Так само як буває пустосміх
До мене зачастило пустощастя,
Коли я забуваю все і всіх,
Підпалюючи спогадів манаття,
І, пурхаючи в легкість пустоти,
Дивлюсь як шахи з дошки полетіло
Донизу все, туди до самоти,
Де так безжально, прісно і безкрило.

А знаешь, ты меня успокоила
нет,правда, не то,чтобы часто,
но это меня беспокоило
твоё состояние и безучастие...
жизнь кровоточит и часто лупцует,
а время не лечит - криворукий доктор,
оно штопает и просто рубцует...
Внутри камень и что-то оторвано,
а что-то разбито,отхожу в сторону...
Ты же спокойная и всегда бравая
Потом пойму,что всё игра - бутафория:
что зря,что можно было бы...,
да только это - другая история.

Як мало треба щоб зрадіти
І як багато щоб прийти,
Щоб написати, подзвонити,
Сон розірвати німоти.
То все легке коли ми діти,
Дорослий розумом живе,
 А це немовби як хворіти,
Дивитись в дзеркало криве,
І рік за роком щохвилину
Долати й кривдити в собі
Ту, щастям сповнену дитину,
І вікувати у журбі.

Що, скажи мені, наше “кохання”
Із тобою мені принесло?
Невичерпні глибини страждання,
Незлічене принижень число.
І чи можна сказати “він зрадив!”,
Як потрапивши в той буревій,
Шквал емоцій, мінливості градів,
Я від тебе сховався у Ній?
А тепер здалека споглядаю:
У щоденності хтивих марнот
Послідовники радо вступають
На кохання твого ешафот.

* фр. ;chafaud — «театральні підмостки»

Уж не знаю, кто был самым первым,
что случилось,что сделал он...
только с тех времён,самых первых,
недолюбливают ворон...
В чёрной стае и клюв и перья
всё и вся - вороного крыла,
упаси тебя  Боже белым
в стае вылупиться из яйца!
И не важно о чём ты грезишь
и ни помыслы, ни дела
будь ты Ангелом - должен быть белым!
Но не чёрным - такие дела...

Привет, мой Свет!
Ждала. Скучала.
Не знал? Устав от суеты
Стояла долго и молчала.
С котомкой бед последних лет.

Когда-то теплый легкий бриз
Ласкал во мне живую душу.
Предощущеньем был и ты…
Вода, любя, дразнила сушу,
Сверкая сотней ярких брызг...

Хранимой от людского горя,
Лучами нежными согрета
Росла… и Солнце, и цветы –
на радость мне, рожденной летом.
Дитя любви земли и моря…

Под грузом прожитых мной лет
Девчонки милой больше нет
И лишь тебя, как прежде, мало.
Наверно, просто я устала.
Прости. Волною смоет след.

Лиш бездоганне почуття
Не крає жалем твою душу.
Я зазирнула. Вибач, мушу,
Бо те є сенс мого життя.
Тож видихай усі образи...
Такі гіркі... Нехай летять
Кудись подалі. Не простять
Ті, хто без розуму. Одразу
Відкрий легеням Сонце й світло,
На вихід - лихо. Вже помітно -
Не маєш стільки гіркоти
І більш чистішим станеш ти.
Наповнюй сяйвом свою душу,
А я - до інших. Вибач, мушу.

Осиротелый блеск дорог
И тихий шелест шин над ними,
И, еле слышный, ветра слог
Под небесами голубыми.

По крыше дома и окну,
Когда я спал, дождь прогулялся.
Но к пробужденью моему,
Он в небеса опять поднялся.

Он был не грустным, нет -  отнюдь,
Светился радугой цветною.
И я коснулся её чуть,
Сквозь расстояния, душою.

Стеклом стекала капли дрожь, -
Я провожал её глазами, -
Никак я ей не мог помочь,
Была ведь матрица меж нами.

Дождь мне оставил мокрый след
Напоминанием, что в скором,
Не ждать с метелицей бесед,
Что январю не быть суровым.

И я не знаю, рад ли был,
Снега, (но чистые), мне в радость.
Но дождь, бывает, тоже мил,
И сном снимает он усталость.

Я понял сразу роль его -
Зачем он приходил, я знаю.
Кому-то, может, он - изгой,
Но я дождями вдохновляюсь.

Желаю тоже быть  дождём,
Январским утром капать с крыши,
Чтоб в одиночестве своём
Кому-то быть субъектом свыше.


03.01.21

© Copyright: Виталий Тугай
------------------------------------------------------
мой  официальный авторский сайт
"Камин для души": http://lesovihok.avtor.me
моя авторская страница на Фейсбук:
www.facebook.com/avtorskaya.VitaliyTugaj/

Сумнівні тіні дня розтали...
Мені не буде вороття -
По сходах в небо - від буття,
І вже не грішними ногами.

Вгорі лунає дзвін криштальний…
Чи чує хтось його іще?
Лиш Той, що небо стереже
Від тих, хто не збагнув нірвани.

Він смертю гоїть людські  рани.
Душевні та тілесні теж.
Дарує  простір весь без меж
Тому,  хто день прожив останній.

Дарує мить, щоб все згадати.
Від перших кроків  у житті
До дня, коли на самоті
Збагнути, як це - помирати…

До батька прийдуть його діти,
Дружина прийде - вже вдова…
Прошепче милому слова:
Скажи, без тебе як нам жити?!

Як дощ зцілить пов’ялі квіти,
Дві пари сірих оченят
У небо глянуть, помовчать,
А я десь там буду летіти…

Хмаринкою по небу синім.
Якою? - Ще не знаю сам.
Та все тепло своє віддам,
Яке в житті я мав до нині.

Прийде могильний камінь гріти
Проміння через пил віків.
Здме вітер стрічки із вінків,
Та я ще буду вас любити.

А потім все зітреться часом -
Ім’я, світлини, та вірші.
Та все одно  - моїй душі, 
Бо будемо тоді ми разом. ..

01.12.20

                        © Copyright: Віталій Тугай, 2020 р.

------------------------------------------------
мій офіційний творчий сайт "Камін для душі":
http://lesovihok.avtor.me
та авторська сторінка на Фейсбук:
www.facebook.com/avtorskaya.VitaliyTugaj/

От высот еды
До высот мышления
Много лет езды,
Тайна искупления,

Поиски вины,
Поиски невинности,
Взгляд из-за спины
Страсти и повинности,

И влечёт нас страсть
В высоту мышления,
Где еда, как сласть,
Богопоявления,

С ним глубины стань
На хлеба намазывать,
Чтоб пороки тайн
Добротой наказывать,

Чтоб услышав глас
Звёздной гололедицы
Засветился глаз
Разумом Медведицы

Автор: Геращенко Сергей Иванович
            Sengey
            15.11.2020