Чума

На життя безжально нарікаєм,
Як ума нам робиться катма,
Ось воно – іскриться водограєм,
Завтра – знищить лютая  чума.

Ось щури по світу розповзуться,
Сіроманню хижого буття,
Нам хвороби просто не даються,
То є кара, що без вороття.

І не буде радості спасіння,
Буде лиш безмовне небуття,
Перед тим ще болісне  хворіння—
В чорноті страшного забуття.

Сонце довго в світ іще не зійде,
Щоб хворобу променями вбить,
Нам радіти  довго ще не вийде,
 І сміятись в ніжную блакить.

Будем тупо споглядати трупи
День за днем, їх будуть тисячі;
Прирівняють статуси і групи
На кладовищах могилок копачі.

І вчорашні приятелі, друзі
Відвернуться гИдливо від нас,
У журбі, самотності і тузі
Помирати будем ми щораз.

Кануть в Лету людяність, турбота,
Відсахнуться діти від батьків,
Оповиє світ страшна скорбота,
Страх і жах злякають матерів.

Та страшніше бачити бенкети
Де танцюють з рання і вночі,
Нехай дружно кануть вони в Лету,
Неодмінно -- згинуть  тисячі.

Ось неквапно покидаю тіло,
Лину я хмаринкою в міста;
Бачу -- димом вулиці накрило:
Служба погребінь уже пуста.

Трупи палять просто по домівках,
Щоб уникнути поширення чуми,
Може, краще, щоб воно згоріло?
Може, щось придумають уми?..

Ось горять усі, мов сигарети,
Солодко і приторно горять;
Що були убогі, і з бенкетів –
Всіх болячка вирівняла в ряд.

Вже не плачуть діти за батьками,
І згорьована матуся не кричить, --
Зжер фатум їх гострими зубами,
У небесну злинули блакить.

І душа моя, нажахана свавіллям,
Кровожерністю, тотальністю чуми,
Стрімголов несеться по довкіллю,
Щоб не бачити гігантської труни.

Лину я від міста та до міста,
Але всюди дим і чорнота, --
Вже від людства вся планета чиста!
Все, чим жили, значить, марнотА?..

Панувати думали в природі,
Нищили порядок всіх речей,
Та не стало все те у нагоді…
Як казали греки: «Панта рей…»

Ось вона -- спустошена планета,
Ось -- мільйони років шкереберть,
Вже не творять автори сонетів
Про красу й кохання круговерть…