***
СТОМАТОЛОГУ
Вы зуб мне вырвав коренной
Так виновато улыбались:
Висел на зубе 'корень' мой
И два яйца под ним болтались
***

***
Знай всяк вкусивший жизнь уже,
Что будет всё у тех в ажуре,
Кто с детства рос как в блиндаже,
Приникнув глазом к амбразуре.
***
ОДЕССКАЯ МУДРОСТЬ
Кто ходит по столовым,
Лишь тратит деньги зря,
Ходите по знакомым,
Накормят Вас друзья.
***
В КАБИНЕТЕ НАРКОЛОГА
Но так и быть! Судьбу мою
Отныне я тебе вручаю,
Перед тобою слезы лью, (с)
И вместо водки выпью чаю.
***

                                      Гора Килиманджаро, фото из интернета                
                 Женщине, родившей первого человека
                 Homo sapiens посвящается

Ты вспомни настоящую Мадонну,
Скуластое и странное* лицо,
Смотрящую через деревьев крону
На солнце восходящее по склону,
Хранящую пещерное крыльцо,

Одетую по моде очень тонко,
С одной открытой грудью напоказ,
С другою грудью только для ребёнка,
Как будто хлеб припрятала в котомку,
И хлеб, и молоко для нас,

Прислушиваясь к шорохам случайным,
Вдыхая цвет с нехоженой травы,
С растущих меж травою листьев чайных,
От всех тревог хранила свою тайну,
Дитя с объёмом странным головы,

И думалось, хоть думать не умела,
Пока ребёнок безмятежно спал,
Ну много спит, кому какое дело,
Лишь только б грудь моя не опустела
И не забрёл рассерженный шакал,

Ребёнка обхватив рукою нежно
Тропинкой шла в знакомые места
На самый верх, к вершине снежной**,
Где талых вод источник вешний,
Откуда виден мир безбрежный
И прожить можно лет до ста,
 
Там детство белым снегом умывая
Будила, чтобы видел этот мир,
Учила не боятся снега в мае***
И, обходя лесами волчьи стаи,
Сверять за горизонтом ориентир.

*Если у читателя есть настроение, то под настроение можно читать
Скуластое и страстное лицо
**Снега Килиманджаро
***Имеется в виду снежное утро человечества – ледниковый период

Автор: Геращенко Сергей Иванович
             Sengey
             14.12.2014

Женщина, о которой идёт речь в этом стихотворении — это реально жившая женщина, которую по праву можно назвать настоящей Мадонной, поскольку она родила первого человека Homo sapiens, то есть человека разумного. Просто люди не помнят, забыли о ней точно так же, как выросший ребёнок не помнит себя и свою мать в своём годовалом возрасте, и только с помощью специальных генетических исследований происхождения человека удаётся установить, что у всех ныне живущих людей был один предок по женской линии, жившая около 200 тысяч лет назад и называемая в науке митохондриальной Евой. Конечно, этот термин возник в науке для удобства генетических расчётов и подразумевает под собой очень небольшую группу генетически близких друг к другу людей, но в действительности среди них, а точнее за несколько поколений до них, реально была женщина общий предок человечества. Она ещё не была  Homo sapiens и по своим мыслительным возможностям занимала промежуточное положение между миром людей и животных, но она  бесконечно сильно любила своих детей, благодаря чему и выжил человек разумный, поэтому можно сказать, что когда человеческий разум ещё не сиял в полную силу, любовь уже пылала бесконечно сильно. Всем известна из библии легенда о непорочном зачатии, но именно у этой женщины зачатие было как обычным, так и непорочным, потому что полезные изменения мозга и организма, возникшие у её ребёнка (детей) были результатом генетических мутаций, вызванных внешними невидимыми неощутимыми для людей факторами. Поднималась ли эта женщина в горы? Более вероятно, что поднималась, так как именно в горах гранитные массивы и космические лучи дают повышенный фон радиационного излучения, который вызывает генетические мутации при полном сохранении и даже улучшении соматического здоровья человека.
        В стихотворении речь идёт о горе Килиманджаро. Но почему именно об этой горе? В настоящее время доминирующей теорией, подтверждаемой генетическими исследованиями и археологическими находками, является африканская теория происхождения человека, то есть теория происхождения человека из Африки. Как известно, гора Килиманджаро находится в Африке, более того на северо востоке Танзании, где неподалёку, в Олдувайском ущелье,  были сделаны многочисленные археологические находки доисторических людей. Безусловно, эта гора могла сыграть свою роль в происхождении человека разумного, как и почему это произошло можно было бы рассказать, но это сложно сделать на этой маленькой страничке. Что касается митохондриальной Евы, то её не нужно отождествлять с Мадонной, потому что митохондриальная Ева это очень малочисленная группа генетически близких друг к другу первых homo sapiens, а Мадонна не была homo sapiens, она принадлежала к генетически и эволюционно другому виду людей, но именно она, Мадонна, за счёт генетической мутации родила первого человека homo sapiens, то есть родила предка митохондриальной Евы
Геращенко Сергей Иванович
Sengey

в кав"ярні
загублений містом
в самотності я і осінь...
спливає захмарена днина
у сутінках мжею у млості.

і пісня бурхливого вітру
у кроні старого клена
як сповідь безмежна в зажурі
відлуннями в сьогоденні -

в якому мелодія тиха
всміхається вітам крони
задумливим сумом
наче
хтось грає на саксафоні.

і зустрічі тут як прощання,
і многоголосий гомін,
і за філижанкою кави
раптовий
і щемний спомин.

автА у дощу відзеркальні
в калюжах
й вітринах мокрих.
на хідниках малолюдних
обпалого листя охра -

вони на асфальті
наче
у часі
минулого дивні миті
веселого теплого літа
і ніжного в квітах вітру.

виходжу з кав"ярні у вечір,
в холодне
забуте місто,
в обійми похмурих вулиць,
під дощик
що шепіт пісні.

ховаюся під парасолю -
цілує обличчя осінь,
байдужа
немов самотність,
у волі що змерзла зовсім...

38. акорд у розсвіт.

по клавішам пальці в задумі у грі
шукають веселих мелодій зорі,
яка розливалась багряно.

хитаються образи у туманІ,
хибкі, виплетались плетінням міцні
у сталки із райдуг нарядно -

барвисті яскраві у злеті вони
втрапляють під розстріл гарматний війни
і б"ються немов порцеляна.

в пожежі розтрощений обрій горів -
то сходило сонце десь там на горі
в кривавих прожилках рум"яно.

зсковзають льодово краплини роси... -
то небом спадають людські голоси
не співом на землю у болю.

по вбитому полю в безвихідь сплетінь
огорнутий вітер у сутінь і тінь
міражний кружляв видноколом -

зі свистом і криком лунав його сміх
і раптом, одразу, миттєво притих
у схові спокОю природи....

угрузли у клавішах пальці бліді
в зовсІм невеселі акордовості,
у озов багряних мелодій......

37. в тумані...

і падає хмара туманом
на вулиці майже пусті,
у місто у згубне й захланне,
що кисне в осінній сльоті.

сновидами тут перехожі
зсутулені і мовчазні
і кожен на привида схожий,
бездумнобайдужий у дні.

їх душі в кишені запхАні,
затулені очі у світ,
слухняноляльковорахманно
за тінями тіні услід

крокують в сльоту неквапливо
в помешкання, до домовин -
замки відчиняють щасливі
у злидні холодних хатів

і косяться з-поміж портьєри
на вулиці в проріз вікОн... -
а там з потойбіччя кур"єри,
немов гробари з похорон

із галками круки і гави -
від нечисті мов поштарі -
в гіллі й на дахах мов на лаві
в тумані сидять упирі...

...це в мене відгукнувся заклик бандюків і москалів-окупантів святкувати різдвяні свята...така собі рефлексія самозахисту...

36.

це сон у сні,
фантазій дика гра,
пробудженням - у лоба ляскіт щігля!
в бажанні карнавалу
й шумних свят
у маскараді ти сховав лице своє і суть... -
хто ти такий?!.
з"явився звідки тут?
в руці твоїй сріблястий балабончик -
усміхнено
дзвонінням кличеш пріч
з барлогу сну
до зірочок у ніч
іскристим шляхом, де
біліє переліг.
хода твоя -
то віяло завій
і пірует твій знищив всякі па,
усе втопив -
і порухи,
і рухи
в стрімких лелітках,
блискітках сліпучих...
і дмеш в ріжок так голосно, що аж
скрутився простір раструбом на страх,
тривогою націленим у душу...
хто ти такий?!.
у картах джокер? - ні.
пішак у шахах?
блазень шахівниці?.. - де всі фігури вбиті,
лише ти,
рожеволиций ферт,
рахуєш
мовчки
смерті...

...не люблю чуток - вони більше схожі на плітки, аби беззаперечно їм довіряти - але я тут ними скористався...адже офіційно таке хіба вИзнається у цій лугандонофанатії, де шиза доведена до абсолюта... - в першу чергу я тут маю на увазі моє місто...

35. повішений.

буденщина захована за грати,
мізки стискає штаба
(із дерева що скручена в обруч),
скляною грудкою у грудях серце
стучить
й кидАється об ребра,
немов розбитись хоче у друзки,
свободу кличуть очі
і слово на замку,
на засові думки,
душа трепече квіточкою маку
в обіймах вітру від зими.

спадає сніг,
звалився крізь полуду
небесного шатра -
розкис і кумкає іржавий у болоті під ногами.
місю його,
іду по сигарети
байдужий,
посторонній,
гаріль,
дрібнота поза часом...

у магазині краєм вуха
почув утаємничене і злякане
нізвідки й з відусюди шепотіння
- ...та ні!
померло сорок з голоду,
повісився один... -
вертаюся до хати,
в якій лише дротЯний тремпель
особовий - для ватника! -
і вішалка для мого картузА.
...пуста
холодна
темна шафа - ні! - труна, не хата...

сиджу на кволому хибкому табуреті,
курю смердючу "приму",
пускаю дим крізь грати у дурИсвітні вузли
полатаної клуні сьогодення.
...тож, сорок вмерло?..
лише ОДИН повісився?!..
напевно й там він схоче закурити -
піду хоч "приму" цю
віддам йому в дарунок...

...і захиталось тіло на шнурку
мов маятник
у вічність
дзигаря...