О сообществе

Для всіх, хто цікавиться історією України, а також задумується над її майбутнім, яке не можна уявити без свободи і справедливості.

Топ участников

Вид:
краткий
полный

Свобода і справедливість

Вітання від "не був" і "участі не брав"з Днем Гідності і Свободи

Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності та Свободи

21 листопада 2021 року - 09:00

Звернення Президента України з нагоди Дня Гідності та Свободи

Шановні громадяни України!

На нашій планеті живе близько п’яти тисяч народів. Їхній портрет, архетип, ментальність – це заплутана павутина історичних подій для етнографів. Але є одна річ, яка, на мій погляд, просто, але досить точно змальовує характер народу. Це його державні свята. Те, що об’єднує всіх, тож є важливим для всіх. 21 листопада – саме такий день. Відповідь на питання: хто такі українці та що для них головне?

Ми відзначаємо сьогодні День Гідності та Свободи. Свято, яке показує, що для нас гідність і свобода – це свято. Це наше повітря. 
Ні. Це не звучить занадто гучно. Коли хтось вирішує перекрити нам повітря – ось тоді буває занадто гучно. Коли влада не чує український народ – тоді буває занадто гучно.

Тому ми вільні. Вільні творити майбутнє. І маємо пишатися цим. Не задирати носа. Але й не опускати очей. Так. Ми заплатили й продовжуємо платити за свободу велику ціну. І ніколи не забудемо всіх, хто віддав за Україну своє життя. І ніколи не пробачимо всім, хто позбавив їх життя і хотів позбавити нас волі. Але головне, що це нікому не вдалось і ніколи не вдасться.

І час уже змінити самосприйняття й мислення. Ми не жертва, не пригнічені, не розділені, не захоплені. Ми прекрасний, сильний, сміливий, розумний, талановитий народ. Непереможний.

Саме тому, що ми маємо гідність. Для нас рабство – приниження. Втрата свободи – це втрата честі. Втрата честі – це втрата серця. Втрата серця – це втрата душі. А втрата душі для нас – це втрата життя. Тому ми готові боротися ціною власного життя. Щоб не втратити власне життя.

Для нас гідність і свобода давно вийшли за межі загального розуміння. Я ніколи не забуду історію, яку розповіли наші моряки, повернувшись додому. Вони були в полоні, але їх не полонили духом. Слідчі просили їх сміятися трохи тихіше: «Начальство не поймет». 

Тут зазвичай плачуть, а наші моряки сміються без упину. Вони сідали в автозак, співали «Ще не вмерла України…». А потім говорили водію: «Шеф, на Одесcу! В Коблево тормозни, кофейку попьем».

Вони не поводилися, як в'язні. А залишились офіцерами і бійцями. Бо не втратили гідності. І довели, що на чужині, в полоні, у в'язниці можна бути вільною людиною. Бо воля – це не відсутність кайданів на руках. Це відсутність тюрми в головах.

Це точно знав і Василь Стус. Коли Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді, на прем’єрі «Тіней забутих предків» Параджанова він піднявся і сказав: «Усі, хто проти арештів, встаньте». Кілька людей піднялося, потім більше, потім більше. Не всі. Але й не один. Стус знав, що зробивши це, може втратити свободу. Але знав, що не зробивши, точно втратить гідність.

Це знав і Омелян Ковч. Священик, який рятував євреїв у Голокост, видаючи їм метрики про хрещення. За це потрапив у концтабір Майданек. І щоб не втратити гідність, був змушений назавжди втратити свободу. У листі він просив вибачення у своїх дітей, що не погодився на дострокове звільнення й залишається тут. «Я потрібен тут цим людям. Відчуваючи, що скоро загинуть, вони всі приходять до мене на сповідь. Якщо піду – вони залишаться без надії. У них уже забрали гідність, честь, свободу, домівку, рідних, імена, скоро заберуть життя. Я не дам забрати в них надію».

Леонід Биков не поступився принципами й творчою свободою. За це для зйомок стрічки «В бой идут одни старики» йому дали не кольорову, а чорно-білу плівку. Чи принижувало це його гідність? Можливо. Та чи втратив він її? Ні. І зняв фільм, який обожнюють мільйони. Не кольоровий.

Але про людей, які мають гідність. І свободу.

Як і всі, хто стояв на майдані, на барикадах, на граніті. У 1990-му, у 2004-му і 2014-му.

Як ті, хто потім зустрівся в окопах на сході нашої держави, захищаючи її.

Всі. Різні. І хлопці із Західної, и пацаны с Юго-Востока.

Різномовні. Волиняни, одесситы, галицькі, дніпровські, закарпатці, буковинці. И с крестиком, и с полумесяцем, и со звездой Давида. З Харкова, з Тернополя, з Кривого Рогу, з Івано-Франківська.

Черкаси, Вінниця, Миколаїв, Чернігів, Суми, Херсон, Хмельницький, Запоріжжя. З Києва. С Донбасса, с Луганщины, из Крыма.

Всі. Різні. Але українці й українки. Захисники й захисниці. Всі, xто знає: треба бути гідним, а не здаватись. Бо здаватись українці не звикли. Тому що мають гідність. А тому – свободу!

Слава Україні

Уламки роздумів українського панка

УЛАМКИ РОЗДУМІВ УКРАЇНСЬКОГО ПАНКА

ЖОРЖ  ДИКИЙ
Передмова 
Привіт, Жорж, я думаю що тобі давно пора почати щось...    (велика пауза у кілька місяців через поламку комп'ютера)

п'ятниця, 26 березня 2004 р.

З цього дня я починаю щоденно одну гордину-годину присвячувати творенню книги  свого особистого життя.
Спочатку кілька думок стосовно всього задуму: в основу книги  буде покладено мої архівні накопичення в в першу чергу статті починаючи від мого звільнення з армії у 1982 р., коли мені вже виповнилось 20 років. Але перед тим думаю варто буде представитись і подати стисло свою автобіографію. Потім почну давати в хронологічному порядку свої статті, які набиратиму згідно оригіналу і українською, і російською мовами, проте до книги перекладатиму все на українську за допомогою програми-перекладача, а оригінальний текст скидатиму у Додаткову частину, де також буду накопичувати оригінали матеріалів, які я критикую чи на які посилаюсь.

ПЕРЕДМОВА
Починаючи роботу над книгою, яку я не можу назвати  спогадами, мемуарами чи щось тому подібне, а ще менше можу причислити її до якоїсь духовної сповіді, - тому одразу вважаю  за потрібне вказати на мою скептичну байдужість стосовно неї.  Ні, я зовсім не збираюсь тужитись над розкриттям  глибин своєї душі та інтелекту, бо якщо і що в мене є за душею буде видно й без моїх вказівок-пояснень. Я хочу претендувати тільки на одне – на щирість свого викладу та коментарів всього написаного в різні часи мого матеріального буття, життя, тертя тощо.  Моє скептично-іронічне ставлення до власного твору полягає в усвідомленні часової тлінності всього у цьому світі взагалі  та стосовно книжок зокрема. Все моє життя від самого народження проходить серед стосів книжок, з яких я не перечитав навіть сотої частини з того, що маю лише в своїй бібліотеці, а з маминою – і тисячної. Причому значна частина цих книжок  мені до вподоби, а скільки я знаю книг, які не варто читати... Звичайно, що на кожний товар знайдеться свій покупець або не знайдеться. Можливо тут важливо не стільки процес споживання, як виробництва?..
Шкода дуже книжок нечитаних і непотрібних, якими, для прикладу, вважаю багатотомні видання різних вождів у СРСР ( Союзі Радянських Соціалістичних Республік), але потім мені спало на думку, що книга навіть непотрібна набагато краща за непотрібну кулю, бомбу, міну  тощо просто своєю матеріальною безпечністю, бо духовний зміст книжок часом  буває жахливіший за  будь-яку зброю.  Власне тому я постійно відкладав написання своєї книги, щоб добре виважити її причинно-наслідкові можливості.  Найголовніше правило медиків: не зашкодь! Тобто не завдай шкоди хворому при лікуванні більше від самої хвороби,- що, як на мене, стосується не тільки лікарів, але й фахівців багатьох інших професій, включно з письменниками. Сподіваюсь, що моя книга принаймні нікому не зашкодить. Чи стане вона комусь корисною? Хотілось би. 
Головною ідеєю книги є відтворення  епохи і часу, коли мені довелося жити, через свої  різні матеріали, частина з яких була опублікована у спотвореному редакторами вигляді, а інші не були оприлюднені з різних причин.  Після того як мною зовсім недавно була осягнута істина, що справжній митець не творить епоху, а відтворює її, тому чим він талановитіший – тим точніше відображення. Коли ж митець починає свідомо спотворювати реалії  з будь-яких причин, то це вже політика. Як неодноразово говорилось: політик  займається категоріями  сьогодення, а митець – категоріями Вічності. Оскільки в мене немає жодного бажання творити епоху і всі мої політичні устремління, ілюзії, алюзії і тому подібне відійшли у минуле, то я з спокійним серцем  хочу зафіксувати  своє бачення життя і не більше того. Це є моє особисте означення Світу.  А для чого-кого призначено мою роботу? Щоб хтось міг порівняти мій Світ з своїм світобаченням, якщо захоче. Я нікого не збираюсь повчати тим більше як тепер модно висловлюватись – “грузити”.  Моє завдання показати як, чому і про що я думав  колись і думаю про це  тепер.

Автобіографія без ускладнень
 
В мене десь вже є кілька начерків своєї автобіографії, які я потім перегляну і можливо використаю в подальшому, а поки що просто  переповім свій життєпис в довільній формі.
Народився я в сім’ї... Ні, не народився я в сім’ї, а народився я у самітньої жінки, яка хотіла і стала матір’ю. Тобто я народився, як позашлюбна дитина, про яких в Україні кажуть: байстря. Усвідомив цей свій стан я не дуже давно, бо всі минулі 30 з гаком років свого життя мене це ніяк не турбувало. Відсутність батька від самого дня появи мене на світ Божий зробила подібний стан речей для мене нормальним і я ніколи не переймався тим, що  в мене батька нема.
Отже народила мене моя матуся Галина Гордасевич 19 червня 1961 року. За її словами, я був гарненький карапуз вагою у 3,5 кілограми, значно більший з усіх новонароджених дітей в роддомі, тому вона мене одразу вирізняла серед інших, коли приносили годувати. Ще в мене був на скроні жмут білявого волосся подібний до оселедця, тому лікарі жартували: -Одразу видно козака вродила. 
Все, що можу сказати про свого батька, це що він по національності росіянин і його звали Петро Амелін. Кілька раз він приїжджав до нас і я його бачив, проте зовсім не запам’ятав і не маю жодних вражень чогось позитивного до нього. Мама описала про батька в своїй повісті “Двадцять років і один день”, але я  досі її не прочитав. До батька я був і є байдужим, що спричинено напевно його байдужою поведінкою до мене, тому що не пригадую якого-небудь подарунку чи уваги з його боку до мене. З слів мами він був що кажуть “не від світу сього”, тобто дивакуватий і непрактичний в житті. Він декілька раз одружувався і постійно його кидали жінки, бо не витримували з ним жити. За фахом він був електрик, тобто пролетарій-робітник, що зовсім не відповідало його зовнішньості якогось інелігента (судячи з світлини) і капризного характеру, через що він частенько сварився з начальством, а тому міняв місця роботи в постійному режимі. Ці риси батька проявляються досить помітно в мені, особливо життєва невизначеність, невміння чи скорше: нехотіння дертись “ за місце під сонцем”.
Зараз логічно мені шкода, що в мене не було батька, як шкодую за тим, що в мому житті не було людини, яку б я міг назвати своїм Учителем. Всіх їх мені замінило соціальне середовище, яке раніше мало термін “вулиця”, а зараз навіть не знаю, як описати його. Від малечку мене виховувало життя, яке було однозначно байдуже до мене, часом жорстоке, проте доволі правдиве. Вулиця навчила мене бачити життя таким, яким воно є насправді, за що я їй певним чином вдячний. Інша справа, що я не радію від усвідомлення існування такої брутальної правди життя. Для прикладу наведу такий сюжет: журналістка прийшла у дитбудинок і була здивована тим, що в палаті з немовлятами дуже тихо і жодна дитина не кричить, аж потім вона зрозуміла причину цього: діти не кричать тому, що ніхто на їх крик не реагує,- о певній годині немовля годують і перегортають в чисте, потім звернуть увагу знову у призначений час, тому кричати немає жодного сенсу і нерозумні немовлята швидко розуміють жорстокі правила буття в дитячому сиротинці.
Мені довелося з малечку пройти подібну школу виживання в цілодобових групах у яслах та дитячому садку, але в мене було те життєдайне сонечко, яке після своєї відсутності появлялось нарешті і зігрівало мене своєю любов’ю і ласкою – моя мама. Все, чим я є зараз як людина – я завдячую їй. І коли ми десь за рік до її смерті сиділи якось удвох і розмовляли, то мама стала розповідати про свої найбільші життєві трагедії-потрясіння, нарахувавши їх щось 7 чи 8, - це, як усвідомлення малою дитиною відсутність любові до неї у батьків, ув’язнення, смерть першої дитини, мого старшого брата Сергія, також позашлюбного тощо. Я ж вислухав маму, подумав і сказав у відповідь: -Знаєш, ма, а в мене в житті жодного!-жодного! потрясіння не було. Я не можу визнати своє життя успішним, проте можу назвати його сповна щасливим. І в тому майже повністю твоя заслуга.
Так воно і є – я людина щаслива. Ще б: я нікого не вбивав і мене ніхто не мордував, я нікого не карав і мене не надто зачіпали, я болісно не мучився, не голодував, не принижувався і начебто нікому зумисно чогось злого не чинив – хіба це не щастя?! Відсутність трагічно-негативних моментів в житті – велике благо, а воно ж у мене доста було ще й  добрих – як тут не чутися щасливим?.. 

*** 
Народився я 19 червня 1961 року на Донбасі, в роддомі м. Макіївки, а потім жив з мамою в самозахопленій квартирі в одному величезному бараці в шахтарському селищі Ханжонково. Жити мамі було ніде, тому що мій батько повернув ордер на одержану ним квартиру, бо вона йому не була  потрібна, а віддати її мамі... Скажемо вічливо: не додумався. Мама про нього зле не говорила і я не буду, хоча коли я дізнався у свої 30 років про цей момент з нашого життя, то остаточно викреслив батька з своєї душі як непотріб. Він був мені потрібен в дитинстві, як кожному хлопцеві, а тепер – мені байдуже де він і що з ним. Якогось так званого “потягу крові” я ніколи не відчував, ніколи в мене не виникало бажання мати батька чи вбачати свою ущербність через його відсутність. Це відчувають діти, які хоч трохи мали батька, а потім його втратили, або діти, якими батько опікується не проживаючи разом в їх сім’ї, тобто діти відчувають турботу про себе і любов від іншої людини.  В мене нічого подібного не було. Жодного подарунку мені від батька чи якоїсь матеріальної допомоги мамі не було, хоча іноді мама з ним зустрічалась і говорила. Пригадую тільки епізод, що десь у дошкільному віці я прибіг з вулиці додому і мама підвела мене до свого гостя і сказала:”Сину – це твій тато” Той чоловік не проявив до мене жодних рухів і немав навіть якогось простенького гостинця як шоколадка чи цукерки, тож я байдуже поглянув, сказав у відповідь:”Добре. А можна мені ще побігти побавитись на вулицю?” і одержавши дозвіл - з радістю побіг гуляти. 
Узагальнено я можу означити своє ставлення до батька подібним до того, як ми ставимось до  поняття “нуль”: ми знаємо, що воно є, але емоцій з того ніяких. Це і не “плюс”, і не “мінус”, не багато і не мало – це ніщо. Просто зараз на власному неупорядкованому житті я починаю логічно розуміти  потрібність батька в сім'ї для повноцінного розвитку дитини, але щоб я колись душевно переживав чи страждав з цього приводу – ніколи. На тому про мого батька досить.
Отож моя мама захопила квартиру самочинно і хоч радянська влада була байдужа до проблем самотньої молодої матері, проте законно виселити її силоміць не могла, тому квартира закріпилась за мамою. Десь через рік мамі вдалось дуже вдало поміняти свою квартиру в Ханжонково на двокімнатну квартиру в Донецьку. Ця квартира знаходилась практично в підвалі одного з найоригінальніших будинків в Донецьку за своєю помпезною архітектурою і побіленими стінами. Він дуже відрізнявся від новіших пятиповерхівок-коробок без жодних прикрас. Не знаю, яким чином збудовано наш будинок-унікум, але він був панського штибу і мені жити в ньому було гонорово, нехай і в напівпідвалі. 

***
В дворі, підвалах та чердаку будинку на Макшосе ХХ( скорочення від первинної назви вулиці: Макіївське шосе) та великому сквері поряд пройшли мої дитячі роки від 1962 по 1971. Там я пішов у школу №95, де вчився в першому і другому класах, а у третій мама мусіла віддати мене до інтернату, що знаходився у селищі Мар'янівці кілометрів 50 від Донецька. Мені невідомі причини колізій в моєму житті, які відбувались, але сприймав я їх спокійно і зараз мені важко пригадати з свого дитинства епізоди емоційних надривів – їх не було. Згадую хіба моє дитяче міркування над численими транспарантами стосовно ХХІV з'їзду КПРС, а саме я тішився своєю знахідкою, що можна використати ці транспаранти багаторазово: варто замалювати палочку перед  V , щоб узгодити їх з новим з'їздом, а ще пізніше можна домальовувати палочки-одинички з другого боку одну, другу, третю. Слава богу, та третя паличка стала останньою, і я може не став би наводити цей епізод, якби він не відворював у доволі точній формі той час, що зараз називають “застійним”. Дитиною я не тямив, що палички в транспарантах і стендах змінювати можна, проте самі засоби наочної агітації за такий тривалий час розваляться, якщо їх не оновлювати цілком. Виявилось потім, що не тямили цього і тодішні державні мужі, які міняли тільки палички для цілого радянського суспільства, через що струхлявів і врешті-решт розвалився увесь Радянський Союз. 
В інтернаті я пробув рік, за який мама закінчила своє заочне навчання у Літературному інституті в Москві, а також одержала нову квартиру, бо вийшла урядова постанова поліпшити житлові умови всім, хто живе у підвальних приміщеннях. Наша нова двокімнатна квартира знаходилась далеко від центру на самій окраєні міста в мікрорайоні з дуже гарною назвою Заперевальна. І вулиця, на якій ми жили, теж назву мала чудову - Нижнекурганська. Як поетично звучали ці назви: за перевалом , нижче кургану. Мені постійно було приємно це усвідомлювати.
Квартира наша була розхташована на третьому поверсі п'ятиповерхового панельного будинку і мала дві грандіозні особливості: першим був величезний балкон у всю довжину торця будинку, де знаходилась наша квартира, що складало метрів 10, а другим грандіозо був сусідній з нами величезний і довжелезний дев'ятиповерховий будинок, який зависав над нашим і уподоблювався до античного амфітеатру, а для мене він був цілодобовим театром для споглядання. За його грандіозну в ті часи довжину будинок називали  “китайська стіна”. В подальшому такі будинки стали звичним явищем у нашому мікрорайоні, але цей був першим з них.
На Заперевальній я ходив у 4 клас до 136 середньої школи, а наступного року відкрили нову 147 школу, де я вчився з 5 по 8 клас. Про шкільні роки нічого особливого пригадати не можу, окрім кількох моментів.  У 136 школі я спочатку навчався у 4-в класі, але через перевантаження всіх 4-х класів понад 40 чоловік чисельністю було вирішено зробити додатковий 4-ж клас, куди класні керівники спрямували з своїх класів всіх, хто їм створював проблеми і порушував порядок під час уроків, отож компанія у 4-ж зібралась дуже розбишацька. Попав до неї і я. Клас наш розташовувався  поряд з учительською та кабінетом зауча, яка частенько навідувались до нас для наведення порядку. Не пригадую, щоб я колись був лідером або організатором, але чомусь у мене виник сильний конфлікт з молодою вчителькою російської мови та літератури, точніше вона мене якось просто органічно не переносила, а тому як тільки починався її урок, то я без будь-якої вказівки сам збирав свої речі, виходив за двері і стояв коло вікна під дверями класу весь урок. Якщо під час уроку завуч чи ще хтось запитували мене, чого я не на уроці, то я спокійно пояснював:”Так у нас урок російської мови... або літератури”. “Ясно”- відповідали мені і залишали в спокої. Зараз віддаль часу і події сучасності роблять цей епізод з мого життя доволі пікантною деталлю, але водночас я просто мушу зауважити, що за весь час свого життя на Донбасі я ніколи не почувався зневаженим національно, тобто мене ніхто ніколи не ображав і не обзивав хохлом чи бандерою, не пригадую я і проблем стосовно з своїм доволі дивним для тих країв ім'ям Богдан. Просто вдома ми говорили з мамою тільки українською, а деінде я послугувався виключно російською  мовою, отже в усіх колективах я автоматично сам займав позицію певної дистанційної самоізоляції, при тому будучи сповна комунікабельним і товариським в спілкуванні.
В школі стосовно навчання я ніколи особливо не напружувався, бо мама хоч і контролювала, але була доволі ліберальна і уроки вдома я практично не робив. Найбільші проблеми я мав з предметами з мови: і російської, і української, і англійської. Граматики не знав і толком не знаю й досі. Зате з математикою я був у дуже добрих стосунках , а в старших класах покращало з оцінками по російській літературі, бо непогано творив твори. В загальному плані я ходив до школи не стільки вчитись, скільки розважатись, причому в старших класах робив це сповна усвідомлено, особливо у 8 класі. 
Тоді життєва крива привела мене аж до м. Запоріжжя, де я поступив навчатись у СПТУ№ 29 на столяра будівельного, а став столяром-меблевиком і водночас одержав диплом з відзнакою про середню освіту зовсім не напружуючись задля цього. Зараз навіть дивуюсь, як я легко одержав те, що колись не дали мамі: замісь золотої медалі вручили срібну, бо донька директора школи теж була випускниця, а медалей було один комплект на школу,- це стало одною з тих життєвих драм мами. Знову не можу пригадати чогось особливого про свій перший самостійний період життя в Запоріжжі, бо як і в інтернаті я продовжував триматись позиції усамітнення при одночасному повноцінному комунікативному житті в середовищі бурси. Перший рік був доволі жорстоким і важким, а потім мені вдалося з другого курсу поселитись окремо в кімнаті гуртожитку і другий та третій курс я прожив комфортно. Загалом цей період згадую з приємністю, особливо відпочинкові моменти з купанням в Дніпрі та блуканням по місту.
Достроково на місяць закінчивши навчання у СПТУ№29, я за наполяганням мами підготувався  і поїхав поступати у вуз до Москви, а саме у МФТІ (Московський Фізико-Технічний Інститут), щоб стати фізиком і сповнити мрію мами, тому що особисто мені було байдуже. Мене цікавили науки взагалі, у тому числі фізика, проте якогось пріорітеного захоплення я не відчував до жодного фаху, тому я цілком спокійно побачив свою нікчемність в знаннях і можливостях для навчання в МФТІ, свідомо зрізався на першому екзамені і цілий місяць гуляв Москвою, бо мав наперед куплений квиток на поїзд.
Повернувшись додому до Донецька, я пішов працювати на меблеву фабрику столяром. Восени 1979 року мене хотіли забрати у армію, проте я заартачився, що не хочу зараз, а хочу весною. Мене направили на курси телеграфістів на півроку без відриву від виробництва. Як потім вияснилось цей мій каприз врятував мене від можливої участі в початку окупації Афганістану 1980 р., куди з Донбасу багато хлопців попало. А я  спокійно пішов до армії весною 1980 р. і доля занесла мене на Західну Україну, на Львівщину у м.Червоноград, де на болотах у лісах були розташовані площадки з стратегічними ракетами ядерного начинення. Служба моя була така собі беззмістовна, тобто відбув, бо мусів, а що вояка з мене вийшов нікчемний, так кому я потрібен був у тій армії: все деградувало і я з ними.
В Радянській Армії я відбув рівно 25 місяців: забрали 11 травня 1980, а звільнили аж 11 червня 1982 року. Проте свій день народження я встиг зустріти з мамою в Донецьку. Ще в армії я написав одного величенького листа про незадоволення своєю службою до Головного політичного управління (скорочено ГПУ -!), а після став дещо пописувати і проявляти певну політичну заангажованість, хоч твердо можу сказати про відсутність у мене якогось романтичного невігластва. Від самого початку свого політиканства я чітко усвідомлював незначну дієвість моїх усіх писань, але тоді ж я прийняв рішення-програму “малої краплини”, яка полягала в тому, що не треба ставити собі надмірних завдань революційного характеру, а просто варто робити те, що ти можеш зробити. Наприклад,  мої  листи до генесеків Андропова чи Горбачова від самого початку писались з розрахунку, що вони попадуть в органи контролю КГБ, а там будуть проаналізовані, отож таким чином я вплину на свідомість цього середовища, яке в свою чергу має вплив на правлячу верхівку. З того часу моїм правилом стало: краще зроби щось мізерне, але хоч щось зроби, чим взагалі нічого.
З 1982 по 1984 роки я знову працював на Меблевій фабриці у Донецьку, а потім поступив навчатись на денну форму у Донецький Університет на філологічне відділення за спеціальністю “українська мова і література”. Вчився так собі, без особливого ентузіазму, тому що як викладачі були поганенькі, так і загальна атмосфера  суспільної деградації та масового алкоголізму не надихала на якусь духовну наснагу. Хоча курс наш був активний і я в тому числі, через що вперше філфак став чемпіоном Клубу Ввеселих та Кмітливих  у ДонГУ, але в цілому мені було скучно, тому я вирішив у свої 25 при першій-ліпшій нагоді одружитись, що незабаром сталося. Восени 13 вересня 1986 року я одружився на однокурсниці без найменшого почуття закоханості, а просто альтернатив не було. Невдовзі кинув навчання у ДонГУ і переїхав жити до дружини у село Золотий Колодязь, що мало вже 300 років і було україномовне. Загалом сільске життя мені присмакувало, але з народженням 17 червня сина Ростислава ми восени 1987 року переїхали жити до Донецька, де я поступив працювати столяром в ЖЕК, а незабаром ми з жінкою розлучились.
 Тоді я подався в світи і з осені 1988 року поновився вчитись на українського філолога у Тернопільському педагогічному інституті, але тривало це недовго, бо після короткочасного мого підключення до революційних подій “Горбачовської перебудови” я надовго виключився від активної політичної участі через свою внутрішню відразу до розігруваного фарсу в Україні та дебілізму демократичних вождів. Я покинув навчання і вдруге одружився 1990 р. та перебрався жити до Львова, куди того ж року переселилась і моя мама, обмінявши квартиру в Донецьку. Наступні 4 роки я пропрацював столяром у СКБ “Автонавантажуач”, а потім подався у журналістику, де чогось значного не досяг і в свої теперішні 43 роки продовжую бути чисто богемним чоловіком без статку в голові і кишенях. У позитив собі можу зачислити  сім'ю, народження доньки Соломії у 1994 році та участь у виданні значного об'єму книг мами, свого доробку в поезії під псевдонімом Жоржа Дикого і книжки “Мотлох” та ще перевидання двічі книги “Степан Бандера: людина і міф” і видання книги-мартиролога “Нескорена Берегиня”, яку в рукописі залишила мама. Вона померла 11 березня 2001 року і була поховано мною у рідному їй м. Кремянці.  А я ось живу і хочу до відзначення свого 44-річчя в наступному році підготувати книгу “Уламки роздумів...” за своїми архівами. З Богом!

Партійне будівництво: місія нездійсненна?

16 березня 2021, 12:05 • Тетяна Юдіна 33015
Партійне будівництво: місія нездійсненна?
Партійне будівництво: місія нездійсненна?

Українські політичні проекти не можуть виконати роль зв'язкових між владою і суспільством

КИЇВ. 16 березня. УНН. Традиційно партійне будівництво в Україні немічне і слабке. Як правило, реальна партійна мережа і її активність не відповідає офіційно заявленої. Переважна більшість осередків функціонує лише номінально, а робота там трохи пожвавлюється лише напередодні виборів. Таким чином, партії воліють стратегії "мобілізації останньої хвилі" перед системної і кропіткою роботою на місцях. І справа тут не у відсутності ресурсів, адже держава виділяє на фінансування партій чималі кошти (в держбюджеті-2021 - це 697 млн грн). Йдеться про відсутність бажання займатися справжнім партійним будівництвом, а не його імітацією.

Під час місцевих виборів 2020 умовними переможцями можна вважати п'ять партій: "Слуга народу", "Батьківщина", ОТЗЖ, "ЗА МАЙБУТНЄ" і "Європейську Солідарність". Їх міжвиборчий активність відрізняється, але ступінь проникнення на рівень місцевих громад, як правило, залишається незначною.

У "Слуги народу" положення досить складне, тому що за більш ніж два роки свого існування вона так і не змогла не тільки побудувати регіональну мережу, а й визначити ідеологічні засади своєї діяльності. Останній з'їзд партії показав, що в цьому напрямку "слуги" працювати не збираються.

Півроку тому партія мала лише 26 осередків - переважно обласного рівня, не проникаючи в райони і ОТГ. Тому напередодні місцевих виборів "слугам" довелося буквально в пожежному режимі відкривати свої представництва в громадах. Відсутність польової роботи намагалися компенсувати медійно, але на тлі постійних скандалів і фактичного розколу в парламентській фракції навряд чи така тактика пішла їй на користь. А для Президента його партія з часом перетворюється більше на баласт, ніж на допомогу в справі підтримки довіри громадян до влади.

На цьому тлі "ПО Батьківщина" виглядає як партія з міцними традиціями. Серед іншого вона має найбільшу кількість зареєстрованих осередків. Це легко пояснити тим, що "Батьківщина" - старожил української політики, тоді як інші топові проекти в порівнянні з нею новачки. Однак, кількість осередків "Батьківщини" жодним чином не корелює з її результатами на виборах. Так, на час парламентських виборів 2019 року партія, маючи рекордні 54 осередки в Дніпропетровській області, отримала там всього 4,7% голосів. Це один з найнижчих результатів по Україні. Тобто партійна робота формалізована і тому кількість не переростає в якість.

"Опозиційна платформа - За життя" як правонаступниця Партії регіонів робить ставку на місцевий адміністративний ресурс, хоча при цьому збільшує кількість місцевих осередків. Так, з жовтня 2019 року по серпень 2020 вона зареєструвала їх до 28. При цьому на сайті партії відсутня інформація про самих територіальних організаціях, про їхніх керівників і будь-які контактні дані. Очевидно, системну низову роботу ОТЗЖ підміняє ідеологією ностальгії за радянським минулим, розраховуючи, що їх виборець і так нікуди не втече. Однак, блокування роботи телеканалів медіа-імперії Віктора Медведчука завдало цим надіям величезний удар. Втративши рупор масової пропаганди, партія або почне "огортати" свій електорат знизу, або ж неодмінно втратить позиції.

Новачком українського політикуму є партія "ЗА МАЙБУТНЄ". На місцевих виборах 2020 року вона має отримала майже 10% голосів, в основному на заході і в центрі країни. Звичайно, не маючи тривалого політичного бекграунду, вона ще не встигла глибоко проникнути в деяких регіонах. Однак, в партії вирішили компенсувати це за рахунок створення паралельної структури - Жіночого руху. З огляду на, що жінки складають половину електорату і мають ряд своїх специфічних проблем, це дуже перспективно. Жіночий рух, возглавляюемий Іриною Суслової, заявив про себе напередодні місцевих виборів і сьогодні налічує до 15 тис. Чоловік. При цьому має власні представництва не тільки на рівні областей, а й в районах і громадах. Тому зараз має можливість генерувати ряд локальних ініціатив за підтримки своїх депутатів в місцевих радах.

"Європейська Солідарність", будучи типово лідерської партією, в період між виборами воліє медійні інструменти впливу на електорат. В основному головні месиджі транслюються або через голови партії, або ж через обмежене коло спікерів. Незважаючи на це, ЄС друга за кількістю партійних осередків парламентська партія. Цікаво, що частина її територіальних підрозділів довгий час не оновлювалася після перейменування Блоку Петра Порошенка "Солідарність" в 2019 році і зберігали стару назву. Напередодні виборів 2020 року склалася майже анекдотична ситуація, коли опонент ЄС в Києві Віталій Кличко формально залишався керівником "БПП Солідарності". Це свідчить про відірваності низової ланки партійної вертикалі від процесів, що відбуваються нагорі, і про профанації роботи на місцях.

Українське законодавство надало політичним партіям безпрецедентні можливості і забезпечило фінансовими ресурсами для партійного будівництва. Однак, в більшості вони виявилися не готові до такої відповідальної місії. За винятком декількох інноваційних проектів, таких як Жіночий рух "ЗА МАЙБУТНЄ", партійні структури продовжують залишатися аморфними ( "Слуга народу"), формалізованими ( "Батьківщина") або орієнтованими виключно на медійність лідера ( "Європейська Солідарність"). Очевидно, ми стоїмо тільки біля витоків трансформації партійних стратегій, тактик і практик. Але є надія, що політичні сили, які будуть діяти по-старому, просто не витримають конкуренції і зійдуть зі сцени.

Не роздавайте документи просто так

Шахраї беруть на українців кредити через популярні месенджери: Як не попастися
Автор: Корж Антон
 
11 березня, 12:36
Шахраї активно використовують популярні сервіси пошуку роботи


Шахраї в Україні придумали новий вид обману довірливих українців за допомогою створення фальшивих вакансій на спеціальних сайтах з пошуку роботи. Схема проста - шукають "співробітника", потім пропонують людині оформитися, просять повний пакет документів і оформляють на його ім'я кредит.

Про це повідомляє Finance з посиланням на правоохоронні органи України.

Шахраї активно використовують популярні сервіси пошуку роботи. Вони створюють фейковий вакансію з хорошими умовами роботи і чекають відгуків. Коли відгуків набирається достатньо багато, шахрай зв'язується з претендентами, озвучує процес майбутньої роботи, а потім каже, що проведе таке ж опитування серед інших кандидатів, визначиться з переможцем і подзвонить.

При цьому найчастіше спілкування ведеться через месенджери на кшталт Viber і WhatsApp. Буквально через день шахрай передзвонює всім претендентам, заявляє, що їх обрали і "компанія" готова до оформлення трудових відносин. І просить надати фотографії людини з паспортом, кодом та водійськими правами в руці.

Однак відразу ж після цього шахраї звертаються в мікрофінансові організації і оформляють на отримані дані кредити. Багато МФО відносяться до верифікації особистості позичальника абияк - потрібні тільки зазначені документи і фотографії. Підсумок - ошукані здобувачі потрапляють на гроші (досить великі суми), а роботи як не було, так і немає.

Виправдано українського солдата Віталія Марківа

23.01.21 19:54 Суд в Мілані про звільнення нацгвардейца Марківа: Доказів причетності до вбивства немає
Суд в Мілані про звільнення нацгвардейца Марківа: Доказів причетності до вбивства немаєАпеляційний суд присяжних Мілана виправдав українського солдата Віталія Марківа в зв'язку з відсутністю складу злочину і доказів його причетності до факту загибелі італійця і росіянина на Донбасі шість років тому.

Про це йдеться в мотиваційній частині вердикту суду другої інстанції, пише Цензор.НЕТ з посиланням на Радіо Свобода .

"Суд не виявив докази, що підсудний Марків з товаришем по службі був співучасником у інкримінованому йому злочині", - йдеться в рішенні Апеляційного суду присяжних Мілана.

За висновком суддів, не встановлено, що 24 травня 2014 року, в день трагічного інциденту, Марків був на службі саме в післяобідній час, коли загинули двоє журналістів і був поранений фоторепортер.

Дивіться також на "Цензор.НЕТ": Нацгвардеец Марків вперше після звільнення побував на рідній Тернопільщині. ФОТО

"Неможливо стверджувати, що Марків свідомо сприяв фактами, в яких його звинувачують, допомагаючи іншим військовослужбовцям, які несли службу на той момент на горі (Карачун)", - вважають судді другої інстанції. Тому і було прийнято виправдувальний вирок за відсутністю складу злочину, укладають присяжні.

Однак вони підтверджують висновки колег першої інстанції про "умисному і цілеспрямованому нападі на групу іноземних репортерів" з боку українських сил, розташованих на горі Карачун. "Атака на Миронова, Ругелона і Роккеллі відбулася за відсутності будь-яких провокацій чи настання ні з їх боку, ні з боку проросійських сил", - посилаються міланські судді на висновки присяжних Павії. Суд другої інстанції вважає, що командування українських збройних сил видало неправомірний наказ своїм підлеглим, порушуючи міжнародну конвенцію про захист цивільних на війні.

Як відомо, сторона захисту стверджувала, що в умовах військової ситуації під час перехресного вогню неможливо встановити, в результаті пострілів якого боку конфлікту загинули Роккеллі і Миронов.

Висновки міланських суддів ґрунтуються головним чином на свідченнях очевидців інциденту Вільяма Ругелона і таксиста Євгена Кошмана (допитаного в жовтні 2014 року). Також достовірними назвали свідоцтво всіх італійських журналістів, які виступали на процесі в Павії від обвинувачення.

Також читайте: Ми не отримували від РФ запит щодо Марківа, - глава Нацполіціі Клименко

У той же час суд в Мілані визнав недостовірними і непридатними для відтворення фактів свідоцтво з боку захисту - п'ять командирів Національної гвардії і чотирьох військовослужбовців. Присяжні вважають, що українських військових слід заслухати не як свідків, а в якості підозрюваних.

Мілан відкинув прохання захисту про долучення нових доказів на стадії апеляції. Прохання від захисників бійця і України названі судом "непотрібними, запізнілими і недоречними" для реконструкції фактів шестирічної давності.

Провідний захисник солдата Раффаеле Делла Валле назвав обґрунтування міланських суддів про відповідальність України абсурдними і утримався від коментарів.

Своє бачення для Радіо Свобода висловив адвокат від цивільного відповідача Ніколо Бертоліні Клерічі: "У Мілані повторили версію Павії про відповідальність України (за збройний напад на журналістів), але Україна і її війська не засудили. Держава була учасником процесу як цивільний відповідач, бо підсудний - його солдатів. Марків визнаний невинним, він вільний - і Україна вийшла з процесу ".

Захисники ще вирішуватимуть, доцільне і спроможне взагалі Україні і Марківа оскаржувати останній вердикт. Не виключено, що генпрокуратура і сім'я загиблого репортера Роккеллі буде подавати апеляцію до касаційного суду - третьої інстанції італійського судочинства. Зараз їх реакція невідома. Але юристи вже відзначають юридичну колізію. "Якщо сім'я Роккеллі подає апеляцію до касаційного суду, то це слід робити відносно Марківа, а він визнаний невинним і звільнений ... Тому поки неясно, як може обернутися справа. Може, сім'я загиблого буде подавати окремий цивільний позов щодо України і вимагати відшкодування, та й це невідомо ", - зазначив адвокат Бертоліні Клерічі.

Читайте також: МЗС про "звинувачення" Марківа: СК РФ в черговий раз виконує політичне замовлення

Нагадаємо, 12 липня 2019 року італійський суд визнав службовця Національної гвардії України Віталія Марківа винним в смерті італійського журналіста Андреа Роккеллі в 2014 році на Донбасі. Українця засудили на 24 роки. Сторона звинувачення просила визнати Віталія Марківа винним і засудити його до 17 років ув'язнення. Адвокати Марківа вимагали звільнення українця через нестачу доказів. 3 листопада 2020 року Марківа виправдав апеляційний суд Мілана .

11 грудня суд в Російській Федерації санкціонував заочний арешт військовослужбовця Нацгвардії України Віталія Марківа .

В СБУ брат на брата і не без мата

В СБУ розповіли про запобігання вбивства співробітника
Фото: Страна.ua
Затримання співробітника СБУ
У спецслужбі підтвердили затримання чинного співробітника СБУ за організацію вбивства колеги, але імен не називають.

СБУ в суботу, 23 січня, підтвердила затримання чинного співробітника відомства за організацію вбивства колеги.

"Служба безпеки України приділяє особливу увагу системній протидії порушенням закону і прояву корупції, в тому числі, коли це стосується діючих або колишніх співробітників СБУ - незалежно від їхніх звань, посад або вислуги років. Безкарність буває тільки тимчасовою. В рамках цієї роботи вчора проведені слідчо-оперативні заходи щодо припинення злочину, а саме - попереджено вбивство співробітника спецслужби. Зараз затриманий один діючий співробітник СБУ", - сказано в повідомленні в Facebook.

Подробиці справи в СБУ пообіцяли повідомити пізніше.

Раніше в ЗМІ з'явилася інформація про затримання полковника спецпідрозділу Альфа Андрія Расюка за підозрою в підготовці вбивства начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ Андрія Наумова. Також повідомлялося, що був затриманий, але потім втік, колишній перший заступник голови СБУ Дмитро Нескоромний.

Тим часом, вже з’явився телеграм-канал від імені Дмитра Нескоромного, який назвав все, що відбувається провокацією і що він змушений виїхати в одну з країн Європи.

На тему психотропної зброї


Andrii Baumeister
Підписалося 96,3 тис. користувачів

Одна из особенностей последних лет - масштабная реализация идеи Эдварда Бернейса, отца современной теории пропаганды. Бернейс запустил словосочетание "инженерия согласия". Он также придумал  особую профессию - "советника по связям с общественностью" (PR). Сегодня он был бы очень доволен уровнем мастерства этих "инженеров согласия". Ведь "коммуникация" - это сегодня "наше все". Главное дать вещам "правильные" имена, а событиям - "правильную" оценку. Эти слова и оценки создадут у граждан "нужное мнение" и "нужное согласия". Важна не реальность (она ведь практически недоступна, ввиду своей сложности и разнообразия), а описание реальности, оценка реальности. Сегодня мы все больше живем в сконструированной инженерами согласия картине мира. Еще опаснее, что всех заставляют поверить в единственно правильную картину мира. Мы свидетели крайне опасных тоталитарных тенденций последних лет. Изменение столь стремительны, что внушают беспокойство. За считанные месяцы можно заставить верить и любить одно, ненавидеть и осуждать другое. Часто не имею ни о том, ни другом какой-то определённого собственного мнения. Сегодня "собственное мнение" никому не нужно. Оно нежелательно и даже опасно. Указанная тенденция не может не вызывать беспокойства. Сегодня мужество пользоваться собственным разумом приобретает формы почти героического усилия и трагического звучания.

Финансовая поддержка наших усилий позволит сделать наш продукт более качественным. Поэтому мы будем благодарны за финансовую поддержку проекта. 


227 коментарів
Богдан Гордасевич
Щиро дякую, пане Андрію, за ваш "глас вопиющего", бо хоч хтось щось ось! А не: - Ась?!

Богдан Гордасевич
У нас у Львові спробував Ігор Білозір мати власну думку не на кухні чи творчій майстерні - і спочив вбозі, чоловік, від руки контрозвідника СБУ, а ви кажете...

Богдан Гордасевич
"Сегодня мужество пользоваться собственным разумом приобретает формы почти героического усилия и трагического звучания." - це Александр Галич і Саша Башлачов, а тепер це скорше практика Демосфена перекричати розбурхане море.

Богдан Гордасевич
Перепрошую, але не зараз, а завжди:"Сегодня "собственное мнение" никому не нужно. Оно нежелательно и даже опасно"

TashKay100
Никогда такого не было и вот опять!
Богдан Гордасевич
Найкраще визначення суті розмови: все це було, є і буде споконвіку.

Bogdan Kovalenko
6 годин тому (змінено)
Емко и лаконично сказано - агрессивное лицемерие. Все именно так. Спасибо вам за вашу правдивую позицию

I. P.
Андрей Олегович, держите еще одни "народные таймкоды":
00:00 Инженерия согласия. Дух времени - агрессивное лицемерие. 
3:00 Мы теряем достоинство. Нам предстоит его отстаивать.
4:47 Разбор: Михаил Идов отвечает на вопрос "Теряем ли мы способность диалога, радикализируясь по разным направлениям?". Дискредитация собеседника. Агрессивный рефрейминг. Важность использования "правильных" оценок
13:14 Разбор: DW о блокировании соц.сетей Трампа. Запрет во имя свободы. Факт - это то, что не вызывает разногласий. (Поэтому если заглушить разногласия, то нечто станет фактом)
17:49 Мы попали в плен инженеров общественного согласия. Подмена слов.
18:16 Разбор: Итоговый Экономист 2020 года. Статья Урсулы фон дер Ляйен.  Сращивание чиновников и инженеров согласия. Много сахара. Ода к радости. Лидерство - это способность всех объединить. 
24:55 Разбор: Статья Балканы пустеют. Болгария, Румыния, Сербия потеряли около 15% населения. К 2050 Болгария потеряет 39% Босния 37%, Румыния 31%, Сербия и Хорватия 24%.
28:17 Разница между словами и жизнью.
29:09 Разбор: Статья американского мэра о социальных пособиях. Дискредитация американской мечты. Новая идея для экономической справедливости. Новый социальный договор.
37:29 Комментарий к предложению о создании общества достоинства. Выплата своим бедным засчет бедных в других странах.
39:15 Высказывание Тедроса Гебреисуса. Перекосы в закупках вакцин. 
40:41 Мы живем в мире агрессивного лицемерия. С одной стороны нас одурманивают всем хорошим. А параллельно живет другая реальность, в которой реальные неравенство, несправедливость и пренебрежение странами второго и третьего эшелонов. 
42:40 Призыв быть зрелыми гражданами. Нас убеждают, что эта сладкая картина - правильная и не сметь думать по-другому. Это пропаганда. Разница с советской пропагандой 60х. 
48:20 Я хочу, чтобы мы не верили в слова, а смотрели на дела.

Andrii Baumeister
Большое спасибо за помощь!!!

I. P.
@Andrii Baumeister чем могу. С новой техникой просмотра ютуб-видео (делая конспекты) это несложно.  Другой вопрос, как долго я на этой технике продержусь))))

Герой Капітолію США - це однозначно Майк Пенс




Герой минулої ночі - це однозначно Майк Пенс, чинний віце-президент США. Він був найближчим соратником Дональда Трампа. Завжди його захищав. Був вірним і сильним членом команди. І більше 30 років в Республіканській партії. Але в ключову для країни годину він встав на захист інституцій США і на захист Конституції.
Перше, що він зробив - відмовився грати в ігри Трампа. За процедурою Пенсу потрібно було в Конгресі відкривати конверти з результатами голосувань вибірників. Чинний президент Трамп зажадав від нього не визнавати ці документи, а оголосити переможцем Трампа. Це незаконно, але саме цього хотів від нього Трамп.
Пенс відкрито виступив проти цього. Він заявив, що Конституція не дає йому такого права - вирішувати, де американці правильно проголосували, а де - неправильно. І відмовився робити це. У відповідь Трамп назвав Пенса боягузом, мовляв, не вистачило віце-президенту мужності "все зробити правильно".
Після цього Пенс порвав з Трампом. А Трамп тим часом відправив натовп штурмувати Капітолій. Натовп увірвався в будівлю і почав погроми. У цей момент, коли Джо Байден і Камала Харріс ще не вступили в повноваження, вищої влади в країні майже не було - парламент захоплений. Залишився тільки президент, але він лідер вандалів. І віце-президент Пенс.
Саме Пенс взяв владу в свої руки. На один вечір він став президентом США. Він відмовився летіти з Вашингтона, хоча так вимагала інструкція служби безпеки - вивести топ-чиновників в безпечне місце. Він залишився в столиці і почав дзвонити і координувати роботу органів влади. Пентагону. Нацгвардії. Мін'юсту.
Трамп повністю зник і не брав ніякої участі в порятунку ситуації. Всю владу взяв на себе віце-президент, республіканець Майк Пенс. Він розпорядився очистити Капітолій від вандалів. І звернувся до них з погрозою: кожен порушник буде покараний за всією суворістю американських законів.
Вже за три години під захистом ФБР і поліцейського спецназу віце-президент США повернувся в Капітолій в своє крісло на чолі Конгресу. І виступив з промовою: "Це був темний день в історії... Але ті, хто влаштував сьогодні хаос в Капітолії - ви не виграли. Вандалізм не виграв. Свобода виграла. І ми тут, щоб захистити Конституцію США. Благослови господи всіх , хто сьогодні стоїть на захисті країни. І давайте продовжимо нашу роботу ". Республіканці і демократи зустріли його промову оваціями. Дехто навіть пропонував йому застосувати 25-ту поправку, усунути Трампа і очолити країну в перехідний період. Втім, він це не коментував - робота Конгресу тривала всю ніч, щоб завершити процедуру затвердження демократа Джо Байдена - опонента республіканців.
Протягом декількох годин формальна процедура верифікації голосів вибірників під проводом Майка Пенса була проведена. А Трамп, про якого вже мало хто згадував, заборонив членам команди віце-президента заходити в Білий дім. Напевно, це була його остання витівка - на зло дорослим, які взяли ситуацію в будинку в свої руки і швидко навели порядок. Втім у Республіканської партії, ймовірно, з'явився новий сильний лідер. На цей раз - справжній республіканець.

У Львівській ОТГ провели першу сесію

Частина депутатів Львівської міської ради провела перше засідання
24 листопада 2020 ЛьвівПолітика
Share Button
Фото: Галина Терещук
24 листопада депутати трьох із п’яти партій, які обрані до ради Львівської ОТГ, провели першу сесію. Зібралися обранці від «Європейської солідарності», «Варти», ВО «Свобода», а от новообрані депутати від партій «Самопоміч» і «Голос» не прийшли.

Несподіване зібрання депутатів спричинило шквал критики. Схоже, що передвиборча риторика «протистояння» ще не покинула львівських політиків.

Про це повідомили у Радіо Свобода.

Новообрані депутати трьох фракції – «Європейська солідарність» (26 депутатів), «Варта» (7) і ВО «Свобода» (6) – нового складу ради Львівської ОТГ проводили засідання стоячи. Сидіти їм поки ні на чому, бо сесійну залу щойно відремонтовали й крісла ще не внесли. Не працює і система «Рада». Однак, це не завадило депутам обрати тимчасову президію ради, до якої запропонували представників усіх 5 фракцій, незважаючи на те, що депутати від «Самопомочі» і «Голосу» були відсутні.

Частина депутатів склала присягу.

«Ми виконали постанову Львівської ТВК про проведення сесії. Встановлюємо результат по виборах мера і скликаємо наступну сесію, щоб також представити голову Львівської ОТГ. Закон «Про місцеве самоврядування» нас зобов’язує провести сесію у певні терміни. 2 листопада оголосили результати виборів депутатів в ОТГ, 5 листопада було написано 2/3 заяв від депутатів, тоді вступає форма закону, що протягом 2 тижнів ми зобов’язані провести першу сесію. Коли прийшли скарги від депутатів, то ухвалили рішення про сесію на 24 листопада. Ніхто цього рішення у суді не оскаржив», – каже голова міської ТВК Ігор Сліпецький, який запропонований у територіально-виборчу комісію партією «Голос».

Спершу 19 листопада міська Територіальна виборча комісія ухвалила рішення, що перша сесія відбудеться 3 грудня, коли вже буде відоме ім’я новообраного голови Львівської Об’єднаної територіальної громади (ОТГ). Однак за кілька хвилин до опівночі 22 листопада, у час, коли на дільницях відбувався підрахунок голосів, комісія внесла зміну у свою постанову і призначила перше засідання на 24 листопада.

Офіційного повідомлення про час, дату і місце проведення сесії ще 23 листопада ніде не було. Радіо Свобода дізналось про деталі від депутата «Європейської солідарності» Петра Адамика. Власне два обранці цієї політичної сили і звернулись у міську ТВК зі скаргою щодо призначення сесії, згідно з чинним законодавством.

«ТВК повідомила нам про сесію, а ті, що кажуть, що їм не повідомили, лукавлять. Робоча Президія, у консультаціях із новим міським головою, напрацює порядок денний на наступну сесію, оприлюднить його і призначить сесію через 10 днів після цього. Ніхто не узурпує влади у місті, ми провели всі необхідні процесуальні рішення для легітимації обраної Львівської міської ради», – каже депутат від «ЄС» Петро Адамик.

Чому у першому засіданні взяли участь, окрім депутатів «ЄС», обранці «Варти» і ВО «Свободи»?

Тим часом новообраний голова Львівської ОТГ Андрій Садовий, згідно з попередніми результатами, сподівається, що у найближчий час ТВК оголосить результати виборів.

«Я очікую, що виборча комісія продовжить роботу по оприлюдненню результатів виборів міського голови, щоб можна було нормально провадити роботу у місті. Бо, фактично, від сьогодні не зрозуміла, тому що сесія, яка відбулася, припиняє повноваження міського голови. Перший раз в історії міста маємо такий казус. Згідно з законодавством, міський голова формує порядок денний», – наголосив Андрій Садовий.

Депутати від більшості, яка вже сформувалась у Львівській міській раді, а це «ЄС», «Варта», «Свобода» заявляють, що ТВК повідомила їм про засідання 24 листопада. Тим часом обранці від «Самопомочі» і «Голосу» говорять, що їх на сесію не запросили.

«Мені ніхто не повідомив про сесію. Мені дуже шкода, що нова рада починає працювати у такий спосіб. Це для мене непорозуміння, думаю, що це випадковість. Хочу у це вірити. Я депутат не вперше і ще такого не бачив. Завжди нова каденція приходила разом із новим міським головою. Без мого відома мене включили у тимчасову президію, а я ще присяги не склав. Мені самому це дивно, хто висував і включав», – говорить Радіо Свобода депутат від «Самопомочі» Роман Федишин.

Не знав про сесію, як про це зазначив Радіо Свобода, і депутат від партії «Голос» Віталій Троць. Його прізвище теж серед пяти у тимчасові президії.

«Я не давав згоди, щоб мене туди включили. Наша фракція ухвалила рішення, що участі ми не беремо в сьогоднішній сесії, тому що нам не надійшло ніяке запрошення. Якщо комісія швидко ухвалить рішення про обрання міського голови і він візьме участь у роботі президії, то ми долучимося до її роботи», – Віталій Троць, депутат від партії «Голос».

Якщо б сесія міської ради, тобто ради Львівської ОТГ, відбулася 3 грудня, це не було б порушенням чинного законодавства, наголосив Радіо Свобода юрист Дмитро Швець. Водночас, за його словами, рішення ТВК про проведення сесії 24 листопада не суперечить закону.

«З точки зору закону, мали місце певні дії ТВК, яким може оцінку надати тільки суд. Поки рішення діє, його потрібно виконувати або оскаржити. Депутати під час сесії зазначали, що рішення ТВК не оскаржене. І так були пропущені строки щодо відкриття цієї першої сесії. Законодавчої необхідності, доцільності проводити сесію в такому форматі, як це відбулося сьогодні, не було. Мало місце певне викривлення правової реальності. Якщо поєднати два принципи – доцільності та правової визначеності, то, на мою думку, ця сесія є виключно політичною профанацією, намаганням певної політичної сили довести своє домінування над політичними опонентами», – зауважив юрист Дмитро Швець.

Після того, як 23 листопада стало відомо про постанову ТВК провести сесію 24 листопада, львів’яни спостерігали за двома крайнощами: Андрій Садовий і його команда робили вкрай радикальні заяви про буцімто «ГКЧП» у Львові і «узурпацію» влади, інша група політиків, яка прийшла на сесію та й ініціювала її, «продемонструвала політичний фарс і політичну недалекоглядність», вважають експерти.

Ці дві крайнощі лише нашкодили іміджу Львова, продемонструвавши відсутність політичної культури, говорить львівський політолог Любомир Скочиляс.

Чи коректно повелись депутати, які зібрались на сесію? Які цілі переслідували вони? Ці питання нині у Львові жваво обговорюють.

«Антимерська депутатська більшість переслідувала мету відразу на старті перехопити ініціативу з тим, щоб потім диктувати свої умови, щоб можна було домінувати в ситуації щодо призначень, певних рішень. Депутатська більшість, таким чином, намагається продемонструвати свою політичну вагу, свою значущість, поставити міського голови у межах влади на вторинні позиції», – вважає політолог Любомир Скочиляс.

Андрієві Садовому під час цієї каденції не буде так комфортно працювати, як у попередні 15 років. Хоча він має досвід роботи з депутатською більшістю, коли у 2010 році йому вдавалося домовлятися з депутатами від ВО «Свобода». У цій ситуації, очевидно, що конфронтація між Андрієм Садовим і більшістю буде значно гостріша, зауважує політолог, підсилена і підтримана двома медійними групами.

Більшість у раді Львівської ОТГ має 39 голосів, а депутати від «Самопомочі» (17) і «Голосу» (8), відповідно, 25. Згідно з неофіційними результатами виборів голови Львівської ОТГ, Андрій Садовий набрав понад 60% голосів виборців, а його опонент Олег Синютка – більше 30%.

Львівщина проти підступних рішень КСУ

 

ГРОМАДСЬКА РАДА

при Львівській обласній державній адміністрації

79008, Львів, вул. Винниченка, 18, каб. 350,  e-mail: gromradaloda@gmail.com

__________________________________________________________________

 

Від __30.10.2020 р.__  № _/20_

 

 

Офіс Президента України

01220, м. Київ, вул. Банкова, 11

 

До відома:

Голова Львівської облдержадміністрації

Козицький М.З.

79008, м. Львів, вул. Винниченка, 18

 

 

ЗВЕРНЕННЯ

 

Щодо рішення Конституційного Суду України № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року

 

27 жовтня 2020 року Конституційним Судом України прийнято рішення № 13-р/2020 про неконституційність окремих положень Закону України "Про запобігання корупції", Кримінального кодексу України та низки інших законів, що стосуються антикорупційної реформи, за поданням 47 народних депутатів. Це рішення одразу ж викликалю бурю невдоволення як серед українського народу, так і серед представників влади, спричинивши масові протести по всій державі.

А все тому, що рішення направлене на знищення системи електронного декларування руками конституційних суддів, а також будь-якої відповідальності за її порушення, включно із незаконним збагаченням. Те, до чого ми йшли з часів Революції Гідності, всі антикорупційні реформи останніх років зведено нанівець одним рішенням!  

Громадська рада при Львівській ОДА категорично не згідна з таким рішенням.  Адже, покладення на особу, яка уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, обов'язку з декларування відповідно до Закону України "Про запобігання корупції", не може розглядатись як втручання у приватне (особисте) та сімейне життя цієї особи. Публічні інтереси суспільства тут переважають можливі обмеження прав і свобод окремої особи.

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) визнає право громадськості отримувати суспільно важливу інформацію і таке обмеження є необхідним у демократичному суспільстві, відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Права на особисте і сімейне життя в осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та в осіб, які таких функцій не здійснюють, не є однаковими.

Публічне декларування стало в Україні потужним антикорупційним інструментом. Тому, не дивно, що все-ж знайшлася група осіб, якій не до вподоби такий стан справ і яка знайшла спосіб позбутися справедливості в нашій державі. Дуже сумно, що судді Конституційного Суду України, які присягали на вірність українському народові, стали знаряддям у політичних іграх корупціонерів.

Окрім цього, наслідком такого рішення в майбутньому стануть сотні закритих кримінальних проваджень, мільйони гривень, витрачених з державного бюджету, а найголовніше – це уникнення відповідальності за корупційні діяння.

            Тому, зважаючи на вищенаведене, Громадська рада при Львівській ОДА висловлює свою незгоду з рішенням Конституційного Суду України № 13-р/2020 від 27 жовтня 2020 року, а також просить вчинити всі, предбачені законом дії, спрямовані на відновлення електронного декларування та кримінальної відповідальності за незаконне збагачення і декларування недостовірної інформації.

 

 

Голова ГР при

Львівській облдержадміністрації                                                                А.Р. Болюбаш

 

 

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
18
предыдущая
следующая