлювалося командування Червоної армії. Військові вважали безглуздям починати війну з нею у той час, коли РСЧА ледве стримувала тиск білих козаків генерала Краснова під Воронежем. Певно, саме тому операцію проти Української держави очолив Володимир Антонов-Овсієнко – не фаховий військовий (підпоручик-дезертир), а досвідчений політик і революціонер. Дії армії мали стати допоміжними до діяльності більшовицьких ревкомів та повстанських загонів в Україні. Скоординувати роботу політичних організацій, повстанців і військових частин могла саме така фігура. «Зараз можна голими та нахабними руками взяти те, що потім доведеться брати лобом», – поспішав Антонов-Овсієнко.

ПОШИТІ В ДУРНІ   Більшовики наступали. Українські командири благали Директорію сконцентрувати зусилля проти червоної навали, однак вона лишалася глухою і німою. Володимир Винниченко всерйоз вважав, що все це і є «усилення розвідочної діяльності на фронтах, щоб тим притягти увагу німецько-гетьманських військ», обіцяне йому більшовиками. Директорія сумлінно дотримувала свого слова – в умовах більшовицького наступу на Україну легалізувала Комуністичну партію.

Після падіння Харкова Директорія таки надіслала до Москви телеграму із запитанням, що, мовляв, діється? На це нарком іноземних справ Гєорґій Чічерін не змигнувши оком заявив, що ніяких військ радянської Росії на теренах України немає, а воєнні дії відбуваються між арміями Директорії та українського радянського уряду. Причиною «повстання української бідноти» було названо недемократичну політику Директорії, як-от репресії командирів проти більшовицьких ревкомів, які (лише!) захоплюють владу за спиною діючих частин українського війська. Червоний нарком зухвало брехав, лише 18 грудня було ухвалено «Положення про Радянську армію України», у якому чітко зазначено: «Радянська Українська армія входить складовою частиною в загальноросійську… в оперативному відношенні вона цілком підпорядкована головнокомандуючому всіма збройними силами Російської республіки». Задуривши голову міністрам Директорії, Чічерін заявив, що радянський уряд чекатиме доказів зміни політики Директорії – повернення до демократії та припинення боротьби проти трудящих мас. Проте Москва милостиво згодилася прийняти в себе представників України для переговорів.

   І Директорія пристала на вимоги Москви. Червона армія йшла вперед, у тилу українського війська більшовицькі ревкоми не криючись чинили диверсії і розкладали новобранців, а Київ забороняв їх розганяти, аби «надати докази» Москві. «Ваша допомога один міф… Авангарди цієї допомоги уже прийшли, але я не маю часу їх роззброїти, бо то є зброд а не військо», – писав Директорії збурений отаман Петро Болбочан.

   Війну червоній Росії Директорія оголосила тільки 16 січня. Уже були втрачені Харків та Чернігів. Замордований Запорізький корпус армії УНР ледве стримував натиск більшовиків під Полтавою, Сіра дивізія задкувала до Києва, а Чорноморська дивізія героїчно гинула під Конотопом. Проте жодних рішучих заходів для оборони країни від ворога не було вжито. Директорія і далі гралася в демократію – заходилася проводити вибори до «Трудового конгресу» і тому не бажала йти на непопулярні кроки. Україна була приречена.

   5 лютого більшовики зайняли Київ. Але переговори з Москвою тривали.

   Нарешті 7 лютого Директорії було передано телеграму: «Український робітничий та селянський уряд прийняв братське посередництво Російського радянського уряду з приводу угоди з Директорією, за умови визнання наступних трьох принципів: перше – визнання з боку Директорії Радянської влади; друге – суворий нейтралітет України з активним захистом проти військ Антанти, Денікіна, Краснова і поляків; третє – спільна боротьба з контрреволюцією…» Фактично їй пропонували скласти зброю. Відвертим знущанням цю телеграму визнало навіть командування Червоного Українського фронту. Директорія на телеграму не відповіла і більше переговорів із Москвою не влаштовувала.

   А вже за кілька місяців по черзі спалахнули повстання отаманів Зеленого, Ангела та Григор’єва. Червоний обман виліз на світ Божий у всій своїй потворній формі. Селяни, незадоволені за часів Скоропадського поверненням панів і реквізиціями хліба німцями, отримали режим продовольчої диктатури і продрозкладки. За гетьмана робітників-страйкарів штрафували і садили, за більшовиків – розстрілювали. Інтелігенція, обурена недостатньою українізацію, одержала катівні «чрєзвичайок». Соціалістичні партії здобули владу згідно з приказкою «у вагоні – Директорія, під вагоном – територія». Трагічною була доля військових – українських хлопців, які, голодні й виснажені, мусили помирати в незлічених багнетних атаках через нечувані досягнення політиків-соціалістів.

   Україна шалено протистояла більшовизму. Близько 200 повстанських загонів чинили опір навіть після закінчення Визвольних змагань. Але момент було втрачено – перемога червоних стала справою часу.

Друге пришестя більшовиків в Україну унікальне тим, що, по суті, вся операція була одним величезним «кидком». Примітивно пошивши в дурні діячів Директорії, вони захопили у владу багатющу територію з 26-мільйонним населенням. Поза сумнівом, саме завоювання нашої держави має очолити рейтинг найвдаліших афер ХХ сторіччя. Кажуть, той, хто сідає грати в карти з шулером, зазнає поразки тієї миті, коли бере їх до рук. Керівники Директорії програли війну ще у вересні 1918 року, коли заходилися укладати угоди з російськими більшовиками.

День перемоги. Рік 1245.

Сьогодні, 17 серпня, 766 річниця видатної перемоги в історії українського народу. В 1245 році Данило Галицький в битві під Ярославлем дощенту розбив спільне угорсько-польське військо. Королі сусідніх держав сподівались на успішну військову кампанію проти ослабленої монголо-татарським нашестям західної Русі-України. Відповідно планувався початок територіальної експансії - захоплення земель Галицько-Волинського князівства. Але військовий талант та політично-державницька мудрість Данила Галицького ( на противагу багатьом нашим сучасним політикам !!!) поховали надовго їх надії. Ця перемога належить до числа особливо показових для усвідомлення справжніх пріоритетів у справі побудови ефективної системи національної безпеки і оборони в непрості політичні та економічні часи. Данило Галицький вийшов з честю та перемогою у боротьбі в оточенні далеко не дружньому.
Ми маємо історію не лише поразок, як би не намагались їх пропагувати деякі політики-мазохісти. Вшановуємо переможців та робимо висновки. Маємо бути сильнішими та успішнішими. І нові перемоги прийдуть. Слава героям !

http://video.i.ua/user/3267152/40371/307021/
http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B8%D1%82%D0%B2%D0%B0_%D0%BF%D1%96%D0%B4_%D0%AF%D1%80%D0%BE%D1%81%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%BE%D0%BC
http://teren.uaforums.net/1245-vt538.html

Підгорецький замок - об’єкт для розвитку Львівщини.

Підгорецький замок на Львівщині — особливий, і є потенційним об’єктом для розвитку всього регіону.

   Про це в інтерв’ю ZN.UA заявив засновник компанії Arts Interlink, експерт із питань культури в британському парламенті доктор Джон Елсон. Він пояснив, що кошти потрібні не лише на реставраційні роботи, а й на розвиток інфраструктури цього краю. «Побудова шляхів, готельних комплексів, закладів відпочинку… Лише у такому разі буде легше залучити інвестиції на реставрацію замку, паркового комплексу та інших навколишніх пам’яток архітектури», — додав експерт.

Він також підкреслив, що Україна — не єдина держава, яка переживає труднощі з пошуком коштів на реконструкцію пам’яток архітектури: «Ці проблеми турбують навіть такі високорозвинені країни, як Великобританія, Франція, Австрія. Колись по фінансову підтримку таких проектів зверталися до держави. Насправді небагато урядів Європи хотіли б займатися такими справами».

   «Українській владі справді потрібно думати про інвесторів. Про те, як їх залучити. І це має бути в комплексі з благодійною діяльністю. Потрібно запрошувати бізнес вкладати кошти в розвиток територій, спорудження комерційних закладів. Водночас переконувати його представників вкладати кошти в інфраструктуру території, в театри, музеї, інші об’єкти культури. Адже чим привабливішим буде регіон, тим більше йтиме з нього прибутків. Головне — не обкладати інвесторів великими податками», — підкреслив Дж.Елсон.

Засновник Arts Interlink також зазначив, що для того, щоб отримати кошти з Європи, потрібно професійно представити замковий комплекс за кордоном. «Фільми, які нам показали, були чудові. Але треба зробити більше, ніж просто показати відео. Кошти на відновлення замку можна знайти. Ви ж знаєте, що у світі є дві проблеми — де взяти гроші, і куди вкласти гроші… Але у цьому плані в інвесторів виникає два запитання. Перше — політичне. Оскільки Україна — не частина ЄС, то важливо знати, якою буде політика держави й уряду в цій галузі. І друге, більш помірковане: як палац використовуватиметься в майбутньому? Тут буде музей? Чи тут будуть поважні урядові офіси?» — сказав експерт.

На Львівщині створять історико-археологічний заповідник.

Депутати Львівської обласної ради розпочали роботу над створенням історико-археологічного заповідника на території Стільська Миколаївського району Львівщини.

Таке рішення було прийнято на засіданні постійної депутатської комісії з питань культури, історико-культурної спадщини, духовного відродження та засобів масової інформації Львівської обласної ради. Про це повідомляє відділ інформації та зв`язків з громадськістю Львівської обласної ради.

За словами голови постійної комісії Ореста Шейки, львівський археолог та багаторічний дослідник Стільська Орест Корчинський протягом серпня-вересня підготує проект створення на території Стільського городища і прилеглих територій історико-археологічного заповідника. Після цього профільна комісія підготує проект рішення обласної ради і винесе його на затвердження сесії Львівської обласної ради.

Як зазначив ZAXID.NET Орест Корчинський (до речі, автор відкриття і наразі єдиний дослідник Стілько), Стільське городище – це найбільше місто Європи VIII–ІХ ст. Пам’ятку досліджували з 1980-х років з перервами до 2000 р. «Раніше тут проводилася Верходністрянська археологічна експедиція. Зараз вона не працює з ініціативи Національної академії наук. І безпідставно. Особлива наукова, культурна та історична цінність цієї унікальної пам’ятки у неймовірно великій, як на той час, укріпленій площі міста – 250 га, яка у кілька десятків разів була більшою за площі головних міст тогочасної Європи, зокрема давній Київ мав 9,7 га, вся укріплена площа. Але Стільсько не є окремий унікум, довкола нього ми маємо 60-100 км міста–сателіти, які  мають укріплену площу. Тобто територія, де ми знаходимося, - це фактично центральна частина слов’янського світу, на яких знаходяться замки міст, фортець, що свідчить, що цей регіон не був відсталим  в економічному, політичному і культурному розвитку, як про це писали російські і польські вчені, та й українські вчені першої половини ХХ ст., казали, що це провінція, одні казали, що це провінція Київської Русі, інші казали, що малопольські провінції. Виявилося, що ні на одній ні на іншій території немає таких об’єктів, а звичайно, що будівництво таких об’єктів вимагало грандіозних ресурсів і стабільної політичної потужної політичної організації, це говорить про те, що принаймні у другій половині VIII ст., на нашій території існувала держава, про яку ви чули і знаєте, вона відома з «Повісті минулих літ», з інших джерел – Велика (або Біла) Хорватія», - зазначив Орест Корчинський.

Довідка ZAXID.NET

Як зазначив Орест Корчинський, у 1981–1987 р.р. дослідження (Стільського городища) проводились на кошти Львівської обласної організації Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Зважаючи на особливу наукову історичну та культурну цінність городища, а також для поглибленого вивчення його та інших аналогічних пам’яток у Верхньому Подністров’ї, Академія наук Української РСР створила у 1987 р. постійно діючу Верхньодністрянську археологічну експедицію і надала їй довготривале цільове фінансування. З 1987 до 1992 р. експедиція працювала у складі Інституту суспільних наук АН України (сьогодні Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України), а у 1992 р. була переведена до Інституту народознавства АН України в якому діяла до 2000 р., на правах юридичної особи з окремими фінансуванням та балансом.

Cтара Cамар.

Олег Репан, Ірина Рева.

   На околицях Дніпропетровська збереглися рештки фортеці, збудованої Іваном Мазепою на місці давнішого
козацького поселення.
 

Із козацтвом в уяві українців пов’язана красива мрія про волю. Ось тільки поринути в неї ніде. Більшість Січей

пішли під води Дніпра, колишні паланкові центри запорозьких вольностей укриті сучасною забудовою. А наша

розповідь – про пам’ятку, водночас і унікальну, й типову для степового українського порубіжжя XVI–XVIII століть.

 Ідеться про Стару Самар і Богородицьку фортецю, неушкоджені вали якої досі височіють на околиці

Дніпропетровська. Степове містечко відрізнялося від більшості йому подібних тим, що від кінця XVII-го й

упродовж значної частини XVIII століття тут стояла російська залога. Втім, як і в козацьких поселеннях

(Новому чи Старому Кодаках, Самарчику чи Кальміусі), тут жили українці.

КОЗАЦЬКЕ МІСТЕЧКО

Донедавна ми взагалі не знали, де було те легендарне «старовинне запорозьке містечко Самар із перевозом»

(XVI–XVII століття), згадане в не менш легендарній грамоті польського короля Стефана Баторія. Істину було

встановлено за допомогою лопати. Археологи Дніпропетровського національного університету, не встрягаючи

у схоластичні дискусії, довели, що вже від 1520-х років Самар існувала, залишивши по собі серйозний культурний

шар.

МІСТО БОГОРОДИЧНЕ. Вигляд кінця XVII – початку XVIII ст. Реконструкція Олександра Харлана

Перенесімося ненадовго на півтисячі років углиб історії.

– Агов, хлопці, приймай! – гукає чоловік, веслуючи до берега, де в затінку, попихкуючи люльками, сидять двоє

кремезних молодиків.

Ті схоплюються, хутко прив’язують човна, заходяться вивантажувати товар. Один клунок зненацька рветься, а

з нього сувій тканини розкішної, заморської пташкою випурхує. Не встигає господар озирнутись, як той крам уже

запхнули назад, а лантух закинули коневі на круп та й повезли до торгу… Ніхто й не помітив, що випала дорогою

з дірявого лантуха товарна пломба, котра через сотні років розповість нащадкам про «штуку» іноземного сукна,

проданого в Старій Самарі.

Про це давнє козацьке місто знаємо небагато. Виникає воно на початку XVI століття в пониззі річки Самари.

Розміщення  дуже зручне. Іще за часів Золотої Орди там діяв перевіз через річку, бо ж проходив торговельний

шлях на Крим. Місто мало невелику чотирикутну дерев’яно-земляну фортецю із двома кутовими вежами на

дальшому від водойми боці.

Виявлені товарні пломби (найранішу датовано 1524 роком) засвідчують: Стара Самар була потужним

центром комерції. Цікаво, що майже всі ці знахідки європейського походження. Скажімо, напис «GEL» на пломбі

ідентичний позначенню міста Гельдерн на золотих та срібних монетах Голландської республіки початку

XVII століття. Іншу товарну пломбу прикрашають герб Гданська та гордий напис «BESTE SORTE».

Про жваву комерцію свідчать і збережені монети – західноєвропейські, російські (як-то дротяні московські копійки

Міхаіла Фьодоровіча), польські (півгріш Сиґізмунда І, датований 1509 роком, або соліди Сигізмунда ІІІ) тощо. До речі,

 півтораки Сиґізмунда ІІІ там-таки й фальшували. Не зовсім звичною для наших місць є велика шведська монета

(половина ере Ґустава Адольфа), але і її занесло до Самарі з якимось купцем (чи козаком, котрий повоював у Європі)

. Що в жителів давнього міста водилися грошенята, підказують «монетки» із загостреним краєм та специфічною

 заглибиною під палець – знаряддя для зрізання гаманців. Злодійський інструмент археологи знайшли на території

шинку, який пропонував свої послуги й подорожнім, і місцевим.

Дещо можемо сказати про житла того часу. Археологи дослідили один із будинків середини XVII століття. Стіни

з глини та соломи, трохи заглиблені в землю, були 8 м завдовжки й 4 м завширшки. Долівка – земляна, тепло

давала гарна піч, облицьована кахлями. Шомпол, картеч, закаблуки від чобіт підказують, що тут жив козак.

Загалом у колекції археологів зберігається чимало «уламків життя» старосамарців: фрагменти зброї, натільні

хрести, люльки, застібки від одягу, прикраси. Печатка купця зі скромним написом «ПЕЧАТЬ ДОБРА ЧЕЛОВЕКА».

Цікавою знахідкою є перстень-печатка (ймовірно, адміністративного призначення), де зображено фортецю з двома

 вежами, над якими розгорнув крила одноголовий орел, увінчаний короною.

ФОРТЕЦЯ ІВАНА МАЗЕПИ ТА ПЕТРА І

Богородицька фортеця, спроектована голландським інженером Фонзаліном, була збудована 1688 року під

керівництвом гетьмана Івана Мазепи на території Старої Самарі. Відтак місто отримало й нову назву –

Богородицьк (український варіант – Богородичне). Його, тодішнє, можна не лише уявити, а й побачити, завітавши

до селища Шевченка в Дніпропетровську. Фортеця навіть сьогодні вражає розмірами (загальна площа близько

10 га) та обсягами робіт. Особливо коли пам’ятати, що тракторів і бульдозерів у XVII столітті не було, н

асипання навколо неї валів (заввишки 4 м та понад кілометр завдовжки) і прокопування ровів (близько 6 м у ширину

й понад 3 м завглибшки) стало тяжким випробуванням для будівельників. До речі, споруджував місто Іван Мазепа

(за наказом російського уряду) не лише для звітності, адже просив у Петра І його собі у власність і на короткий

час справді став тут господарем.

Дерев’яно-земляне Богородичне складалося з надійного замку (власне фортеці) для військових та цивільної

житлової частини – посаду. З висоти пташиного польоту цитадель нагадує зірку чи квітку. Однак у тодішнього

пішого чи вершника шпилясті кути бастіонів, дерев’яні вежі, рови з гострими палями та високі вали фортеці

навряд чи викликали приємні асоціації. Запорожці не любили агресивних «квітів» у своїх степах і поглядали на замок

недобрим оком. Ні для кого не було секретом, що царський уряд зводив такі укріплення не так заради війни, як для

обмеження козацьких вольностей.

Якщо ж гість був немісцевим, мав важливу справу, яка змушувала охоронців люб’язно перекинути міст через рів,

 то він міг і помилуватися краєвидом, що відкривався з південної брами замку, – добре спланованим соборним

майданом із дерев’яною церквою в ім’я Живоносного Джерела Пресвятої Богородиці (звідси й назва міста) та

дзвіницею.

Далі розміщені були 260 просторих хат, двір воєводи, 7 обійсть на 6 помешкань – для старшини й гетьмана.

Житла рядових мешканців фортеці здаються нині занадто скромними. Часто це були землянки близько 5 м

завдовжки та 4,7 м завширшки з кахляною піччю й ліжком із дощок. Вхід – дерев’яна драбина, яка спускалася вниз

приблизно на 2 м. Стіни каркасно-мазані, обшиті дошками. Дах – із дерну та очерету. Заможніші «апартаменти»

могли мати кілька приміщень, велику піч, зручне ложе, шафку з дорогою порцеляною тощо.

Нелюбов запорожців таки окошилася на Богородичному. Більшість жителів Самарі не захотіли жити поруч із

новими господарями й розійшлися. Уже 1690 року майже весь гарнізон фортеці вимер від чуми, а половина міста

згоріла. Долю своїх підлеглих розділив навіть воєвода Алєксєй Ржевскій. 1692 року до замку приходив ватажок

повстання проти Івана Мазепи Петрик із козаками й татарами. Посад йому вдалося здобути, а цитадель насилу

відбилася. Від нападників, які зуміли атакувати раптово, відстрілювалися чим могли. У пригоді стали навіть

кніпелі, які взагалі-то мають ламати корабельні щогли. Зрештою, запорожці домоглися свого, і 1711 року

укріплення було зруйновано згідно з умовами Прутського миру між Туреччиною та Росією.

СТАРОСАМАРСЬКИЙ РЕТРАНШЕМЕНТ

Однак місту на Самарі судився шлях фенікса. 1736 року зусиллями фельдмаршала російської армії Бурхарда

(Хрістофора) Мініха Богородицька фортеця була відновлена з незначними змінами. Відтоді її називали

«Старосамарський ретраншемент». Там знову заквартирувала російська залога, а також окрема кінна команда

козаків із Гетьманщини. У посаді з’явились українські поселенці.

Низовики-запорожці прагнули заволодіти якщо не фортецею, то принаймні містом. Цивільне населення посаду було

 організоване в Старосамарську сотню Полтавського полку, яку січовики 1761 року таки собі підпорядкували. Для

цього вони обрали простий метод – зробити життя місцевого люду нестерпним, а то й неможливим. Запорожці

не дозволяли ані орати, ані випасати худобу. Місцевий сотник Іван Березан був так само затятий, як і січовики,

й намагався протистояти їм силою. Та де там! І Стара Самар поволі хиріла, а мешканці переселялися до

запорозьких слобід. А щойно тут утвердилася влада Коша, то й місто відразу залюдніло.

Центром життя залишалася церква з торговельним майданом. На ньому обслуговували клієнтів крамниці й шинки.

Значну частину власне фортеці займали склади  заліза, ядер, харчів, пороху. Трохи осторонь стояв шпиталь для

залоги з невеликою лазнею, для якої московити постійно просили в Самарської паланки березові дрова.

Для війни місто придалося під час російсько-турецьких протистоянь 1735–1739-го й 1768–1774 років. Решту часу

старосамарська залога та її керівництво (очолював Стару Самар комендант, якому підпорядковувалися також

 гарнізони кількох сусідніх укріплень) байдикували. Про бажання згаяти час свідчить величезна кількість зібраних

археологами гральних фішок, виточених із битого посуду – матеріалу, якого там ніколи не бракувало.

ОСОБЛИВОСТІ МЕНТАЛІТЕТУ

Документи зберегли чимало згадок про конфлікти у фортеці й навколо неї. Наприклад, 1749 року кілька запорожців

почали розговлятися в Самарчику й вирішили продовжити в Новому Кодаку. Попри невелику відстань між цими

містами, січовиків змучила спрага, тож вони завернули з «інспекцією» до старосамарських шинків. Схоже, оковита

була тут непогана – козаки влаштували салют, побили солдатів гарнізону й погрожували спалити фортецю.

Коменданта, майора Ковальова, це так вразило, що він наказав витягнути гармати, які стояли законсервовані з

часів останньої війни.

Типовою є й історія про походеньки вояків старосамарської залоги Міхаіла Найдьонова та Філіппа Чєрнікова. Одного

чудового січневого дня 1762 року солдати вирішили розважитися риболовлею. Ловити пішли на Самару, яка саме

взялася міцною кригою, продовжили в шинку сусідньої слободи, а потім подалися до загороди з худобою місцевого

мешканця Сидора Самоткана. Господар, побачивши некликаних гостей, гукнув на допомогу сусідів і разом із ними

добряче почастував крадіїв батогами.

Риба зазвичай псується з голови, тож не дивно, що збереглося чимало справ про злочинну діяльність високих чинів.

 Старосамарський комендант секунд-майор Щєтінін уславився як ватажок, кажучи мовою міліцейських протоколів,

«організованої злочинної групи», що крала й переховувала коней, яких потім продавали на ярмарках. Інший

комендант, прем’єр-майор Рязанцев, за користування сіножатями брав із місцевих жителів хабарі худобою та

харчами. Ясно, що стосунки січової адміністрації з такою «військовою елітою» були складні. Тож зрозумілий був

подив запорожців, коли один із новопризначених начальників фортеці почав налагоджувати з їхніми представниками

нормальні робочі стосунки. Кіш одразу наказав підтримувати притомного офіцера, а для сприяння роботі негайно

вислав до Старої Самарі «дві діжки вина простого та діжку мушкателю».

Свідчення джерел про моральний стан командного складу підтверджують археологи. В одній із землянок знайдено

останки молодого чоловіка, який загинув через пожежу, а поруч із ним гарний кухоль. Знаменитий Шерлок Холмс

знічев’я вистрілював пістолетом на стіні своєї кімнати вензель королеви Вікторії. А от хаотично застряглі кулі в

стіні офіцерського житла, найімовірніше, з’явилися не від нудьги, а від великої кількості оковитої. Два поховання

молоденьких (років 16–18) дівчат, облаштовані під підлогою помешкань, не спонукають до іронії. Вочевидь, це були

наложниці, доля яких склалася ось так трагічно.

Закономірно, що знищення Січі призвело до занепаду ретраншементу, – тепер він був не потрібен. Поселення біля

закинутої фортеці також поступово занепало, причому частина люду, не схотівши сусідувати з німецькими

колоністами та поміщиками, яким щедро роздавав козацьку землю царський уряд, перебралася на Кубань, мріючи

про волю для себе і своїх дітей на чужій землі. Але сам витвір людських рук залишився і дає нам змогу уявити

життя тих, кого вже давно немає.

Радянські міфи про 22 червня 1941 року.

Дата 22 червня 1941 року, як і 9 травня 1945 року, стала вагомим об’єктом наполегливої роботи творців радянської міфології. Без відповідного «правильного» трактування причин невдач Червоної армії було б неможливо вибудувати радянсько-комуністичний історичний міф про перемогу.

Правда про реальне співвідношення сил на лінії фронту в момент нападу Німеччини на СРСР загрожувала серйозними ускладненнями для ідеологічного фундаменту імперії і кидала тінь на «священну вітчизняну війну» та на Червону армію.

    Створення радянсько-російського героїчного епосу про війну з колишнім союзником – нацистською Німеччиною – мало забезпечити потужний ідеологічний вплив на формування масової свідомості громадян. Проте, якщо з Днем перемоги у комуністичних теоретиків особливих проблем не виникало, то пояснити причини поразок Червоної армії в радянсько-німецькій війні було значно важче. У тому випадку, коли правда загрожує виплеканому міфу, імперії, як правило, вдаються до брехні і маніпуляцій. 22 червня 1941 року і події, пов’язані з цією датою, з самого початку стали об’єктом наполегливої праці творців радянської міфології. Результатом такої діяльності стала розроблена офіційна версія про причини невдач Червоної армії, головне завдання якої – приховати справжній стан справ на початку військового протистояння.

   Цей ідеологічний і псевдоісторичний продукт є багатогранним за своєю суттю. Одною із найголовніших його складових є концепція про значну військову перевагу Вермахту над недосвідченою і технічно відсталою Червоною армією. Заради неї радянська історична наука вирішила навіть свідомо принизити рівень військово-технічного оснащення радянських збройних сил у 1941 році і не поскупилась на епітети «підступним і віроломним  фашистським агресорам». Однак такий несподіваний і ідеологічно шкідливий реверанс у бік «імперіалістичного агресора» було зроблено не дарма. Лише маніпуляція фактами дозволяла забезпечувати функціонування у свідомості громадян радянського епосу про «Велику вітчизняну війну» і Червону армію як вірну опору тоталітарного режиму.

 Радянська скромність та оди могутньому Вермахту     Коли мова йде про співвідношення сил Вермахту і Червоної армії на 22 червня 1941 року, радянські джерела виявляють цікаву тенденційність. Якщо військові сили Німеччини та її союзників у джерелах відображаються найповнішою мірою, то потужність радянської армії оцінюється дуже скромно. Ось що пише про чисельність Червоної армії та кількість її озброєння радянське фундаментальне видання «Історія Другої світової війни». «У західних прикордонних округах налічувалося 170 дивізій і 2 бригади, 2 680 тис. людей особового складу, 37,5 тис. гармат і мінометів, 1475 нових танків KB і Т-34, 1540 бойових літаків нових типів, а також значна кількість легких танків і бойових літаків застарілих конструкцій». Така оцінка мілітаристського потенціалу збройних сил СРСР була масово розтиражована і стала офіційною. Зовсім інший підхід спостерігається при характеристиці військової потуги Вермахту. «22 червня 1941 року  фашистська Німеччина та її союзники обрушили на СРСР удар небаченої в історії армії вторгнення: 190 дивізій, понад 4 тисячі танків, більше 47 тисяч артилерійських знарядь і мінометів, близько 5 тисяч літаків і до 200 кораблів».

Якщо подивитись на ці цифри, то можна побачити  відносно скромну військову потугу на тлі Вермахту. Однак насторожує вибірковість. За яким принципом в загальну статистику увійшли лише танки і літаки «нових типів» і як бути зі «старими типами»? Адже так само можна припустити, що і в Третього райху були свої нові і старі типи зброї, які, тим не менше, чомусь не зазнали такого вибіркового поділу.

Так і не наводячи цифрових даних про радянську військову машину, яка протистояла Вермахту перед початком бойових дій, радянські історики формулюють таке твердження: «Порівняння бойового складу збройних сил Німеччини та її західноєвропейських союзників, підготовлених для нападу на Радянський Союз, і військ радянських західних прикордонних округів і флотів показує, що агресори створили майже подвійну загальну чисельну перевагу в людях і значну – в артилерії. Радянські ж війська мали дещо більше танків і літаків. Але кількісні показники без обліку якісного стану бойової техніки не можуть дати справжньої картини співвідношення засобів збройної боротьби. За оснащеністю новими зразками танків і літаків перевага була на стороні німецько-фашистської армії. У військах радянських прикордонних округів було багато танків і літаків застарілих типів з обмеженими бойовими можливостями».

Як бачимо, творці радянського міфу про 22 червня чомусь свідомо уникають інформації про те, скільки ж насправді було видів озброєнь у складі Червоної армії. І поряд з цим вперто відстоюють тезу про технічну відсталість радянських збройних сил. Така позиція цілком зрозуміла. Вона дозволяє покласти всю провину на причини поразок 1941 року не на бездарне командування чи небажання рядових бійців Червоної армії захищати сталінську імперію, а на технічно-військовий чинник. Ідучи у фарватері такої ідеологеми, комуністичні міфотворці створюють цілі оди про могутність Вермахту. Так, вони пишуть, що «дивізії противника були повністю укомплектовані особовим складом, озброєнням і бойовою технікою, транспортними засобами. Вони мали не тільки загальну кількісну перевагу в силах і бойових засобах, але і володіли більш високою рухливістю і маневреністю. Реальне співвідношення сил у перших ешелонах військ сторін, що вступили 22 червня у бій, було на користь противника, а на ряді напрямів він перевершував радянські війська в 3-4 рази. На напрямах його головних ударів, де командування Вермахту створило компактні ударні угруповання, це перевага була ще більш значною».

 Розвінчання міфу   Для нападу на Радянський Союз німецьке командування виділило 4 млн 050 тис. осіб (3 млн 300 тис. в сухопутних військах і військах СС, 650 тис. - у ВПС і близько 100 тис. - у ВМФ). «Східна армія» нараховувала 155 дивізій, 43812 гармат і мінометів, 4215 танків та штурмових гармат і 3909 літаків. Проте з цих сил на 22 червня 1941 р. на Східному фронті було розгорнуто 128 дивізій. У підсумку німецьке угруповання, яке завдавало удару по Червоній армії, нараховувало 3 млн 562 тис. осіб, 37 099 гармат і мінометів, 3865 танків та САУ і 3 909 літаків. Сюди ж треба додати військові сили союзників Гітлера. Вони нараховували на початок бойових дій 745 тисяч осіб, 5502 гармат та мінометів, 306 танків і 886 літаків. Зрозуміло, що у технічному оснащенні війська союзників Третього райху були значно слабшими.

За даними Статистичного збірника №1 «Бойовий і чисельний склад Збройних Сил СРСР в період Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років», угруповання радянських військ на Заході було досить значним і перевищувало сили Вермахту за всіма показникам, за винятком кількості особового складу, та й то лише тому, що війська противника були повністю відмобілізовані. Так, у складі Червоної армії біля західного кордону СРСР налічувалось 3088160 осіб (2718674 - у Червоній армії, 215 878 - в ВМФ і 153 608 - у військах НКВС), 57 041 гармат і мінометів, 13 924 танки (з них 11 135 справних) і 8974 літаки (з них 7593 справних). Крім того, авіація Північного, Балтійського, Чорноморського флотів і Пінської військової флотилії мала 1769 літаків (з них 1506 справних). Також із травня 1941 року почалося зосередження 77 дивізій другого стратегічного ешелону із внутрішніх військових округів і з Далекого Сходу. До 22 червня у західні округи прибуло 16 дивізій (10 стрілецьких, 4 танкові і 2 моторизовані), в яких налічувалося ще 201 691 людина, 2746 гармат і 1763 танки. Співвідношення сил між двома арміями показано в таблиці.   Таблиця 1. Загальне співвідношення сил на ранок 22 червня 1941 року  Крім того, значна кількість радянських збройних сил перебувала за межами західних прикордонних військових округів. Тому загальна кількісна перевага Червоної армії над Вермахтом є ще відчутнішою. На початок радянсько-німецької війни у складі радянських збройних сил всього налічувалось 5 млн 434 тис. особового складу, 117581 гармат та мінометів, 23106 танків і САУ (з них 18691 – справні), 24488 бойових літаків (21030 – справні).   Для порівняння, на 15 червня 1941 відмобілізований і практично позбавлений резервів Вермахт налічував 7 млн 329 тис. осіб: 3960 тис. - у чинній армії, 1240 тис. - в армії резерву, 1545 тис. - у ВПС, 160 тис. - у військах СС, 404 тис. - у ВМФ, близько 20 тис. - в інонаціональних формуваннях. Німецька армія мала 88 251 гармат і мінометів, 6292 танків та САУ і 6852 літаки.

Цікаво, що навіть на вирішальному напрямку удару Вермахту – в Білорусі – німці не володіли абсолютною чисельною перевагою, поступаючись Червоній армії за кількістю танків в 1,9 раза, літаків – у 1,2 раза. Ще краще для Червоної армії було співвідношення сил у смузі Південно-Західного фронту. На території України німецькій групі армій «Південь» протистояла найпотужніша кількісно та якісно радянська військова сила, оскільки командування Червоної армії помилково вважало, що при ймовірній війні основний удар на СРСР Гітлер спрямує через Україну.  Таблиця 2. Співвідношення сил між Київським та Одеським ВО та групою армій «Південь» на 22 червня 1941 року

  З цих даних випливає вирішальна військово-технічна перевага радянських військ на території України. І мова йде не лише про кількісний, а й про якісний склад. Зокрема співвідношення сторін у важких і середніх танках у смузі Південно-Західного фронту було на користь Червоної армії. Тут німецьким 210 середнім танкам протистояло 506 середніх радянських танків Т-34 і 255 важких танків КВ, аналогів яких у Вермахту на той час взагалі не було. І це не враховуючи інших типів радянських танків, які комуністичні експерти зневажливо називають «застарілими».   Отже, перевага Червоної армії над Вермахтом була не тільки кількісна. За своїми тактико-технічними характеристиками радянські зразки озброєння також перевершували німецькі аналоги. У деяких випадках – дуже серйозно. Це завдає ще одного удару по радянській міфологічній версії причин поразок Червоної армії 1941 року. Об’єктивний аналіз та оцінка озброєння, яке перебувало на службі у двох ворожих сторін показує, що Вермахт якісно поступався своєму противнику. Однією з причин такого становища є недооцінка військовим командуванням гітлерівської Німеччини потенціалу Червоної армії.

Радянські міфотворці полюбляють складати оди танковим арміям Вермахту, які стали основною ударною силою операції «Барбаросса». Проте самі ж німці були шоковані зустріччю на полі бою 1941 року з радянськими Т-34 і КВ, зупинити яких не міг на той час жоден танк Третього райху. Ось як пише про радянський Т-34  Вернер Гаупт, німецький історик, який був офіцером Вермахту. «Серед танків противника були й зовсім невідомі для німців, чудові за маневреністю та бойовою потужністю танки Т-34, проти яких на той момент були безсилі всі протитанкові засоби».

Хоча на озброєнні Червоної Армії перебувало багато відносно застарілих танків Т-26, але вони були озброєні 45-міліметровими гарматами. Сам Жуков хвалився, що «45-міліметрова гармата зразка 1937 року могла пробивати броню машин всіх типів, що стояли тоді на озброєнні капіталістичних держав». Застарілий Т-26, якого у складі Червоної армії було майже 10 тисяч, пробивав броню німецького Т-ІІ на відстані 1200 м, тоді як останній становив загрозу лише з відстані 300–500 м. Цікаво, як тоді за радянською історіографією назвати німецьких «монстрів»  Т-І (який взагалі не мав гармати, а лише 2 кулемети діаметром по 7,92-мм), Т-ІІ, озброєний 20-мм гарматою, Т-ІІІ, який до модифікацій H і J випускався з 37-мм гарматою?

Показовим в оцінці реальних технічних можливостей німецьких танкових сил  є такий факт. Радянська державна комісія, яка під керівництвом наркома Тевосяна тричі в 1939-1941 роках докладно ознайомилася зі станом німецького танкового виробництва, з усього побаченого відібрала для закупівлі лише єдиний танк марки T-III. Найкращим танк T-III серій H і J став завдяки двом обставинам: новій 50-мм гарматі KwK-38 і лобовій броні корпусу товщиною 50 мм. Всі інші типи німецьких танків радянських фахівців просто не зацікавили. Але навіть Т-ІІІ з 50-мм гарматою не міг тягатись з радянським Т-34. Довгоствольна 76 мм гармата Т-34 пробивала будь-яку броню найзахищеніших німецьких танків на дистанції 1000-1200 метрів. Тоді ж жоден танк Вермахту не міг вразити «тридцятьчетвірку» навіть з 500 метрів.

Що ж до німецького Т-IV, то він, озброєний 1941 року короткодульною 75-мм гарматою, був безпорадним перед радянським Т-34 аж до весни 1942 року, коли  його переоснастили новою 75-мм довгодульною гарматою. Мало того, цей найбільший танк Вермахту того часу через низьку пробивну здатність снарядів поступався навіть радянській гарматі калібру 45-мм і не призначався взагалі для боротьби з танками противника.  Не варто забувати, що Червона армія на початок війни мала на озброєнні 504 важкі танки КВ, вагою 48 і 52 тонн, що більш, ніж удвічі перевищував показник німецького Т-IV (22 тонн). Цьому радянському гіганту не міг становити загрози жоден танк і протитанкові засоби противника. Єдиним засобом боротьби проти нього були німецькі 88-мм зенітки.

Не поступалася Червона армія Вермахту і в якісних характеристиках артилерії, і навіть військово-повітряних сил. Німецькі гармати переважно були модифікацією гармат Першої світової, за винятком кількох нових зразків. Німці не могли похвалитись і аналогом знаменитої радянської БМ-13 («катюші»). Щодо якісної, але аж ніяк не кількісної переваги Люфтваффе над бойовою авіацією СРСР на початку війни, то зумовлена вона була передусім слабкою підготовкою радянських пілотів.

Так само не витримує критики міф про недосвідченість Червоної армії. Коли комуністичні теоретики вказують на те, що Вермахт ще з 1939 року вів бойові дії в Європі, вони забувають про військові операції СРСР. А їх було немало, і за тривалістю військових дій вони перевищують блискавичні сухопутні війни Третього райху до 22 червня 1941 року. Згадати хоча б зіткнення з японцями на озері Хасан і річці Халхін-гол, кровопролитну радянсько-фінську війну, вступ Червоної армії на території Західної України і Білорусі, участь окремих військових спеціалістів у громадянській війні в Іспанії.

Таким чином, на 22 червня 1941 року СРСР мав вирішальну перевагу над Вермахтом в кількісному і якісному військово-технічному оснащенні. І є великі сумніви, що багатотисячні армади радянських танків і літаків готувались лише для оборони проти свого колишнього союзника з поділу сфер впливу.

Автор: Петро Герасименко

Ґрюнвальдські міфи та українська ментальність .

Автор: Галина Пагутяк   
 
Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають і далі у свідомості поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними історики чи політики, або й письменники.

Молоді лицарі проводять інсценізації битв й отримують від цього неабияку втіху. Поява нових фактів, відкриття нових джерел  в часи круглих дат не проходять непоміченими.

Згодом патріотичне піднесення поволі згасає. Втім,  коли йдеться про культ цієї чи іншої події, то, для прикладу, битви під Берестечком чи Жовтими водами належать до символів народного культу, оскільки відображені у народній пам’яті піснями й думами, а Ґрюнвальдська – до елітарного. Останній створює офіційна ідеологія.

Ювілей Ґрюнвальдської битви, яку пишно  називають «битвою народів», відсвяткували рік тому. Найкращим подарунком до ювілею стали б солідні видання першоджерел з перекладами і науковими коментарями. Такий подарунок зробили в Білорусі, видавши «Хроніку конфлікту Владислава, короля Польщі з хрестоносцями в рік Христів 1410», написану одразу ж після Ґрюнвальдської битви. Упорядник і авторбілоруський історик Руслан Гагуа. Кожен, хто бажає, може прочитати цю книгу в Інтернеті. Це лише одне джерело, а всього їх двісті, деякі досі не опубліковані. Що більше джерел, то більше шансів реконструювати перебіг подій.

У 1962  році  в Москві до попереднього ювілею вийшов переклад тієї частини «Історії Польщі» Яна Длугоша, де міститься розгорнутий опис Ґрюнвальдської битви. Фактично, «Історія» Длугоша досі залишається основним і найавторитетнішим джерелом, що з часом породило ґрюнвальдську «міфологію». Назву три з них:

1. На полі битви існували пастки - «вовчі ями».

2. Вирішальну роль зіграли три смоленські полки.

3.Литовське військо втекло з поля бою.

І четвертий міф: пропагандистський.  Поляки тягнуть ковдру на себе, білоруси на себе, росіяни і литовці також, приписуючи своїм полкам вирішальну роль в здобутті перемоги. Українці ж воліють створювати культи з поразок, а не з перемог.

 Хочу попередити, я не писатиму про речі, відомі з підручників. В Інтернеті повно інформації про Ґрюнвальдську битву: від містечкової до офіційної, здебільшого поданої за Вікіпедією. Більшість авторів, що дублюють одне й те саме або просто фантазують, не зазирали в першоджерела. А вони зараз більш доступні, ніж будь коли. Принаймні, ті, що перекладені. Мене просто цікавить, як створювались міфи і як вплинула Ґрюнвальдська битва на ментальність українців. Страшенно б не хотілось махати перед кимось дражливою ідеологічною ганчіркою. Істина не має кольору.

Наскільки можна  довіряти Яну Длугошу?    Перш ніж перейти до розгляду міфів, запитаймо себе, чому Ян Длугош присвятив стільки уваги Ґрюнвальдській битві?  Причину слід шукати в біографії історика, книги якого свого часу дуже не подобались офіційним колам Речі Посполитої (правління Зигмунта ІІІ Вази) й були навіть заборонені. Ян Длугош  (1415 -1480)  гербу Венява  був сином шляхтича Яна Длугоша, учасника битви під Ґрюнвальдом, за що той отримав староство в Бжезніці. Власне, єдиний спосіб  дізнатись імена воїнів, що бились під різними знаменами на полі тоді в липні 1410 року, - це королівські чи князівські грамоти, бо в тогочасних хроніках немає поіменних списків воїнів. Майбутній історик навчався у Краківській академії й потрапив згодом до двору єпископа Краківського Збіґнєва Олесницького. Майже 20 років був його секретарем і правою рукою, присвятив йому сторінки у великому описі битви. Тобто Длугош мав змогу ознайомитися зі спогадами очевидців, і використовував інші історичні джерела, перебуваючи після смерті свого покровителя  при дворі Казимира Яґеллона, де став вихователем королівських синів. Як історик та  географ Ян Длугош досі має величезний авторитет серед літописців Ґрюнвальдської битви. Він подає список усіх коругв (полків), що брали участь у битві, описує їхні знамена, його перебіг самої битви детальніший, ніж в інших хронікерів, й відчувається, що автор  розуміє свою місію: зберегти для нащадків правдиву пам’ять. Дуже фахова робота як на часи, коли в основному обмежувались літописами, завжди писаними на замовлення князів світу цього. А нетенденційних істориків не буває – просто є більш тенденційні й менш тенденційні.

   Однак з віднайденням 1857 року  польським істориком Августом Бєловським рукопису «Хроніки конфлікту», яка була написана одразу ж після закінчення битви, виникли сумніви в деяких тезах  Длугоша. Автор цього невеликого за обсягом твору – анонімний, але більшість істориків схиляються до думки, що ним був польський віце-канцлер Миколай Тромба, що під час пруської експедиції очолював польову канцелярію Владислава Ягайла. Кому ж, як не йому, було про це писати. Миколай Тромба гербу Тромби (бл.1358 – 1422) був прихильником здобуття Мальборка і з цього приводу конфліктував навіть з королем Владиславом Ягайлом, якому після переможної битви під Ґрюнвальдом, забракло сил остаточно добити Тевтонський орден.

Особливістю Хроніки є те, що Тромба створював її, опираючись лише на власні враження, а відтак міг чогось не помітити. І вже тому його праця не може конкурувати з працею Длугоша, який мислив як історик. Однак і Длугош не міг передбачити такого явища, як міфологізація історії, коли реконструював Ґрюнвальдську битву. Прогалини він заповнював гіпотезами, які згодом стали сприймати як доконаний факт.

 Розправа з міфом    Властиво, з  історичним міфом можна розправитися за допомогою археологічних розкопок, статистики та використання  інших допоміжних дисциплін. Гірше розправитися з пропагандистським міфом, бо це може коштувати дуже дорого і самим історикам, і суспільству.  Так звані «вовчі ями» на полях під Танненберґом не згадуються в жодній хроніці. Схоже, це витвір уяви, що прагнула підсилити ефект перемоги. Якщо ж ми не довіряємо хронікам, то  можемо довіряти археологам, які не знайшли жодних ям на полі бою. Ями мали бути такі великі, щоб туди міг потрапити лицар разом з конем. До того ж ідея битися саме в цьому місці виникла спонтанно, і в жодної з воюючих сторін не було часу на те, щоб підготувати пастки.

    Що більше джерел – то кращі  шанси деміфологізувати історію. Особливо  важливо знати джерела з іншого боку конфлікту. Це так звані «Торунські аннали» та «Хроніки Прусських земель» Яна фон Поссільґе. Проаналізувавши опис втечі з поля бою  армії Великого Литовського Князівства,  якою командував двоюрідний брат Владислава Ягайла Вітовт, і яка разом з татарським полком витримала перший бій із тевтонцями,  видається, ніби мілітарна середньовічна Європа зіткнулась з невідомим їй маневром, до якого часто  вдавались татари, щоб внести розгубленість в ряди противника. Під тиском частина литовського війська вдалась до втечі, а потім приєднались знову до союзних військ. Переслідуючи литовців, тевтонці порушили стрій і стали здобиччю польського війська. Власне, перемозі у Ґрюнвальдській битві союзні війська завдячують різними тактиками. Якби тевтонці зустрілись віч-на-віч з однорідним військовим утворенням, вони могли б вийти переможцями. Натомість увесь цвіт тевтонського лицарства був загублений під Ґрюнвальдом і то ким: язичниками й простолюдом. У Тевтонському архіві  в Геттінгені зберігається лист до Великого Магістра (без підпису й дати), де  невідомий консультант-інформатор попереджає про подібний маневр: «Може трапитися так, що ваші вороги замислять обережність і, залишивши коругву, виявивши слабкість, вдадуться до втечі; (проте) може трапитися так, що вони вирішили порушити ваші ряди, оскільки люди схильні до полювання (переслідування), як це було у Великій битві». Йдеться про Ґрюнвальдську битву. Анонімний автор попереджає не стільки  про тактичний прийом, загалом відомий, як про те, що не слід захоплюватись переслідуванням  противника.

Була і справжня втеча. Литовська кіннота отримала найпотужніший удар  добірних сил противника і розгубилась. Хто ж тоді має рацію? Тевтонці зробили тактичну помилку, відділившись окремою ланкою від свого війська, і згодом потрапили в засідку. Тобто це була не спланована засідка, а імпровізована. До речі, Магістра Тевтонського ордену вбив дрючком якийсь простий вояка з боку Вітовта. Про це пише «Хроніка конфлікту», а Ян Длугош  згадує лише про дві рани на тілі.  

 Саме Длугошеві ми завдячуємо міфом про вирішальну роль трьох смоленських полків, який взяла на озброєння російська, а згодом радянська пропаганда. Культ перемоги  слов’янської цивілізації над германською буйно розквітав під час двох світових воєн для підтримання бойового духу народу, а нині такий самий метод використовує російський прем’єр-міністр, заявляючи, що Росія виграла б  війну з гітлерівською Німеччиною і без України. Ось що писав Длугош: «…руські лицарі Смоленської землі вперто бились, стоячи під власними знаменами. Лише вони не вдались до втечі, і цим заслужили велику славу. Хоча під одним знаменом вони були жорстоко порубані, і знамено їхнє втоптане в землю, проте в двох інших загонах вони вийшли переможцями, воюючи з величезною хоробрістю, як личить мужам і лицарям, і нарешті з’єднались з польськими військами: і лише вони одні у війську Олександра Вітовта заслужили в той день славу за відвагу й геройство в бою; всі ж інші, залишивши поляків битися, кинулись врозтіч, переслідувані ворогом». (Длугош Ян. Грюнвальдская битва. - Москва-Ленинград, 1962).      

   Це повідомлення, як вважає Руслан Гагуа, вигадав автор, щоб подолати  суперечності між різними джерелами, які він використовував. У Хроніці конфлікту  цей епізод відсутній. Ось що пише автор цього тексту: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлись з великим завзяттям  та криками з людьми Вітовта, і після майже години взаємного бою, втрати з обох сторін були такими великими, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу й, порушивши стрій, віддалились від своїх коругві перед тими, кого змусили втікати, почали відступати…» ( Гагуа Р.Б. Грюнвальд в источниках: «Хроника конфликта Владислава, короля Польши, с крестоносцами в год Христов 1410».– Пинск: ПолесГУ, 2009. – 208 c.)

Длугошу треба було пояснити, чому військо Вітовта, яке начебто втекло, брало участь у битві. Насправді половина литовської армії  залишилась на полі бою, а смоленська коругва (а не три, як писав спершу Длугош) була поруч із польськими коругвами. Інші джерела теж не зауважують особливої ролі смоленських лицарів в бою. Хоробрими були всі воїни, зокрема й тевтонські лицарі. Проблема боротьби з історичними міфами полягає насамперед в доступності всіх джерел, навіть для фахових істориків. Тому кожне нове покоління має ставити запитання: кому вигідний той чи інший історичний міф? Що принаймні зробив білоруський історик, який не побоявся  звинуватити у тенденційності  своїх білоруських колег, що й досі тягнуть ковдру на себе.

Чи були українці у Ґрюнвальді?   Дивне питання, погодьтеся. У нас навіть випустили марку про Іванка Сушика, якого король Владислав нагородив відразу після битви. І ця зворушлива історія у дні ювілею крутилася на всіх українських сайтах. Скидається, що Іван був єдиним українцем на всі 90 й одну коругву переможців. Зрештою, називати наш народ українцями в 15 столітті нам не дозволяють. Лише «руськими». Хоча французи називають себе французами, а італійці італійцями. На це вже давно звертала увагу Наталя Яковенко, але історики досі зволікають, косячись одним оком на Польщу, а іншим на Москву.

 Тисячі наших предків  у польських (земських та магнатських) коругвах бились під Ґрюнвальдом, однак цей факт не став символом українських національних амбіцій. Можливо, це й добре. Будь-яка пропаганда рано чи пізно відходить у небуття. Усе, що нам потрібно, - це серйозні наукові дослідження з широким залученням джерел та статистики. Замість парадних книг на дорогому папері з вкрай обережною інформацією й розкішними ілюстраціями краще  видати хоча б збірку праць українських істориків, досі написаних на цю тему, а потім перейти до монографій. Це потрібно для повноти картини, яка відновлює історичну справедливість.

Отже, задля справедливості надаємо слово Длугошу. Той пише, що в складі польського війська були коругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині: З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська ВКЛ перебували земські коругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними коругвами. Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. Владислав Ягайло ще задовго до Ґрюнвальду підтверджував привілеї, надані раніше Левом Даниловичем і Казимиром. Галицька шляхта українського походження  зобов’язувалась натомість поставляти озброєних воїнів для походів. Українські шляхтичі не були тоді ще зрівняні в правах із польськими, то не були зобов’язані воювати поза межами Корони Польської. Така нерівність сприяла подальшій полонізації. Коли ми подивимося родовідні дерева, то зустрінемось з прив’язкою до Мазовії, Моравії, тільки не до Галичини, тобто чимало родовідних дерев сягають лише до 16 століття, коли українська шляхта активно полонізувалась. Ян Щасний Гербурт у одній зі своїх промов говорить, що його предки  живуть в Русі вже 400 років, тобто з 13 століття. Вони, як й інші роди з гербу Сас, прибули на запрошення короля Данила з Моравії. Інші прибули з Угорщини.

 Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував і теж бився на Ґрюнвальдському полі, їхніх земляків – «піших піхотинців», слуг. Вічна їм пам’ять.

 Перед початком походу Владислав Ягайло вагався, чи варто запрошувати польських та українських лицарів, може, краще вдатися до послуг найманців, які самі себе винагородять в разі перемоги. І пліч-о-пліч з коронними та князівськими військами бились татари, чехи, румуни. Кожна війна дорого коштує. Чого варті лише лицарські обладунки, спеціально навчені коні, гармати. А сама війна з тевтонськими лицарями, як її не прикрашай панславізмом і патріотизмом, мала суто економічні причини. Тевтонський орден блокував шляхи польським купцям, завдавав збитків економіці, й війна з ним була неминучою. Литва була загрожена. Після перемоги  у тевтонській війні, що тривала ще довго, Польща почала активно розвиватися, а українці й далі не мали власної держави. Росіяни ж, принаймні, отримали моральну сатисфакцію на кілька століть вперед.

  Корпорація «Тевтонський орден»    Причини послаблення на початку 15 століття Тевтонського ордену теж були банальні: закінчилися гроші. Тобто їх не можна було вже взяти як раніше: силоміць, в хрестових походах. Залишався «дранґ нах Остен», де можна було ще цивілізувати язичників. Однак язичники воліли приймати хрещення не вогнем і мечем, а з рук своїх вождів, яким довіряли більше. Світ змінювався, настав час створювати нові сфери впливу й заново його ділити. А Статут Тевтонського ордену залишався незмінним.

Як писав французький історик Ернест Лавісс (1842 – 1922) в нарисах з історії Пруссії, найбільш перспективні й довготривалі ті держави, в яких правлять династії. Саме династія консолідує націю довкола королівської родини. Виборність польського короля дуже послабила Польщу, бо кожні вибори розділяли суспільство. Правління династії Яґеллонів було дуже корисним для польської нації. Держава, яку створив Тевтонський орден, взагалі була надбудовою над німецькими колоніями. Статут ордену перешкоджав лицарям стати частиною суспільства. Пруссією правила корпорація, яка не допускала до управління і до ресурсів бюргерів чи дворянство. І на початок ХV століття прірва між суспільством і владою стала очевидною й нездоланною. Орден був приречений, натомість Прусська монархія згодом стала зразковою державою в Європі у всіх відношеннях: економічному та культурному.

 Це теж ознака того, що уроки Ґрюнвальду бодай хтось засвоїв. Держава, якою править корпорація у вигляді ордену, партії, куди пускають лише своїх, недовговічна й слабка. Суспільство при цьому позбавлене економічних і політичних свобод, і питання не в тому, як воно проголосує на наступних виборах, а в тому, наскільки воно здатне самоорганізуватися і дати відсіч знахабнілій і чужій владі. Корпорація під назвою «Тевтонський орден» була послаблена ззовні і програла остаточно, не маючи підтримки зсередини.

Військо польського короля не мало б жодних шансів перемогти, якби його не підтримало Велике Князівство Литовське, яке згодом зазнало найбільших втрат у Ґрюнвальдській січі. Після того на кілька століть було зупинено похід на Схід, аж доки не з’явилась корпорація під назвою «Третій Рейх», правда, вже з іншою корпоративною етикою.

На Черкащині розкопали 150 трипільських хат.

   Між селами Легедзине і Тальянки на Черкащині археологи знайшли поселення трипільців, якому більше 5 тисяч років. Під час геомагнітної зйомки виявили, що городище займало близько 450 гектарів землі, у ньому було
1500-2800 будівель, у яких жили близько 25 тисяч жителів. Нині відкопали півсотні будівель.
   На розкопках працює 30 студентів з Уманського педуніверситету і Києво-Могилянської академії. Серед кукурудзяного поля вони зняли верхній шар ґрунту на площі 30х30 метрів. Яму, глибиною не більше метра, вручну
копали чотири дні. У центрі сидять дівчата з ножами і щітками. Вони змітають землю із решток розваленої хати.
   "Ми сьогодні розкопали глиняну тарілочку, два глечика, кістку і щелепу собаки. Їх не можна чіпати, поки не сфотографуємо і не перепишемо, що де лежало. Я дуже хочу знайти антропоморфну фігурку жінки. Це статуетки,
яким трипільці поклонялися, як богам." - каже 17-річна Марина Ткаченко.
   Перед розкопками студентів вчать шанобливо ставитися до людей, останки яких можуть знайти під час розкопок.
"Ми розкопуємо трипільські хати, а в трипільців не було культу поховання, вони спалювали мертвих. Тим, хто розкопує кургани, треба знати, що на поховання скіфи і сармати часто накладали закляття. Мій друг ходив на розкопки скіфської могили. Три дні не могли до неї підступитися. Вже місце визначили, але тільки підходять з інструментом —дощ починається. І так кілька разів на день було. Тоді керівник експедиції провів ритуал. Розставив свічки ввечері на могилі, попросив пробачення у духів і дозволу подивитися, що там закопано. Також усі присутні пообіцяли з повагою ставитися до духів і знайдених речей. Наступного дня погода була гарна, і вони викопали добротний скелет" - говорить 18-річний Ярослав Ткаченко.

Надія ШТУПУН.

Міфи російської історії : маленькі битви великого князя.

   Недавно Дмітрій Мєдвєдєв запропонував Україні та Білорусі разом з Росією відзначити у 2012 р. 1150-річчя російської державності. Бо, мовляв, "у нас спільні історичні та духовні корені". А далі заліпив таке, що хоч стій, хоч падай: "державність наша відповідно до канонічної теорії поширювалася, що називається, з півночі – північного заходу на південь, і в цьому сенсі ми зацікавлені, щоб наші партнери прийняли також в усьому цьому участь".    Цікаво, де він таку канонічну теорію вишпортав. Щоб мене качка брикнула, коли не Кіріл підказав! Це ж треба – з півночі на південь. Так чого доброго ми довідаємося, що і Київ московити заснували, і Львів, і Чернігів...   Але що тут дивуватися – міфами земля російська повниться. Тому й не дивно, що Путінська імперія продовжує плодити великодержавні міфи. З цією метою і створюються нові версії старих фільмів. Зокрема, новий фільм про Александра Невського за розрахунком кремлівських ідеологів повинен сприяти патріотичному вихованню молоді. Адже російська історія така скупа на справжніх народних героїв, що доводиться їх вигадувати.    Або красти. Наприклад, у новгородців. Волелюбні новгородці могли б стати четвертим східнослов’янським народом, якби не жорстока експансія Московщини. Сучасний російський учений Георгій Трубніков писав: "якось я почув таку фразу: "Я - нащадок новгородців, і для мене москаль гірший, ніж єврей для антисеміта". Виявляється, нащадки новгородців пам’ятають про свою велич. Правда, велич Александра Невського дещо сумнівна.    Першим, хто почав творити з Александра Ярославовича великого героя, був Іван Грозний, який звелів його канонізувати і наділив титулом "Невський", далі Петро I у 1723 р. урочисто перепоховав "предка" в Александро-Невській лаврі у Санкт-Петербурзі та ухвалив відзначати його пам'ять. А 21 травня 1725 р. Катерина I встановила орден святого Александра Невського. Під час Бальшой Атєчєствєннай за вказівкою Сталіна обличчя полководця опинилося в центрі срібної п'ятикутної зірки. Цікаво, що саме троє тиранів – Грозний, Петро І і Сталін – так зворушливо опікувалися Невським.    А далі усе пішло, як по маслу. Александр Невський став відомим кожному школяреві не тільки завдяки підручнику з історії, а й завдяки фільму Сергія Ейзенштейна. Запопадливі російські історики дружно поставили князя в один ряд з найвидатнішими полководцями світової історії. "Тріумфальні перемоги 1240 р. в Невської битві і 1242 р. на льоду Чудського озера зупинили вороже нашестя; залишилися незмінними і межі Новгородської землі", – писав доктор історичних наук А.Н. Кірпічніков.    Та чи справді то були аж такі величні битви? Візьмемо Невську битву. За офіційною версією влітку 1240 р. шведи, очолювані Біргером Магнуссоном, зятем короля Еріка V, піднялися по Неві і, ставши табором, послали Александрові виклик на бій. Той вирушив "з малою дружиною" і 15 липня 1240 р. під прикриттям ранкового туману раптово напав на шведів та розгромив їх. Біргеру із залишками загону ледве вдалося врятуватися втечею у сутінках. Але тут же вказано, що тілами простих шведських воїнів заповнили дві братські могили, останками ж іменитіших завантажили аж два кораблі. То про яку панічну втечу мова, якщо з літописів видно, що убитих поховали самі шведи?    Військо Александра втратило у битві до 20 вояків. Ця обставина муляла не одного історика, бо що ж це за велика битва при таких жалюгідних втратах? Та ще й з ким – із вікінгами, для яких війна була ремеслом. Яку б ми відому битву не взяли у середньовіччі, всюди втрати незмірно вищі. При чому не обов’язково брати найбільші і найкровопролитніші битви.    Але це не єдина загадка, яка причаїлася у літописі. Якщо "битва" почалася на світанку, а шведи втекли у сутінках, то вона мусила тривати цілий день. Але... в середині липня ще панують білі ночі. Звідки сутінки?    Не обійшлося у літописі і без брехні: шведський "бискуп убиен бысть". Але жоден із семи шведських єпископів того часу не загинув у 1240. Друга брехня – буцім Александр вдарив списом Біргера в обличчя. От тільки шведам про це нічого невідомо і про жоден шрам на обличчі Біргера нема ані згадки. Та й на жодному його портреті шраму не видно, хоча шрами, як відомо, лише прикрашали лицарів.    А найбільший парадокс полягає в тому, що Біргер, зазнавши такої страшної поразки, став ярлом, а через десять років після Невської битви його семирічний син обраний королем і разом із батьком править країною. Та на цьому парадокси не вичерпуються. Родини Александра Невського і Біргера перебували у дружніх стосунках. Саме у Швеції збирався Александр оселитися, якщо б йому довелося стати вигнанцем. А його брат Андрій від ханського гніву сховався не де, як при дворі Біргера.    На відміну від невеликої кількості руських літописів, у шведів літописання було розвинуте куди ширше, окрім того писалися й родові хроніки, де скрупульозно описано будь-які, навіть дрібні, історичні події. Але ніде, у жодному джерелі нема ані слова про якусь Невську битву. Якщо хтось подумає, що шведи вирішили замовчати свою поразку, то мушу розчарувати: у їхніх джерелах зафіксовано безліч різноманітних битв, серед яких чимало й поразок.    Вірогідніше усього, не було жодної битви. Шведи і новгородці зустрілися і уклали договір, після якого понад три сторіччя не воювали. А потім відбувся турнір і спільна пиятика. От під час турніру та п’яної бійки з рубаниною і загинуло трохи люду. Усе решта – фантазія літописців, які художньо опрацювали княжу версію. Але що їх самих при тім не було, то й наплутали чимало. А на останок ще один парадокс. Восени того ж 1240 р. новгородці виганяють Александра Ярославовича! І це після такого ратного подвигу? Чи не тому, що довідалися правду?    Та рушимо далі. У битві, яка відбулася 5 квітня 1242 р. на льоду Чудського озера з руського боку брало участь нібито до 17 000 вояків, а з німецького – до 12 000. Скільки втратили русичі – невідомо, а от німецьких рицарів полягло аж 500 та ще 50 потрапило в полон, ну, і чуді лягло "без числа". Бо чудь німцям помагала.    Але, якщо про Невську битву шведи нічогісінько не чули, то німці про Льодове побоїще знають. Правда, у "Хроніці землі Пруської" про це ані слова, зате "Римована хроніка" наводить зовсім інші цифри: у битві брало участь 300–400 німців, 20 рицарів загинуло, 6 були полонені. Підозри в тому, що німці занизили свої втрати безпідставні, бо хроніка поширювалася у багатьох списках, а усі убиті були названі поіменно. Якби пропустили аж кількасот – це б викликало неабиякий скандал. Цифри наведені у хроніці скидаються більше на правду, бо на ту пору рицарі й не могли виставити численнішого війська. Перед тим вони зазнали кількох відчутних поразок. Найбільшої – у 1236 р. від литовського князя Міндовга під Шауляєм, коли загинуло 40 рицарів. Між іншим на боці рицарів тоді билися й псковитяни, литовці узяли в полон їх майже дві сотні. Так що російсько-німецька дружба зароджувалася ще у прадавні часи.    У битві під Дорогочином, де розбив рицарів уже Данило Галицький, полягло понад 20 рицарів. А в 1241 р. уже татари розгромили збірну армію німців, поляків і тевтонських рицарів біля Лєґніци. Там рицарів загинуло стільки, що Тевтонський орден очухався щойно через сто років. Таким чином сил на те, аби виставити багатотисячне військо він уже не мав.    Та й те сказати. На місці битви під Дорогочином, під Лєґніцою і під Грюнвальдом (15 липня 1410 р.) ще й досі археологи знаходять у землі мечі, вістря стріл і списів, напівзотлілі чоботи та інше причандалля. А от на місці Льодового побоїща археологи не знайшли нічого.    З фільмів пам’ятаємо, як рицарі у важких обладунках провалювалися під лід. Але це казочка, бо обладунки рицарів і русичів важили однаково. Однак на дні озера теж не знайдено нічого.    Очевидно, була якась невелика сутичка, але Александр уже був мастаком роздувати мильні бульбашки. Правда, підчистити геть усі літописи йому не вдалося, тому в Іпатієвському літописі читаємо чітко і недвозначно: "У лето 6750. Не бисть ничтоже". А літо 6750 від Створення світу – це і є 1242 рік. У Лаврентієвському літописі, який брав інформацію з хроніки, створеної при дворі сина Александра, сказано так: "В лето 6750. Ходи Александр Ярославович с Новгородци на Немци и бися с ними на Чюдскомъ езере оу Ворониа камени. И победи Александр, и гони по леду 7 верст секочи их". Якось надто скупо про таку героїчну битву. Яка між іншим нічого не дала, бо те, що пишуть у підручниках, буцім перемоги Александра зупинили німецьку експансію, брехня. Адже Іванові IV Грозному через три сторіччя довелося вести з цим самим орденом тривалу Лівонську війну. Юрій Винничук.

Прутський похід: поразка Петра І.

Аж до жорстокої поразки від турків у липні 1711 року на Пруті московський цар хотів бачити нову столицю на більш теплих водах. Саме з метою підкорення Азову він, за порадою Мазепи, створює флот...

Счастливая мысль обустроить  столицу своего царства-государства "на мшистых, топких берегах, где прежде финский рыболов, печальный пасынок природы, один у низких берегов бросал в неведомые воды свой ветхой невод", отнюдь не сразу озарила московского царя Петра I. Вплоть до жестокого поражения от турков в июле 1711 года на Пруте, где он спасся от неминуемого пленения-рабствам ("шкляфства") лишь благодаря незаурядным дипломатическим способностям и, главное, мужеству вице-канцлера ("подканцлера") Петра Шафирова, и, говорят также,  благодаря... драгоценностям своей верной боевой подруги Екатерины Алексеевны - Екатерины I (в миру Марты Ставронской), московский царь-государь мечтал видеть новую столицу у более теплых вод - на берегу Азовского моря.

Именно с этой целью после первого бесславного похода на Азов 1695 года он, по совету своего старшего наставника-учителя, украинского гетьмана Ивана Мазепы создает в Воронеже адмиралтейство, мобилизует около трех десятков тысяч судостроителей и к весне 1696 года строит на верфях Воронежа, села Преображенского (под Москвой), Брянска, Сокольска, Козлова Азовский морской флот.Уже 27 мая 1696 года царь вводит этот флот в Азовское море, блокирует судами турецкую крепость Азов близ устья Дона и вынуждает 18 июля 1696 ее капитулировать. 

Примечательно, что в  блокаде Азова принимали также активное участие 16 тысяч украинских казаков (10 тысяч пехоты и 6000 конных). Наказным гетьманом над ними Иван Мазепа назначил черниговского полковника Якова Кондратьевича Лизогуба, а атаманами: гадяцкого полковника Боруховича, прилуцкого полковника Горленко, лубенского полковника Свечку, компанейского Федорину, сердюцкого Кожуховского. Именно казаки "17 числа Iюля... отбивши турков (предпринявших последнюю вылазку - ИП) отъ стана своего, вогнались въ самый городъ и овладли однимъ городскимъ болверкомъ съ четырьмя в немъ большими пушками, въ которомъ укрпившись и прибавивъ к тому 9 пушекъ своихъ, произвели внутрь города сильную пальбу, продолжавшуюсь безпрерывно цлыя сутки.

А как въ ту пору и отъ стороны армии, на поднятых выше городскаго вала траншейныхъ батареяхъ, производилась по городу еще сильнйшая пальба, и была оная Туркамъ крайне раззорительна, то они 18 Iюля выставили на батаре белое знамя и просили мира который им и дарованъ, а городъ 19 числа, по указу царскому занятъ Бояриномъ Воеводою Алексемъ Шеином" ("История русовъ или Малой Россіи").       

Успешному взятию Азова в 1696 году способствовало в значительной степени и то, что в предыдущую летнюю военную компанию 1695 года,  в то время, когда недееспособное московское войско безуспешно пыталось овладеть Азовом, казаки "въ одно лто  овладли 14 каменными Турецкими городами  (Кази-Керман (сейчас Берислав в Херсонской области - ИП), Кинбурн, Эски-Таван (сейчас село Тягинка на Херсонщине - ИП), Аслан ( Каховка - ИП), Гордек, Шах-Кермен...), и войска тамошнія съ жителямии начальниками забрали въ плнъ и разослали по Малоросійськимъ городамъ подъ стражу".

Штурм Казикермана. Мазепа завоевывает для Украины Нижнее Поднепровье

В сентябре 1698 года на противоположном от грозного Азова берегу Таганрогского залива царь приступает к строительству военно-морской крепости - Таган-Рога. "...Въ 10 почти месяцвъ на рекахъ, впадающихъ в Донъ, а изъ нго въ Азовское море, сооружена была такая флотилія, какая и у старих приморскихъ держав вками только сооружается. Вдругъ покрыли Азовское море военные корабли, галеры, бригантины, галіоты и другія морскія суда, и ихъ считалось до 700, въ такой стран, которая о мореходстве прежде и понятія не имла... Мастера же были выписаны изъ иностранныхъ морскихъ державъ, а паче изъ Голландіи. Походъ къ Азову открытъ весною 1696 года. Въ число многочисленной Російской арміи вступило Малоросійскихъ войскъ 15000, а надъ ними Наказнимъ Гетманомъ опредленъ Мазепою Полковникъ Черниговскій Яковъ Лизогубъ...

А Гетманъ Мазепа, со всмъ Малоросійскимъ войскомъ, составлялъ обсерваціонный корпусъ на степяхъ Крымскихъ и наблюдалъ, чтобы Ханъ Крымскій, съ своими Ордами, не напалъ въ тылъ арміи подъ Азовомъ, и онъ многія такія покушенія Татарскія отвращалъ с успхомъ".("История русовъ или Малой Россіи")

Но окруженный на реке Прут летом 1711 года со всех сторон плотным кольцом войска Блистательной Порты, Петр вынужден был заключить с турками Прутский мир.

В соответствии с договором царь свой первенец-флот на Азове ликвидировал, войска из Украины, Молдавии, Приазовья вывел, несостоявшуюся столицу царства-государства на Азовском море - город Таганрог - срыл-сравнял с землей, а крепость Азов вернул туркам и дал клятвенный обет забыть на веки-вечные про свои территориальные виды на Приазовье, Молдавию и Украину.

 Андриан Шхонебек, "Взятие Азова. 19 июля 1696 года", гравюра. На переднем плане на коне с саблей - царь Петр I, справа от него - первый московский генералиссимус - воевода  Алексей Семенович Шеин (1662-1700).
Войска крымского хана Девлет Гирея, шведского короля Карла ХІІ и гетмана Правобережной Украины Пылыпа Орлыка (король и гетман после неудачной Полтавской битвы 1709 года жили в молдавских Бендерах) вместе с польскими союзниками планировали кампанию на Левобережной Украине. В ответ на этот поход, состоявшийся зимой-весной 1711 года, Петр с советниками принимает решение о походе на Дунай, заключив договоры с господарями Молдавии и Валахии. Но главные силы московской армии успели дойти только до Днестра, сосредоточившись в районе Сороки (современная Молдавия).  В то же время турецкая армия (120 тысяч человек, 440 орудий) под командованием великого визиря Мехмеда Балтаджи переправилась через Дунай у Исакчи и соединилась на левом берегу Прута с крымской армией (70 тысяч человек) хана Девлета Гирея.

19 июля 1711 года, примерно в 75 километрах от Ясс 38-тысячная московская армия, которую вместе с официальным главнокомандующим Шереметьевым возглавлял сам царь, была прижата к правому берегу Прута.  Отрывок из записок Юста Юля, датского посланника при Петре І (1709-1711):     

"Как рассказывали мне очевидцы, царь, будучи окружен турецкою армией, пришел в такое отчаяние, что как полоумный бегал взад и вперед по лагерю, бил себя в грудь и не мог выговорить ни слова. Большинство окружавших его  думало, что с ним удар - припадок.

... Офицерские жены, которых было множество, выли и плакали без конца. И действительно казалось, что предстоит неизбежная гибель: если б Господь Бог чудесным образом не устроил так, что турецкого визиря удалось склонить к миру подкупом, из царской армии не могло бы спастись ни одного человека - ибо с одной стороны против нее стояли турки, более чем в три раза превышавшие ее численностью, с другой же, в тылу, протекал Прут, на противоположном берегу которого находилось около 20 000 казаков, татар, турок, поляков и шведов.  11/22 июля 1711 года. После полудня вице-канцлер Шафиров, прибыв обратно от верховного визиря, дал его царскому величеству отчет о своих переговорах и представил проект условий мира.

Насколько известно, условия эти сводятся в главных чертах к следующему: устанавливается вечный мир; русские должны возвратить туркам Азов в том виде, в каком он находится теперь; морская гавань Таганрог, равно как и некоторые другие городки, не представляющие особой важности, должны быть разрушены; далее, королю шведскому предоставляется свободный проход в Швецию; наконец  должен произойти размен всех пленных. В заложники верховный визирь потребовал самого вице-канцлера барона Шафирова и молодого графа Шереметева. Все эти условия  его царское величество принял. Молодого Шереметева он пожаловал в генерал-майоры и подарил ему свой портрет стоимостью приблизительно в две тысячи ригсдалеров. Обоих заложников снарядили и немедленно отправили в лагерь к верховному визирю. Они должны оставаться в плену - сначала у него, а затем в Константинополе - впредь до исполнения всего, что было договорено. После этого в обеих армиях объявлено о заключении мира".

Командующий турецкими войсками в Молдавии - великий визирь Балтаджи Мехмед-паша, самовольно согласившийся за взятку в 150 тысяч золотых рублей заключить спасительный для царя Петра Прутский мир, вскоре за свое малодушие понес очень суровое наказание - по приказу турецкого султана Ахмеда III он был удавлен в каземате тюрьмы на острове Родосе.

Потеряв в 1711 году после Прута всякую надежду обустроить себе столицу близ теплых вод Азовского моря, царь Петр торжественно провозгласил  в 1712 году столицей своего царства-государства не Таганрог на Азовском море, а город Санктпитербурх  - Санкт-Петербург на Неве.

Начиная с 1696 года и до 1711 года включительно, Петром снаряжались на Азов не только военные экспедиции, но и гидрографические.  И не стоит поэтому удивляться особо, что не шведский город Ниен с крепостью Ниеншанц на Заячьем острове в устье Невы, где в мае 1703 года была учреждена царем Петром Петропавловская крепость, а несколько позднее близ нее  "из тьмы лесов, из топи блат вознесся" Санкт-Петербург, не холодные берега Балтики оказались изображенными на первой московской карте, а подробные очертания... Азовского берега, знаменитых песчаных Азовских Кос, окрестности славного города Таганрога.

Интенсивные гидрографические  исследования Азовского берега по указанию Петра велись в 1697-1699 гг. Руководил этой работой c 1698 года опытный мореход, вице-адмирал Корнелий Крюйс - Kornelius Crys - датчанин по происхождению. В 1704 году по данным гидрографических измерений вице-адмирала Корнелия Крюйса был составлен и издан в амстердамской типографии "Дункер, Гендрик" самый первый московский географический атлас. Назывался он так: "Прилежное описание реки Дону или Танаиса, Азовского моря или Езера Меотскаго, Понта Эуксинского или Черного моря".

Вот что вице-адмирал Корнелий Крюйс писал о казаках:

"...Они сплошь белотелы, становиты и храбрые люди, болезни мало знают, но большая часть умирает против неприятеля или от древности, а женския персоны красавицы, благообразны, глаза темные большие; ногии руки маленькия, волосы черные, нос и рот пропорциональной, очень благоприятны, и вежливы к чужестранцам; платье носят как Турчанки чистотою и качеством по возможности, только с таким различием, что головной убор пониже, и лицо свое незакрывают, а одеяние мужское почти с Поляками равное.

..Нынешнее Козацкое войско в чистоте, в поворотливом правлении ружья уже близко Немцам, Нидерляндам и прочим народам подходит, и под своими Гетманами и Полковниками свое войско распределили на полки и сотни, как пеших так и конных драгун и рейтар; идучи же боевым порядком, и при осадах Азова, Нотебурга и прочих крепостей правильно свою храбрость довольно оказали".

 "Москоскаа Страна - Muskowie" на карте "Моря Палес Meote от Азова до Керчи". 1702 год. Картограф - Питер Бергманд

Поначалу название "Азовское море" закрепилось за частью "Езера Меотского" - "Палус-Меотис", примыкающего к устью Дона - т.е. сначала так называли расположенный в северо-восточной части залив "моря Мотскаго", отделенный от моря песчаными Косами - Белосарайской (с севера) и Долгой (с юга), называемый ныне Таганрогским заливом "длиною более 70 миль, шириною по средине более 20 миль"... Именно эту часть "Езера Меотского" и имеет в виду адмирал Крюйс. Неоднозначность приведенного текста явно свидетельствует о том, что авторский текст вице-адмирала Корнелия Крюйса позднее правился - редактировался недостаточно компетентными в географии и истории Азовского моря специалистами.

 Фрагмент атласа с Крымом и Приазовьем

 Азовское море - Mare Azoviensis (ныне Таганрогский залив Азовского моря), Меотида - Palus Meotides - Mer de Zabache на фрагменте карты Николаса Виссхера 1700 года (Nicholas Visscher: Nouvelle Carte Georaphique De La Mer D'Asof ou de Zabache & Des Palus Meotides )

Имать то Азовское море около себя тысящу верст. Обаче того ради, яко неглубоко невозможно по нем ездить великими кораблями. Вода в нем непрестаннаго ради течения в него реки Дона, иже тамо впадает, и иных рек вельми сладка есть. И того ради зимою крепко померзает, летом же неисповедимаго ради множества рыб, иже ищущи сладких вод сходятся тамо, и жителем тамошным немалое творит утешение и прибыток. Недалеко устия Донскаго, идеже  той в море впадает, стоит град названный Тана (еже Азов имать быти; а Таною, мнится, того ради называет его Ботер, яко латинники реку Дон называют Танаисом), в нем же пристанища многия и купли, паче же на осетров и икру, чего много оттуда отвозят, и на иныя товары тамошных стран.

Фрагмент предыдущей карты. Реки Молочная, Берда и Бердянская Коса
Городы же в той Таврике славныя древния: Силдания, Кафа, Керкель, то есть Херсон, Крым; а новыя: Перекоп [стоящий насреди валу земляного, учиненнаго от моря до моря, а при конце стены тоя, из града идущи на левой стране, у самаго моря стоит башня, учиненная ради хранения проходу того], Бакшисарай, то есть царский двор, стоящий яко бы среди острова того в горах каменных ниско.  А на морских пристанищах городы: Керчь, Томань, Козлев, Карасев, Горваток, иже от приходу со Азовской стороны стоит. Весь тот остров разделяется надвое лесом великим, иже стоит среди него, такожде и горами высокими, в них же оный Бакшисарай.

Керчь и Керченский пролив
Хлебом, и скотом, и иными добрыми пожитками и доволством вся  та страна немерно жизнена. Приемлют же тамошние жители многую корысть от езера Меотскаго от множества рыб, их же тамо ловят. В Константинополь же оттуду отвозят много живностей, то есть хлебов, масла, осетров сухих, икры и всяких рыб соленых и сухих. Такожде и кож всяких делают тамо, и соли вельми много. В древних градех, яко в Салдании, Кафе, Херсоне, жили немцы-генуенсы и греков немало. И доныне яко тамо, так и во иных местех много родов знатных, иже идут от немец и от французов живших тамо".

Валерій Кравченко.