Профиль

Юрій Нечай

Юрій Нечай

Украина, Катеринополь

Рейтинг в разделе:

Пам'ятник борцю за волю України

Гарний пам'ятник Симону Петлюрі відкрили у Вінниці. Він не подобається ворогам, а отже він мав бути ще раніше. Уявіть реакцію, ну принаймні москалів, якби в Україні відкрили меморіал, де були б в одному місці Мазепа, Петлюра та Бандера. Просто історичне комбо, яке може довести пересічного москаля до інфаркту, що правда не тільки москаля. 

Кому найбільше не сподобався пам'ятник Петлюрі, то це єврейській спільноті. Але чим євреї такі особливі, що їхня думка має щось вирішувати? Те, що вони при владі, не означає, що вони вирішують все. Історія розставить все на свої місця.


Румунія продовжує сунути носа в українську політику

У Чернівцях прорумунські активісти влаштували пікет ОДА. Причиною, як у кращих манерах Кремля, стало мовне питання. Мітингувальники, серед яких були і активісти Опоблоку, виступають проти мовної дискримінації, якої по суті не існує, а так і залишається міфом антиукраїнських сил. 

Справжня мовна дискримінація відбувається на Південній Буковині та Марморощині, де на українських землях, що у складі Румунії, немає україномовних шкіл, за виключенням міста Сигіт, де функціонує Український ліцей імені Т.Г.Шевченка. 

Питання сепаратизму на Буковині є не далеким від сьогоднішнього часу. Тисячі українців вже є румунізованими, отримали румунські паспорти та свої "30 срібняків". Місцева влада та спецслужби дозволяють роздмухувати вогонь сепаратизму, навіть тим, що адекватно не реагують на подібні мітинги. 

Ще зовсім недавно в Угорщині відбувся шовіністичний мітинг, на який влада, зокрема МЗС, гідним чином не відреагували. У Чернівцях вже українці вийшли на противагу румунам та закликали не забувати, що вони є громадянами України. Наша нація вкотре повинна розраховувати на власні сили, не чекати рішень та дій від влади, адже на територіальну цілісність України презирливо дивиться не одна Московія.


Нація "русини"?

Якщо я чую десь, що хтось вважає себе русином, то зазвичай сприймаю це із надією, що людина говорить про етнографічну групу. На українському Закарпатті є така етнографічна група, представників якої заносить не в ту сторону. Вони дуже часто відкидають той факт, що вони етнічні українці та проголошують себе "русинами", у значенні окремої нації.

Манера зрадити Батьківщині присутня у кожному регіоні України, що правда у кожного свій сценарій. Не потрібно акцентувати увагу на тих фактах, що вже не раз русинів ловили на тому, що їх годують з московського корита, що вони мають тісні зв'язки з донбаськими самозванцями та окупантами. Власне потрібно враховувати, що на Донбасі серед числа зрадників багато було етнічних українців, які зараз пробують називати себе "донбасіти" чи "донбасянє". Але знаю точно, що "донбасянє" навіть на етнографічну групу не дотягують.

Вихована ворогами меншовартість українців багато на що впливає, зокрема у пошуках приналежності до іншої народності. Наприклад, ті хто плачуть за радянською окупацією, свідомо чи не свідомо, вважають себе частинкою "єдінова руськава народа". Для багатьох самоідентифікація власного "еґо" не задовольняється прекрасним словом "Українець", що і вносить роз'єднаність у ряди українців.

Було б добре, якби українці зайняли чітку позицію, що "русинської нації" не існує, а є етнографічна група, яка мешкає на Закарпатті, та потребує українізації. Саме тому на Закарпатті всі повинні вивчати українську мову, з неї все почнеться змінюватися на краще.



ОУНівець з Черкас

Коли вдома завжди намагаюся почитати місцеву пресу. Зазвичай газети насичені "жовтим" матеріалом, або звичайнісіньким гнилим піаром, проте зараз не про це. У газеті "Вечірні Черкаси" була опублікована стаття Олександра Бравади про українців у еміграції, у якій був згаданий Макар Кушнір. Останній був ОУНівцем з Черкас, що на жаль було рідкістю. У статті коротко згадані його біографічні відомості, які дійсно показали його світлою особистістю. 

Я розумію, що цю статтю уважно прочитають у кращому випадку пару сотень українців. Насправді інформація про Кушніра, який був ще відомий під псевдонімами "Дуб", "Богун", "Дніпровський", "Якименко" та "Мак", є тим списом, що може наскрізь пробити міфологію комуністів. Ми боремося за те, щоб наші Герої витіснили комуністичних виродків з ідеологічного простору. Портрети Бандери та Шухевича є першою сходинкою до повернення націоналізму на Черкащину. Власне потрібно пам'ятати, що буквально перед ОУН на Наддніпрянській Україні були борці Холодного Яру, які своє насіння посіяли - воно дасть свої плоди. 

Про Макара Кушніра я знав набагато раніше, а статтю у газеті запримітив саме завдяки портрету. Його діяльність та участь у розбудові України гарно описується у книзі "Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929-1939 роках" (автор Микола Посівнич, на фото книга видніється під газетою). Не забуваймо, що ОУН боролася за всі етнічні території України, а не тільки за Західну Україну, як це описується у совєтській історіографії(хоч і важко назвати її історіографією).


Івано-Франківськ 20.09

У момент, коли мусорські голови розбивалися від каміння, а наші голови від їхніх кийок, то паралельно розбивалися міфи про людські відносини між правими та мусорами.



Бій у Лук'янівській в'язниці: гідний подвиг холодноярців

9 лютого 1923 року відбулася по-справжньому легендарна подія, коли ув'язненні повстанці Холодного Яру підняли свій останній бунт проти більшовицьких окупантів. Борці за волю України були схоплені, а військовий трибунал приговорив їх до розстрілу, проте повстанці зуміли заволодіти зброєю охорони та розв'язати бій. Близько чотирьох годин тривав бій у стінах в'язниці, що змусило більшовиків мобілізувати війська округи та готуватися до штурму. До повстанців Холодного Яру долучилися і інші ув'язненні.

Холодноярці бачачи безвихідь ситуації, заздалегідь залишили для себе по одній кулі. Мабуть, краще не можливо описати те, що було далі, ніж автор славнозвісного роману "Холодний Яр" Юрій Горліс-Горський: "Коли безвихідь стала очевидною, отамани стали прощатися. Поцілувавшись, стали посеред коридору парами, один проти одного. Похмурий проти Загороднього, біля них інші отамани Холодного Яру, за ними козаки-холодноярці та інші повстанці. Кожний тримав однією рукою свою рушницю, іншою – направляв цівку товаришевої рушниці собі в серце.

– Ну, готово? – радів чогось похмурий. – Увага! Живе Україна! Один! Два! Три!

Шістнадцять тіл впало на підлогу".

Решта повстанців спробували прорватися із в'язниці, але потрапили на кулеметний вогонь. Більшовики навмисно стріляли по ногам, аби взяти їх живими і у стилі червоного терору – закатувати.

Борці Холодного Яру є символом нескореності та величі українського духу. Окупанти не врахували, що знищуючи людей, вони не знищують ідею. Подвиги холодноярців надихають нові покоління на боротьбу проти поневолювачів. Тому зараз, коли сучасний націоналіст повторює: "5. Пімсти смерть Великих Лицарів", без сумніву у свідомості лунають гасла тих, хто перед смертю сказав: "Хай живе Україна".


Втрачати землі – не по-українськи, по-нашому - забрати все своє!

Українська влада всіляким шляхом намагається догодити насамперед міжнародним спільнотам, а не українському народу. Акцентуючи увагу на чисельних втратах у російсько-українській війні, яких можна було б уникнути, якби вирішили «східне питання» у 2014 році, олігархічна влада намагається «погратися» у дипломатів, пробуючи розмовляти з усіма, хто хоче вплинути на долю України. Далека від нашої країни Франція та Німеччина нав’язали свою ідею замороження конфлікту на Донбасі, що, навіть не думаючи, підтримав Петро Порошенко, аби тільки показати свою готовність співпрацювати з ЄС та іншими міжнародними організаціями, для яких, відверто кажучи, неважлива доля України.

Історія Батьківщини вчить, що потрібно нарощувати свої м’язи, а не шукати крило, під яке можна сховатися від ворога. Згадаємо хід подій у часи Паризької мирної конференції 1919-1920 років, коли міжнародна спільнота просто начхала на Україну та наші національні інтереси. Століття тому, як і зараз, загрозою для Європи була Росія. Політики держав переможців малювали кордони як їм заманеться, намагаючись представляти інтереси тих держав, які на їхню думку мали стати захисним буфером від більшовицької навали. Делегатів УНР на конференції не сприйняли серйозно, оскільки європейські держави робили акцент на Польщу. Навіть більше, на Паризькій конференції нехтували свідченнями про українські етнічні землі, прикладом цього є те, що долю українців вирішували без їхньої думки, і траплялися випадки, коли вирішували навіть без думки тої держави, яка мала володіти українськими землями. Прикладом є передача Закарпаття Чехословаччині, засновники якої навіть не розраховували бачити «Срібну землю» у своєму складі, оскільки хотіли обмежитися тільки Словаччиною. Звичайно Галицькі вояки та закарпатські гуцули пробували утворити свої державні адміністрації, які згодом були розформовані румунськими окупантами.

Українська влада замість спроби відновити територіальну цілісність держави, що є їхнім обов’язком, піддалася інтригам ЄС, які планують зробити з України державу-маріонетку, яка не матиме власного стержня. Кожна спроба увести перемир’я є крок до здачі наших територій. Система пробує маніпулювати думками народу, що це «перемир’я» врятує сотні українських військових. Але чому тоді після двох «мирних» мінських домовленостей загинуло декілька тисяч українців?

Світ має знати, що українська національна ідея проголошує повну єдність нації в одній державі (виключно на етнічних територіях). Українці не повинні спостерігати за діями злочинної української влада, яка віддає свої території та одночасно плює в історію держави. З часом, українці повернуться до іредентизму*, що дасть новий подих у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу.

*Іредентизм – термін у міжнародній політиці, який являє собою рух за приєднання територій іншої держави на підставі етнічної належності та/або попереднього володіння.


Чи буде перейменоване місто Ватутіне, що на Черкащині?

Рішення перейменувати проспект Ватутіна на проспект Романа Шухевича у Києві викликало резонанс із негативним присмаком. І не дивно, адже багато хто ще досі хворий на "комунізм". У центрі України, поруч з Холодним Яром, є шахтарське містечко - Ватутіне. Воно вважається відносно молодим, бо засноване у 1947 році, проте земля на якій знаходиться дане місто є славною, адже ще століття тому було епіцентром національно-визвольних змагань. Некодим Смоктій та Семен Гризло добряче ганяли більшовиків у цьому краєві.

Для знайомих патріотів, які себе проявили активними волонтерами, бійцями та активістами у часи подій на Майдані, на фронті російсько-української війни, було б справжньою винагородою від Батьківщини, як би місто отримало іншу назву. По суті головним є те, щоб прибрати назву ворожого для нас генерала радянської армії.

Однак, ця дія може викликати чисельні суїциди комуністично налаштованих пенсіонерів, які живуть у шахтарському містечку. І не тільки у місті Ватутіне, а і по всій області. Пережитки комуністичного окупаційного режиму є джерелом ворожості серед українців.

Чому так? І чому ще досі Ватутіне є Ватутіним? Бо можливо десь за гаражами закопані червоні прапори та герби із серпом і молотом?

Вірю, що завдяки патріотам міста Ватутіне, національна ідея переможе комунізм.

Світлі сторінки історії України

Коліївщина вирувала в Україні два з половиною століття тому, проте характер подій зближує сучасну українську націю із тодішніми борцями за волю Батьківщини. Якщо для великої частини українців так принципово святкувати перемогу СРСР над Третім Рейхом, де один ворог переміг іншого, то чому на державному рівні не відзначається 21 червня, коли колії (повстанці) захопили місто Умань?

21 червня - це тріумф українства, не тільки у контексті зброї, а і в плані ментальності. Тодішні пани Речі Посполитої знали, що дух свободи із крові українських козаків не прибрати, тому дуже часто шляхта намагалася задовольнити козацьких ватажків багатствами, але з тою умовою, що останні служитимуть королю. Такий сценарій обвалився перед уманським сотником Іваном Гонтою, який був одним з найактивніших службовців у польській армії.

Гонта, який вирушив з Умані аби протистояти українському війську, повернувся до воріт міста із Залізняком, що правда вже не під польським прапором, а під козацькими хоругвами.

Захоплення Умані часто згадують іноземні історики, акцентуючи увагу на розправу козаків над поляками та євреями, що було логічним завершенням військової операції. Коліївщина, яка, як і будь-яка визвольна боротьба, супроводжувалася численними жертвами.

Українці об'єдналися, хоч і були по різних сторонах барикад. Виступ Гонти та його сотні на боці повстанців показав, що Ідея є вища чим "слава і заплата", що честь та свідомість прогресують перед великою метою. Попри те, що результатом Коліївщини стало придушення повстання московськими військами, але виступ українського війська став новим подихом у боротьбі за Українську державність.

Маємо пам'ятати "про великі дні наших Визвольних змагань" (з декалогу ОУН), у тому числі і повернення козацької Умані під українську владу. Боротьба не тільки перетворює нарід у націю, як наголошував Євген Коновалець, а і є тим яскравим вогнем, що освітлює шлях до нових звершень.


"Волинська різанина" - міф польських шовіністів

У період Другої світової війни між українцями та поляками розгорівся збройний конфлікт, який під різними назвами увійшов до світової історії. Всі події, які відбувалися між двома народами в період 1942 - 1947 років, набули ознак справжньої війни з елементами етнічних чисток. Чому ліберальні кола називають події на етнічних українських землях - "Волинською трагедією" (поляки вживають термін "Волинська різня")? Адже так звана "трагедія" відбувалася не тільки на Волині, а і на Поліссі, Галичині, Холмщині, Підляшші, Надсянні, Лемківщині. Військове протистояння, яке тривало протягом п'яти років було обумовлено тим, що перетнулися між собою дві державницькі ідеї. Українці, які прагнули здобути незалежну державу, стали на заваді полякам, які прагнули зберегти контроль над українськими етнічними територіями. Сьогодні політики використовують ці події як засіб спекуляцій. Порошенко, який тягне Україну у ЄС, намагається замилити очі українцям, зробивши їх "козлом-відбувайлом" та винними у злочинах, які вони не чинили. Чому у Волинській трагедії не звинувачують Армію Крайову, польські батальйони шуцманшафту (каральні загони Третього Рейху), радянських партизанів та НКВС? Чому ліберальні та безхребетні політики відокремлюють події 1943 року та, наприклад, операцію "Вісла"?

У даному випадку поляки зайняли позицію страждальців, чим планують зробити собі важіль впливу на Україну, чим їм дуже сприяє Порошенко. Знищення населення за етнічними ознаками завдали страшної кривди обом народам, але в результаті всі зрозуміли, що з українським народом потрібно рахуватися, а Волинь є невід'ємною частиною України. Події, які відбулися на українських землях у 1942-1947 роках, ніяким чином не заважають Польщі сьогодні розвиватися та жити мирно. Проте, групи політиків як і з Польщі, так і з Москви, намагаються звести українців з поляками лобами, що ми вважаємо неприпустимим на даний момент.

"Правий сектор" вважає, що українці не мають почувати себе винними у наслідках Другої польсько-української війни. Ми глибоко співчуваємо українським родинам, які зазнали кривди від рук польських шовіністів та відчули їхні злочини втратами рідних. Наша мета - докласти максимум зусиль, щоб подібні конфлікти більше ніколи не виникали на українських землях, а українська нація не зазнавала кривди від різного роду окупантів.


Страницы:
1
2
предыдущая
следующая