Доволі часто доводилось мені зустрічатись з думкою, що у нашого народу, нібито не було шляхти, і що за часів Хмельницького відбулася не національно-визвольна війна, а "повстання народу проти "панів". При чому дуже часто про це говорять і наші патріоти, а не патріоти зазвичай ще й починають спекулювати на тему, чому Русь змінила назву, і що таке Україна.
Тому я завжди з зацікавленням вивчав матеріали про Русько-Литовське князівство... Про його знать, в чиїх жилах кров русичів змішалася з кров ю язичників-литвинів.
І от трапився мені один цікавий життєпис, гідний роману, а чи фільму... Принаймні - фільм вийшов би цікавішим, аніж "Огнєм і мєчєм", де наших пращурів показано у вигляді напівголих дикунів.
Отже - жив на казковій Волині в 16 столітті князь Богдан Ружинський. Хоч і не був він такий заможний, як його далекі родичі Вишневецькі, але мав і маєток, і жону-красуню, і маленького сина. Читав пан Ружинський стародавні книги про військову штуку греків та римлян, займався господарством і не думав ні про які військові звитяги. Не думав, доки, повернувшись з дальньої поїздки, застав замість дому руїну.
Того страшного для Руси року татарські загони сплюндрували Волинь і прорвалися аж на Галичину. Серед свого понищеного дворища, між тілами челядинців та вояків-охоронців, Богдан знайшов тільце свого сина з розбитою голівкою та труп старої княгині-матері. Жону його, напевне забрали у полон, бо через півроку Ружинський з являється у перекопського мурзи з великим викупом за молоду пані Ружинську і тут таки дістає звістку про її загибель.
Ще через деякий час серед січового козацтва, котре починало тоді якраз вбиватися в силу, об явився похмурий воїн в чорному оксамитному вбранні. Непоштиві до титулів запорожці прозвали його Богданком, і швидко по тому молодий волиняк за свою шалену хоробрість заслужив славу одчайдуха, чого нелегко було домогтися у відважного степового лицарства. Блискавична його військова кар єра увінчалась обранням на гетьмана Запорозького Війська.
Отримавши булаву, Богданко закликає козацтво до походу на Крим. Походу-відомщення. Він особисто добирає собі людей - тих, котрі, як і він сам, постраждали від татарських нападів. 1575 року військо під проводом Ружинського захопило міст між Кінбурською косою та степом, переправилося через Сиваш і взяло місто Ор. Звідти козаки рушили вглиб Криму, на Кафу.
Кривавим слідом був одмічений цей похід. Богданко не милував нікого і не брав полонених. Він взяв штурмом та спалив Кафу, визволив сотні руських та польських бранців і спинився лише на річці Салгир, де посланники від всмерть переляканого хана запропонували грізному воєводі мир на будь-яких умовах.
Богданко не згасив ворожою кров ю своєї люті і зовсім не бажав миру. Але, маючи вояцький розум, знав, що кримці скоро отямляться від першого переляку, а за військом Ружинського нині тягнувся великий обоз, обтяжений здобиччю та визволеними полоненими. Тож звитяжний гетьман прйняв угоду і безперешкодно повернувся в Україну (для тих, хто вчив історію по Карамзіну - Україною в ті часи називалися козацькі землі: сучасні Запорозька, Дніпропетровська та частина Херсонської обл.)
Наступного ж року Богданко вирушає в морський похід - на Туреччину, котра власне й нацьковувала свого васала -  Кримське ханство на сусідів. Похід був успішним, однак Ружинський не спинився і на цьому. Третій його випад був націлений на Молдову, яка тоді належала туркам. Опісля успішної облоги, Ружинський взяв місто Килію, другий за значенням центр работоргівлі опісля Кафи, і рушив на Іслам-Кермень.
Життя звитяжного воєводи обірвалося під мурами Іслам-Керменю - Богдан Ружинський загинув під час облоги, особисто керуючи роботами по підведенню під мури міста порохових зарядів.
Діяння гетьмана Ружинського здалися занадто кривавими і занадто романтичними нашому відомому історику-демократу М. Грушевському, котрий ставить під сумнів саме існування цієї особи. Однак, з глибини віків до нас дійшла дума про гетьмана Богданка, в якій оспівується коротке, але звитяжне життя молодого воїна, та гнівні листи кримського хана до короля польського, в яких володар Криму скаржиться на порушення мирних угод та на безоглядну жорстокість козаків Ружинського, забуваючи при тому, що творили на волинській землі його підданці.
Та козацька пам ять байдужа до звивин історичної думки. В ній навіки зостався грізний і привабливий образ молодого волинця, котрий спалив своє життя на вогні любови та помсти.
"Ой, Богдане, Богданочку,
Гетьмане Запорозький...
Ой, чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
Мого сина кримці вбили
стару неньку порубали,
А дружину в полон взяли..."

Не було у нашій офіційно визнаній історії постаті більш яскравої й
цільної, аніж останній князь-язичник Русі Святослав Хоробрий. Навіть
ченці-літописці через десятки літ по його загибелі підпали під вплив
цього богатирського образу, про що свідчить захоплений панегірик
князю-воїну в "Повісті літ минулих". Однак - та сама літописна традиція
змальовує Святослава темним варваром та нікчемний політиком, а укладач
Іоакимівського літопису навіть зловтішно висловився з приводу загибелі
Великого Князя: "Так прийняв кару від Бога".
Ближчі до нашого часу
історики також перейняли це дещо зневажливе ставлення. Навіть М.
Грушевський, хоч і називав Святослава "козаком на престолі", однак теж
відмовляв йому в політичній далекоглядності. На думку цього видатного
історика північно-східні походи Святослава були його непоправною
помилкою. Грушевський вважає, що зруйнувавши Хазарський каганат, князь
відкрив доступ на Русь кочовикам степу.
Однак, Хазарський каганат
ніяк не годився на ролю благодійника слов янських народів. Слов яни весь
час воювали з хазарами, а певний час були змушені навіть платити їм
данину. Данина ця складалася не лише з дорогоцінних хутр і не менш
дорогоцінної зброї - данину брали юними дівчатами. Збереглася легенда
про доньку чернигівського князя Чорну, котра кинулася з вежі городища,
не бажаючи стати живою податтю.
Дещо про хазарське іго збереглося і в
офіційно визнаних джерелах. Так Іоакимівський літопис нагадує, що свого
часу  "Слов яни, котрі жили по Дніпру терпіли утиски від хозар, котрі
обклали їх та Київ-град важкими податями та мучили люд тяжкими
роботами". Проти хозар ходив воювати князь Оскольд і повернув Києву
волю. Однак хозари у відповідь нацькували на Київ орди чорних булгар та
мадярів. Далі той же самий Іоакимівський літопис сповіщає, що Оскольд
відбив напад печенігів, на той час - хазарських вірних васалів та
найманців.
"Хозари дійшли до граду Київського і там усілися -
свідчить і "Велес Книга" - ті ж русичі, котрі не воліли бути під
хозарами, пішли у степ, до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж не
чіпали звичаїв наших і рабів не брали, і так лишили русичам життя
руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло
творили".
Почав визволяти наших пращурів від хозарського лиха князь Олег. А закінчив - Святослав.
Чому
ж тепер історики воліють не помічати згадок про хозарське зло, про яке
згадують Іоакимівський літопис, літописи народів Закавказзя?
Причин
напевне три. Перша - збереження "іміджу" нашого народу (адже,
сподіваюся, ніхто з мислячих людей не сумнівається, що русичі є прямими
предками сучасних українців) як народу-жертви, народу-християнина,
котрий тільки й робив, що терпів муки і страждання, "тільки захищався"
від ворога, а в завойовницькі походи ніколи не ходив. Саме цей імідж
жертви, старанно культивований нашими істориками, і приводить до того,
що про деякі історичні моменти воліють не згадувати.
Друга причина -
хозари були народом тюркської крові, котрий прийняв юдаїзм. Власне вони є
пращурами частини європейських євреїв. Діяння Хазарського Каганату
свого часу були дуже огидними навіть для жорстокого середньовіччя. А
оскільки єврейська тема у нашої інтелігенції завжди була під негласною
забороною, то про слов янсько-хозарські війни наші історики воліють
мовчати.
Третя причина - воювали з хозарами і добряче їх били
князі-язичники. А нам намагаються довести, що історія Русі-України
почалася з 988 року, в крайньому разі з "хрещення Аскольдового". До того
ж, часу якщо вірити воцерковленим історикам, наші пращури були темними
неписьменними дикунами.
Оскільки образ Святослава-воїна вдрузки
розбиває "мильну оперу" нашої офіційної історії, то і історикам і навіть
націоналістам, котрі звикли щиро жаліти "сплюндровану неньку-Україну",
вигідніше вважати войовничого князя дурнем, авантюристом, міфом, в
крайньому разі - "козаком на троні", але не державним діячем.
Не буду тут докладно передавати життєпис юності Святослава - він є достатньо відомим, тому почну одразу з хозарської війни.
964-965рр.
Святослав вирушає походом на Волгу через землі в ятичів. Арабський
історик ібн-Хаукаль подає доволі яскраву картину бойових дій - спершу
Святослав розгромив підневільних союзників Хозарії - поволзьких булгар і
буртасів. Далі військо русичів спустилося Волгою і взяло на меч столицю
Хазарського каганату Ітиль. До цього, як свідчить ібн-Хаукаль, між
Святославовим військом та військом хазарського кагана сталася "велика
битва в чистому полі" котра закінчилася перемогою русичів. Потім
Святославове військо швидкими переходами дісталося до узбережжя Каспію і
знищило стародавню столицю Хазарії - Семендар. Пройшовши землями
Північного Кавказу Святослав переміг ясів та касогів і повернувся до
Сурожського (Азовського) моря. Останньою битвою цієї війни був перехід
військ Святослава до Дону і знищення останнього з великих хазарських
міст - Саркелу.
Оскільки хазари були відомими в тодішньому світі
работорговцями, і творили на руських землях багато зла - шкодувати за
ними, думаю, не варто. Недарма каганат увійшов в наші казки як
страхітливе Чудо-Юдо, у якого відростають відрубані голови. Вірно - адже
замість однієї найманої орди степовиків, якщо вдавалося її розбити, на
слов янські землі накочувались друга. Хвиля за хвилею.
Кочівники
дійсно нападали на Русь і опісля Святослава. Однак, з печенігами русичі
впоралися - а воювали з ними, як ми бачимо, і за існування каганату, а з
торками і половцями, опісля періоду воєн,  навіть почали родичатися. За
існування ж Хазарії, наші землі півтори сотні літ були для каганату
джерелом багатств і "живого товару".
Опісля "Північно-Східної
кампанії" Руссю зацікавилася Візантійська Імперія. Візантійцям було
вигідно зіштовхнути державу Святослава з Дунайською Болгарією, а потім,
як зазвичай, вчепитися в горло ослабленому боями переможцю. Святослав в
свою чергу теж зацікавився землями на Дунаї - адже болгари, нарід
мішаної слов яно-тюркської крові, зовсім недавно був насильно хрещений
"огнем і мечем" власним правителем і знемагав в міжусобних війнах. На
Святослава в Болгарії явно очікували - 80 укріплених градів здалися
грізному "царю скитів" майже без опору. Князь зробив своєю резиденцією
місто Преславу і почав подумувати про знищення Візантії і створення
власної Імперії - "се буде середина землі моєї". Принаймні він заявив
киянам, що перенесе свій стольний град на Подунав я, ближче до місця
майбутніх подій.
Спеціяльно для моїх сучасників - не треба дивитися
на дії особи з 10 століття зором людини, котра звикла жити в країні з
чітко окресленими кордонами, і лише землю в межах цих кордонів вважати
"своєю". В 10-му столітті кордони держав перекраювались мечами, і на ті
часи це було цілком нормальним. Якби Святослав заснував свою імперію, то
ми б вважали своєю землею і сучасну Болгарію. А може й не вважали б -
середньовічні імперії швидко виникали і швидко руйнувались.
Візантійці
зрозуміли - ситуація вийшла з-під контролю. Могутній ворог опинився
біля їхніх кордонів зовсім не ослабленим, а повним сили і завзяття. Вони
посилають до печенізької орди послів з багатими дарами - і печеніги
вирушають на Київ.
Святослав зоставляє на Дунаї військові залоги, а
сам повертається на береги Дніпра з кінною дружиною. У блискавичній
сутичці він розбиває печенігів і по лицарські відпускає на волю
полоненого хана Курю, того самого, з ким звела його доля опісля - в
останній битві. Швидко навівши лад у стольному місті, князь русичів
повертається на Подунав я, щоб вступити у боротьбу з Візантією.
В цій
боротьбі переможців не виявилось. Обидві сторони виснажились -
Святослав взяв кілька укріплених міст, зітнувся з візантійцями під
Адріанополем: в Царгороді вже почали пакувати речі, однак битва
закінчилась "внічию". Зиму князь перебув у Доростолі, а навесні почалася
нова кампанія.
Під час облоги Доростолу візантійцями Святослава
трохи не настигла смерть. Російський історик Татищев, спираючись на
болгарські джерела, говорить, що причиною невдачі була зрада частини
болгарських воєвод, котрі присягнули новому володарю, однак християнська
віра, як відомо, дозволяє ламати присягу, дану язичнику. Цим
скористались візантійські вивідачі, які перетягли на свій бік не лише
цих осіб, але й загін хрещених русичів під проводом особи на ім я Гліб,
яку літописи називають родичем Святослава.
Відомо, що мислення
хрещеної людини 10-го століття ставило узи віросповідання вище за узи
крові. Тому нема нічого дивного, що цей Гліб піддався на умовляння -
адже для його безсмертної душі було корисніше допомагати одновірцям, а
не однокровникам. І нема нічого дивного в страхітливих репресіях, яким
піддав вцілілих зрадників зранений Святослав. Для язичника-воїна слово
чести було святинею, тим більше - для такого воїна, як Святослав, котрий
попереджав ворога коротким "Іду на ви" про наступний напад. До того ж
згадаємо, що візантійці, наприклад, піддавали тортурам не зрадників, ні,
звичайних бранців. Такі тоді були часи - людина з 10-го століття, яка
вважала страту зрадника нормальним явищем, можливо вжахнулася б з того,
що вважається нормальним в столітті 21.
Опісля цієї битви Святослав
був змушений укласти з Візантією мирну угоду і відвести війська.
Одночасно до хана Курі вирушив з Царгороду архієрей Феофіл з певною
таємною місією.
Загибель Святослава на Крарійській переправі в виду
Хортиці сповнена загадок. Основне військо відстало від авангарду на
кілька днів дороги - чому? Син Святослава Олег вбив сина Свенельда,
воєводи основного війська, тільки-но дізнався, як того воїна звати, і
чиїм він є сином... В літописах відзначено, що печеніги зробили з черепа
Святослава чашу, окуту золотом, на якій язичник-печеніг Куря нібито
звелів вибити цілком християнську сентенцію "Чужої землі шукав - свою
втратив". Цікаво - якою мовою і якою буквицею...
В 30-ті ж роки 20-го
століття археологами було розкопане поховання, яке називали "Кічкаським
скарбом" З ями підняли 15 кг золотих речей болгарського і
візантійського походження, датовані археологами кінцем 10-го століття. З
золота стирчало три схрещених меча.
Під скарбом були рештки
вогняного поховання. В лодії - як і належить. Професор Міллер та його
асистент Грищенко були впевнені - вони знайшли могилу князя Святослава.
А
потім за археологами прийшли люди в чорних шкірянках... Адже - не
забуваймо три причини, вказані вище. Сенсація про віднаходження
Святославового поховання (до речі Міллер стверджував, що серед обгорілих
кісток були і рештки черепа) була абсолютно невигідна тодішній та й
теперішній офіційній історії.
Що ми знаємо про Святослава?
Свого
часу мені трапив на очі вірш - на жаль забув ім я авторки, запам ятав
лише, що це була жінка, наша сучасниця. Зміст вірша приблизно такий -
Святослав, мовляв, надсилав ворогам оте своє "Іду на ви", але зовсім не
думав, що бідолашного воїна, котрий стане перед ворогом з таким
посланням, піддадуть жахливим тортурам. Жінка щиро жаліє "підневільного
солдатика" - і не поїхати не можна, стратить грізний князь, і поїхати -
смерть.
Ми нічого не знаємо про тих людей. Тільки прадавні сказання
говорять нам, що в ті часи не вбивали послів, а якщо посланник навіть
знав, що має їхати до осіб без совісті і чести на вірну смерть, то
вважав це відзнакою. Адже воїни вважали, що немає кращої смерти як за
свого володаря. "Княже, де твоя голова поляже, там і ми загинемо".
Невже Святослав Хоробрий був негідним таких дружинників? Чи вояцька честь є міфом, хоробрість дурістю, а відвага - авантюризмом?

Проблемою УПА я зацікавився, відколи побував у Карпатах. Спеціяльно для тих, хто особливо любить цю тему - у мене там немає родичів Я - східняк козацького роду, а про Галичину лише книжки читав, та ще їздив у гори на тусовки. Тому мені, як-то кажуть, можна бути третейським суддею в цьому питанні.
Диктатор Іспанії Франко свого часу мудро зробив, назавжди закривши тему громадянської війни в Іспанії, що стало основою для національного примирення. Нині над усією Іспанією, в цьому плані, дійсно безхмарне небо, а іспанці - мирний єдиний народ.
У наших же політиків певного штибу і досі при слові УПА починається напад сказу, а старі радянські жахалочки видаються за щиру правду.
Жахалочок, власне кажучи, всього три:
- повстанці масово знищували західних українців (далі описуються способи, гідні стильного фільму жахів)
- повстанці першого зустрічного москаля вішали на першій же смереці
- повстанці робили те саме з першим зустрічним східняком, направленим туди на роботу.
Подивимося на це з точки зору формальної логіки.
Масовий партизанський рух мусить мати масову підтримку мирного населення.
Партизани - вони теж люди, їм хочеться їсти, їм потрібно десь лікувати поранених у сутичках, їм потрібен новий одяг, їм потрібні зв язкові, спостерігачі, помічники.
Все це є можливим, якщо мирне населення є в більшости своїй на боці своїх захисників.
На страху і залякуванні масовий партизанський рух не протягнув би і півроку. На залякуванні місцевого населення. знищенні свідків, тощо, може проіснувати невелика диверсійна група з чітко визначеним завданням і евакуацією опісля його виконання. УПА воювала з 1942 по 1953 рік. Остання дата є дуже приблизною.
Більше 10 літ на страху і залякуванні не провоює навіть спецзагін десантників, не те, що ціле структуроване партизанське військо. А от за масової народної любові і підтримки - запросто.
Значить з масовим знищенням розібрались - проводити такі акції УПА було просто невигідно, якщо, звісна річ не брати до уваги, що у партизанів - селянських хлопців - у кожному селі була рідня.
Тепер про те, що мало місце бути.
Знищували стукачів - в УПА була СБ, і діяла вона доволі оперативно. Стукач з місцевих був приреченим: спробуй, приховай від усього села свої контакти з НКВД.
Знищували "істрєбітєльниє отряди", навербовані новою владою з місцевих покидьків. В газетах тих часів радянські пропагандисти називали цих новоспечених комсомольців "яструбками", а місцеві з похмурою іронією продражнили зрадників "істребками" До речі, в цьому радянські спецслужби взяли до уваги досвід поляків в боротьбі з опришками: за часів Олекси Довбуша загони з ополячених русинів звалися "смоляками" і виконували приблизно ту саму функцію, що й "істребки".
Все це, як-то кажуть, в межах - війна війною. Схоплених повстанців не милували, а вони в свою чергу старалися, щоб їх не схопили.
Тепер щодо "москалів".
Це не було масовим явищем - однак повстанці брали до війська й росіян - з військовополонених-втікачів. Звісно, перевірка таких людей була жорсткою, однак СБ чудово розуміла - шпигуна найчастіше маскуватимуть під українця, як воно, зазвичай і було.
В архівах зосталися псевда загиблих "москалів" на службі УПА: "Рязань", "Волга", "Туляк". Загинули вони, якщо вірити звітам НКВД, з честю. Ну, а якщо "москаль" був ворогом, то й ставлення до нього було відповідним. Росіяни встигли з 1939 по 1941 рік наробити в Західній Україні такого, що навіть прорадянськи налаштовані західноукраїнські комуністи, котрі зустрічали "визволителів" з почестями, встигли зрозуміти з чим мають справу. Дехто зрозумів це вже в ГУЛАЗі. Дехто зрозумів запізно - в одній тільки Дрогобичській в язниці опісля поспішного відходу радянських військ зостались камери, забиті постріляними в язнями, і рови, переповнені вбитими раніше. І от уявіть собі - приходить мирний селянин шукати заарештованих кревних і знаходить... в ось такому рові. Після цього тільки й зостається, що добути зброю і до війська.
Щодо "східняків" - тих, хто не працював на НКВД не чіпали. Знав одну стару жінку, котру свого часу направили за Збруч вчителювати. Хлопці з лісу приходили кілька разів, а одного разу навіть сиділи у неї на уроці. Кмітлива дівчина натхненно оповідала про Шевченка, партизани замріяно слухали, серед них був один дуже симпатичний... словом, отримала вчителька від радянської влади доволі великий строк "за допомогу бандитам". Ще добре, що не розстріляли.
Звісно, що стукачів з-поміж приїжджих визначали і знищували. Знов-таки - це війна.
Ну, а серед повстанців було доволі багато осіб з псевдами типу "Полтава" (одному з полтавчан вдалося вижити і він став доволі відомим письменником серед емігрантів) "Моряк" "Одесит", "Кий". Знову таки - втікачі-військовополонені.
До речі, у Солженіцина в "Архіпелагу" є цікавий епізод. В язень-росіянин, колишній військовий, тікає з ув язнення. Він задався метою - за будь-яку ціну вибратись з Союзу. Шляхом тяжких поневірянь дібрався до Карпат (1948 р) задрімав десь на плаї, прокинувся в оточенні озброєних людей. Злощасний втікач почав клясти свою долю, однак люди ці взяли його з собою, довго кудись вели з зав язаними очима, потім ще довше розпитували в якійсь землянці. Нарешті до бідолахи дійшло - бандерівці. Свої...
Солженіцин єхидно коментує, що його героя за оце "свої" будуть дуже ганити. Однак, опісля радощів концтабору, погляди на життя дуже змінюються.
Патріарх дисидентів між іншим, дуже поважав повстанців з УПА. Це він вже опісля взявся обустраївать Росію з Україною разом.
Ну, і ще кілька питань, які спливають поруч з першими трьома.
- Вояки УПА є зрадниками вітчизни.
Дозвольте запитати - якої? Австроугорщини? Польщі? СРСР?
Єдиною вітчизною для повстанців була Україна. Цю державу було свого часу офіційно проголошено як УНР, потім до неї приєдналася ЗУНР, на честь чого ми відзначаємо День Злуки.
УНР було завойовано і поділено між чотирма суб єктами - Росією (згодом СРСР), та новоствореними Польшею, Румунією, Чехословаччиною. В легітимності трьох останніх не сумнівається ніхто, УНР була такою ж самою країною. Ну, не пощастило, ну завоювали... Так що ж тепер - хто сильніший, того й вітчизна? Здається, вірність переможеній Батьківщині цінується більше, ніж вірність переможця.
- Вояки УПА співпрацювали з німцями.
Швидше дотримувались нейтралітету, а інколи і давали чортів, коли ще один завойовник починав вести себе нахабно. Про німців - то окрема тематика, і зовсім неоднозначна. Скажу тільки, що повстанцям пощастило, вони-то якраз воювали за свою вітчизну, а решта українців воювала проти німців за право сидіти в радянських, а не німецьких концтаборах. Куди не кинь - повсюди клин.
- Ну, а оті жахи з масовими вбивствами - вони ж таки мали місце, принаймні частина з них?
Розумна людина, на основі прочитаного, зробить висновок, кому було вигідно зоставити партизан без підтримки місцевого населення. І істоти з якого радянського відомства любили розважатися тортурами і смертями. Окрім спецзагонів НКВД, існували ж, звісно, і просто розбишаки, які "косили" під повстанців. Однак - лапу спецслужб видно одразу: про схильність НКВД до витончених тортур достатньо оповів і Солженіцин, і інші в язні радянських концтаборів.
А висновок який же?
Може досить істеричних зойків на цю тему - давно помітив, як чергові вибори, так одразу спливають три проблеми: російська мова, УПА, націоналізм
І люди наші, на жаль, настільки купуються на цей гачок, що забувають про важливі економічні проблеми. І обирають тричі засуджене чмо президентом - за що? За право гаваріть па рускі? За те, щоб колишні повстанці, які дивом вижили, не мали статусу ветеранів? За те, щоб Україна стала Малоросією?
А потім починається: ціни на газ, пенсійний вік, податковий кодекс, що там ще... І ходяча ганьба в президентському кріслі, котра забула, як українською буде йолочка...
Невже ми дурніші від іспанців, люди добрі?

Не раз доводилося стикатись з особами, у яких при слові "націоналізм"
починалося понаднормове виділення жовчі. При чому жодних доказів про те,
що націоналізм є злом вони не приводили. Одні одразу починали згадувати
Гітлера, інші - Бандеру, найпродвинутіші оповідали, що націоналізм є
зомбуванням, а вони, мовляв, є не зомбованими, стильними і вільними. Про
те, хто зомбує бідолашних націоналістів, і для чого - знов таки
відповідей нема.
Отже - націоналізм з точки зору формальної логіки.
Людина, хоче вона цього чи ні, є часткою якогось народу. Не належить до жодної нації Землі хіба що інопланетянин з Марса.
Для того, щоб певний народ міг спокійно жити на своїй території,
створюється держава. З кордонами, військом і т.п. Можливо це не є
найкращим способом керування і захисту народу, але іншого ще не
вигадано. Бездержавні народи зникають з мапи світу. Є лише один виняток з
цього правила - коли народ об єднує релігія, котра пропагує його
винятковість.
Зникнення народу є поступовим - спершу він втрачає мову, потім самовизначення, потім
пам ять.
Приклади:
Франція - бретонці та окситани. Були цілком відмінними від т.зв.
французів за походженням і за мовою. Вважали себе такими аж до т.зв.
Великої Французької революції. Революція поламала стародавній поділ
країни на провінції якраз з метою повної асиміляції заходу і півдня. У
відповідь вибухнула справжня партизанська війна (шуанерія) котра
продовжувалась десятки літ. Зрештою, сили у нащадків кельтів
вичерпались, військові дії припинились, і Париж почав додушувати рештки
самосвідомості бретонців та населення Лангедоку в першу чергу за
допомогою лінгвоциду. Окситанську мову, прекрасну мову трубадурів та
менестрелів, було оголошено говіркою і остаточно переведено в "діалект"
вже в 20-му столітті. Те саме сталося з бретонською мовою - родичкою
гельської (Ірландія).
Англія - ірландці, шотландці, валійці. Той самий принцип, ті самі дії.
Ірландцям вдалося зберегти тожсамість лише через те, що вони зосталися
католиками, а Англія стала протестантською. Ірландія втратила мову, але
відвоювала волю, Шотландія та Уельс і досі вважаються англійськими
провінціями. Англійці в цьому випадку вжили хитрощів - дозволили кельтам
те, за що раніше їх вішали - картаті спіднички, волинки, національні
пісні. Приблизно так, як "хахлам" в Союзі дозволяли танцювати гопака у
вишиванках.
СРСР - ну тут нема чого повторювати всім відоме. Метою сов. Імперії було
перемелення всіх "інородців" в єдиний радянський народ. З російською
мовою спілкування і азійським обличчям.
Зброєю проти забуття і асиміляції є націоналізм.
Основним принципом націоналізму (трохи повторюся) є усвідомлення себе частиною свого народу.
До речі - чому зомбі від космополітизму або шовінізму так ненависне слово "свідомий"? Вони навіть лайку вигадали - "свідомит"
А тому, що людину, котра усвідомлює своє місце в соціумі, не зазомбуєш.
Вона має власний розум і вміє думати. Вона розуміє, що націоналістичний
уряд робитиме добро всій нації, а отже і їй - її частині. Прикладом є
Прибалтика - ці маленькі країни мають справді національні уряди, які й
намагаються забезпечити громадянам пристойне життя.
Людина несвідома бажатиме, щоб нею керували чужі дяді. Або з-за кордону,
або і у власній країні. Вона забуває про одне - не націоналістичний
уряд буде розпродувати майно її країни оптом і вроздріб. Що і робиться в
Україні вже майже 20 років.
В нашій країні жодного разу не було при владі справжніх націоналістів. А
люди цього бажали щиро - навіть Ющенко, ця незграбна пародія на
національного президента, викликав вибух народного ентузіазму.
Лише жорстка національна диктатура могла 5 років тому надати Україні
можливість вибратись з економічної ями, і зайняти гідне місце серед
країн Європи.
Прикладом є Польша, яку її трагічно загиблий президент-націоналіст буквально підняв з болота.
На останніх виборах Ю. Тимошенко теж грала ролю національного кандидата в
президенти. Лише грала - і майже перемогла. Завадили "противсіхи" -
їхні голоси якраз і дали б їй перевагу.
А отже - національна ідея в Україні, хто б там що не казав, спрацювала, і працюватиме далі.
А хто ж такі шовіністи, або як їх ще називають, нацисти?
Якщо націоналіст відзначається любов ю до свого народу, то шовініст - зненавистю до інших народів.
Націоналіст захищає свій народ, виступаючи задля цього проти інших
народів, якщо вони чинять його нації зло. Як тільки вони перестають
чинити зло - ставлення до них стає нейтральним.
Шовініст виступає проти інших народів, бо йому потрібні їх території,
багатства, ресурси. Задля цього він висуває програму обраності свого
народу - Богом, фюрером, генераліссімусом - і знищує інші народи з
чистою совістю, адже народи ті не є обранцями.
Націоналіст любить свою культуру і вивчає чужу. Шовініст не знає власної культури, і знищує культуру сусіда.
Націоналіст пишається тим, як він захищав вітчизну, шовініст тим, скільки народів проковтнула його Імперія.
Націоналіст бажає жити і померти у себе вдома і повертається додому
завжди, шовініст покидає свою країну без жалю, варто їй послабнути і
захиріти. Або перекваліфікується на космополіта, т.зв. громадянина
Всесвіту. Бо поважає шовініст лише грубу силу.
Звісно, серед людей, які звуть себе націоналістами, є особи з
шовіністичним баченням світу. Однак їх не так багато - зазвичай
націоналіст не є агресивним. А от шовініст просто піною сходить при
звуках чужої мови, вигляді національного вбрання і т.п.
Доходить до смішного - бачив в Криму бігборди: "Сьел борщ, заговорил на мове - тебе должно быть стыдно".
Тобто шовіністична злоба доходить до того, щоб і борщу не їсти. Сала, напевне теж
Так що, шановне панство, не плутайте грішне з праведним, а націоналізм з
шовінізмом. Або - нацизмом, це ж хтось оце скорочення від сумнозвісної
націонал-соціалістичної партії Німеччини навмисне ліпить сюди по
співзвуччю, по типу - Росія і Русь є одним і тим самим.
Не одним. Як і націоналізм з нацизмом.

Скільки разів я, Нолофінве-ельф, зарікався лізти у людські справи.  Однак, відсутність у певного розряду людей звичайної формальної логіки, змушує мене робити це знову і знову.

Отже - цікаві факти з блогів і комментів.

-Українці, виявляється, вважають себе нащадками "древніх укрів". Я знайшов лише одне таке ствердження в довколаісторичній літературі, хоча про світову імперію Расенія, про те, що етрускі - ето русскіє, і про багато інших російських збочень подібного штибу читав неодноразово. Звичайно, і серед наших людей є особи з комплексом національної меншовартості, які вигадують казки про власну самість-самість, однак, судячи з набагато меншої кількості матеріалів на цю тему, таких осіб в Україні менше, ніж в Росії..

- Русичі з території Київської Русі під час монгольської навали мігрували на північний схід, та на інші території сучасної Росії та там і залишились. Звідки взялися на наших землях українці - незрозуміло, напевне їх винайшла австроугорська розвідка.  Цікаво, скільки автор цієї ідеї отримував свого часу з географії - адже достатньо подивитись на мапу, щоб зрозуміти - за цим розумним ствердженням русичі "мігрували"... ворогу назустріч. Ану, згадаймо, які міста першими крушили монголи? Суздаль, Володимир, Рязань. Де була ставка Бату-хана? В районі теперішнього Волгограду... І кияни, скажімо, втікали від ворогів та їм же у лапи? Тим більше, що в ті часи на Київщині і своїх лісів вистачало, де можна було відсидітись. Щоправда - даремне я сміюся над сучасником, в 19 столітті в Російській Імперії подібну маячню стверджували люди, які серйозно називали себе істориками. Так що, не сумуйте, товариші - ви не самотні.

А особливо чомусь орків мордорських звичайних та ізенгардських мутантів-малоросів нервує саме слово "Україна" в якості означення окремої держави та окремого народу.

Тому я випав з віртуалу в реал, згадав, що є українцем і почав відшукувати матеріали. І дещо таки знайшов.

Не будемо тривожити глиб віків, зупинимося там, де держава наших предків мала назву Русь. Є безліч думок щодо походження і цієї назви, однак, бажаючих відсилаю до Інету, а давню назву сприймаю як факт. Русь була означенням території саме сучасної України - князі руського походження з фіноугорського Залісся (теперішньої території Росії) їздили гостювати, або ходили воювати "в Русь".

Назва "Україна" вперше згадується у "Літописі Руському"

"У рік 6695 (1187)... У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і помер. І принесли його в град його Переяславль на ношах, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день... і плакали по ньому всі переяславці.

Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а роздавав дружинникам, був же він князь доблесний, сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями був сповнений. За ним же Україна багато потужила"

Що ми бачимо тут? Хоробрий був князь. Дж. Толкін майже такими ж словами описує доблесть ельфа Фінгона Відважного. Князь Переяславщини, котра в ті часи межувала з Великим степом. Перший удар половців свого часу прийшовся саме по Переяславщині.

Що ж таке Україна? Порубіжжя. Смуга території, де проживають або перебувають озброєні воїни, котрі стережуть кордони. Як кожне стале військо - вони мають десь в глибині Порубіжжя родини, селища, говорячи сучасною мовою - військові бази. Ця смуга території захищає вже власне князівство - на даному етапі Переяславщину, а в більш широкому розумінні - всю Русь.

У Толкіна теж є опис подібного земельного розкладу. І назва йому є - рубіж Маедроса.

Оскільки Професор спирався на сказання наших родичів-кельтів та на скандинавські міфи, то можна зробити висновок, що створення подібних рубежів було звичаєм у всьому європейському світі.

Жити і вижити на Порубіжжі могли лише найхоробріші мужі і жони. Тому, напевне, в часи Київської Русі, бути українцем-порубіжником вважалося вельми почесним.

В ті часи слово "українець" не означало національність. Швидше - військовий фах.

А якою ж була національність наших предків? В залежності від вимови і місцепроживання -руси,  русичі, русини. 

Руси-русичі не були білими та пухнастими - Київська Русь сплавила в одне кільканадцять слов янських племен. Часом проти їхньої волі, як деревлян. У Велес Книзі є цікава легенда про походження цих племен, в якій Рус є молодшим братом, а Древа - найстаршою сестрою. Ну, що сталося - те сталося. Племена були однокровні, мовно майже не відріжнялись... На момент смерти князя-порубіжника русичами або ж русинами називалося населення і Галицько-Волинського, і Київського, і Чернигівського князівств.

Далі - відомо що, татарська навала. На руїнах Київської Русі виникає Велике Князівство Литовське.

Чомусь про цю цікаву формацію взагалі не люблять говорити. А вона є таки цікавою - князі-язичники малюпусінької Жмуді змогли взяти під свою руку майже всі землі теперішньої Білорусі і теперішньої України.

Князівство це іноді називали Русько-Литовським. Руська мова (спеціяльно для орків - не плутати з русскім язиком) була в цій країні другою державною. Князь Гедимін титулував себе "Король Литовський і Руський" В 1363 році князь Ольгерд на чолі об єднаного війська розгромив татар, поклавши край залежності Русі від Орди. Статутом нової держави був "Статут князівства Литовського", писаний мовою руською (не плутати з "язиком")

Сталося так, що черговий князь Литовський Ягайло уклав унію (союз) з Польщею, продавшись за хрест на шиї та за руку прекрасної полячки. Серце королеви Ядвіги належало іншому, але то вже інша історія.

Унія задумувалась як федеральний союз рівних за статусом держав, однак амбіції поляків та релігійні чвари поступово відбирали у Русько-Литовського князівства всі його вольності.

"Дозвольте - запитає хтось - а де ж тут українці?"

Та там же, де й були - на порубіжжі з Диким Полем. Наші славні козаченьки.

Першими офіційними гетьманами порубіжників були такі особи, як Дмитро Вишневецький та Богдан-Євстафій Ружинський. Обидва з Волині, обидва спокревені з родом Гедиміна. А взагалі-то Порубіжжя було населене завжди - хоробрі люди вважали, що краще ризик, ніж залежність. Влада намагалася контролювати процес - поляки, наприклад, створили реєстр для визначення кількості цих буйних воїнів. Бо кількість та постійно поповнювалась тими русичами, котрим тісно було в рідних краях.

"Козаче-соколю, візьми мене із собою - співається в народній пісні, - на Вкраїну далеку". Не з Москви ж ця дівчина, і не з Рязані. А проситься на Вкраїну - на волю. Шити, прясти обіцяє, жито жати... На своєму шматку землі, без отих ляхів, що нахабніють з кожним роком.

Під час визвольної війни Богдан Хмельницький оголосив себе Гетьманом Руським.

"Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною у національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань і долеглостей польських на віки вічні - яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише самими добровільними угодами до єдності Польсько-Литовської приналежний. Народ Руський від сього часу є і має бути ні від кого, окрім себе самого і уряду свого незалежним"

Усі слова тут є, від яких орки мліють - вільний, самостійний, незалежний. Нема хіба що слова - свідомий.

На якесь нахабне звернення польського посла Гетьман Руський Богдан відповів гнівно:

"Стане так - зроблю я вам Україну від Києва по самий Краків".

Що хотів цим сказати гетьман? Що дасть вольності, належні порубіжникам, всьому населенню Руського князівства. Яке, разом з Холмщиною, землями лемків, в 20-му сторіччі подарованими Сталіним Польщі, якраз і закінчувалось якщо не біля Кракова, то десь неподалік.

Подальше відоме - не вийшло у гетьмана. Шукав союзників, а знайшов хитрих дикунів, котрі з союзної угоди зробили рабский нашийник.

Коли Московитія породила двоголового мутанта - Російську Імперію, то Імперії стала потрібна історія. З князями-героями, з тими воїнами, що на брамі Константинополя щити свої прибивали. Історія ця творилась довго - винищувати і переписувати літописи почали ще при Катерині 2, а закінчили за Олександра 1.

Так і виникло оте фентезі - історія Карамзіна. Де Київська Русь плавно перетікає в Московитію, оминаючи Литовське князівство. Хоча Карамзин таки згадує, як "Литва" постійно їх била, починаючи з Ольгерда.

Русичам в цій історії відвели вельми непочесне місце - малоросів. Тоді і склали оту казочку - пам ятаєте? Про те, як русичі втікали татарам назустріч.

За століття воєн і самі русичі підзабули, як їх звати. Якщо Богдан Хмельницький міг вивести генеалогію свого народу від "Великої Скитії", не говорячи вже про Київську Русь, то нащадки вже звали себе козаками, або народом козаків.

Вперше за довгий час про слово Україна згадав Шевченко.

"Гомоніла Україна, довго гомоніла... Довго-довго кров степами текла, червоніла".

Тарас Шевченко першим почав вживати цю назву в якості означення власного народу. Якщо за часів князівства Литовського  Україною називались порубіжні з татарами землі (теперішні Дніпропетровська, Запорізька, Херсонська обл.), якщо за часів гетьмана Хмельницького Україною почали називати ті землі, які Богдан зумів зробити на деякий час вільними і незалежними - в західному керунку по Вінницю, де керував полковник Богун, то Шевченко мав на увазі всю справжню Русь. І так його і зрозуміли. Імперське промивання мізків не могло дорівнятись радянському - в 19 столітті інтелігенція Малоросії прекрасно знала історію Руси-України. 

І тоді ж слово українець з означення "порубіжник" перетворилося на означення національності, а поняття Україна отримало політичне навантаження - воно означало землю, на якій живе народ, відмінний від російського. Зі своєю мовою і звичаями.

В Західній Україні таких проблем не було - австрійці не намагалися морально знищити русинів як народ. Тому вони і залишалися русинами, хоча Україну й українство в якості єднання з братами з-за Збруча сприйняли дуже позитивно.

У В. Стефаника є чудове оповідання. Селянин-русин питає у сина, Січового Стрільця - "Синку, а де вона, ота Україна"? У відповідь юнак вказує шаблею на землю, і кладе руку на серце. Тобто, і в ці часи слово Україна було символом відваги і вольності.

Так що зватись українцем є дуже почесно і багато до чого зобов язує.

Моє ІМХО, однак, є таким: на додачу до гордого звання порубіжника відібрати назад самоназву Русь, і згадати про те, що ми є русичі всі. Нехай сусіди з-за хутора Михайлівського згадають, як їх звали насправді і дадуть нам спокій. І розшукують в своєму минулому расенів, або давніх угрів - нам такі казки не потрібні. Наше минуле і так є славним, а майбутнє залежить лише від нас.

Я, взагалі-то не блогер, а смак до інтернет-боїв розгубив ще на початку даного століття. Але тут знову вліз в оцю халепу, і розібрала мене злість на деяких нерозумних істот.

Тому й вирішив зробити логічний висновок з нелогічної ситуації.

Отже - є Україна. Є український народ. І частина цього народу чомусь гидує власною мовою.

Одразу відкинемо тих осіб російської національності, котрі прибули сюди, впевнені в тому, що там, де ступив свого часу московський лапоть, їм повинні одразу піднести усі пільги, в тому числі і мовні, на блюдечку з блакитною облямівочкою. Що з них взяти - це діти Імперії. Біда їх ще не навчила - ось доведеться в недалекому майбутньому вивчати китайську, тоді зрозуміють.

Але поговоримо про т.зв. російськомовних українців.

Відомо, що за всіх часів московського панування, панство й чиновництво говорило російською. Нею ж велося діловодство. Нею ж навчали в школах та гімназіях. І хоча влада, що за царя, що за генерального секретаря була немилосердною до всього населення, російська мова чітко асоціювалася з владою, а отже - з силою.

Не секрет, що доволі велика частина людей поважає силу і владу. Селективний відбір довів цю масу поважаючих російськомовну владу і московський батіг до критичної точки.

Відомо також, що в Україні за царських часів, фактично не існувало україномовної інтелігенції (родина Косачів, та інші нечисленні винятки не в рахунок). Причини цьому відомі теж - через офіційні урядові заборони українська література, драма і т.п. могла існувати лише в Галичині, де австрійська влада була байдужа до мовного питання. Опісля 1905 року україномовна творчість "вийшла з підпілля", але то була творчість лише письменників-народовців, цілком присвячена багатостраждальному селу та бідноті.

Звісно, така творчість теж була потрібною. Однак, тодішня укр. інтелігенція зациклилась на селянській тематиці. Такий геніяльний виняток, як Леся Українка, котра підняла укр. драму на світовий рівень, знов-таки погоди не робив.

Суспільна думка твориться в великих містах. Це аксіома. А великі міста через відсутність літературних творів на теми козацтва, переможних воєн укр. народу, його ролі у світі як правонаступника Київської Русі, себе з українством не асоціювали.

Трохи відлиги настало в 20-х роках минулого століття. Саме тоді з явилися україномовні твори високого рівня на всі вищезгадані теми. Потім настали 30-ті роки і тотальне знищення. Українство було винищене фізично (виморене голодом україномовне селянство, котре могло б стати мовним резервуаром великого міста) і морально: письменники, поети розстріляні, або вислані, селяни, котрі втекли від розкуркулювання на великі будівництва, змушені були мімікрувати і вивчати мову переможців. Окрім того, продовжувалось, розпочате ще за Імперії, ввезення в Україну етнічних росіян (знов таки на будови віку), та вивезення з України укр. інтелігенції - як в концтабори, так і "по распрєдєлєнію" на інший край держави.

Отже, наприкінці 20-го століття, коли всі перетурбації трохи уляглися:

1. В українських містах Сходу фактично не було українських шкіл. При чому населення цих міст у більшости своїй поповнювалось україномовними селянами області, діти яких вже були повністю русифікованими.

2. В багатьох українських містах не існувало україномовних вузів. Фактично вся вища освіта за винятком кількох західних областей, була російськомовною.

3. В шкільних програмах фактично вивчалася з зарубіжних лише російська література. Тим самим дітей переконували про її величезне місце в літературному масиві (а не те, що вона є рівна серед рівних в європейському суспільстві). Те саме було з фільмами та іншими засобами впливу на розум.

4.Інтелигенція України в більшости своїй розмовляла російською. До 90-х років було чітко сформована суспільна думка - українською говорить лише малоосвічений селянин, з яких городян ненав язливо привчали знущатись, забувши про те, хто їх, цих городян, годує.

5. Людина з інтелігентів, котра вперто розмовляла українською в вузі, на роботі і т.п., ризикувала або вилетіти з вузу (роботи) або й потрапити в холодні місця. За цим пильно стежили певні органи.

Однак, на початку 90-х більшість населення України проголосувало за незалежність. Багато хто свідчить - люди сприйняли спокійно і державну укр. мову. Ясно ж було - ніхто нікого не силуватиме, однак освіта буде українською. Тому, навіть росіяни з приїжджих, віддавали дітей в укр. школи - знадобиться.

Оскільки ж при владі в Україні зосталися фактично колишні комуністи і партократи, то їм стало вигідно утримувати населення України в стані постійної напруги. Тому вони роздули неіснуючу мовну проблему як московський піп кадило. Без цієї "проблеми" не обходилися жодні вибори

Патріотичного виховання українців за ці 20 літ фактично не існувало. А що б простіше - хто поліг за рідну землю, той і герой. А у нас досі при слові УПА у декого очі на лоба вилазять.

І що ж ми бачимо нині?

Виросло понівечене покоління, котре ненавидить свою країну і свою мову. Котре говорить російською, навчається російською, читає книги російською, однак впевнене, що якісь міфічні "націоналісти" йому все те заважають робити.

А за ці 20 років сильна Українська Націоналістична Держава могла виховати таку молодь, щоб її усі боялись і не насміхались.

Сумно жити в орчатнику, панове...