Всего 127 жителей Украины обратились в ФМС России
- 15.07.14, 23:08
Більшість більшовицьких та білогвардійських командирів у своїх мемуарах не розрізняли окремих частин армії УНР. Своїх ворогів вони іменували презирливим прізвиськом «петлюрівці», роблячи виняток хіба-що галичанам. Проте був загадковий загін чорношличників який і білі, і червоні таки називали саме так |
Вони явно панічно боялися цього загону. Чорношличники з’являлися завжди лиховісно і несподівано, не дарували милості ворогам. Чорношличники тікали від будь-яких переслідувань…
За всіма цими байками, якими більшовики і білогвардійці навіть за багато років після війни лякали дітей, стояла цілком реальна військова частина армії УНР – кінний полк Чорних запорожців.Чорношличники.
Початком полку Чорних запорожців став Окремий запорізький загін, сформований у лютому 1918 року із захисників Києва. У керованому підполковником Петром Болбочаном 2-му пішому курені (батальйоні) з’явилася команда з 50 кінних розвідників. Очолив її військовий урядовець Іван Благо. Після звільнення Києва і Полтави до Запорізького загону повалили добровольці, і вже невдовзі загін перетворився на бригаду, а відтак – на дивізію. В Полтаві розвідницька команда 2-го Запорізького пішого полку розгорнутого з 2-го куреня, значно поповнилася людьми і була перетворена на кінну сотню. Урядовець Благо передав командування сотнею кадровому військовому-кавалеристу сотникові Миколі Римському-Корсакову.Хорунжий Мезенцев і підстаршина Головатенко
Кінна сотня 2-го Запорізького полку тоді була вдягнена у строї кубанських козаків – захисні бешмети і темно-сині черкески. Крім того, за рішенням командування усім кіннотникам Запорізької дивізії був призначений головний убір – козацька шапка з матерчатим шликом. Кіннотникам 2-го полку мали носити шлики чорного кольору. Через це козаків сотні Римського-Корсакова почали називати Чорними шликами, або чорношличниками.
Бойовий шлях сотні пройшов у лавах полку підполковника Болбочана – вони визволяли від більшовиків Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) та Крим. За гетьмана Скоропадського Чорні шлики у складі 2-го Запорізького полку охороняли українські кордони. Війна для них не припинилася, запорожці мусили постійно відбивати напади більшовицьких банд, які з російського боку проривалися на Донбас, Харківщину та Чернігівщину. Сотня Чорних шликів була також ударною силою протигетьманського перевороту в Харкові. Саме чорношличники заарештували командувача Харківського корпусу генерала Лігнау та керівництво міста. Вони ж очистили від гетьманців та анархістів Полтаву. На Харківщині, Полтавщині та Донбасі було встановлено владу Директорії Української Народної Республіки.Болбочанівці
Після перевороту Директорії Окрему запорізьку дивізію було розгорнуто вармійський корпус. Чорнишличників переформували в кінний дивізіон. Кадром для поповнення сотні мали стати повстанці, загони яких масово з’являлися по всій Україні. Отут і виникли проблеми.Розпочавши повстання проти гетьмана Скоропадського, соціалісти Петлюра і Винниченко зробили ставку на сільський люмпен – голоту, гультіпак та волоцюг. Звір випестуваний проти гетьмана, по закінченню повстання накинувся на своїх же творців. Сільський люмпен залюбки підхопив гасла більшовиків та анархістів і розвернув зброю вже проти нової української влади. За рік, розсмакувавши владу більшовиків ті самі люди билися в повстанських загонах вже проти червоних. Але це сталося набагато пізніше.
командир полку полковник Петро Дяченко
Повстанці залучені до штатних військових частин сіяли анархію і хаос. Їхніми стараннями було розкладено 11-ту пішу та Сірожупанну дивізії. Але з чорношличниками цей фокус не пройшов, їхні командири душили непослух у зародку. «Пустив і я свого коня навперейми повстанцеві й, догнавши, звалив коня разом із їздцем та, зіскочивши, почав ручкою пістоля вчити дисципліни… Удосвіта під'їхав учорашній «хрещеник» із забинтованою головою і по-службовому запитав, що має робити далі», – згадував пізніше полковник Петро Дяченко.З початком навали російських більшовиків тили українського війська почали руйнувати загони анархістів Махна, Чередняка, Ковтуна, Сахарова, лівого есера Шинкаря та більшовицькі ревкоми. Військ проти цих банд майже не було – їх потребував фронт. До справи взялися нечисленні загони української кінноти. Наприкінці грудня бандам Махна вдалося захопити важливий залізничний вузол у Лозовій і відрізати Харків від українського гарнізону в Катеринославі. У Лозову було кинуто дивізіон Чорних шликів на чолі зі значковим (поручником) Петром Дяченком. Стрімким ударом чорношличники викинули «батьку» зі станції і захопили багаті трофеї – два вагони сірого та чорного сукна і три вагони цукру. Після виведення дивізіону до Кременчука значковий Дяченко навідав місцевих кравців і замовив їм з трофейного сукна повний комплект одностроїв на полк. Розплатився він з кравцями трофейним цукром.
Коли командувач Лівобережної групи армії УНР отаман (генерал) Болбочан приїхав на огляд, чорношличники зустріли його в новісіньких чорних жупанах та сірих черкесках. Значковому Дяченку довелося давати пояснення– отаман Болбочан не пробачав мародерства. Коли ж командувачу довели, що нову форму «оплатив» батько Махно, отаман Болбочан похвалив вершників. «Навіть царська гвардія не виглядала краще», – зазначив командувач і дозволив чорношличникам називатися дивізіоном ім. отамана Болбочана. Чорношличники стали болбочанівцями.полковник Болбочан, командувач запорізького корпусу і лівобережної групи армії УНР
Під час відступу запорізького корпусу з Харкова та боїв біля Полтави, Чорні шлики прикривали боями відхід своїх. Ситуація складалася не на їхню користь – сніг взявся крижаною кіркою, яка ранила ноги коням. Кіннота, яка за інших умов наробила б червоним багато лиха, мусила воювати з ними… пішки.
22 січня до розташування відведених на відпочинок болбочанівців прискакав штабний старшина, який повідомив, що в Кременчуці сталося лихо– гайдамаки сотника Волоха з наказу Головного Отамана Петлюри заарештували командувача Лівобережної групи армії УНР отамана Болбочана за звинуваченням у зраді. Розлючений дивізіон чвалом долетів до штабу і разом з піхотинцями полку ім. Мазепи оточив будівлю. Чорні шлики вирізали б гайдамаків до ноги. Але Петро Болбочан не хотів кроволиття між українцями і наказав козакам віддати справу на милість суду. Запорожці мусили відступити. Петро Болбочан був відвезений до Києва. Його подальша доля була трагічна. За півроку за звинуваченням в зраді він був розстріляний за наказом ПетлюриКомандирові Чорних шликів сотникові Римському-Корсакову загрожувало покарання, тож він мусив залишити дивізіон. Новим і останнім командиром дивізіону, а з березня 1919 року – полку, став значковий Петро Дяченко. На вимоги командування болбочанівці змінили свою назву і відтоді звалися: полком Чорних запорожців. Але навіть за багато років, вихваляючи мужність того чи іншого свого товариша, ветерани полку писали: «гарний був козак, справжній болбочанівець».
Чорні запорожціСоціалісти з Директорії всерйоз вважали, що варто замінити кадрового царського військового отамана Болбочана на «вихідця з народу» сотника Волоха і становище на фронті миттю поліпшиться. Та сталося все з точністю до навпаки. Від армії УНР відкололися загони отаманів Григор’єва, Зеленого, Ангела та Хименка. А новосформовані полки Директорії мітингували та відмовлялися виїздити на фронт.
Запорізький корпус продовжував відступати в умовах набагато гірших, ніж доти. Голодні полки охопила епідемія тифу. Соціалісти не спромоглися забезпечити військо харчами та ліками. Полковник Дяченко згадував: «Від дня арешту полковника Болбочана наш полк не отримував грошей, довелося жити за рахунок селян та з того, що здобули на большевиках».Сучасна реконструкція однострою Чорних запорожців
Полк Чорних запорожців в цих умовах мусив постійно охороняти фланги і тили піших полків, переважно від розкладених більшовицькою пропагандою петлюрівських же частин. На Запорізький корпус насідали більшовики, а сотник Волох був неспроможний організувати оборону. 12 квітня запорожці були притиснуті до румунського кордону.
Румуни погодилися пропустити корпус до головних сил армії УНР через свою територію. Але дорогою румуни не давали українцям купувати харчів та роззброїли весь корпус. Весь, окрім Чорних запорожців. Командир полкуПетро Дяченко виявив неабиякий дипломатичний хист. Питання забезпечення полку харчами він вирішив просто – банально дав румунському полковникові хабара (подарував трійку коней). Коли ж Чорний полк прийшли роззброювати, чорношличники переконливо пояснили румунам, що цього робити не треба. «Знову жартома, запитав я румуна, чи його вже хто обеззброював?» – згадував полковник Дяченко.Полк Чорних запорожців був єдиним, хто повернувся до армії УНР зі зброєю, кіньми, боєприпасами та військовим майном. У Чорних шликах тоді було 250 вершників, близько 60 пластунів-піхотинців та 8 кулеметів (з них 4 на тачанках). Разом з нестройовими – 500 козаків та командирів.
Українському військові у той час вдалося стабілізувати фронт і навіть перейти у контрнаступ. Більшовицька політика на зайнятих територіях України призвела до масового повстання селян. Цим скористалися Збройні сили Півдня Росії генерала Денікіна, які повели проти більшовиків свій наступ. У той самий час уряду УНР вдалося укласти перемир’я з поляками і кинути проти червоних Українську галицьку армію. Наново озброєна та переформована у три дивізії Запорізька група наступала до Дніпра. В авангарді йшов полк Чорних шликів: «30 серпня 1919 року наші патрулі ввійшли до Києва, а за ними і весь полк. Місцева людність закидала нас квітами».За Україну всупереч її уряду
Є чимало причин тому, чому, зайнявши Київ, українська армія здала його білим того самого дня. Крім того, є чимало причин, чому керманичі Директорії так і не змогли утримати владу в Україні, маючи для цього все що треба було. Та головна причина очевидна – Головний Отаман Семен Петлюра і його міністри були просто неспроможні керувати Україною.Навіть за багато років полковник Дяченко розлючувався: «Чому ми, маючи проти себе 42-й Донський полк і Сімферопольський піший полк (звичайна заслона), опинилися в «любарському трикутнику»; чому, маючи все Правобережжя, ми опинилися взимку без теплого одягу, без чобіт; чому наші старшини і козаки тисячами мерли від тифу; чому, нарешті, Галицька армія перейшла до білих москалів і хто її до цього змусив?» В іншому місці він просто глузував: «Марш через багаті райони… дав змогу господарській частині забезпечитися взуттям, закупивши його засобами полку. На забезпечення згори годі було сподіватись. Такої «буржуазної» звички не було в нашого уряду, хоч він міг би навчитись в УГА, що таке планова господарка…»
невідомі старшини-чорношличники
Соціалісти з уряду УНР організувати господарство у тилу не могли, позаяк не вміли. Проте, не довіряючи українським командирам, вони завели в армії «державну інспектуру», що фактично був інститутом комісарів, на кшталт більшовицьких. Інспектори не так допомагали командирам частин, як сіяли недовіру між старшинами та козаками. У Чорному полку такого інспектора здихалися дуже швидко – за першого ж бою його затягли на передову, після чого інспектор випарувався сам. Такі умови забезпечення і настрої в середині підрозділів, косили українське військо гірше за ворога. Бійців-українців вибивав тиф. Їх виснажував голод. Багато хто не витримував і перебігав до білих. Проте Чорний полк навіть за таких умов лишався кращим. За Вільну Україну чорношличники билися з одержимістю фанатиків, навіть не завдяки урядові УНР, а всупереч йому.
Чорні не могли змінити забезпечення всього війська, проте вони створили систему постачання власного полку через реалізацію трофейного майна. Чорні не могли без уряду збільшити полк кількісно, проте вони посилювали його якісно. «Постій у Кременчуці використав я для форсованих навчань не тільки польової служби (переважно вночі), а й до формальної муштри», – описував полковник Дяченко відпочинок чорношличників у тилу.Нарешті Чорні Запорожці не могли без уряду поліпшити своє озброєння. Натомість вони били противника психологічно. Для сіяння паніки у ворожих лавах як раз і були потрібні чорні жупани, чорні шлики, чорні прапорці на списах і… слава лиховісних воїнів, які не дарують милості ворогам та й самі у полон не здаються. Полковник Дяченко в своїх мемуарах, немов між іншим, згадував: «Звичайно, ми порубали комісарів», або: «Полонених не було, бо полк рідко брав їх». Лиховісну вдачу чорношличників підтверджували чимало сучасників. «Чорношличники… до полону не здавались, бились одчайдушно. Мали славу нещадних і непримиренних… Люди, що, крім непогамовної одваги, готові на найнебезпечніше діло, стратили з почуттям страху все інше людське, добре», – згадував ад’ютант 2-го Запорізького полку сотник Нікіфор Авраменко. З ним погоджувався колишній командувач армії УНР генерал Михайло Омелянович-Павленко: «Про Чорних Запорожців треба говорити окремо… Де стався який бешкет, – Чорні; славне військове діло – вони ж…» І водночас: «Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні: десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не випадає… Це був правдивий виліт соколів. Козаки в усьому чорному, з летючими в повітрі довгими шликами викликали серед ворога переполох».
Все це правда. Чорні запорожці не були світлими лицарями з казки. Це були хижі, жорстокі і надзвичайно хоробрі вовки війни. Очевидно, що в тих умовах ніхто інший краще за них воювати просто не зміг би. А НЕ воювати було не можна – на карту покладено було долю країни. Полковник Болбочан у такій би ситуації сказав: «Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім-небудь обвинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини».Чорний шлях у легенду
У листопаді 1919 року разом із залишками армії УНР полк Чорних запорожців був затиснутий в трикутнику Любар – Чортория –Миропіль між поляками, більшовиками та білогвардійцями. Було вирішено переходити до рейдової партизанської війни. 6 грудня полк Чорних разом з похідною групою армії УНР вирушив у Зимовий похід. Це був зоряний час для Чорних запорожців. Далекі рейди і стрімкі маневри були їхньою стихією. долаючи всі ворожі застави, Чорний полк на багато кілометрів відривався від українських похідних колон і мов привид з’являвся за спиною у денікінських та червоних гарнізонів.17 грудня Чорні шлики наскочили на Ставище і вирубали шаблями штаб білогвардійського генерала Ніколая Брєдова, того самого, що в Києві переміг «петлюрівців, які не стріляли в білих». Генерал утік від козаків на автомобілі, покинувши чорношличникам і своїх офіцерів і штабне майно. 24 січня 1920 року Чорні зустріли делегацію денікінців, що просили в українців перемир’я. Білим було вже не до «єдиної-неділимої» – вони відступали. Почалася війна з більшовиками. 10 лютого Чорні запорожці і Мазепинський полк вибили більшовицький гарнізон у Смілі.
15 лютого Чорні Шлики по кризі перейшли Дніпро і взяли Золотоношу. Це було останнє повернення Українського війська на Лівобережжя. Чорні запорожці, серед яких понад половину становили полтавчани та харків’яни рвалися до рідних місць. Аж несподівано отримали наказ – повертатися до з’єднання з частинами Армії УНР, що проходили переформування на польській території. Дорогою назад Чорні шлики навідалися до маєтку Давіда Бронштейна – батька жахливого Льва Троцького. Заможний землевласник Бронштейн (ще й доти не скривджений ані білими, ані українцями) босим утік зі свого маєтку і більше туди не повернувся.6 травня 1920 року Чорні запорожці завершили Зимовий похід. Цікавий факт. Армія УНР, яка вирушала у похід в чисельності близько 10 тис осіб, повернулася в складі 2100 багнетів та 580 шабель, разом з нестройовими – 4319 осіб. На цьому тлі полк Чорних запорожців розпочав похід в чисельності 417 людей. А повернулося 300 шабель, сотня пластунів-піхотинців, 12 кулеметів на тачанках, 18 легких кулеметів та батарея з 2-х гармат. Загалом понад 500 людей – більше, ніж вирушило у похід. Полк мав кіннотне ядро, кулеметні тачанки для створення щільного вогню, гармати для протидії ворожим тачанкам та піхоту для охорони своїх тачанок і гармат у бою.
Наступні півроку Чорні запорожці били більшовиків спільно з поляками. 18 травня Чорні шлики зійшлися в шаблі з бригадою Григорія Котовського, причому сам Котовський ледве уникнув полону. В розпал бою полковник Дяченко переплутав його з іншим українським старшиною, і це врятувало червоного комбрига. 29 вересня чорношличники взяли в полон 300 червоноармійців, обоз із майном на 100 возів та п’ять підвід гарматних снарядів. Але це були останні перемоги Чорного полку.2 жовтня 1920 року у Ризі було розпочато переговори між Польщею та Радянським Союзом. Представників Петлюри до переговорів не допустили. Українське військо мусило відступати до ріки Збруч. 20 листопада полк Чорних запорожців був інтернований поляками. Для українців війна була завершена.
Чорні запорожці зникли. Колишні вояки роз’їхалися по всьому світові. Проте чорношличники ще довго продовжували жити в пам’яті більшовицьких та білогвардійських командирів. В жахливих снах бачили вони сяючі шаблі вершників у шапках з чорними шликами.Истинную причину такой ситуации раскрывает ведущий большевистский теоретик Попов: "большевики не должны оставаться вне украинского национального развитиея, с которым отождествляются массы, иначе оно пойдет своим собственным, опасным для нас путем. Чтобы приблизиться к массам, мы должны учить украинский язык".
По этому совету украинский язык был провозглашен официальным. По сравнению с запретами царских времен это был большой прогресс. Беспартийные, которые главным образом группировались возле Академии наук, а также и коммунисты, жадно ухватились за эту возможность; начался расцвет литературной и культурной деятельности. Несомненно, это было патриотическое возрождение.
В 1925-26 гг под руководством Шумского, Максимовича и известного писателя Хвылевого появилась в украинской компартии оппозиция, которая добивалась разработки национальной коммунистической программы.
По такому поводу Киевский Центральный Комитет партии признал необходимым сообщить Исполнительному комитету Третьего Интернационала в Москве, что существование этих оппозиционных групп свидетельствует об антисоветской работе как в городах, так и в селах, и что в Украине разрастается шовинизм.
В 1929 году ГПУ раскрыло широко разветвленную революционную организацию под названием Союз Освобождения Украины. Сорок пять ее лидеров были на долгие годы заключены, а множество обвиняемых в союзе с ними - расстреляны.
Двумя годами позже (1931 г.) была разоблачена другая революционная организация под названием Национальный Центр. В том же году началась насильственная коллективизации села.
Здесь надо пояснить, что национальное движение не ограничивалось лишь кругами интеллигенции. Среди интеллигенции было много агрономов, которые имели постоянные отношения с крестьянами. Ни в одной другой части Советского Союза сопротивление коллективизации не было таким упрямым и сильным, как в Украине.
Причиной было то, что при царизме, в отличие от большинства российского крестьянства, украинские крестьяне не знали сельского коммуны (общины) и вели преимущественно каждый собственное индивидуальное хозяйство.
Всеми средствами, которые оставались в их распоряжении, они боролись за свой украинский образ жизни, и в конечном итоге пять миллионов крестьян погибли от голода и по другим причинам. На Западе почти не знают об этой великой трагедии.
В тех голодных 1932-1933 годах вновь был разоблачено революционное подполье: в 1932 году это оказалась военная организация, в которой принимали участие командиры Красной Армии, а в 1933 году были арестованы еще 4000 лиц; один за другим известные украинцы объявлялись виновными в тяжком преступлении - национальном патриотизме - и исчезали без следа.
В 1933-ом Скрипник, старый большевик и приятель Ленина, который занимал несколько высоких должностей, в том числе пост заместителя председателя Совета Народных комиссаров в Украине, был обвинен в заговоре с намерением стать во главе независимой Украины; когда его вызвали в Москву отчитаться о своей деятельности, он наложил на себя руки.
Постышев, россиянин, был прислан с севера для подавления бунта. Прибыл он вместе со многими другими россиянами и большой силой русского войска. Националистов находили везде в Украине, во всех слоях населения. Около половины Компартии Украины было "вычищено" вместе с сотнями членами правительства.
Многие украинские коммунисты, которые были помилованы, благодарили Постышева за его хорошую работу, а он, веря в искренность тех похвал, был очень доволен собой. В то же время Любченко, новый председатель Совета Народных комиссаров Украины, с гордостью заявляет, что под мощным руководством партии украинский национализм в корне уничтожен.
Впрочем, уже через год проблемы начались снова, во многих районах произошли беспорядки. Вскоре Любченко был вынужден констатировать, что "украинский национализм вновь наступает сплошными рядами", а сам Постышев нарекал, что очень трудно согласовать большевизм с национализмом; он признал, что, наконец, национализм всегда побеждает. После этих слов его вызвали в Москву, и он тоже навеки пропал где-то на Дальнем Севере.
И вот в январе 1937 года в Украину, вместе с большой группой инспекторов и чекистов, направляют Лазаря Кагановича, деверя Сталина.
Он обнаруживает, что среди украинских коммунистов осталось много националистов, которые только выдают из себя коммунистов. Вскоре было раскрыто новое подполье. На этот раз главным преступником оказался сам Любченко, председатель Совета Народных комиссаров.
Было время, когда Любченко был непримиримо враждебен украинским националистам и даже выступал прокурором на судебном процессе над им самим же арестованными сорока пятью известными людьми. И вдруг он заявляет протест против введения русского языка в начальные народные школы, на том основании, что это затрудняет изучение детьми родного украинского языка.
Русский язык, считал он, может стать предметом обучения гораздо позже - как чужеземный язык. На конференции Компартии он нарекал, что чужие элементы – он имел в виду русские элементы - саботируют украинизацию, которую, по его мнению, следует проводить в полную силу.
Тогда Москва прислала нового представителя в Украину, опытного чекиста Израэля Леплевского. Вновь было выявлено, что украинские националисты занимают руководящие должности во всех предприятиях и учреждениях, в Академии наук, в технических организациях и в кооперативных обществах.
Теперь уже Любченко выбрал самоубийство вместо суда. Его преемник, молодой коммунист Бондаренко, был настолько глуп, что принял приглашение в Москву, и с того времени не было о нем слуху.
Некоторое время украинский Совет Народных комиссаров был без председателя. Впоследствии на эту должность был назначен хорошо известный российский чекист Коротченков, а другой, не менее известный российский чекист Хрущев, стал секретарем Компартии Украины.
Примерно в то же время был арестован и исчез старый большевик и приятель Ленина Петровский, который с самого начала был президентом Украинской Советской Социалистической Республики. Пропадали и другие не менее известные коммунисты.
В последнее время всех украинских националистов называют троцкистами и батраками фашистских государств.
Таким образом, в Украине в течение семи последних лет заговоры повторяются очень часто, нередко вспыхивают беспорядки. Эти проявления носят не просто антисоветский характер, они всегда имеют и дальнейшую цель - создание украинского независимого государства.
Советская Украина по территории равна Германии (перед объединением последней с Австрией). Иногда говорят, что без Украины Россия не прокормит себя. Это не так. Современных сборов зерна в Украине едва достаточно, чтобы прокормить народ Украины, и когда - как это и теперь делается - большую часть забирает государство, то многие украинцы должны голодать.
Правдой является то, что советская Россия в не меньшей степени, чем царская, зависит от украинского угля, чугуна и других сырьевых ресурсов - хотя многие из них находятся и в других местах Российской империи.
Если бы Россия потеряла Украину, то пришлось бы те собственные ресурсы разрабатывать, а имея Украину своей колонией, Россия может себе позволить запустить их.
Российское правительство даже не притворяется милосердным к своим оппонентам. От Польши же можно было бы надеяться на что-то другое. Тем не менее отношения между поляками и украинцами плохи до предела.
В 1918 году украинцы провозгласили в Восточной Галичине независимое государство, которое хотели присоединить к Великой Украине со столицей в Киеве. После упорных боев это украинское правительство в Галичине было свергнуто поляками, а позже, после войны с большевиками, они отобрали еще две украинские провинции - Волынь и Полесье.
В тему: Кто запустил «Вислу», или «Окончательное решение украинской проблемы в Польше»
Пилсудский уже мечтал о возрождении бывшей польской империи в виде федерации Польши, Литвы и Украины. Союзники, оказавшись перед свершившимся фактом, приняли его, главным образом в угоду Франции, которая имела иллюзию, что большая Польша - значит сильная Польша.
Свое согласие Антанта дала при условии, что Польша предоставит автономию Украинской Галичине. Польское правительство согласилось на это требование и, более того, подписало договор о защите меньшинств. Не раз парламентскими и иными мерами украинцы пытались заставить поляков соблюсти этого слова, но и до сих пор безуспешно.
Теперь в польской Украине идет перманентная революция.
Украинцы нарекают на сознательное занижение численности их населения, которое они насчитывают в шесть миллионов, а чтобы то занижение было эффективнее, большой его части навязывается название "русины".
Нарекают и на отсутствие украинского университета во Львове, потому что украинцам отводят лишь малый процент мест в польских университетах, а после обучения они не находят себе работы кроме бизнеса и мелкой торговли.
Нарекают, что число школ, в которых украинский язык изучается наравне с польским, постепенно уменьшается. Нарекают, что имения на украинской территории перераспределяются и раздаются полякам, а не украинцам, т.е. поляки систематически колонизируют Западную Украину.
Нарекають, что их пресса подлежит строгой цензуре и что организации, занятые только развитием спорта, нередко закрывают. Нарекают на произвол местных чиновников и на отсутствие справедливости к украинцам - все это хорошо известное польскому населению и усиливает его пренебрежение к украинцам.
Нарекают, что тысячи украинцев находятся в тюрьмах и лагерях, и что арестованных долго держат в тюрьмах без обвинения, а тем временем полиция разыскивает доказательства их вины. Нарекают, что провинности, за которые жестоко наказывают украинцев, полякам обходятся легко.
Не надо думать, что украинцы только и знают, что бунтовать. Они пытаются строить свою собственную жизнь и создают организации с хорошим управлением для поддержки самообразования, сельского хозяйства и кооперативных предприятий.
Так, определенное количество украинцев применяет террор. С другой стороны, методы правительственного преследования и так называемого "усмирения" тоже носят террористический характер.
Истина заключается в том, что столкнулись две гордые и упрямые свободы, и теперь между ними возникло такое напряжение, что невозможно достичь согласия ни в чем.
Украинцы полны решимости обрести свободу. Поляки не спешат дать ее им. Они убеждены, что должны владеть Галицией, Волынью и Полесьем, которые составляют одну треть их территории, чтобы защитить себя от Советской России. Они не могут представить себе, что лучшей формой защиты является довольная Галичина.
В Румынии - в Бессарабии, которая перед тем была русской провинцией, и на Буковине, которая ранее принадлежала Австрии, - живет около одного миллиона украинцев. Здесь также союзники, поставленные перед свершившимся фактом, приняли их.
В Румынии с украинцами ведут себя так же плохо, как и везде, а с другой точки зрения и того хуже, потому что их даже не считают достойными серьезного внимания. В правах, предоставленных другим национальным меньшинствам, им отказано.
Насколько недалекий режим, которому они подчинены, можно судить по тому, что их пресса не просто подвергнута строгой цензуре, но и вынуждена печатать материалы, которые поставляет правительство для собственного возвеличивания.
Наконец мы приходим к четвертой, самой малой части украинских земель, которая после войны перешла от Венгрии к Чехословакии.
Спрятанным в склонах Карпат, удаленным от битых дорог Европы, лежит этот небольшой район, в каких-то 12 тыс. кв. км. площадью, заселенный преимущественно украинцами, или русинами, как их здесь называют. Веками он принадлежал венграм. Люди - в большинстве крестьяне, бедные до нищеты.
Никто никогда как следует не знал о них, запущенных и незаметнх. Видимо, никто и не подозревал, что у них тоже есть национальные стремления. Но среди них появилось некотороя количество интеллектуалов, и в конце войны, хотя между ними было немало недоразумений, выяснилось, что они хотят автономии или соединения с украинской республикой под руководством Петлюры.
Чехи умело использовали ситуацию в свою пользу и оккупировали территорию, ссылаясь на договор, заключенный Масариком в Филадельфии в 1918 году с группой эмигрантов из Карпатской Украины. Которые согласились на включение ее в Чехословацкое государство на условиях полной автономии.
Мирная Конференция приняла и это как свершившийся факт, но с той оговоркой, что территория должна быть автономной единицей с предоставлением ей наиполнейшего самоуправления, совместимого с целостностью Чехословацкого государства.
Чехи не выполнили этого обязательства. Они обеспечили этот регион преимущественно своими чиновниками, завели свой язык как официальный и отвели украинцам значительно меньше школ, чем своему народу.
Чехи поощряли «белых россиян», т.е. россиян старого режима, распространять здесь свою литературу и язык и делать все возможное, чтобы убедить украинцев, что они - русские или принадлежат к особой карпаторусинской национальности.
И все же в 1919 году Чехословацкая Академия наук объявила, что край этот – украинский, и что его речь должна быть фактически является украинской. В конце концов, как мы знаем, Чехословакия подписала пакт с Советским Союзом.
Свой отказ предоставить самоуправление украинцам Чехословакия объяснила тем, что это, мол, отсталый народ; но надо отметить, что она не обнаружила аж никакой заинтересованности в том, чтобы помочь его развитию.
В 1934 году д-р Бенеш сказал о Карпатской Украине: "Эта часть Чехословацкой республики принадлежит и всегда будет принадлежать нам".
Разделенная между четырьмя государствами, Украина интересует очень многих; украинская проблема большая и сложная, но в переплетении перекрестных тенденций можно распознать ее истинную природу.
Украинцы - сельский народ. Именно по этой причине их всегда унижали. Целые века они были под властью россиян, поляков и евреев. Их города и промышленность почти полностью принадлежали этим народам. В каком уважении среди соседей были сами украинцы и их труд, свидетельствует тот факт, что еврейские родители советовали своим сыновьям никогда не становиться тружениками на пашне.
К сожалению, Украина не была единственной страной, где на земледельцев смотрели свысока. Но я надеюсь, что это пренебрежение города к сельской культуре проходит.
Сегодня крестьяне всех стран добиваются уважения к себе. Поэтому вполне естественно, что в наше время украинский вопрос должен выйти вперед, и что этот крестьянский народ должен воспитать поколение энергичных молодых лидеров.
Когда раньше я останавливался на военных качествах их предков, то делал это для того, чтобы показать, что украинцы имеют большие боевые традиции. И я хотел бы добавить, что хотя эти люди не лишены многих недостатков, но у них и все хорошие свойства крестьянского народа, и немало великих талантов, включая научных, художественных, музыкальных - и на самом деле все полезные способности.
Вы надеетесь услышать от меня нечто об отношении других народов в Украине.
Украина имеет все те сырьевые ресурсы, которые нужны Германии. Несомненно, будущее Германии будет тесно связано с юго-восточной Европой. В прошлом Германия и Австрия имели сильные экономические и культурные связи с тем регионом. Немцы даже утверждают, что доминировали там.
А когда немцы говорят о юго-восточной Европе, то имеют в уме Украину. Но пока другие государства не имеют доступа к этой территории ни экономически, ни культурно. Вот почему Германия так глубоко заинтересована украинским национальным движением.
Трудно представить, как Украина могла бы освободиться из-под советского господства без помощи извне. Хотя я уверен в том, что большинство населения приветствовало бы такую помощь, по крайней мере временно, и я так же уверен, что их лидеры не хотят замены одного завоевателя другим - они хотят независимой Украины.
Конечно, они не отбросят с легкой руки помощи, откуда бы она ни пришла. Вопрос в том, на каких условиях такая помощь была бы реальной.
С тех пор как Гитлер у власти, он не сказал ничего важного об Украине, а что сказал перед тем - было не совсем ясным, потому что хотя в "Майн Кампф" он и бросил замечание (без сомнения, имея в виду Россию) "Мы направляем глаза нашего народа в сторону восточных земель", но немного дальше он поучает тот же немецкий народ: "Усматривать свое будущее не в опьяняющих походах и завоеваниях вроде Александровых, а в солидные трудах немецкого плуга".
Германия не могла забыть своего не очень-то приятного опыта в Украине 1918 года. Если бы сейчас экономическая перспектива должна была бы стать ценой помощи, то, возможно, Украина и согласилась бы ее заплатить.
На сегодня Германия - единственная мощная держава, которая интересуется тем районом. Демократические государства перебирают и осторожно выбирают тех, кого наделяют своей симпатией, и не всегда она достается тем, кто больше всего в ней нуждается.
Польша также хотела бы видеть Украину отделенной от Советского Союза, но не немецкими усилиями.
Украина - ее приграничный сосед, и поэтому она считает, что географически, исторически и экономически ей одной принадлежит право интересоваться будущим Украины. Она также видит, что немецкая интервенция в том районе грозила и ее, Польши, существованию и привела бы к потере Галиции, Волыни и Полесья.
Как бы там ни было, решающую роль в проблеме играет реальная немецкая сила, настойчивость немецких интересов и вера немцев в то, что только они могут подать ту внешнюю помощь, которая дала бы украинцам возможность освобождения из-под Советского Союза.
Из этих соображений сразу возникает вопрос: какой должна быть позиция Великой Британии?
А наша позиция, я считаю, должна быть та же, что и у украинцев. Мы должны стоять по стороне Украины и на стороне каждого государства, которое готово помочь ей на приемлемых для нее условиях. Иными словами, мы должны стремиться к тому же решению, которого желает сама Украина. И я убежден, что это так же в наших интересах, как и в ее.
Приближаются большие перемены в Восточной Европе, и другие проблемы, подобные украинской, возникнут не только там.
Если эти проблемы решать в новом духе и новыми способами, то необходимо найти такие средства, реализация которых позволит малым и молодым нациям жить независимо рядом со старыми и сильными.
Перевод на украинский язык Василия Трилиса
Предисловие к выступлению Ланселота Лоутона 1935 является конспектом вступительного слова автора-составителя книги "Украинский вопрос" (2006) Сергея Кота - кандидата исторических наук, старшего научного сотрудника Института истории Украины НАНУ.
Полностью книгу "Украинский вопрос" можно прочитать в библиотеке газеты "День"
Украина как самая большая проблема Европы: выступление украиноведа-англичанина Ланселота Лоутона в Лондоне в 1939 году как никогда актуально сегодня.
"...Учитывая уникальное географическое положение, любая серьезная попытка со стороны Украины сбросить поработителей и объединить свои четыре разграниченные части в одну независимую украинскую державу непременно вызовет настоящую панику..."
Одной из ключевых фигур, которая оказала значительное влияние на формирование проукраинского общественного мнения в британском обществе первой половины ХХ века, был известен журналист-международник Ланселот Лоутон.
В начале 1930-х годов его внимание привлекла напряженная политическая ситуация, наметившаяся на Востоке Европы. По мнению Лоутона, наиболее глубинной причиной существующих глобальных межгосударственных противоречий стал «украинский вопрос».
По его мнению, для британской политики на Востоке крайне необходимо было включить Украину в систему Западной Европы. "Независимая и автономная Украина, - писал он, - необходима для европейского экономического прогресса и международного мира".
...29 мая 1935 года в помещении Палаты Общин парламента Великобритании по инициативе Англо-Украинского комитета (общественная организация, в которую входили члены парламента, военные, известные ученые и журналисты Британии - ИП), состоялись публичные слушания, посвященные ситуации вокруг Украины. Ланселот Лоутон выступил с докладом, который имел красноречивое название "украинский вопрос" и впоследствии был опубликован от имени комитета.
... Многие оценки и выводы Лоутона чрезвычайно неожиданны ввиду того, что сформулированы они были деятелем, который по своему происхождению никоим образом не был связан с Украиной и украинской нацией - настолько отчетливо они представлены с проукраинских позиций.
Парадоксально, но для "постороннего" взгляда Ланселота Лоутона абсолютно ясными были такие сложные и дразнящие вопросы, которые не только тогда, но даже в наше время нередко являются предметом политических спекуляций - вопрос собственной национальной идентичности украинского народа и его глубоких исторических корней, своеобразной ментальности, традиций и культуры, поворотных моментов истории.
В докладе Л. Лоутона указывается на несправедливый для украинцев характер Версальской системы мирных договоров, которая закрепила расчленение Украины после Первой мировой войны.
Открыто говорится о польско-украинском противостоянии в Восточной Галиции в 20-х - 30-х гг. и политике ополячивания украинского населения, которую тогда проводила польская власть.
Говоря о массовых репрессиях большевистской диктатуры против украинского национального движения на территории СССР, Л. Лоутон утверждает, что "страшный голод, который опустошил Украину" в 1932-1933 годах, имел спланированный характер и был частью этих репрессий.
Подводя итоги, британский журналист делает выводы: "Украинская нация - это реальность, которая имеет под собой по крайней мере тысячу лет аутентичной истории. Ни один народ не боролся так тяжело, как украинцы, чтобы утвердить свою независимость; украинская земля насквозь пропитана кровью".
...В конце 30-х годов ХХ ст. грозовые облака над Европой достигли критической черты. Для многих политиков и аналитиков стало очевидным, что в Европе приближается новое большое перераспределение сфер влияния и новая война. На фоне этих драматических событий Ланселот Лоутон пытается в очередной раз привлечь внимание общественности и официальных факторов Великой Британии к украинскому вопросу. 1 февраля 1939 года он выступает с большим докладом на заседании членов Ближне- и Середневостоного общества, которое состоялось в Лондоне.
Текст доклада под красноречивым названием "Украина: наибольшая проблема Европы" был опубликован на страницах ежеквартальника "East Europe and Contemporary Russia" ("Восточная Европа и современная Россия"), главредом которого был Лоутон.
По своей структуре и содержанию эта доклад близок к выступлению Ланселота Лоутона на заседании в Палате общин в 1935 году.
Предлагаем вашему вниманию перевод этого доклада, осуществленного для сборника докладов Лоутона "Украинский вопрос". Интересно взглянуть на восприятие нашей страны и ее истории британцем. И, конечно, не стоит забывать, что судьба нашей страны должна решаться самими украинцами, а не где-то за границей
«Изложение доклада, прочитанного Ланселотом Лоутоном в Ближне- и Средневосточном Обществе 1 февраля [1939 г.], с доброго согласия сэра Франка и леди Нювнес, по адресу Принцес Гейт, 55 [Лондон]. Председательствовал мистер Трейси Филлипс, кавалер Военного Креста.
В течение последних нескольких месяцев Украина - совсем неизвестная Западу страна - оказалась в центре мирового внимания. Думаю, большинство людей могут сказать, что знают мало или ничего не знают о ней. Это не их вина. Для такого незнания есть почтенные причины. Поработители Украины хорошо позаботились о том, чтобы она оставалась неизвестной, они отрицали даже ее существование. Очень трудно представить себе что-то более достойное осуждения, чем замалчивание народа, который по давнему праву принадлежит к семье европейских наций.
Но неконтролируемые события теперь вывели Украину на международную арену. Несмотря на общую, хотя и понятную неинформированность в этом деле, преобладает мнение, что от решения украинской проблемы будет зависеть судьба Европы. Эта мысль имеет свое оправдание.
Территорией Украины в три-четыре раза превосходит, а населением равно Великой Британии. Когда Москва захватила Украину, то быстро после этого был завоеван и Кавказ. С тех пор для России открылись пути к Ближнему Востоку, и ее мечты о захвате Константинополя теперь не кажутся фантастическими.
С тех пор же европейским народам - кроме тех, что решились на заморскую экспансию - приходится ютиться на полуострове на краю огромного континента, который раскинулся от Северного моря до Тихого океана. Версальский договор утвердил это территориальное деление.
Как следствие, нынешняя Московия, которая теперь называет себя Советским Союзом, господствует над более 200-ми национальностей, занимает территорию около девяти миллионов квадратных миль, а все прочие нации Европы теснятся на полутора миллионах квадратных миль.
Из всех стран, подчиненных Советскому Союзу, Украина - наибольшая и важнейшая. Расположенная между двумя большими системами гор - Кавказом и Карпатами - на востоке она граничит с Азией, на западе втискивается в Центральную Европу, а на юге, с черноморских берегов, имеет доступ к Средиземноморскому бассейну.
Перед войной она была разделена между двумя государствами, Россией и Австро-Венгрией, и после войны расчетвертована между Россией, Польшей, Румынией и Чехословакией.
Учитывая уникальное географическое положение Украины, есть все основания считать, что в наше время, когда столько народов хотят не просто удержаться на своих оседлостях, но и распространить их, любая серьезная попытка со стороны Украины сбросить поработителей и объединить свои четыре разделенные части в одну независимую украинскую державу непременно вызовет настоящую панику.
Если же Украине в этом повезет, то на востоке Европы появится государство, по территории и населению второе после России. Такого масштаба событие, по всей вероятности, вызвало бы единовременные и важные изменения повсюду.
Она повлияла бы, возможно и решающим образом, на долю большевизма в Советском Союзе, а возможно, и национал-социализма в Германии. Она также решила бы будущее Польши, Румынии и соседних земель и открыла бы новые грандиозные проблемы перед Британской империей.
Каковы надежды на успех Украины? Прежде чем ответить на этот вопрос, хочу заметить, что сам я не принадлежу к друзьям Украины. Я заинтересован этой борьбой только как исследователь Восточной Европы.
Большинство россиян всегда проявляли - и сегодня еще проявляют - очень примитивный подход в отношениях с Украиной. Я говорю о старорежимных, а не о просоветских россиянах: "Нет и никогда не было никакой украинской нации", - утверждают они в ослеплении.
Такое заверение было официально провозглашено министром внутренних дел в 1863 году и с тех пор часто повторяется. Украина, мол, это просто южная часть России. Многие поляки также отрицали существование украинской нации, говоря, что Украина - это только часть Польши.
За этими амбициозными спорами и претензиями кроется причина трагедии Украины.
Поскольку есть много чего сказать о современных событиях, мне не следует долго останавливаться над давно минувшем. Но так как и теперь россияне и некоторые, хотя и в меньшей мере, поляки утверждают, что украинский национализм не имеет глубоких корней, сделаю короткое обращение к истории, необходимое для понимания современных событий.
Можно доказать, что Украинское государство существовало на протяжении трех отдельных периодов. Первый из них - с девятого до двенадцатого века. Более чем триста лет на территории, известной сегодня как Украина, существовало мощное и культурное государство, одно из самых передовых в Европе.
Это и была Украина, известная тогда под названием Русь, и ее столицей был Киев. Хотя ее связи с Севером были незначительные, русские теперь утверждают, что она тождественна с Россией - есть со страной, которая возникла на несколько веков позже. А дальше они присвоили себе ее территорию, ее народ, героев, святых, культуру и все имущество.
Однако их же выдающийся историк Ключевский признает, что население этих двух регионов состояло из отдельных разных этносов, и что их физические свойства четко отличались.
Вторым периодом Украинской независимости была Казацкая эпоха. Когда Украина, опустошенная татарскими ордами и нападениями с севера, лежала беспомощная, Литва и Польша заняли ее территорию. И в XVI веке, когда эти две державы заключили союз, Украина почти вся оказалась под польским господством.
Интересно вспомнить, что в то время и литовцы, и поляки одинаково боялись Москвы и Германии. Тогда казалось, что Украина как государство должна окончательно исчезнуть. Чтобы выжить, высшие слои украинской нации были вынуждены ополячиться, а украинское крестьянство было закрепачено польской шляхтой и евреями.
И тут произошла достойная удивления вещь. Казаки, которые существовали еще в древней Украине (назывались они "бродниками"), соединились и основали свое славное государство на островах ниже порогов на Днепре.
Систему правления в том государстве можно, пожалуй, назвать демократическим деспотизмом. Ежегодно казаки голосованием выбирали себе правителя, которого называли гетманом, и который имел власть над жизнью и смертью своих избирателей. Но всегда в конце гетманства он составлял отчет о своей деятельности при власти, и если оказывалось, что слишком злоупотреблял ею, то мог и на кол попасть либо лишиться головы.
Казацкое государство было фактически продолжением - в своеобразные форме - независимости украинского народа.
Это правда, что это государство признавало суверенитет польских королей над собой и некоторое время служило им, но не терпело над собой никакого другого закона, кроме своего, и никакая сила на земле не пробовала выбить его с островной твердыни.
Казаки, видя в том необходимость, воевали с татарами, турками, а то и с поляками. Поэтому не удивительно, что польский король Стефан Баторий сказал о них: "Когда-то из этих лотрив появится независимое государство".
Одинаково сильные на воде и на суше, казаки часто добирались до Анатолии и возвращались с большой добычей. Среди них всегда царил дух бунта, живет он и в сегодняшний Украине.
Боплан, французский инженер, служивший в те времена польскому королю и проживший в Украине целых 17 лет, так написал о них:
"Без свободы у них нет желания жить, и это, собственно, является причиной того, что они быстрые на сопротивление и бунт против государственного закона, когда чувствуют себя ограниченными ним; редко когда проходит семь-восемь лет без их восстаний".
Подобные вещи говорили о них и другие ученые. Все соглашались в том, что казаков ничто не может сдержать в их намерениях, что они гордые и тщеславные, и легче принимают смерть, чем рабство.
Часто ряды казаков пополняли украинские крестьяне, которые убегали от польских господ, а также мужчины других наций, влюбленные в свободную воинственную жизнь. Из этой воинственной, предприимчивой и сообразительной общности формировался костяк украинской нации.
Украинская проблема, следовательно, имеет биологическую и расовую природу, и никакие меры, которые не учитывают этого факта, не будут способствовать ее решению.
Казаки всегда защищали украинское крестьянство. Беспристрастные ученые соглашаются, что зажатые между польскими землевладельцами и евреями, которые служили агентами, а нередко и управляющими, крестьяне были доведены до крайних нищеты и бесправия.
Даже еврейские историки с похвальной объективность признают, что евреи в те времена были всемогущи. Они управляли барскими экономиями, монополизировали целые города и держали контроль в своих руках не только над налогами, но и над доходами православной церкви, взимали плату за крещение и похороны, часто в роли чиновников вели судопроизводство.
Один еврей, живший в те времена, некий Мозес Ганновер, вспоминая, как казаки часто отбирали у евреев золотые и серебряные сокровища, отмечал, что это была лишь расплата за их грехи.
В 1648 году прославленный казацкий гетман Хмельницкий, чья настоящая фамилия была Хмель, мобилизовал все казацкие силы и снял двойную тиранию. Украина стала свободной и независимой, а Хмеля начали сравнивать с Кромвелем, с которым он действительно вел переписку.
Не имея достаточных сил, чтобы воевать одновременно с поляками, московитами и татарами, Украина заключила союз с Москвой на равных правах, но Москва вероломно ввела подавляющие силы в Украину, которую в конце концов аннексировала.
Девятью годами позже, обессиленная войнами и конфликтом с Польшей и не сумев покорить казаков, которые не переставали бунтовать, Москва достигла с Польшей согласия и поделила с ней Украину. Но еще целое столетие спустя казаки часто совершали отчаянные бунты.
При каждой удобном случае Москва большими группами засылала их в другие части империи (эта же система уничтожения практикуется теперь Советами), в том числе много казаков было вывезено копать каналы в ядовитой грязи около Петербурга, где они погибали массово.
Как только Москва закрепила свою власть над Украиной, она изменила свое название с "Московия" на "Россию". Опять выглядело так, что украинский народ должен быть стерт с лица земли. Чтобы сохранить себя физически, его высшие классы были вынуждены делать то, что от них требовалось, то есть поддаться обрусению и ополячиванию.
Но в народе, в крестьянстве, украинский национализм продолжал жить. Начиная с романтического движения XIX века, он постепенно вылился в литературные формы и в конечном итоге стал движением политическим.
Сначала этот национализм можно было удовлетворить даже чем-то меньшим, чем автономией, а когда даже российские либералы не захотели и слушать ни о каких, пусть даже и ограниченных уступках, он постепенно, но уверенно перешел в сепаратизм.
К тому времени центр культуры был на юге; Киев, который ближе к Западу, чем Москва, плодотворно пользовался латинскими источниками. Фактически Московия была ученицей Украины и усвоила от нее все, что только смогла.
Но с момента аннексии Украины и изменения ее названия на "Россия" (Московия – «А») умышленно пыталась отодвинуть Украину на задний план и тормозила ее развитие.
Было запрещено употребление украинского языка в школах и в научных и исторических трудах. Делалось все возможное, чтобы не только вытеснить и ликвидировать украинский язык, но и уничтожить национальную сознание, которое именно в языке находит свое воплощение.
Украина использовалась как колония. Она была богата зерном и сырьем, и Россия, запуская собственные ресурсы, аппетитно набросилась на южные.
Власть сосредоточилась в Москве; почти все новоназначенные чиновники, особенно судьи, были русскими, а украинские патриоты ссылались в Сибирь.
Если украинской нации не существовало, в чем пытаются убедить нас русские, то почему тот гнет и то обручачивание проводились с такой последовательностью и жестокостью? Даже Российская энциклопедия не могла не признать, что "национальное самовыражение, хотя и трудно определить момент его зарождения, никогда не замирало в Украине".
Российские правители противоположно тому, что они говорили иноземцам, таили в душе опасения. Об этом свидетельствует цитата из брошюры, написанной в 1907 году генералом Залесским, председателем казанской филиала "Союза русского народа", что получил презрительную название "Черная сотня":
"Уже тысячу лет русский народ собирает множество земель, заселенных разными народностями. Большинство из них остаются враждебными, в глубине своего сердца мечтают о возрождении независимости и порой действительно бунтуются. Если бы какая-то злая судьба постигла Россию, эти чужие народы восстанут и будут стремиться свергнуть трон и Российскую державу".
Условия жизни украинцев в России были значительно худшими, чем в Галичине. Во время разделов Польши - с 1772 по 1795 год - Украина также была разделена: Галичина отошла к Австрии. Там украинцам разрешили иметь свои собственные школы, свою литературу и даже своих профессоров во Львовском университете.
Либеральное отношение Австрии к украинцам не нравилось России, и трения на этой почве стало одной из весомых причин Мировой войны.
В 1914 году та же злая судьба, которой боялся генерал Залесский, таки постигла Россию. Это была Европейская война, в результате которой Украина в 1918 году стала независимым государством.
У меня мало времени, чтобы рассказывать об этом сложном периоде. За помощью против нападения большевиков украинское правительство обратилось к Центральным державам. Это приглашение вполне соответствовало намерениям Германии и Австро-Венгрии.
Остро нуждаясь в зерне, они немедленно ввели войска в Украину и начали заготавливать провиант со сей брутальностью, которую им диктовало безнадежное положение.
Украинское руководство, которое попыталось защищать крестьян и отказаться способствовать этой конфискации, было разогнано. Главное командование немецкой армии назначило гетманом Украины генерала Скоропадского, командующего корпусом русской армии, который имел украинское происхождение.
Немцы, которые его поддерживали, натолкнулись на упорное сопротивление со стороны крестьян, и многие из них были убиты. Когда под ударами союзников германский фронт на Западе развалился, немцы отошли из Украины, а Скоропадский, одетый в форму немецкого офицера, убежал в Германию, где и живет по нынешний день.
В тему: Самостийная Кубань. 94 года провозглашения независимости
Украинская Директория во главе с Петлюрой, атакованная со всех сторон белыми и красными, не продержалась долго, и в Украине установился советский режим.
Перед тем как появился Советский Союз, большевики признали независимость Украины. Но сделали это временно, несмотря на тяжелый ход их борьбы за власть.
В тему: Атаман Маруся и «Черная гвардия». Анархист Мария Никифорова: правда и вымыслы
В своих работах Ленин продолжал ту мысль, что великороссы, которые есть на самом деле московиты, имеют основания для национальной гордости, ибо, наконец, это они создали революционный класс и сделали социализм доступным для всего человечества. "Но, - добавлял Ленин, - мы не симпатизируем малым государствам. Мы стоим за централизм и против федеральных отношений".
В тему: Как убивали украинских атаманов. Операция «Заповіт»- как советская власть уничтожала повстанцев
В нашей стране преобладает мнение, что невозможно узнать, что теперь творится в Советском Союзе. Это заблуждение. В советской прессе есть множество свидетельств того, что, как выразился сам Сталин, национализм в Украине представляет большую опасность.
Многие наблюдатели, как украинские, так и чужеземные, сходятся на том, что фактические обстоятельства оправдывают тревогу советской власти. Перед началом и после Всемирной войны я имел возможность хорошо ознакомиться с украинским национализмом.
В 1933 году, вернувшись из Украины, п. Гарет Джонс (Gareth Jones) докладывал и писал статьи в ежедневной английской прессе, где он четко утверждал, что в Украине существует очень сильный националистическое движение. Иные авторы подтверждали эти наблюдения. Одним из наиболее заметных является Лазаревский, проживший 10 лет в Советской Украине и хорошо знакомый с украинской лидерами.
В отличие от старорежимных россиян, большевики не отрицают существования украинской нации. Ленин писал: "Своим угнетением царизм и русская буржуазия оставили в сердцах соседних народов большую неприязнь к великоросам. Вместо самоопределения я предлагаю совершенно точное понятие - право на свободное отмеживание".
Это право было фактически занесено в Конституцию, но без прописанной процедуры, как это могло бы произойти. Каждый, кто в Советском Союзе откровенно защищает сепаратизм, бесследно исчезает.
Многие украинские коммунисты искренне верили, что украинская автономия будет поддерживаться и что украинская партия, украинская экономическая организация и украинская Красная Армия будут существовать независимо от Москвы. Эти иллюзии скоро выветрились.
По Конституции 1924 года, которая заложила основы того, что теперь называется СССР, Украина была полностью лишена автономии, и вся политическая, военная и экономическая власть была централизована в Москве. Только управление собственными культурными делами было оставлено Украине.
ПРОДОВЖЕННЯМіж тим, повчального в тій історії більш ніж досить. 27 січня 1918 року з Києва на зустріч більшовицьким військам, що наступали на Україну, вирушив добровольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира (нині це Київський Національний Університет ім. Т. Шевченка), новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів київських гімназій. Вони майже не мали ніякої бойової підготовки.
Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. По дорозі прийшло зведення, що в Бахмачі уже ворог. Тому загін зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути – за сто двадцять кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, зруйнувати колії і почекати підтягнення до Києва військових частин з регіонів. Поразка відкривала ворогові шлях на Київ.
Окопи українських бійців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Поряд зайняли оборону трохи більш досвідчені студенти Української Військової Школи, в кількості 250 бійців. Студентський Курінь становив до 300 юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не дуже надійних бійців різних національностей, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень бійців.
Проти них рухався передовий загін військ Муравйова кількістю близько 6тисяч військових, який підтримувала вогнем артилерія з бронепотягів. У захисників Крут була тільки одна гармата.
Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. Бій ішов цілий день зранку 29 січня 1918 року й до вечора. Вогнем 35 кулеметів та рушниць студенти і школярі змусили захлинутися декільком більшовицьким атакам. Увечері, після закінчення патронів, командир правого крила – учнів Військової Школи – дав наказ відступати. Оюнак ліве крило (Студентський Курінь) чи переплутало, чи взагалі не почуло цього наказу і фактично пішло у наступ. У результаті більша їх частина загинула під час цього неузгодженого маневру. 35 потрапили в полон.
Сімох полонених більшовики не розстріляли і відправили в більшовицький тил. Один із них згодом чудом урятувався. Решту убивали тут же, під Крутами – спочатку розстрілювали, а потім добивали штиками іножами. Як свідчили селяни, що бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський – заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили інші. Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж утік до села. Хату, що дала йому притулок, окупанти спалили. Загалом втрати українців під час бою під Крутами становили близько 300 бійців загиблими.
Втрати більшовиків під Крутами оцінюють за непрямими даними. Судячи з усього, вони немалі. Завдяки характеру бою під Крутами вони разом із пораненими могли становити до 2 тисяч. Відомо,що до Києва з 6 тисяч передового загону більшовиків дійшло 4 тисячі, хоча, по дорозі до Києва, крім бою під Крутами, інших великих сутичок не було.
Дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва, де почався червоний терор. У перший день захоплення Києва російські більшовики вбили три тисячі громадян. Розстрілювали за «буржуйський вигляд», за «косий погляд», «за кожне українське слово» або й просто так, як писав очевидець тих подій поет уродженець донецького Дебальцево Володимир Сосюра. Під враженням від тієї різанини Сосюра пішов у петлюрівські війська. 1944 року він написав вірш «Любіть Україну», який за «петлюрівщину» і «бандерівщину» різко розкритикував Сталін та за який Сосюру виключили з партії.
Загалом за неповний місяць окупації червоними було вбито за різними оцінками від 5 до 20 тисяч громадян (населення міста на той час не перевищувало 200 тисяч). Муравйов у своїх зведеннях писав, що він воював з "гайдамаками", "щирими украинцами" чи "господами украинцами".
Через півроку після бандитського погрому в Києві та відступу більшовиків, самого Муравйова було страчено в міжусобній бійці з більшовиками. За іншими даними, він дезертирував з більшовицьких військ і незабаром покінчив життя самогубством.
Усі багатотисячні людські жертви, вчинені російськими більшовиками в Києві й по дорозі до столиці, трапилися через безглузду і подекуди зрадницьку політику діячів Центральної Ради.
2 березня 1918 року російсько-більшовицькі війська було вигнано з Києва, і 19 березня відбулося перепоховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних полонених. Їх викопали з братської могили під Крутами. Над цієї могилою місцеві селяни, які одразу зрозуміли, де «наші», за власною ініціативою після бою насипали курган. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших впізнати було неможливо – так окупанти понівечили під час страти їхні обличчя. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі історики додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана. Решта загиблих були поховані на самому полі бою місцевими селянами, і їх до Києва уже не привозили.
Бій українських бійців під Крутами часто порівнюють з боєм грецьких вояків під Фермопілами. Подібність справді є – обидва загони пішли майже на вірну смерть проти багатократно сильнішого супротивника. 480 року до н. е. спартанський цар Леонід добровільно визвався із загоном з 300 спартанців захищати Фермопільський прохід, поки решта 6 000 греків рятувалися від варварських військ. Під час героїчної оборони проти персів загинув і сам спартанський цар, і весь його загін, та ще воїни з сусіднього міста Феспій, які сказали, що їм соромно бути гіршими від спартанців та ховатися за чужі спини.
Однак, між обома ситуаціями є принципова відмінність. Від вчинку спартанців подвиг українців відрізняється насамперед тим, що до складу загону спартанців увійшли виключно особисті охоронці царя Леоніда – загартовані в численних сутичках «кращі з кращих» бійців найбільш войовничого царства Греції, та й то лише зрілі воїни – ті, що вже мали синів.
В трагічному українському випадку непідготовлені студенти віддавали задля своєї країни все, що мали. У той час, ті, хто зобов‘язаний був боронити країну, насамперед політики, маючи значно більше можливостей, ніж прості студенти, не виконали свій прямий обов‘язок перед країною.
Політики Української Центральної Ради в 1917 році, діючи за соціалістичними гаслами, популярними на той час, перешкоджали спробам тверезих політиків, зокрема Симона Петлюри і Павла Скоропадського, створити українську армію. Крім того, в Центральній Раді за оборону відповідали люди, які були тісно пов‘язані з Москвою, за деякими даними, агентурно (Порш та інші).
Через це всі спроби організації та самоорганізації Українського війська гасилися згори. Було свідомо припинено бурхливе зростання Вільного козацтва, яке об‘єднувало десятки тисяч боєздатних козаків в регіонах. Козакам зверху наказувалося не виявляти ніякої ініціативи. Також було наказано розформуватися цілій низці українізованих частин російської армії, які виявляли готовність воювати з російськими військами – чи то білими, чи то червоними. Усім їм наказали розійтися по домівках. Фактично, це була зрада.
Між тим, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський був людиною науки, геніальним істориком, проте далеким від реальної політики. Чи не найголовнішою вадою національної безпеки стало те, що в Україні не було організовано внутрішньої безпеки та протидії більшовицькій пропаганді, яка роз‘їдала військові частини, що залишилися. У самому Києві діяли багато агентів і провокаторів, які готували путч.
Тому коли російське радянське військо під командуванням Михайла Муравйова (кількістю близько 30 тисяч) рушило в Україну, їм реально не було кого протиставити. Центральна Рада поспіхом почала шукати вірні частини, зв‘язок не працював, а тому швидко викликати з регіонів й організувати розпущені війська не було ніякої змоги. Влада мала під рукою кількісно дуже невеликі сили.
Варто відзначити, що вже через рік і через два після Крут, під час грандіозних антибільшовицьких повстань в Україні, пересічне українське село виставляло більше бійців за Україну, ніж їх було під Крутами в січні 1918 року.
Навіть не було проголошено мобілізації – лише зроблено заклик до патріотів, та й то тільки в Києві, а не в околицях, які могли дати тисячі бійців. За кілька тижнів після бою під Крутами Михайло Грушевський писав: «Недаремно пролилася кров тисяч українських інтелігентів та молоді, коли вона принесла духовне визволення від найтяжчого і найшкідливішого московського ярма: добровільно прийнятого духовного закріпачення!»
Однак такого закріпачення вже не було в тих бійців, які загинули під Крутами. Воно лишалося тільки в безглуздих і безвідповідальних політиків, які виявилися нездатними мобілізувати свій народ і перемогти в тих умовах, коли поразка означала смерть.
ЗРАЗКОВЕ ГОСПОДАРСТВО 1883 рік. Євгенові Чикаленку виповнилося 22. Його, вільного слухача природничого факультету Харківського університету, арештували за зв’язки з місцевими народовольцями та єлисаветградськими драгоманівцями і з завершенням слідства відправили під гласний нагляд поліції до села Перешори Ананьївського повіту. Перешори – батьківщина Чикаленка. Ще за часів Єкатєріни ІІ землі між Бугом і Дністром дісталися запорозьким козакам, серед яких був і його предок. Батько Євгена успішно поєднував господарювання в селі зі службою в Ананьївському повітовому суді. Проте в1883-му його вже не було серед живих, тож порядкував у Перешорах дядько молодого Чикаленка Петро Іванович. Віднині ж уся відповідальність за господарство лягла на плечі вчорашнього вільного слухача.
І він не спасував! Швидко збагнувши, що справи слід вести по-новому, Євген Чикаленко взявся за читання наукових праць, студіював популярні «Письма из деревни» Енгельгардта, експериментував на перешорських полях.І невдовзі мав блискучі результати. Завдяки використанню чорного пару його поля давали хороший урожай навіть у посушливі, голодні роки. Уявіть собі: у Росії голод (1892 рік); Лєв Толстой десь там створює комітети допомоги голодуючим, а в Перешорах засухи ніби й не було. До Чикаленка почали їздити поважні люди, вчені. Вони очам своїм не вірили, мовляв, як це так: сусідні землі потерпають від засухи, а тут із чорнозему можна коників ліпити! Євген Харлампійович сміявся: ось що таке агрономія...
Йому було цікаво робити неможливе. І він запалювався, долав, здавалося б, неподоланні перешкоди, стаючи натхненним гравцем. Донька Чикаленка Ганна недарма писала в спогадах, що в батькові жила велика сила завзяття: несприятливі обставини лише помножували його наполегливість. «Років сім ми всі жили під знаком чорного пару, – згадувала вона. – Це була його ідея, якою він жив, запалюючи й інших».Свій досвід Чикаленко вирішив викласти в спеціальній брошурі «Розмова про сільське хазяйство» (Одеса, 1897). У формі розмови із селянином у ній оповідається про ефективні методи агрономії.Свою брошуру Євген Харлампійович написав українською мовою і потім аж п’ять років добивавсяїї видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії. «Крамольною» була заборонена царським указом українська мова...«За ті свої книжечки я одержав від сільськогосподарських товариств дві великі срібні й одну золоту медалі, – писав у «Спогадах» Євген Чикаленко. – Стараннями земств вони розійшлися в кількості півмільйона примірників».
Узагалі досвід Чикаленка-агронома такий унікальний, що він мав би зацікавити відповідні навчальні заклади України. Тим паче що Євген Харлампійович був не тільки «поетом» чорного пару. В інших його книжечках ідеться про садівництво, виноградарство, тваринництво. Продовжуючи традицію свого діда, він займався цінними породами степових коней, овець. Перешори – то було зразкове господарство, що мало офіційне визнання. Нині ж там сумно: життя стрімко покидає це село на північному заході Одещини. Навіть церкву, збудовану свого часу коштом господаря, мало не дотла зруйнували вельможні ідіоти радянських 1980-х. Вибухівка її не взяла, військові тягачі також, проте покалічили храм назавжди...В ЕПІЦЕНТРІ УКРАЇНСТВА Вимушена перешорська «п’ятирічка» Чикаленка (1885–1890) заклала основи майбутнього його меценатства. Перебуваючи під наглядом поліції, він не мав змоги якось виявляти громадську активність – доводилося впливати на селян лишень власним прикладом (зокрема, і мовної поведінки своєї родини, всі члени якої розмовляли українською).І все ж навіть за вкрай несприятливих обставин Євген Харлампійович прагнув зробити бодай щось, що було в його силах. Намагався переконати Іллю Рєпіна, щоб той – подібно до поляка Яна Матейка – узявся за сюжети з української історії. Виділив «грант» Данилові Мордовцю для роботи над історичними творами рідною мовою. Коли померла восьмирічна донька, він вирішив, що найкраще «вшанувати її пам’ять чимось корисним для громадянства», і заснував премію «За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя». А згодом виділив 25 тис. крб на будівництво у Львові Академічного дому – гуртожитку для студентів із Наддніпрянщини... «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені», – ці афористичні слова стали його внутрішнім імперативом.
У 1894-му родина Чикаленків оселилася в Одесі (хоча сам господар щороку весняні-осінні місяці проводив у Перешорах, куди влітку приїздила й дружина з дітьми). Поле його громадської роботи стрімко розширювалося. Зрештою, рано чи пізно мало статися те, про що сам він написав у «Спогадах»: «Проживаючи значну частину року в Одесі, виключно серед членів «громади», людей ідейних, і буваючи часто у громадських справах у Києві, я все більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею. У мене вже упав інтерес до свого господарства і я все менше і менше уділяв йому часу і уваги і вже дивився на нього тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби».
У Євгена Чикаленка з’явилася велика мета, і відтепер їй цілковито підпорядкувалися його енергія, інтелектуальні, організаційні та фінансові можливості. Його все більше тягло туди, де можна було сповна реалізувати свої плани, тож 1899 року він придбав маєток у селі Кононівка на тодішній Полтавщині, а сам перебрався до Києва.Хто тільки не бував у Кононівці! Микола Лисенко, Сергій Єфремов, Михайло Старицький, Володимир Винниченко… Для них маєток Чикаленка став місцем зустрічей однодумців, довірливих розмов, відпочинку, творчості. Саме тут кілька разів гостював Михайло Коцюбинський, який 1908 року присвятив «кононівським полям» свій маленький прозовий шедевр «Intermezzo». Тут ставилися домашні спектаклі, що збирали велику глядацьку аудиторію. А Чикаленко продовжував свої, сказати б, соціально-педагогічні експерименти, привчаючи селян господарювати, по суті, намагаючись формувати з них той «середній клас», на який він покладатиме надії і в часи української революції.
Величезного значення Євген Чикаленко надавав слову, тож не дивно, що саме він узявся за організацію першої на Наддніпрянській Україні щоденної української газети. «Рада» виходила аж дев’ять років – до початку Першої світової війни. Всупереч усьому: «страшній столипінській реакції», «чорним сотням», неприхованій агресії влади щодо «інородців», інерції «публіки»… Можемо тільки уявити, скільки наполегливості й дипломатичного хисту треба було мати, щоб зібрати необхідні кошти на часопис, а до того ще й «збалансувати» амбіції, інтереси, політичні розбіжності «свідомих українців», які так легко втягувалися у чвари. Євгенові Харлампійовичу з його педагогічним тактом не раз доводилося виступати в ролі арбітра...
І то вже було щось значно більше за меценатство. Чи не найточніше про добровільну місію Чикаленка сказав Євген Маланюк: «Історія має і свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. І ту матеріальну тканину ткали Симиренки, Милорадовичівни, Леонтовичі, а в першу чергу і як головний керівник того ткацтва – той головний ткач – на протязі довгих-довгих десятиліть. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в історії – це був Євген Чикаленко».Згодом у «Спогадах» Чикаленко із безліччю яскравих психологічних подробиць змалює груповий портрет діячів українського руху на межі ХІХ–ХХ століть. Микола Лисенко, Михайло Старицький, Володимир Антонович, Василь Симиренко, Олена Пчілка, Борис Грінченко, Володимир Науменко, Кость Михальчук, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко – у цьому великому й строкатому колі самому Євгенові Харлампійовичу дісталася роль «магніту», об’єднувальної сили.
Але чому в такому разі в бурхливому 1917-му він виявився немов осторонь подій? У березні – жовтні 1917-го Чикаленко господарював у Перешорах: у політиці він почувався зайвим. Тон тоді задавали соціалісти, себто українські більшовики, які зробили ставку на соціальних люмпенів. Євген же покладався на можливості середнього землевласника, заможного селянина.Утім, до політики гетьмана Скоропадського він також ставився неоднозначно. Але й повстання проти нього, очолене Винниченком і Петлюрою, вважав фатальною помилкою. За Гетьманату Євгенові Харлампійовичу пропонували очолити уряд, стати міністром з аграрних питань, проте той відмовився. Скоропадський повертав землю великим поміщикам (тоді як соціалісти взагалі виступали за скасування приватної власності), отже, можливостей для того, щоб реалізувати свою аграрну програму, не було. Ще одна причина відмови від влади – відсутність українських сил в уряді гетьмана. А крім того, Чикаленко вважав себе непублічною людиною, кепським оратором тощо. Вочевидь, відводив собі роль громадського діяча, а не політика.
Його вважали «українським монархістом», проте сам він рішуче не погоджувався з такою характеристикою. І все ж консервативна ідея у версії В’ячеслава Липинського йому не була чужою. «Польові дослідження» над українським національним характером (як у «селянській», так і в «інтелігентській» його іпостасі) змушували Чикаленка спочатку напівжартома, а потім уже й серйозніше висловлювати думку про те, що було б, може, на краще, «щоб нас завоювали німці»! Адже ж, казав він, чехам «німецький слід» у їхній історії пішов на користь... Ця екстравагантна «візія» не полишить Євгена Харлампійовича й пізніше, і матиме він, прихильник української монархії (бодай навіть із Василем Вишиваним, нащадком Габсбурґів, на чолі), багатьох опонентів. Хоча навряд чи йшлося про якийсь реальний політичний проект: Чикаленкове «германофільство», мабуть, варто сприймати передусім у контексті національної самокритики. Недарма ж він часом іронізував, вказуючи на не найкращі риси української вдачі: «подла нація». Хто-хто, а Євген Харлампійович мав право на таку іронію, оскільки робив для цієї «подлої нації» все і навіть більше, аби вона «воскресла».ЦІНА ПИСАНИХ СЛІВ Після чергової більшовицької окупації Києва (1919 рік) Євген Чикаленко подався в еміграцію. У Подебрадській сільгоспакадемії він сумлінно виконував обов’язки голови термінологічної комісії. А повертаючись додому, робив нотатки у своєму «літописі Самовидця» – щоденнику. Разом зі «Спогадами», що охоплюють 1861–1907 роки, його діаріуш є надзвичайно цінним документом епохи, без якого тепер не обійдеться жоден історик України. А ще ж залишився величезний корпус листів Євгена Харлампійовича, адресованих Петрові Стебницькому, Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Сергієві Єфремову, Андрію Ніковському, Михайлові Коцюбинському. Слава Богу, зусиллями дослідників та видавців вони побачили світ.
Цілеспрямований і самовідданий діяч, Чикаленко був свідомий того, що його місія – не тільки творити у формах самого життя, а й бути літописцем великих подій. Він мав залишити нащадкам закріплену в слові правду про радощі й муки національного відродження, і то було останнє, що політичний вигнанець Євген Харлампійович Чикаленко міг зробити для України.
Тиждень
У Попаснянському районі Луганської області археологи центру "Спадщина" разом зі студентами Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля виявили скарб бронзової зброї в кіммерійському похованні Х-IX ст. до н.е. Про це повідомляє УНІАН із посиланням на прес-службу СНУ імені Даля. При розкопках виявлено 15 предметів озброєння, серед них бронзовий кинджал, рідкісні типи наконечників списів, дротиків і стріл.
У повідомленні зазначається, що археологи з величезними складнощами знайшли всі предмети кіммерійського скарбу, які знаходилися в похованні."Предмети скарбу встигли розійтися по руках, а частина з них навіть потрапила у приватні колекції місцевих любителів давнини, - йдеться у прес-релізі. - Майже місяць археологи займалися розслідуванням, щоб встановити долю й місце зберігання кожного предмету з цього скарбу. В результаті вдалося з`єднати в єдине ціле всі складові частини унікального кіммерійського скарбу, який уже входить у науку під назвою "Білогоровський скарб".Вся стародавня зброя пройде науковий аналіз. Після чого знахідка археологів займе центральне місце в експозиції з ранньої залізної доби України в археологічному музеї СНУ ім. В.Даля.
Довідка: Кіммерійці ховали померлих у традиціях бронзової доби. Похований інвентар включав в основному керамічний посуд. Скарби з предметів озброєння дуже рідкісні, оскільки зброю берегли, передавали у спадок, ховали від чужих очей як велику цінність.Лише в поодиноких похованнях, які стосуються до категорії військових, знайдені кинджали, наконечники списів, частіше зустрічаються наконечники стріл, бронзові псалії (стержні на кінцях вудил) та вудила від кінської збруї.Від автора блогу.
Варто зазначити, що кіммерійці проживали на значній частині території сучасної України, займаючи фактично всю степову зону. В Європі це був перший народ воїнів - вершників. Сьогодні кияни та гості столиці в Археологічному музеї (вул Богдана Хмельницького) можуть побачити величезний за довжиною кіммерійський сталевий меч, що значно довший за варязькі чи давньоруські. Прославив кіммерійців у своїй творчості один з провідних письменників у жанрі фентезі Роберт Говард. Правда сам автор *розмістив* Кіммерію чомусь не в північному Причорномор'ї, а десь далеко на півночі Європи. Хоч у виправдання Говарда треба сказати. що він пояснив це *доісторичністю своєї історії*. Ну а роль Конана - варвара - головного героя Говарда у стала першою головною для майбутньої зірки Голлівуду Арнольда Шварценеггера.
Щодо самих кіммерійців, то їх з території України витіснили у 7ст до н. е. інші славетні воїни - вершники скіфи. Але то вже зовсім інша історія...
Дмитро Калинчук
У червні 1917 року ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд зібрав депутатів від 1 млн 390 тис. вояків-українців, що перебували в російській армії. А вже у лютому 1918-го Центральна Рада практично не мала військ. Семи тисячам червоних бійців командарма Муравйова під Києвом протистояла збірна команда з різних загонів чисельністю трохи більше ніж 2 тис. осіб
Найбільшим із тих загонів (400 осіб) були Київські вільні козаки(цивільні добровольці). Командував обороною отаман Київського вільного козацтва інженер Михайло Ковенко – цивільна людина. Чому так сталося? Відповідь на це запитання дає ознайомлення з долею найчисельнішої й боєздатної частини УНР того періоду – 1-го Українського корпусу генерал-лейтенанта Павла Скоропадського.
Генерали - українізатори У середині липня 1917 року командувач 8-ї російської армії і майбутній Верховний Головнокомандувач російської армії генерал від інфантерії Лавр Корнілов наказав командувачу 34-го армійського корпусу і майбутньому гетьманові Української Держави генерал-лейтенанту Павлу Скоропадському українізувати підлеглий йому корпус. Генерал Скоропадський у відповідь зазначив, що українізацію корпусу він вважає зайвою, навівши низку аргументів. Проте командувач армії його побоювань не поділив. «Ви українізуєте свої дивізії, я вам поверну 56-ту і у вас буде дивовижний корпус», – запевнив командувач армії.Така дивна ситуація, коли генерал-росіянин наказує генералові-українцеві українізувати його війська, а той опирається, склалася невипадково. Кожен із генералів керувався своїми мотивами. Генерал Корнілов на той час уже стикнувся зі стихійною українізацією окремих частин російської армії і знав украй цікаву обставину – українізовані частини виявлялися напрочуд стійкими до більшовицької пропаганди. «Українці як у 70-й дивізії, так і в частинах 21-го корпусу (майже цілком українізованого) різко вирізнялися серед інших товаришів своїми розумом і врівноваженістю та трималися осторонь, не піддаючись більшовизму», – свідчив командувач 37-го армійського корпусу генерал Будберг.
Проте з дзвіниці генерал-лейтенанта Скоропадського, українця і нащадка давнього гетьманського роду, ситуація виглядала дещо інакше. По-перше, він бачив, що головними провідниками українського руху були соціалістичні партії з Центральної Ради,ідеологія яких сіяла лише анархію та хаос. Генерал аж ніяк не хотів, щоби під вивіскою українізації в його корпусі закріпилися б соціалістичні агітатори, які швидко б підірвали дисципліну, що, у свою чергу, призвело б до невиправданих втрат на передовій. «Для мене важливо, якщо українізувати, то щоби це справді була українізація, тобтощоби до мене прийшли люди, просякнуті ідеєю українства, щоби були хорошими бійцями, а не якимось непотребом, як-то дезертирами тощо, які, прикриваючись всілякими вивісками, думають лише про те, як би не потрапити під вогонь противника», – писав генерал Скоропадський в листі до генерал-квартирмейстера Південно-Західного фронту генерала Раттеля.А підстави не довіряти Центральній Раді у генерала Скоропадського були неабиякі. Інший сучасник тих подій, командувач 6-го армійського корпусу імайбутній Військовий міністр УНР генерал Олександр Греков своє відвідування Генерального Секретаріату з військових справ Центральної Ради описав так: «Генерал Бобровський… якоюсь мірою, але вкрай обережно, схарактеризував мені первинний хаос, що панував у Секретаріаті. Виявляється, тут кожен діяв на свою голову без будь-якої правильної організації роботи, підлеглості та звітів… Петлюра… прийняв мене офіційно і холодно-шанобливо. В кімнаті були ще п’ять чи шість людей різного віку, які, не соромлячись присутності «отамана», курили і гучно спілкувалися між собою».
По-друге, і це теж було важливе, генерал Скоропадський чудово розумів, що захоплення генералів-росіян українством могло дуже швидко вщухнути. Звинувачення у сепаратизмі тоді посипалися б не лише на нього, а й на його підлеглих. І він не помилився. Вже за місяць командувача корпусу викликали до штабу Південно-Західного фронту, де генерали Марков і Денікін (майбутній лідер Добровольчої армії) вимагали від нього пояснень. Генерал Скоропадський згадував: «На моє щастя, я… наказав ад’ютантові вести з собою детальну справу українізації корпусу… Тому, коли Марков у присутності головнокомандувача Денікіна звертався до мене із питанням: «А на яких підставах ви це зробили?», я мовчки вказував на папірець, підшитий до моєї справи…Обидва ці генерали були вкрай незадоволені українізацією корпусу».У вересні 1917 року, після провалу Корнілівського заколоту, Тимчасовий уряд скасував рішення про українізацію військових частин російської армії. Центральна Рада на це не відреагувала. А генерал Скоропадський продовжував українізацію корпусу вже на власний страх і ризик. Український корпус Не можна сказати, що українізація відбувалася гладко. 34-й армійський корпус – близько 30 тис. солдатів та офіцерів, мав у своєму складі три стрілецькі дивізії – 104-ту, 153-ту та 156-ту. 104-та дивізія була дивізією 3-ї черги – сформованою вже під час війни у зв’язку з потребами фронту. 153-та та 156-та дивізії були дивізіями 4-ї черги. «Дивізії 4-ї черги були мертвонародженими. Якби компанія 1917 року відбувалася за нормальних умов, вони все одне нічим себе не проявили б», – так схарактеризував їх історик Антон Керсновський. Такі характеристики говорять самі за себе. 34-й корпус не мав ані якогось якісного особового складу, ані давніх традицій, ані досвідчених командирів середньої ланки.Власне, й управління 34-го армійського корпусу теж було сформоване під час війни. Те, що генерал Скоропадський після командування елітною 1-ю гвардійською кавалерійською дивізією потрапив саме на такий корпус, можна пояснити якраз бажанням командування посилити не надто боєздатний корпус досвідченим командувачем. Корпус зіткнувся з тими самими проблемами, що й вся армія в той час: падіння дисципліни, спроби уникнути передової, мітинги у частинах тощо. Саме в таких умовах 25 липня 1917 року корпус генерала Скоропадського був відведений у Меджибіж, де розпочалася його українізація.
Усіх офіцерів було наказано передати у 41-й армійський корпус та замінити їх офіцерами-українцями. Павло Скоропадський підійшов до наказу творчо і відправив з корпусу всіх членів полкових комітетів – росіян. Командирів-росіян він передав не всіх, а лише бовдурів та впертих «єдинонеділимщиків».Перші українські поповнення порадували командувача. «Було особливо приємно, що серед цих українців не було озлоблених, невдоволених, розпропагандованих осіб, всі дивилися весело і хотіли працювати. Запеклі націоналісти, та й годі», – читаємо в мемуарах майбутнього гетьмана. Проте невдовзі до корпусу стали надходити призовники, добряче розбурхані соціалістичною пропагандою. Спалахнули сутички між новоприбулими офіцерами-українцями (переважно молоденькими прапорщиками) та старожилами дивізій. Щоби усунути ці проблеми, в корпусі були створені офіцерські курси та посилені унтер-офіцерські школи. Молодим офіцерам давали поглиблені знання військової спеціальності, і недовіра між ними та дивізійними старожилами помалу стерлася.
Незабаром це дало чудові результати: «Якийсь агітатор встиг зібрати мітинг… але тут українське національне почуття взяло гору. Негайно поїхали і прапорщики, і солдати з усіх комітетів, казали відповідні промови, а коли не допомогло й це, то попросили послати військову силу, імітинг був розігнаний». Ахіллесовою п’ятою корпусу було дуже погане постачання та брак досвідчених офіцерів середньої ланки – з інших частин їх просто не надсилали. Нестачу командирів командувач корпусу виправив особисто, поїхавши до Генерального Секретаріату і набравши всіх офіцерів-українців, згодних служити під його рукою. Постачання ж, яке мала забезпечувати Центральна Рада, так і лишилося жалюгідним.На заваді червоним 7 листопада 1917 року у Києві дізналися про більшовицький переворот у Петрограді. Вже 10 листопада на вулицях Києва точилися бої між прибічниками червоних та Тимчасового уряду. Центральна Рада в таких умовах обрала нейтралітет – командувач Київського військового округу підполковник Віктор Павленко зібрав вірні Україні загони біля будинку, де засідала ЦР і надіслав сигнал українізованим частинам на фронт. 13 листопада, коли прибічники Лєніна та Кєрєнського уже виснажили одне одного, до Києва залізницею прибули полки імені Хмельницького, імені Полуботка, імені Грушевського та 413-й та 414-й полки 1-го Українського корпусу генерала Скоропадського. Такій військовій силі більшовики просто не мали що протиставити. Перемога Центральної Ради була тверда і переконлива.
Проте закріпити свою перемогу соціалісти з Центральної Ради не забажали. Більшовицькі комітети не зазнали жодних репресій – для соціалістів з ЦР вони були ідейними товаришами. Напівлегально вони існували в Києві аж до січня 1918 року. Тоді вони завдали удару в спину українським солдатам, що вже відбивали атаки червоних горлорізів Муравйова. А тим часом генерал Скоропадський опинився у вкрай непростій ситуації. З одного боку, його корпус лишався штатною частиною Російської армії і продовжував отримувати накази від її командування. З іншого – як Український корпус він мав узгоджувати свої дії з Генеральним Секретаріатом Центральної Ради. Командування армії вимагало відправити корпус на фронт. Генеральний секретар ЦР з військових справ Симон Петлюра офіційно жодних заперечень проти цього не висловлював. Власне, ніякої незалежності у той час Центральна Рада не вимагала, навіть ІІІ Універсал заявляв про автономію України у складі Росії.
Проте водночас посланці Петлюри приїздили в батальйони корпусу, поширювали соціалістичну пропаганду і закликали солдатів їхати не на фронт, а до Києва. Центральна Рада заходилася формувати з українізованихчастин двіСердюцькі дивізії. Поповнення для цих дивізій вона явно вирішила добути коштом корпусу Скоропадського. Тим часом в арміях Південно-Західного фронту утворилися більшовицькі Військово-революційні комітети. 4 грудня штаб 1-го Українського корпусу дізнався, що 2-й Гвардійський корпус (разагітований більшовиками на чолі з Євгенією Бош) залишив фронт і концентрувався біля Жмеринки, маючи метою наступати на Київ.
Рішення ухвалювати треба було негайно. І генерал Скоропадський, старий дисциплінований служака, на свій страх і ризик віддав наказ частинам корпусу зайняти оборону на шляху більшовицьких сил. Дві бригади 104-ї дивізії опанували залізниці Шепетівка – Старокостянтинів і Фастів – Бердичів. Полки 153-ї дивізії взяли під контроль Житомир, Смілу, Васильків та Вінницю. 156-та дивізія була виведена зі складу корпусу і перекинута на Лівобережжя.18 грудня два ешелони Волинського полку були оточені бійцями Скоропадського. Роззброєні солдати-більшовики без розмов були загнані у потяги і відправлені до Росії. 27 грудня до Вінниці наблизилися передовіполки 2-го Гвардійського корпусу. Їх спіткала така сама участь. Більшовики намагалися вступити з українськими солдатами у переговори, з метою потягти час та вплинути на українців пропагандою. Але ті категорично відкинули такі пропозиції. «Десятки потягів обеззброєних нами частин були відправлені у Великоросію. В переговори з ними не вступали. Я заборонив це робити, бо знав, чим зазвичай закінчувалися такі переговори», – згадував генерал Скоропадський.
Транспорт і зв’язок, що обслуговували полки корпусу, працювали ідеально. Залізничні комісари Центральної Ради виказували повне сприяння частинам Скоропадського і водночас часто-густо заганяли потяги більшовиків у тупики. Українці виказували дива свідомості. «Всі комітети затихли, вся пропаганда в перші часи теж припинилася. Частини жили у вагонах, навіть не у теплушках, оскільки Київ не давав нам печей, і, попри стужу, ніяких ремствувань не було». Наступ більшовиків було зупинено. Перший етап протистояння з більшовиками українці блискуче виграли.Сумний фінал Все, що сталося потім, неабияк дивує і наводить на питання, а чи справді Центральна Рада опиралася більшовикам? Логіка подій створює стійке враження, що інтернаціоналісти-соціалісти з ЦР насправді в союзі з більшовиками свідомо нищили загони українського війська, ладного битися за свою землю. «Частини в більшості випадків жили в огидних умовах, у сильну зимову хурделицю вони знаходилися у неопалюваних вагонах. Як я не клопотав, але абсолютно нічого не міг добитися від Києва. Мені це навіть здалося підозрілим: чи не бажає секретаріат, спостерігаючи за моїми успіхами, добитися того, аби в мене корпус в таких умовах почав бешкетувати?» – згадував Скоропадський. Генерал навіть не здогадувався, як він був близько до істини. «Якогось генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого цей мілітаризм доводить. Ми до цього ніколи не допустимо», – так описував настрої в лавах Центральної Ради лідер партії хліборобів-демократів Сергій Шемет. І таки не допускали.
Більшовики вже зайняли Харків і Катеринослав, а голова Секретаріату Володимир Винниченко наголошував: «Формування сердюцьких полків не в інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кіл громадства та їх прихвоснів, і тому вся демократія мусить об’явить цим буржуазним намірам найрішучішу війну». 26 грудня був відправлений у відставку творець Сердюцьких дивізій, начальник Київського військового округу підполковник Павленко. На його місце було призначено штабс-капітана Шинкаря, який під час боїв за Київ просто зник з міста. У січні 1919-го він очолював вже більшовицький загін.
Командувати обороною Лівобережжя Центральною Радою було призначено фактично дезертира й авантюриста підполковника Юрія Капкана. За висловом його помічника прапорщика Чеботаріва, Капкан весь час боротьби з більшовиками не виходив з київських ресторанів. Певно, поцікавитися його минулим на думку не спало нікому. 31 грудня 1917 року у відставку було відправлено Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюру. Останній і сам чимало попсував життя офіцерам-українцям. Але він бодай розумів серйозність становища і намагався не заважати військовим виконувати їхні прямі обов’язки. Новий Генеральний секретар з військових справ економіст ( !!! ) Микола Порш одразу «порадував» дозволом на відновлення в частинах солдатських рад, а також наказом про створення українського війська, згідно з яким вже наявні штатні частини армії підлягали демобілізації. Віднині солдати могли розбігатися по домівках на підставі указу Центральної Ради.У таких умовах 156-та дивізія 1-го Українського корпусу, яка не мала надійного командування, розбіглася по домівках. Інші дві дивізії після місяця сидіння на морозі в неопалених вагонах без гарячої їжі та теплого обмундирування, теж протрималися недовго. Генерал Скоропадський намагався якось виправити ситуацію. 4 січня він особисто зустрівся з міністром Поршем, вимагаючи, щоби корпус забезпечили теплими речами, харчами, пальним та спорядженням. Центральна Рада мала все необхідне – київські склади ломилися від припасів. Проте корпус не отримав нічогісінько.
В цих умовах Павло Скоропадський подав у відставку, передавши командування корпусом генералу Якову Гандзюку – командувачу 104-ю дивізією. Але від штабу корпусу Павло Петрович нікуди не поїхав. У Білій Церкві, разом зі штабом перебувала і Генеральна рада Вільного козацтва,чиїм отаманом генерал Скоропадський був обраний ще в жовтні 1917-го. По суті, генерал намагався перетворити організацію Вільного козацтва на альтернативний Центральній Раді тил для своїх військ. Швидке просування більшовиків не дало змоги втілити ці плани.
Під час оборони Києва залишки Українського корпусу ще знаходилися біля Мотовилівки, але від Генерального Секретаріату вони не мали взагалі жодної інформації. Щоби з’ясувати, що коїться в Києві, командувач корпусом генерал Гандзюк, начальник штабу корпусу генерал Сафонов і начальник оперативного відділу штабу полковник Гаєвський поїхали до Києва і… потрапили до рук більшовиків. Генералів Гандзюка і Сафонова було розстріляно. Обезголовлений корпус не став чинити опору більшовикам і швидко саморозпустився. Після відходу українців з Києва голова Генерального Секретаріату ЦР Володимир Винниченко покинув свою посаду та поїхав до Бердянська, зайнятого більшовиками (!). «Я під той час уже не вірив у особливу прихильність народу до Центральної Ради. Але я ніколи не думав, що могла бути в йому така ненависть. Особливо серед салдатів. І особливо серед тих, які не могли навіть говорити по-руськи, а тільки по-українськи», – згадував Винниченко.Не дивно, коли за два з половиною місяці селяни-хлібороби, вільні козаки та колишні офіцери й солдати 1-го Українського корпусу проголосили генерала Скоропадського гетьманом Української Держави, крім галицьких Січових Стрільців, на захист Центральної Ради не встала жодна організація.
Тиждень