Сьогодні шахтарі Кузбасу (Росія) та родичі загиблих у шахті «Распадська» перекрили залізничне сполучення в регіоні. Влада намагається придушити повстання. Запроваджено жорстку інформаційну блокаду, повідомляє Братство.

Кілька сотень шахтарів перекрили залізницю та вимагають зустрічі з керівниками регіону. Центральним державним ЗМІ заборонено розповсюджувати інформацію щодо цих подій. До місця проведення акції направлено посилені загони міліції та внутрішні війська.

Жителі міста Мєждуреченська Кемеровської області, де вибухнула шахта «Распадська», перейшли до активних форм акцій протесту. Спочатку біл будівлі адміністрації пройшов мітинг. А потім, як передає кореспондент «Відлуння Москви», близько двохсот людей перекрили залізницю Новокузнецьк — Абакан. До вечора це вилилося в досить суворе протистояння з бандами «ОМОН». Люди, які вимагають вирішити проблеми шахтарів, хотіли, щоб до них вийшов мер Мєждуреченська і начальник «Распадської». Деякі вимагають, щоб у місто приїхав прем'єр Володимир Путін. Серед двохсот осіб переважають молодики, але в натовпі є дівчата і навіть діти. За останніми даними, не зважаючи на заклики мера Мєждуреченська Сергія Щербакова розблоковувати магістраль, учасники акції протесту продовжують залишатися на коліяхах. Вони обнімалися і палили поминальні свічки прямо на рейках. На місце були стягнуті банди ОМОН. Вже відбулося декілька сутичок. ОМОН діяв жорстко: декілька десятків людей волочили за руки і за ноги. Люди, що залишилися, влаштували пожежу на шляхах, вони розпалили кущі і ящики, які стягнули на рейки. Потяги з обох боків встали. За повідомленням «Комсомольської правди», банди ОМОН витісняли людей із залізничних колій за допомогою щитів. Шахтарі, зрозумівши, що здають позиції, почали кидати в них каміння. Як повідомляє NEWSru.com з посиланням на жителів Мєждуреченська стало відомо, що, побоюючись протестних настроїв, влада на цьому тижні звозила до міста банди ОМОН з інших регіонів. Примітно, що російські офіційні агентства повністю ігнорують вечірні події в Мєждуреченську, розповівши лише про мітинг. 

В Смоленске вышла «Страна Моксель» — книга Владимира Белинского об истории Московского государства. В ней автор развенчивает ряд мифов российской истории и ставит под сомнение многие, казалось бы, общеизвестные факты.

«Страна Моксель» появилась в Интернете в виде цикла статей довольно давно. Но собранные воедино эти публикации стали книгой лишь в нынешнем году. В «Стране Моксель» изложена история Московского государства за 320 лет: с момента его появления и до конца правления Федора Ивановича (1598 г.). Автор подробно рассмотрел вопросы происхождения великорусского этноса, возникновения Москвы и Московского княжества, его взаимодействия с Золотой Ордой, Крымским и Казанским ханствами.

Следует заметить, что ряд изложенных в книге фактов перекликается с положениями, озвученными в книге белорусского автора Михаила Голденкова «Русь – другая история». Главный тезис, объединяющий эти два издания: история России – это один большой миф.

Тяжела ты, шапка Мономаха!

Миф о том, что Московское государство является преемником Киевской Руси, разбивается, как только начинаешь более внимательно анализировать исторические факты. «Как ни покажется читателю странным, но история великороссов не имеет никакого отношения к землям Киевской Руси, — пишет автор. — Их история начинается с так называемой «залешанской земли» и с Московии, которые никогда не были Киевской Русью. Даже профессора Московского университета С.М. Соловьев и В.О. Ключевский признали: да, Русь в старину была, но великороссы, как народ, появились лишь в XV—XVII веках, хотя такими признаниями они фактически разрушили миф о праве великороссов на «собирание земель русских»!».

Владимир Белинский высказывает большое сомнение в том, что Иван III (истинный основатель Московского государства) «хоть в малой мере руководствовался идеей возрождения былого единства эпохи Киевской Руси, когда начинал на исходе XV века экспансию в сторону белорусских, украинских — или хотя бы даже и новгородских — земель».

«Разве ближайшее окружение Ивана III (правил в 1462—1505 гг.), его сына Василия III (1505-1533) и внука Ивана IV (1533—1584), превращая своего небольшое княжество в мощное государство, действительно верило в то, что они возрождают или продолжают славу Киева? — задается вопросом автор. — Думаю, ответ ясен: не верило и верить не могло. Вообще странно, как современные исследователи могут предполагать, что московиты из воинской правящей касты времен Ивана III или Ивана IV осознавали себя наследниками киевской верхушки».

Развеивает автор и миф о знаменитой короне московских царей — так называемой «шапке Мономаха», известной с тех времен. По мнению автора, никакого отношения к киевскому князю Владимиру Мономаху она не имеет. «Ее сделали в 1330-е годы для хана Золотой Орды (скорее всего, для Узбека). А в конце XV века шапку «переименовали», точнее, перекрестили, добавив к ней крест и выписав новый «сертификат» — придуманную легенду, связавшую корону с императором Константином Мономахом», — уточняет историк.

А было ли татаро-монгольское иго?

«Скажем теперь несколько слов о мифе про «татарское иго». Как я уже отметил, московских политиков не мучила ностальгия по древнему Киеву. Но, как свидетельствует богатая документация об отношениях между Московией и ее татарскими союзниками, они еще меньше сознавали свою экспансию в степь как осуществление исконной национальной и религиозной борьбы против татарского господства», — пишет Белинский.

Внимательное чтение дипломатической переписки — а иной раз даже патриотических московских придворных летописей — открывает достойные удивления свидетельства того, насколько тесными и прагматичными были отношения между московскими и татарскими политиками.

«Собственно, трудно себе представить, чтобы они могли быть иными, ведь именно тесный и прочный политический союз между московитами и татарами (между Ивановым отцом Василием II и ханом Улу Мехметом) в значительной степени обусловил победу Москвы в гражданской войне XV века. В которой, кстати говоря, противниками Василия были его православные двоюродные братья.

В следующем поколении самым близким иноземным союзником Ивана III был крымский хан Менгли-Гирей (правил в 1466—1513 гг.). Союз этот был тесным и взаимовыгодным — что, между прочим, сделало возможным завоевание Новгорода и Пскова. Более того, Иван IV никогда бы не завоевал Казань и Астрахань без тесного сотрудничества со своими давними татарскими союзниками — ногайцами», — пишет автор.

С обоими исламскими союзниками Москва обменивалась бесчисленными посольствами, жестами доброй воли и символическими дарами: например, конями для хаджа в Мекку или пресловутой шапкой Узбека (Мономаха). Московские политики продавали татарам-мусульманам христиан в рабство, роднились с их княжескими домами. Вот так в действительности обстоит дело с вымышленным «татарским игом», — заключает автор.

Он также вспоминает о том, что именно славянские полки литвинов (предков белорусов) и украинцев в 1362 году разгромили монголо-татар на Синих Водах: «А московские правители еще 200 лет целовали «болвана» на верность ханам Золотой Орды».

Страна Моксель

Так откуда же возникла Московское княжество и русский (в сегодняшнем понимании этого слова) народ? Известно, что Москва как местность, согласно российским источникам, впервые упоминается в 1147 году. Однако, что удивительно, великороссов как таковых еще не было и в помине, вокруг на тысячи верст жили финские племена.

«Все селения Ростово-Суздальской земли к моменту прихода Рюриковичей с их дружинами были построены и заселены финскими племенами… С появлением Ростово-Суздальского княжества, а позже Московского, эта позабытая Богом земля еще добрых пять сотен лет оставалась захолустьем, страной дикарей, не имевшей возможности тягаться даже с тогдашним разоренным Киевом», — отмечает автор. И заселены те земли были финскими племенами весь, меря, мещера, мокша, мордва, мурома, нарова, пермь, печора, черемисы и т.д. Им в Х-ХIII веках принадлежал весь обширный край от Тулы и Рязани на Север и Восток. В доказательство этому автор приводит многочисленные названия рек, имеющие финское происхождение. Так, окончание «va» (что по-фински значит «вода») имеют Москва-река, Сылва, Косва, Протва, у одной Камы можно насчитать до 20 притоков с подобным окончанием. А название самой Оки – это обрусевшая форма финского «joki», что значит река вообще. «А нам внушают, что Москву основал русский князь Юрий Владимирович «Долгорукий», и что жили в ней великороссы, — замечает Владимир Белинский.

Между тем племя великороссов (или русский народ, как он сегодня называется) появилось только к Х V-XVI веку среди муромы, мери, веси, мокши, мещеры и оттуда, согласно русскому историку Василию Ключевскому, начал «растекаться» все дальше.

«Глядите, как деликатно пишет историк: народ растекается» по территории и «образует «Великороссию», — удивляется Владимир Белинский. — Здесь мы встречаемся с одним из основополагающих мифов российской истории. На самом деле народ вовсе не «тёк», он жесточайшим насилием и разбоем захватывал земли, покорял жившие там племена; уничтожал эти племена либо изгонял с родной земли, навязывал им свою веру и религию, орусачивал их».

Так как же называли тогда будущий народ Московии в XII веке? Автор приводит свидетельства посла короля Франции Людовика IX Виллема де Рубрука, посетившего страны хана Саратака и хана Батыя. В 1253 году Рубрук зафиксировал следующее распределение земель между этими двумя ханами: Саратак владел землями Золотой Орды от Дона до Волги, и от Каспийского и Азовского морей до северных мест страны Моксель, куда дошли татары в 1238 году. Жили в «Стране Саратака» в те годы, кроме татарских племен, только «два рода людей»: Моксель (евшие свинину) и Мердинас (мусульмане, не употреблявшие свинину в пищу).

«Значительно позже, благодаря усилиям великорусских «писателей истории», появилось название Ростово-Суздальская земля», — уточняет автор. Именно так – моксель – называли будущий народ Московии в 1253 году. Отсюда автор делает вывод: «Великорусский народ никогда не имел родственных корней с украинским. Он возник на базе финских племен, с последующим смешением с булгарским и татарским этносами. И образовался он значительно позже».

Собирание земель русских

В связи с этим очень сомнительной выглядит версия российских идеологов о собирании земель русских, которая по сути лишь прикрывает банальную экспансию. Украинские и литовские города уже в те времена жили по законам европейской цивилизации. Так, город Брест получил Магдебургское право еще в 1390 году, Каменец-Подольский – в 1432 году, Киев – в 1494 году. По этому праву горожане имели самоуправление, тогда как власть князя в отношении их была серьезно ограничена. Во всяком случае, он не мог по своей прихоти казнить или грабить горожан. «В Московии к подобным законам управления пришли только после революции 1905 года!», — уточняет Белинский.

Резюме: «Изучив факты, мы должны навсегда отбросить московский миф о славянском родстве украинского, белорусского и русского народов. Нация великороссов развивались вполне самобытно в глухих непроходимых лесах северо-востока Европы на базе живших в тех местах финских племен».

Автор приводит еще много документов о том, как происходило «собирание» земель русских, он также упоминает об исторических упражнения» Екатерины II и ее Комиссии «по составлению истории, преимущественно русской», благодаря которой российская история приобрела совсем иной вид. По словам Владимира Белинского, своей книгой он «хотел показать преемственность деяний и целей сегодняшней элиты Московии с древней Ордой».

«Давайте вспомним, что изучали в школе наши деды и отцы, да и те из нас, кто окончил школу до 1992 года. Все мы изучали историю России, хотя государство многонациональным было, из 15-и республик состояло, 100 народов объединяло. Но в коммунистической империи, как раньше в Российской, никого не интересовала история ни украинского народа, ни белорусского, ни литовского, ни казахского, ни прочих, — отмечает Владимир Белинский. — Лишь тогда, когда история какого-нибудь народа стыковалась с историей великороссов, в учебниках вдруг появлялся новый, неведомо откуда взявшийся народ, «добровольно присоединившийся» к русскому. А уж если «не добровольно», так значит, это испокон веков были «дикие и враждебные» всем племена, их, мол, сам Бог велел славным предкам великороссов прибрать к рукам. Дескать, великороссы принесли им культуру; вывели из тьмы… »

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії

Україна 2015 рік - виступ одного з "незалежних" каналів, що належать чинній владі у світлі початку нової кампанії...

"Экономика страны растёт бешеными темпами, благодаря инвестированию и экономии средств на ремонте и инновациях в Донецке запущен крупнейший завод по переработке лапши..."

Після закінчення першого сюжету, ведучий продовжує випуск далі:

"Факты коррупции замечены в рядах оппозиции..."

Опісля сюжету, ведучий кілька секунд п"є воду із склянки, що поруч і продовжує:

"Сегодня состоялся рабочий визит Президента во Львов, львовяне встретили Януковича радостно..."

"А у нас перерыв на социальную рекламу..."

Ці люди не мають ідеології, бо для ідеології слід мати знання. Тут же діють звичайнісінькі «понятія», і навіть російська мова та совкова ментальність більшості нинішніх можновладців є не принципами, а рефлексами з часів СРСР.

За Януковича проголосувала тільки третина від загальної кількості виборців і менше половини тих, хто з'явився на виборчі дільниці. І в дні, коли весь світ відзначає 65 років розгрому нацистського режиму, згадується, що партія Гітлера також отримала на виборах менше половини голосів і так само, наплювавши на Конституції й закони Німеччини, узурпувала владу.

Держава і народ розглядаються нинішніми можновладцями лише як джерело швидкого особистого збагачення. Такі поняття як національні інтереси, права і свободи, справедливість, народний добробут та ін. для них просто невідомі. Вони навіть не розглядають Україну як свою вотчину, а банально здають її (за високозбагаченим ураном і Севастополем у черзі йдуть Керченська протока, газотранспортна та енергетична системи, авіаційна промисловість, стратегічні підприємства). Цей режим не можна назвати навіть окупаційним, бо окупанти не віддають завойоване. Наша ж правляча верхівка більше нагадує поліцаїв, які служать господарю в обмін на особисту вигоду.

А за своїм менталітетом вони є навіть не експлуататорами, а просто гендлярами. Вони здають все, бо не пов'язують своє майбутнє з Україною. Їх діти вчаться за кордоном, вони купують там нерухомість й активи. Їх зв'язок з Україною — лише підприємства та земля, які вони ще не встигли перепродати. Аби безперешкодно догризти Україну до кістяка, цій сарані потрібна необмежена влада та підтримка закордонних покупців. Таких вони знайшли в особі авторитарного російського режиму, який мучать фантомні болі від розпаду СРСР. І якщо влада янучарів триватиме довго, ми можемо не лише на довгі десятиліття забути про нормальний розвиток, але й втратити державну незалежність. Наївно думати, що комусь вдасться відсидітись і перечекати. Ці хлопці з часом прийдуть до кожного, від підприємця до вчителя чи робітника. Адже з кожним днем того, що іще можна вкрасти, стає все менше. Тому, щоб зберегти державність, забезпечити пристойне майбутнє собі і своїм дітям, ми маємо дати відсіч узурпаторам вже сьогодні. Тим більше, що для цього є всі шанси.

Понад 20 років тому умови були набагато гіршими. В країні дозволялася діяльність лише однієї партії — КПСС, керівна роль якої була закріплена в Конституції. Будь-яка інша громадсько-політична діяльність була під забороною. Не було опозиційних депутатів та засобів масової інформації. Навіть найменші акції протесту припинялися міліцією у найжорстокіший спосіб, а їх учасники масово заарештовувалися, після чого їх виганяли з роботи або навчання. Ці прояви недовольства замовчувалися. Цензура діяла офіційно, і без підпису цензора жоден матеріал не міг вийти в друк або ефір. Нам протистояла друга за потугою у світі держава — СРСР, а Європа і Америка прямо висловлювалися про небажаність здобуття Україною незалежності.

Але ми не склали рук, а продовжували діяти, і з кожним днем нас ставало все більше. Наша політична територія розширювалася, ми перемогли, здобувши незалежність і певні права та свободи.

Сьогодні наші стартові умови набагато кращі. Нас значно більше, ніж було тоді на початках. Ми маємо кращий доступ до інформації. В нас значно більше прав і свобод. Ми озброєні досвідом боротьби  і знаємо як смак перемог, так і шлях їх досягнення. І в наших силах зробити так, аби сьогодні зрадники України не мали спокою, як не мали його колись гітлерівські нацисти, які теж гадали, що Україна  вже стала їхньою назавжди.

І саме тому наші доморощені чи то окупанти, чи то поліцаї нас панічно бояться. Вони відносно легко перемогли своїх політичних опонентів після того, як здобули президентську посаду, але об'єднаний народ їм не перемогти. Саме панічним страхом перед власними громадянами обумовлена швидка здача формально українською владою національних інтересів України. Вони поспішають, поки ми ще роз'єднані, поки ми не зорганізувалися в єдиний кулак. Саме панічний страх змушує узурпаторів завозити до Києва міліцію з регіонів й обмежувати приїзд до столиці не лише орендованих опозицією, але й звичайних рейсових автобусів. Саме з переляку вони вводять неофіційну цензуру на телеканалах.

Однак сам по собі режим не впаде. Його повалить лише хвиля народного гніву. І нам слід не про’авити свій шанс та усім миром зорганізуватись для відсічі узурпаторам.

Для цього кожен з нас має підпорядкувати своє життя боротьбі з антинародною владою.

Це не так важко зробити. Сьогодні для опору владі не треба кидати роботу, брати до рук зброю, йти до лісу. Достатньо просто відвести дещицю власного часу на індивідуальні та спільні дії проти узурпаторів, а більшість зі 198 описаних теоретиком ненасильницького спротиву Д. Шарпом методів ненасильницьких дій, які дозволяють усунути від влади навіть тоталітарний поліцейський режим, не потребують і зміни звичайного ритму життя. Ці методи мають на меті мобілізувати та об'єднати активних і свідомих, активізувати пасивних невдоволених, змусити замислитися байдужих, засоромити продажних, посіяти сумніви в обдурених та деморалізувати захисників режиму. Цього реально досягти, якщо задатись метою, бути наполегливим та переконливим. Адже нинішній режим, для якого прості громадяни — лише звичайний дешевий ресурс для примноження статків жменьки олігархів, суперечить інтересам переважної більшості громадян України від Львова до Луганська, від Києва до Севастополя.

Кожен свідомий громадянин мусить застосувати щодо себе хоча б певні правила поведінки, аби досягти нашої спільної мети:

1) Намагатися здобувати якомога більше аналітичної й фактологічної інформації з інтернету та незалежних засобів масової інформації, аби мати аргументи для переконання інших людей;

2) Постійно і всюди ненав'язливо заводити розмови про зрадницьку, брехливу, узурпаторську, злодійську, аморальну, антидержавну сутність нинішньої влади. Особливо цінними такі розмови є в середовищі тих громадян (чи їх родичів), за спинами яких режим намагається сховатися від народного гніву — міліціонерів, військових, співробітників СБУ;

3) Організовуватися у групи однодумців для ведення боротьби з антинародним режимом або приєднуватися до вже існуючих груп. Співпрацювати з іншими групами, поєднувати з ними свою діяльність, проводити спільні акції чи долучатися до ініційованих іншими групами акцій;

4) Брати участь у якомога більшій кількості протестних акцій незалежно від того, хто їх організовує. До акції слід підходить з точку зору її суті, а не того, хто її проводить (винятком можуть бути лише особи, які мають імідж провокаторів). У підходах до участі в протестах слід забути антипатії, а керуватися лише критерієм підтримки чи непідтримки самих вимог акції та способу її проведення. На нинішньому етапі нам слід об'єднати зусилля в боротьбі з узурпаторами та бити в одну точку. Водночас це не означає, що ми таким чином погоджуємося з приходом на заміну нинішнім можновладцям будь-кого. В процесі формування широкого руху відсічі зазіханням на нашу державність, наші права і свободи, ми маємо сформувати запит на чесну владу й домогтися, аби наступна влада вже не змогла обдурити народ, як її попередники;

5) По можливості прибувати до відділків, де перебувають затримані за участь в протестних акціях люди, використовувати скоординовані дистанційні способи для визволення затриманих;

6) Взяти моральне зобов'язання перед собою проводити роботу хоча б в маленькому середовищі. Якщо кожен з тут сьогодні присутніх візьметься поширити листівки, газети, наліпки хоча б у своєму будинку, або просто кольоровим фломастером по дорозі на роботу і додому писати на численних рекламних оголошеннях, що ними обліплені стовпи і паркани, «Геть режим зрадника Януковича» і т. ін., невдовзі у всіх киян у підсвідомості вже сидітиме необхідність якомога швидшого повалення влади зрадників-узурпаторів.

Ці, та інші прості способи мирного спротиву, якщо він буде проводитись системно, з часом призведуть до того, що нас під урядовими будівлями буде не кілька тисяч, а мільйон — і жоден режим не встоїть перед такою силою, а захищати владу стане просто нікому.

Ми не маємо права дозволити собі пасивно споглядати, як банда узурпаторів нищить нашу державу, нашу економіку, наші перспективи на нормальне життя. Зупинити зрадників на троні можемо тільки ми, звичайні чесні громадяни України. Ніхто інший за нас цього не зробить.

Час протистояти свавіллю!       Час об'єднуватися!             Час дати відсіч антинародному режиму!

[email protected]    

067–656–17–14, 066–726–63–87, 063–452–97–09