О,не кори меня взглядом,
Не прижимайся ко мне.
Не угрожай также адом,
Будто гореть мне в огне.

Помню - к устам припадала,
Чтоб подарить поцелуй.
Сладкий, но с привкусом  ада...
Радуйся, Ева, ликуй! 

Я, охмелевший тобою,
шёл за тобой по пятам.
Что ты дал`а мне с любовью?
Я, ведь, увы, не Адам.

Райской любви мне не надо.
Я лишь желаю  земной.
Ты же - стоящая рядом,
Так далека; мне порой…

Верю, тебе непременно
Будет подарен другой.
Я  ж остаюсь неизменным,
Пусть даже только с собой.


18.03.21

© Copyright: Виталий Тугай
---------------------------------------------------
мой  официальный авторский сайт
"Камин для души": http://lesovihok.avtor.me
страница на фб: www.facebook.com/avtorskaya.VitaliyTugaj/

Боже, просим милосердья,
вразуми наши умы,
Дабы в новых поколеньях
пели Божие псалмы.

Чтоб не только просто пели,
а узрели Стих Святой.
Чтобы в дождь, жару, метели,
не ослаб Живой  душой.

Чтобы разные невзгоды
не сломали веру их.
Войны, бедствия природы,
не рождали боль и крик.

Пусть друг-другу помагают,
сея по Земле Любовь.
И, возможно, двери рая,
Ты, Господь, откроешь вновь.

Дай нам, Боже, быть мудрее,
и научим мы детей,
Что спасенье только в вере.
Да прибудем все мы в ней.

Дай нам, Боже, быть добрее...


11.02.18

 © Copyright: Виталий Тугай
------------------------------------------------------
мой  официальный авторский сайт
"Камин для души": http://lesovihok.avtor.me

Сиджу і плачу: порвані колготи,
Зламалися духовка, блендер, фен,
Спізнилася сьогодні на роботу,
Спинив за швидкість грізний полісмен.

А ще побігла-пригоріла каша-
На плитці майже творчість Пікассо,
Відклеїлась від старості гамаша..
Приходиш ти з роботи: «Їсти що?»

Реву ще більш, від туші очі чорні,
На кухні від згорілого аврал...
Поглянув ти - назад пішов проворно,
Ключами брязнув... Ось такий фінал!

Реву навзрид. У двері раптом дзвоник:
Заходять квіти, суші, «Сарма», фен.
Колготи викладаються на столик...
Ти повернусь, мій милий
супермен!

Цілуєш, усміхаєшся, рятуєш:
«Полагодим духовку, сплатим штраф,
І блендер буде працювати! Чуєш?
Гамаші будуть нові, шапка й шарф.»

А я сиджу, від щастя знову плачу,
В бокалі аж здоигається вино,
А осінь заздрить, стукає гіллячям
Тихенько нам у затишне вікно.
12.10.21

Так само як буває пустосміх
До мене зачастило пустощастя,
Коли я забуваю все і всіх,
Підпалюючи спогадів манаття,
І, пурхаючи в легкість пустоти,
Дивлюсь як шахи з дошки полетіло
Донизу все, туди до самоти,
Де так безжально, прісно і безкрило.

А знаешь, ты меня успокоила
нет,правда, не то,чтобы часто,
но это меня беспокоило
твоё состояние и безучастие...
жизнь кровоточит и часто лупцует,
а время не лечит - криворукий доктор,
оно штопает и просто рубцует...
Внутри камень и что-то оторвано,
а что-то разбито,отхожу в сторону...
Ты же спокойная и всегда бравая
Потом пойму,что всё игра - бутафория:
что зря,что можно было бы...,
да только это - другая история.

Як мало треба щоб зрадіти
І як багато щоб прийти,
Щоб написати, подзвонити,
Сон розірвати німоти.
То все легке коли ми діти,
Дорослий розумом живе,
 А це немовби як хворіти,
Дивитись в дзеркало криве,
І рік за роком щохвилину
Долати й кривдити в собі
Ту, щастям сповнену дитину,
І вікувати у журбі.

Що, скажи мені, наше “кохання”
Із тобою мені принесло?
Невичерпні глибини страждання,
Незлічене принижень число.
І чи можна сказати “він зрадив!”,
Як потрапивши в той буревій,
Шквал емоцій, мінливості градів,
Я від тебе сховався у Ній?
А тепер здалека споглядаю:
У щоденності хтивих марнот
Послідовники радо вступають
На кохання твого ешафот.

* фр. ;chafaud — «театральні підмостки»

Уж не знаю, кто был самым первым,
что случилось,что сделал он...
только с тех времён,самых первых,
недолюбливают ворон...
В чёрной стае и клюв и перья
всё и вся - вороного крыла,
упаси тебя  Боже белым
в стае вылупиться из яйца!
И не важно о чём ты грезишь
и ни помыслы, ни дела
будь ты Ангелом - должен быть белым!
Но не чёрным - такие дела...

Привет, мой Свет!
Ждала. Скучала.
Не знал? Устав от суеты
Стояла долго и молчала.
С котомкой бед последних лет.

Когда-то теплый легкий бриз
Ласкал во мне живую душу.
Предощущеньем был и ты…
Вода, любя, дразнила сушу,
Сверкая сотней ярких брызг...

Хранимой от людского горя,
Лучами нежными согрета
Росла… и Солнце, и цветы –
на радость мне, рожденной летом.
Дитя любви земли и моря…

Под грузом прожитых мной лет
Девчонки милой больше нет
И лишь тебя, как прежде, мало.
Наверно, просто я устала.
Прости. Волною смоет след.

Лиш бездоганне почуття
Не крає жалем твою душу.
Я зазирнула. Вибач, мушу,
Бо те є сенс мого життя.
Тож видихай усі образи...
Такі гіркі... Нехай летять
Кудись подалі. Не простять
Ті, хто без розуму. Одразу
Відкрий легеням Сонце й світло,
На вихід - лихо. Вже помітно -
Не маєш стільки гіркоти
І більш чистішим станеш ти.
Наповнюй сяйвом свою душу,
А я - до інших. Вибач, мушу.