Прекрасні дами Арди...

А тепер про прекрасних леді прекрасної казки... Пам ятаю, що опісля чергової рольовки, наші героїчні панни, котрі, нарівні з нами, брели плавнями, долали перешкоди, тягали на собі наплечники і зброю, зітхали біля вогнища про відсутність гідних жіночих ролей. Майже всі ельфійські леді, згідно Професора, то зосталися у Валінорі, то жили у потаємних градах... Ми ж не мали можливості поставити якусь широкомасштабну гру, грали в основному битви, чоловічого контингенту не вистачало, і тому подруги рольовиків грали воїнів, а зітхали по довгим сукням і гарним зачіскам.
Дівчата взагалі нас дуже виручали. У нас були справжні руді близнята-Амбаруссар: двоє
п ятнадцятирічних фанаток Толкіна, котрі цитували Сильм як Свідок Єгови Біблію. У нас був дуже цікавий "Маглор" - студентка музучилища по класу флейти, одягнена в чорне "готка", яку ми ледве умовили перед грою змити жахливий макіяж під "вамп". На дівицю подіяла лише загроза перевести її в ряди воїнів Ангбанду - "Маглор" була подругою нашого "Маедроса", котрий і привів до гурту це диво природи. У нас був дуже відважний "Фінгон", дівчина, за допомогою якої ми виграли... Дагор Браголлах (гра йшла без правил, на імпровізації). Щоправда, я через неї отримав нагінку від своєї дівчини - коли наші загони
з єдналися, "Фінгон", красуня зі справжнісінькими товстими косами, кинулась мені на шию і почала обціловувати. А моя дівчина стояла поруч, і мені потім важко було їй пояснити, що це таким чином виявлялася любов сина до батька.
Тому, ще з тих часів, які я нині згадую, як найщасливіші в своєму житті, мене цікавило, чому Професор так мало уваги приділяв жінкам.
Дійсно, варто лише порахувати... Якщо у князя Фінве було шестеро дітей - троє синів і троє доньок, то друге покоління походить лише від синів. Доньки Фінве не увійшли до Сильму, і таким чином відступили на задній план. Фіндіс і Фаніель, опісля загибелі Фінве, переселилися разом з матір ю Індіс до Валмару, Іріме, щоправда рушила в похід разом з братом Нолофінве, однак, про її подальшу долю нічого не відомо. Ні дітей, ні чоловіків ці красуні не мали.
Феанаро мав сімох синів, Нолофінве - трьох синів і доньку (якщо рахувати й Аракано, котрий до Сильму теж не потрапив), Арафінве - чотирьох синів і доньку. Тобто - шістнадцятеро.
З синів Феанора одружився лише Куруфінве, і, можливо - за деякими версіями - Маглор. Діти були у самого лише Куруфінве: один син Келебрімбор. Решта княжичів загинула бездітними.
Другому дому пощастило трохи більше: Фінгон Відважний був одруженим, принаймні він мав сина, а за деякими версіями - і доньку. Хоча Професор вагався, чиїм сином "призначити" Гіл галада - один час Гіл Галад вважався сином Ородрета-Артаресто і небожем, або онуком (залежно від версії) Фінрода. Але я буду притримуватись версії Сильма, а то геть заплутаюсь.
У Тургона була жона Еленве, яка загинула під час Крижаного походу... Знову: є князівство Гондолін, немає княгині. Зосталася донька - Ідріль.
Аракано загинув неодруженим. Арельде, донька Нолофінве, мала досить загадковий шлюб, про який нижче. Один син - Маеглін. Про таких росіяни говорять: "в сємьє нє бєз урода".
Третій дім. Фінрод Фелагунд, красень і мудрець. Наречена зосталася у Валінорі. Ородрет, його брат, одружився з "синде шляхетного роду". Ні імені, ні родоводу, як і у дружини Фінгона. Одна донька - Фіндуїлас.
Ангрод - Ангарато, неодружений. Його брат Айканаро-Аегнор закохався в смертну дівчину, платонічно. Загинув бездітним.
Артаніс-Галадріель. Замужем за доріатським принцом. Одна донька - Келебріан.
Отже простий підрахунок показує - у шістнадцяти осіб - семеро дітей. Це, якщо враховувати і гіпотетичну доньку Фінгона.
Далі - ще ліпше. З усієї цієї сімки дітей мають лише Ідріль і Келебріан. Третє покоління нолдорської знаті можна порахувати на пальцях одної руки: син Ідріль і смертного Туора, Еаренділь і троє дітей Келебріан - Арвен, Елладан, Елрогір.
Четверте покоління... Ну, тут і рахувати нічого - Ельронд і Ельрос, сини Еаренділя. Ельрос "стає людиною", тобто його можна в рахунок не брати, його нащадки вже є людьми. Ельронд одружується з Келебріан, старшою родичкою. Втім, для вічно юних Ельфів вік не грає ролі. Коло замкнулось: опісля того, як Арвен прийняла долю смертної, зостаються двоє: Елладан та Елрогір.
Якось, опісля подібних підрахунків, наші дівчата висунули версію, що це є часткою Прокляття Намо. Дійсно, для язичника, наприклад, немає гіршої долі, аніж згинути бездітним. Це вважалося немилістю Богів. І тут явна немилість: від Першого Дому не зосталося нічого, з Другого нащадки є лише у слухняного Тургона, котрий майже всю війну просидів з волі Ульмо у Гондоліні, з Третього Дому... Ну, Артаніс є Артаніс, до того ж у неї донька, і сама вона леді, а за арійським звичаєм (легенди Професор брав арійських народів) рід числиться по батькові.
Щоправда, Фінрод воскрес у щасливому Валінорі. Маю цілу колекцію оповідок про його родинне життя з Амаріе. Майже всі сходяться на одному: у князя "афганський синдром", а дружина його не розуміє. Не може зрозуміти - вона не була "там". Діти від цього шлюбу? Про цю гіпотезу навіть фанфіки мовчать, принаймні мені такий не траплявся.
Взагалі, більшість жіночих характерів у Професора ледве промальовано пунктиром.
Міріель, перша жона князя Фінве, попеляста блондинка... Славетна вишивальниця... Настільки ефірна істота, що не витримала пологів і по власній волі покинула тіло. Наші дівчата якось довго сперечалися, як же народжують Ельфійки: з болем, без болю. Зійшлися на тому, що без болю, чому вони зробили такий висновок, я тоді не вловив. Коли князь Фінве опинився у Мандосі - вирішила повернутись, а бідолашний Фінве вирішив зостатись у Намо назавжди, щоб не стати двоєженцем.
Індіс, друга жона Фінве, золотоволоса блондинка... З ваніар, любила співати, складати вірші. Зовсім протилежна натура. Втім, нема чого дивуватись - Ваніар це народ брахманів, вони співають і танцюють перед ликом Богів.
Нерданель, жона  Феанаро. Про цю пані відомо трохи більше. Рудоволоса - троє синів успадкували її прикметну зовнішність. Талановитий скульптор. Виробляла ще якісь загадкові дрібнички з металу і скла. Була знайома з ковальською справою.Любила блукати самотою, як всі творчі особистості.
Не дивно, що Феанаро конфліктував зі своєю гідною парою: двоє талантів в одній садибі. Характер Нерданель, на мій погляд, проявився у Маедросі: спокійна лагідність (старший брат шістьох одірвиголів просто мусить бути лагідним) і страшнувата незламність. До того ж він на маму і схожий.
Не приєдналася до рушення через заборону батька і конфлікт з Феанаро. Моє ІМХО - якби Феанаро вистачило розуму натякнути дружині на мирне вирішення конфлікту, вона б вирушила з ним, незважаючи на заборону батька. І може б - утримала від деяких нерозважних дій.
Анайре, жона Нолофінве. Відомостей майже ніяких.Не пішла з усіма, тому що не пішла її подруга Еарвен... Ну це якесь не таке пояснення. А жона Фінголфіна мала бути особою неординарною, у князя був доволі важкий характер.
Еарвен, жона Арафінве... Ну тут зрозуміло, чому не пішла - вплив батька, князя Ольве, напевне. Срібноволоса леді, ніжна вродливиця, як більшість жінок-Телеро. В її дітях цікаво розподілилась кров трьох народів: Фінрод більше нагадує мудрого Ваніа, однак має чисто нолдорську силу духу, Ородрет - класичний Телеро, лагідний і нерішучий, Ангарато та Айканаро - войовники-Нолдор, а Артаніс опісля бурхливої нолдорської юності обрітає брахманський спокій Ваніар. Цей спокій зникає тільки раз - коли леді Галадріель побачила певне колечко.
Дружина Куруфінве, сина Феанаро... Не знаю, з якого глюку виникло, що її звали Лехте. Це ім я я зустрічав тільки у фанфіках. Теж самі загадки - чому залишилась, чому дозволила забрати у невідомість сина... Незрозуміло.
Еленве, жона Тургона, - приклад жіночої розважливої жертовності. Пішла за коханим сама, з донькою на руках. Її загибель зламала Тургона, мені здається, що він заховався у потайному граді, з якого зробив копію Тіріону, перш за все від власного горя.
Арельде-Аредель, донька Нолофінве. Отут дійсно загадка на загадці.
Ельдар укладають шлюби один раз на все життя. Інакше неможливо - безсмертя виключає можливість вічної розлуки. Прагнення Фінве мати другу дружину викликало просто таки замішання серед Валар. А отже - ельфійська пара має бути вірною одне одному довіку.
Ельфи не знають такого поняття як насильство чоловіка над жінкою. Принаймні, так я це зрозумів з "Законів та звичаїв Ельдар". Злюб укладається по згоді.
Тоді що ж там сталося поміж Арельде та Еолом?
Дівчину заманили до зачарованого лісу обманом. Еол обходився з нею лише трохи краще, ніж з полонянкою. Згодом з ясувалось, що він взагалі ненавидить Нолдор, принаймні це доводять його промови перед князем Тургоном.
Сама Арельде - горда, свавільна, холоднокровна, як батько Нолофінве. Товаришувала з Келегормом та Куруфіном, незважаючи на сутички поміж родами. Обожнювала полювати.
Чому вона таки вирішила довіритись загадковому Ельфу з пущі (деякі джерела приписують йому навіть... орочу кров)? Вплив чародійства? А потім жінці вдалося розірвати чари і втекти?
Однак, коли Еол поранив її, Арельде прохає для нього помилування. Загадковість жіночої душі.
Артаніс-Галадріель. Мій улюблений жіночий персонаж - діва-войовниця.
Красуня, котра жадала влади і битви. Не боялась суперечити "самому Феанаро" - великий митець так і не отримав від неї пасмо волосся. В Альквалонде суперечила вже зі зброєю в руках (варіант - навіть у відкритому бою, захищаючи родичів матері).
В Ендоре красуня Артаніс виходить заміж за доріатського княжича і на довгий час зникає з обрію.
Я чомусь впевнений, що відчайдушна князівна брала участь в усіх великих битвах, при чому їй весь час щастило. Зрештою - остання гавань: Лот-Лоріен. І тихе життя, сповнене мудрості та величі.
Чи була Нервен щасливою? Хто-зна. В останню епоху вона почала тужити за Валінором, однак, на Захід відбула одною з останніх.
Ще один цікавий сюжет для фанфіків: Артаніс - Майтімо. Маедрос розгромив Доріат, де в цей час була Артаніс? Чи вступила в бій з синами Феанора? Мені здається, що цю тему ніхто не піднімав.
Ітарільде-Ідріль, донька Тургона. Доволі сильна духом діва - пережити падіння Гондоліну, це не абищо. Ідея будівництва потайного ходу належала саме їй.
Про характер діви доволі яскраве уявлення дає балада "Восьмая стена" (чому я ніколи не запам ятовую авторів...). Ну, як ворог пробив сім оборонних поясів Гондоліну, поміж ворогів Маеглін, він біжить по палаючим вулицям до тієї, задля якої зрадив, і наштовхується на восьму стіну: в очах коханої. Цієї стіни не проломити.
Фіндуїлас, донька Ородрета... Одна моя посестра-рольовичка якось сказала: "Не можу навіть чути про цю "блондинку".
Дійсно, якщо вибирати між Туріном і Гвіндором... Професор, щоправда, кілька разів підкреслює, що Гвіндор "зломився" в полоні.
Дозвольте не повірити навіть Професору - особа, котра здатна була втекти з Ангбанду, дібратись до Нарготронду, давати своєму князю розумні поради і загинути в останній битві нарготрондців, не є зломленою.
Якось дивно для Ельфійки віддати перевагу грубій силі і хвастощам - а саме це зробила Фіндуїлас.
Келебріан, донька Артаніс... Теж ледь намічений характер. Вийшла заміж за Ельронда, молодшого родича, про щось це таки говорить: родова гордість, напевне. Чоловік мусить бути з роду Фінве.
Потрапила в полон до орків. Опісля визволення відбула на Захід. Зуміла вижити, не зуміла пережити.
Про Арвен тут говорити не буду, це вже персонаж "Володаря перснів".
Ну, а окрім нолдорських князівен, в усьому Сильмі найбільше сказано про Лутіень. Її, однак, можна охарактеризувати одним словом - жертовне кохання. Віддати все задля коханого, в тому числі і безсмертя...
До речі, про гондолінську пару Туор-Ідріль такого сказано не було. Принаймні, я не зустрічав згадок про те, що Ідріль мусила прийняти смертну долю. Чи може це мусить бути само собою зрозуміле?
Мені ж, якщо чесно, подобаються Берен та Лутіень з відомого фанфіку "По ту сторону рассвєта". Скільки не читав на цю книгу критики: і Фінрод там не такий, і люди лаються матом, і Берен занадто патріотичний, і Лутіень занадто неельфійська - а подобаються, і все.
Маедрос мені там не подобається - без почуття гумору він у Брильової. І всі Феанорінги такого ж штибу.
А Берен там безподобний, як говорила одна пані - просто партизан УПА. Це такий цікавий варіант, коли образ фанфіку є кращим за образ оригіналу.
Ну, а про своє ставлення до оригіналу я вже писав, тому не буду повторюватись.
Так що, дівчатам нашим дійсно було тяжко вибирати. Це пітерцям добре, коли вони ставили "Вихід Нолдор" з великою масовкою. А нас в найкращі часи було три десятки чоловік, плюс випадково завербовані особи для кожної гри.
Дівчата, однак, не губились і вигадували собі власні квенти, щоб не грати чоловічі ролі. Однак, всі наші ельфійки були нервен - войовниці. Тобто гарнесенькі сукні з являлися з наплечників лише в останній вечір.
А мене рольове минуле навчило в кожній жінці бачити ельфійку. І відповідно поводитись

Група "Сокира Перуна" є одною з моїх улюблених. І є там одна пісня. Кожний раз, коли я її чую - у мене дух перехоплює. Чому - не знаю, але подобається... Пробуджує фантоми підсвідомості, абощо... Не зовсім тільки ясно, чому у вираю назва скандинавська. Вальгалла - це мрія відважного сканда, однак, у слов янських воїнів був свій вирай. Той, куди допускали тих, хто гинув, затиснувши останнім порухом у жменю грудку политою його кров ю рідної землі.
Але, незважаючи на деякі неточності, пісня таки чудова.

Вітри між мечів

Віддаю тобі душу –
Перуне, почуй мій клич.
В срібних чертогах вирію,
Сяду коло тебе обіч.
Як і всі, що до мене,
Я згину за кров, за честь.
Стояти в раті твоїй –
В героїв таке право єсть
Дай же знак -
Вітрило став,
Останній раз прощай.
Доля кличе. Я іду.
Безсмертя, зустрічай!

Кличте відьму хай гада,
Прошепче закляття.
Над нами, що впали в бою –
Не власні ні смерть ні життя.

Приспів:
Ми Перунові сини,
Вогнем палають серця.
Нащадки славних королів.
Що правлять в небесах.
Вітри між мечів,
Вставай в атаку брат.
Якщо вмремо, що ж
Нові життя будуть.
У злий вітер та у дощ
Ріже хвилю лодія.
Наша путь в ночі пітьму,
Чарівні зорі нас ведуть.

Сьогодні кров на моєму мечі
Не висохне до зорі.
Багато відправив я до могил –
Тішачись смерті їх!

Приспів
Ми Перунові сини,
Вогнем палають серця.
Нащадки славних королів.
Що правлять в небесах.
Вітри між мечів,
Вставай в атаку брат.
Якщо вмремо, що ж
Нові життя будуть.
У злий вітер та у дощ
Ріже хвилю лодія.
Наша путь в ночі пітьму,
Чарівні зорі нас ведуть.

Моє тіло покладіть
На човен і "Вогню!"
Хай мій дух взліта.
Валькірії мчать навстріч.


Я йду до Вальгали
Де чекає вся рідня.
Рветься в небо полум’я,
Жити вічно буду я.

Приспів

Сміятись не вадить. Навіть толкіністам.
Окремим розділом серед фанфіків по Толкіну є смішні історії "по темі". Я свого часу знав їх безліч, навіть навмисне збирав. Шедевральною вважаю історійку "Чому у Моргота не було дітей"  про те, як Саурон з Морготом викрали Шалену Трійцю Феанорінгів в юному віці. Сюжет - О Генрі "Вождь червоношкірих". Але Морготу з Сауроном пощастило ще менше, ніж гангстерам-невдахам: ті одного бешкетника викрали, а тут одразу троє.
"Коли люди стануть сильніші за Валар" - про маму Берена, Емельдір, яка здолала Саурона.
"Визволителька" - чудова накладка на відому сцену з "Трьох мушкетерів", коли
д Артаньян визволяє Атоса з підвалу у трактирі. Замість д Артаньяна - Лутіень, Атос, звісно ж, Фінрод, слуга Грімо, котрий пив просто з діжки, ясна річ Берен. Саурон в ролі скривдженого трактирника - просто диво. Остання ж фраза мене добила просто."Далі мала бути історія про біляву пані з квіткою ірису на лівому плечі". Мені довелося прочитати ЧКА, і тільки тоді я зрозумів всю сіль цього жартику.
"Обстановочка" - про те, як Лутіень прийшла до Тол-Гауроту під виглядом санітарного інспектора. Наслідки неважко передбачити - від панни в білому халатику і зо шприцом розбіглись навіть вовкулаки, яким вона надумала зробити щеплення від сказу.
"Зовсім альтернативна історія" - двоє полонених ельфів будують для Моргота...ракетний комплекс, а під цим претекстом монтують анігілятор для знищення самого Чорного Вали.
Пречудовою є "Історія Середзем я для вступаючих у вузи Мордору"  Не можу втриматись, щоб не процитувати цілком і повністю, бо нещодавно мав дуже змістовну дискусію з знавцями історії України і Росії. Сподіваюсь, їм сподобається, якщо вони зазирнуть до мене в гості. Цитую мовою оригіналу - довідник -то мордорський
                                                    
НОВЕЙШАЯ
ИСТОРИЯ СРЕДИЗЕМЬЯ (III ЭПОХА)
Отрывок
из "Справочника для поступающих в ВУЗы Мордора"

К концу III эпохи трудовое население
Средиземья осознало необходимость революционных перемен и смены прогнившего
общественного строя. Оплотом реакции был Гондор, правители которого (так
называемые "Наместники") строили планы оккупации и порабощения
народов Средиземья. За спиной Гондора стоял Валинор, оказывающий ему военную и
финансовую помощь. Кроме того, с Валинором были тесно связаны немногочисленные,
но крайне реакционные эльфы. Делая вид, что стоят в стороне от политики, тем не
менее они в своем декадентском, оторванном от жизни творчестве (получившем
название "Мифрилового века") проповедовали идеи консервации старого,
воспевали отжившие обычаи, старались расколоть трудящиеся массы и отвлечь их от
борьбы за свободу.
В этих условиях в Средиземье после многолетней эмиграции вернулся тов. Саурон. Поначалу, опасаясь происков
реакции, он жил в глубине Лихолесья, в Дул-Гулдуре. Тем временем назревала
революционная ситуация. Последним Наместником Гондора был Денетор, вобравший в
себя все наследственные пороки своих предшественников. Физически немощный,
одержимый параноидальными идеями, он был фактически не в состоянии управлять
государством. В последние годы его жизни при дворе большим влиянием пользовался
безродный космополит Гэндальф - бродяга и авантюрист, выдающий себя за
чудотворца и мага, эльфийский наймит и валинорский шпион. Свою карьеру в юности
он начинал как конокрад в Ристании. Группа приближенных к трону (во главе с
Боромиром, сыном Денетора), пытаясь спасти авторитет государства и отсрочить
его падение, предприняла попытку устранить Гэндальфа, окончившуюся неудачей.
Боромиру пришлось покинуть Гондор, правда, и Гэндальф, опасаясь новых
покушений, бежал в Хоббитанию. Денетор, не выдержав потрясения, окончательно
сошел с ума и в невменяемом состоянии покончил с собой. Воспользовавшись безвластием,
некто Арагорн, международный авантюрист, эльфийский наемник и полковник
гондорского иностранного легиона, "прославившийся" как кровавый
усмиритель революционно-освободительного движения в Умбаре, объявил себя
претендентом на престол. Ему даже удалось втереться в доверие к представителям
крупного эльфийского капитала и жениться на Арвен, дочери Элронда, самого
богатого и влиятельного представителя эльфийской буржуазии.
Выдвинув знаменитый лозунг "Аш наз дурбатулук, аш назг гимбатул" ( в переводе с древнемордорского -
"Сегодня - рано, завтра - поздно"), тов. Саурон срочно прибывает в
Барад-Дур и здесь провозглашает революцию и создание Мордорской республики.
Пламя революционного пожара мгновенно охватывает Средиземье. Итилиен, Умбар и Харад
отделяются от угнетавшего их много столетий Гондора и изъявляют желание
присоединиться к Мордору. Для окончательной победы революции тов. Саурон
призывает взять Минас-Тирит. Из Мордора на оплот эксплуатации и социального
неравенства выступает революционная армия во главе с тов. Ангмарским,
командиром 1-й назгульской конной армии. На защиту Минас-Тирита выступает
атаман ристанийских казаков, генерал Теоден, но ни его контрреволюционный
поход, ни гибель тов. Ангмарского в бою не смогли остановить наступления революционных
сил. Оборонявший Минас-Тирит женский батальон под командованием вел.княжны
Эовин пал. Арагорн бежал из города на ладье под валинорским флагом.
Вслед за падением Минас-Тирита
революционный пожар распространяется по всему Средиземью. Но контрреволюция не
дремала. Один за другим вспыхивают мятежи. Двое диверсантов-белохоббитов -
Фродо Торбинс, вождь хоббитских анархистов, более известный как "Батька
Фродо", и его клеврет Сэм Скромби - совершили гнусное покушение на тов.
Саурона. Они прокрались в Мордор, по пути совершив ряд диверсионных актов, в
частности, покушение на тов. Шелоб, Наркома просвещения, и принесли с собой
сверхмощную бомбу типа "Кольцо всевластья". При ее взрыве геройски
погиб комиссар Горлум, тайный агент Мордорской ЧК, проникший в планы
диверсантов и пытавшийся предотвратить покушение. Пострадали и террористы - у
Фродо взрывом оторвало палец.
Воспользовавшись отсутствием Батьки Фродо, трудовое хоббитство во главе с Лотто Лякошель-Торбинсом и Тэдом
Песошниксом взяло власть в Хоббитании в свои руки и приступило к революционным
преобразованиям. Им активно сопротивлялись кулаки и богатеи, подстрекаемые
эльфами.
В это время тревожные события развернулись на западе Средиземья. В Раздоле по инициативе представителей
крупной эльфийской буржуазии во главе с Элрондом было провозглашено
Учредительное Собрание, захватившее в свои руки власть в крае. Вскоре после
этого объявившийся там Боромир разогнал Учредительное Собрание и объявил себя
Верховным Правителем Средиземья. Затем он предпринял поход на Минас-Тирит, но в
районе Приречного Взгорья был захвачен оркскими партизанами и по приговору
революционного трибунала расстрелян из луков.
Одновременно с этим сумевшие выбраться из Мордора Фродо и Сэм, а также присоединившиеся к ним Арагорн и Гэндальф подняли
мятеж в Мории. Ими был злодейски убит первый председатель Морийской Чеки тов.
Барлог, погибший в неравном бою на мосту через Морийский Ров. Изгнанные из
Мории отрядами красных орков, они не оставили своих гнусных замыслов, и при
поддержке эльфов Лориена и белоказаков Ристании им удалось склонить к мятежу
онтов Фангорна, пользуясь отсталостью и невежеством последних. Небезызвестный
Саруман, справедливо названный тов. Сауроном "Политической
проституткой", после непродолжительной осады сдал мятежникам неприступную
Изенгардскую крепость.
Но несмотря на эти временные победы,контрреволюционным силам не удалось одолеть революцию. Ее наступление было
неостановимо. Последним значительным выступлением реакции было восстание в
Хоббитании. Саруман, посланный туда для помощи в революционных преобразованиях,
допустил в ходе коллективизации грубейшие перегибы и уклоны. По его ложному
обвинению был незаконно репрессирован верный сын хоббитского трудового народа
Лотто Лякошель-Торбинс. Воспользовавшись этими перегибами, а также неизбежными
трудностями военного коммунизма, кулаки и богатеи во главе с Батькой Фродо и
Сэмом, а также Мериадоком Брендизайком и Перегрином Кролом, подняли
кулацко-хоббитский мятеж. Ими были убиты Саруман и его помощник Грима. Власть в
Хоббитании перешла в руки реакции, но ненадолго. Под натиском революционных
армий последние остатки сил реации - эльфы Лориена и Раздола, Гэндальф,
белохоббиты - бежали в Серебристую Гавань, в панике грузились на первые
попавшиеся корабли и отплывали в Валинор. С их изгнанием закончилась революция
в Средиземье.

Приблизно так мордорці писали історію і нам. На жаль, не знаю автора цієї оповідки, і не можу виразити йому свій респект.

В останні кілька років, коли я, на запитання про свою релігію,
відповідаю, що є язичником, це вже не викликає ні здивованих поглядів,
ні якихось нерозумних питань. Відроджене язичництво мирно співіснує з
іншими релігіями (які цього зовсім не бажають, але змушені прийняти це
як факт). Більше того - язичники стають відомими в межах усього світу
(нещодавно друїдам англійська влада повернула  Стоунхендж), і в межах
України - два роки тому великий розголос викликало встановлення в Києві
Образу Перуна приблизно на тому місці, де подібний Образ знаходився до
сумнозвісного Володимирового хрещення.
Отже, сучасний світ визнав, що Давня Віра не є мертвою. Неохоче, але визнав.
В чому ж привабливість язичництва? Для чого людям потрібно, говорячи
сучасною мовою, відмовлятись від вже розпрацьованих брендів і шукати зв
язку з Давніми Богами?
Язичництво в духовному плані не є догмою. Це плитка система, котра може видозмінюватись разом з народом - її носієм.
Релігія давніх аріїв, котрі вимандрували до Індії, видозмінювалась на
новому місці принаймні тричі. Синтоїзм Японії дав дуже цікавий синтез з
буддизмом, поділивши життя і смерть (більшість японців виконують
синтоїстську обрядовість, але ховають їх за буддійським обрядом).
Докомуністичний Китай на грунті прадавнього ханського язичництва породив
"триголового змія" - конфуціанство, даосизм, буддизм, не полишаючи при
тому вклонятися предківським Богам.
Європа в цьому плані дуже  постраждала - християнство зрубало дуба її віри, однак старе дерево пустило пагони, яким судилась велика доля. Звичайно, краще було б, якби Давня віра розвивалась натуральним шляхом, однак, за словами філософа, те, що нас не вбиває - робить сильнішими.
Сучасне слов янське язичництво - пагон на старому пні - дає однак своїм визнавцям певні пільги.
-Відсутня заборона на вивчення духовної літератури. Більше того, бажано
вивчати все - для порівняння і роблення висновків. Я свого часу прочитав
Біблію, Коран, Бгагавадгіту, вивчав буддійську літературу та Упанішади,
цікавився синтоїзмом та конфуціанством. Не для того, щоб прийняти якесь
з цих віровчень, а для того, щоб знати і розуміти інших людей.
В той же час, від знайомих християн мені була лише одна порада - викинь усе, зостав Біблію.
-Відсутня заборона на духовні практики, які, волею лихої долі, не
збереглися в слов янській традиції. Навпаки - частина напрямків слов
янського язичництва пристосовує до слов янського розуміння вправи з
медитації, оздоровлення та безліч інших речей, котрі зникли у нас, але
збереглися в межах арійського світу.В той час, як одного знайомого мені
християнина-протестанта відлучили від громади за те, що він робив
дихальні вправи за методикою Рамачараки.
- Відсутній страх перед смертю і пеклом.
Язичницька традиція в основному сповідує переселення душ. Про це говориться у Велес Книзі - душі мудрих володарів час від часу втілюються серед нас.
Велес приносить з  потойбіччя душі отрочат для втілення... Душі пращурів
поміж втіленнями відпочивають у Вираї, і звідти зрять на нас. А
найкращі воїни зостаються навіки у полку Перуновім, як небесні воїтелі.
Тут немає місця для пекельних мук, тим більше - вічних. Язичник ніколи не
говорить - "Бог покарає", людина знає, що її краще відродження залежить
від неї самої.
- Язичник приходить до своєї віри від надміру сили і в
радісному стані духу. В той час, коли більшість щиро віруючих християн
потрапляють до церкви (молільного дому) під час якогось лиха.
- Найголовнішою цнотою для язичника є почуття чести і справедливості.Ніцше
писав свого часу, що для язичника справедливість має таке саме
значення, як святість для християнина.
- Язичник має бути сильним духом, а сила духу в ідеалі має перебувати в гармонії з сильним і здоровим тілом. Матеріальний світ для язичника не є породженням лихої сили, він є "зеленим і прекрасним світом", який Боги заповідали йому любити.
- Любов для язичника є дійовою. Язичник може полюбити ворога
лише в тому випадку, коли ворог в чеснім двобої опирався йому до останку
і виявив хоробрість і відвагу. Абстрактна "любов" до всього людства, до
"знедолених і принижених" язичнику є чужою - язичник любить свою
родину, рід, народ, а до всіх інших людей і народів ставиться прихильно,
або нейтрально, якщо тільки ці інші не позиціонують себе як вороги його
народу, або раси.
Якось у Міямото Мусасі спитали: "Що є проявом
меча?" "Любов, - відповів великий воїн, - любов до тих, кого ти захищаєш
цим мечем".
- Язичник не ненавидить і не зневажає тих, хто не розділяє його світогляду. Він живе за принципом "кожному своє".
-Якщо язичнику доводиться воювати (духовно чи фізично), він робить це
холоднокровно і без люті. Пробачити, або зректися помсти  своєму ворогу,
або просто недругу язичник має право лише тоді, коли є за нього
сильнішим. Але пробачати ворогів роду свого язичник не має права.
- Язичник може вибрати поміж Сил, які персонифікують Давні Боги, ту, яка
найбільше підходить йому за духом і темпераментом. Покровительство цієї
Сили не ставить його в конфлікт з властивостями власної душі - вони
бринять в унісон.
- Язичник-слов янин не мусить проходити через деякі принизливі обряди, які греко-ортодоксальна церква успадкувала від Візантії. Язичник молиться стоячи, звівши руки до неба. Свого часу я побачив, як Страстної п ятниці віруючі на колінах повзли до плашаниці. Це було жахливо. Язичник не мусить плазувати перед своїм Божеством, бо, за приписами своєї віри є родичем Богів, а не рабом Божим. Термінологія термінологією, але щось у цьому є. Рівно, як у обряді повзання на колінах, особливо в давні часи, коли цей обряд виконували Київські князіпід наглядом ромейського священика.
- Трохи повторюся - язичник є родичем Богів. В слов янській традиції - онуком Дажбожим. Близькосхідна жтрадиція подає людину як творіння, виліплене з глини. В церковнослов янщині це слово звучить як "тварь". У моєї бабусі не було гіршої лайки, аніж сказати на когось: "ах ти ж тварь така..." Народний розум зберіг те, що розуміли його предки: ми є народженими, не сотворенними. Додаймо,що руська (українська) мова від цього слова вивела і слово "тварина".
На закінчення додам дещо зі свого духовного досвіду.
Я відчував Давніх Богів кілька разів. Оповім про два з них.
На Хортиці, в плавнях, є цікаве місце. Говорять, що там колись було
святилище. Довкола зарослої травою галявини ростуть дуби. Один дуб має
сім стовбурів, що відходять від одного кореня.
Мені це місце показали місцеві язичники. Один раз мене туди провели, вдруге я прийшов сам.
День був тихий і безвітряний. Однак, тільки я вибрів нарешті плавнями до
цього кола, в деревах загудів вітер. Звук був такий дивний - наче хтось
грав на величезній арфі зі стовбурів.
Я не встиг ні отямитись, ні злякатись - з боку Дніпра раптово найшла хмара. Подібну швидкісну грозу я спостерігав лише в Карпатах, в наших степах таке буває дуже рідко.
Блискавка торохнула десь поруч - потім я віднайшов акацію, яку розметало
на цурпалля. Вдруге вдарило просто переді мною - я тільки руки до неба
звів, бо тікати кудись було пізно. І почалася злива.
Через кілька хвилин, а може годин все ущухло. Мій електронний годинник наказав довго жити, хоча був під рукавом куртки, і вода в нього не потрапила. Цієї миті, в яку сплавився час, я відчув Перунову присутність.
Цей день я вважаю своїм посвяченням.
Вдруге подібне трапилось на святі Перуна, зовсім в іншому місці острова. Я відвідую їх щороку, однак таке було лише один раз.
Знову- безвітряний літній день. Небо блакитне, Дніпро теплий. Жерці готують
вогнище, жриці з підручними - дубові вінки для воїнів. Я ще й викупатись
встиг, при чому можу присягнути - над Дніпром не було ні хмаринки.
Хмара прийшла, коли почали розпалювати жертовне вогнище. І я знову почув отой голос дерев - ніби гру на арфі. І перший удар - поряд, але оподалік,
котрий розчахнув навпіл стару акацію.
Обряд йшов при гудінні вітру і сяйві блискавиць. Але дощу не було. Зате була хмара, наче пронизана блискавками наскрізь. І удари грому, що ніби відбивали такт звукам арфи з дерев.
Злива рунула тоді, коли закінчився обряд. Хвилина в хвилину. Ніби на це очікувалося там, на Сварзі.
З того, першого разу, я почав відчувати наближення грози. Якимось солодким тремтінням у серці.
Будь зі мною, Перуне, твій воїн славить тебе...

Великий Князь, або Фінголфін проти Моргота. Приміряти на себе  цей характер я почав тоді, коли мій стаж толкініста перевалив за 10  років. Позаду були власноручно написані квенти, герої яких знаходилися  поруч з персонажами Професора, період, коли я захоплювався Маедросом  Феанорінгом (власне - а хто ним не захоплювався, окрім вже зовсім  еллері-ахнутих осіб), період, коли я охоче брався грати "нечисту силу" -на характерні ролі у нас завжди черга стояла: кожен неначе перевіряв себе, чи можна довго дивитися в безодню, перш, ніж вона погляне на тебе. Читав, що серед певних кіл московських толкінутих особа, котра насмілилась прийняти як аватар будь-кого з нолдорської знаті, мала пройти жорстку перевірку на знання творчості Професора, вміння володіти зброєю і тому подібне. Мене не перевіряв ніхто - наша невелика група рольовиків існувала якось сама по собі, без виходів на великі полігони. Може тому, що часи тоді були важкуваті, можливості кудись виїжджати у багатьох не було, і почувались ми однією великою родиною. Нині мені цього не вистачає - що є, то є. Останній свій толкіністський рік я грав  Нолофінве-Фінголфіна, все більше вживаючись в образ.Останню гру монтував сам - звалась вона "Оборона Гітлуму". Моргота там грав мій кращий друг, котрий нині трохи соромиться свого рольового минулого. Дітвацтво, мовляв... Характер князя Нолофінве, яким я його собі уявляв,  збігався з моїм - спокій, розсудливість, витримка... І десь в глибині жарина, іскорка, котра не дає перетворитись на втілення холодної справедливості, якою славився, скажімо, Суддя Намо. Одна моя  знайома леді-толкіністка сказала якось, що Нолофінве - це автоклав під  тиском. Холодний зверху, а всередину краще не заглядати. І не підходити близько - раптом кришку зірве. Певний час я так і вважав, сприймаючи отой останній поєдинок Ельфа і Вали як "аварію автоклава". Тиск перевищив норму - і кришку зірвало. Зрештою, і у Професора написано, що Нолофінве помчав на північ від розпачу. І в пісні, яка мені подобалась - "он видел, как гибнет его народ... Он сказал, что за все отомстит один" Але зараз сиджу, гортаю Сильм, і думаю - а чи справді від розпачу? Короткий екскурс в історію, панове присяжні... Отже - Нолофінве, другий син Великого Князя Нолдор, Фінве. Старший син у своєї матері, родина доволі велика - адже у Фінве були ще три доньки, про яких у Сильмі не згадується. І має старшого брата по батькові - великого Феанаро. Леді Альвдіс, авторка "Еанаріона" та "Послє Пламєні" нагороджує Нолофінве купою комплексів - заздрість, злоба, трохи не зненависть до талановитого "напівбрата". Закінчується список "комплексом Павліка Морозова" - Нолофінве, виявляється, ще й донощик. Професор, однак, відзначає в Сильмі, що це Феанаро не терпів "синів Індіс". Адже Фінве зробив те, чого ніколи не було між Ельдар - ні до того, ні опісля. Він одружився  вдруге. Це його бажання було таке незвичне, що Валар змушені були  зібрати щось на зразок суду, щоб дозволити або не дозволити Великому  Князю Нолдор це зробити. Дійсно, адже Ельфи є безсмертними.  Міріель, мати Феанаро, з власної волі покинула тіло, і перебувала у Мандосі, але вона могла й повернутися - у віддаленому майбутньому. Двоєженство для Толкіна-католика було смертним гріхом ( у справжньому язичницькому світі це питання не те що не висувалося б на розгляд Богів, а просто не виникло б - чоловік-язичник, а надто кшатрій мав право утримувати стільки жон, скільки міг прогодувати). Професор робить з цього факту драму всевалінорського масштабу - Валар не можуть допустити, щоб Фінве був нещасливим в Благословенній Землі, не можуть також і допустити двоєженства. Зрештою все якось приходить до ладу - Міріель зостається при Валіе Вайре, а Фінве одружується з Індіс. Чи додало це йому щастя? З огляду на поведінку найстаршого сина - мабуть ні.

Про якусь агресію Нолофінве проти старшого брата не згадується жодного разу. Лише, коли Мелькор став активно вести в Тіріоні революційну пропаганду, Професор відзначає, що всі Нолдор стали гордими й пихатими. І почали кувати зброю.

Ясна річ, що Чорний Вала не  обмежився самим Феанаро. Якщо Вогняному Духу він нашіптував, що  Нолофінве намагається зайняти його місце у батьковому серці і захопити  владу в Тіріоні, то Нолофінве, напевне, чув іншу версію, теж викладену в Сильмі - Феанаро, мовляв, бажає позбутись синів Індіс і вижити їх з родинами з Тіріону.

Однак, революціонером за прикладом Мелькора став таки Феанаро. Тепер уже він оповідав на вулицях Тіріону про те, що Валар тримають Ельдар у рабстві,  та про  золоту клітку, в якій вони змушені жити. Обстановка накалилась до такого ступеня, що Нолофінве вирішив довести це до батькового відома.

Чи можна вважати це доносом, як-то пише леді Альвдіс? Почнемо з того, що Фінве мав чудово знати, що коїться у місті. Інакше - який з  нього Великий Князь? Виступ Нолофінве був лише офіційною заявою до свого зверхника - втрутіться, батьку, бо може статись лихо.

На цю нараду вельмож Нолофінве явився один і без зброї. Феанаро прийшов озброєним і в супроводі дружинників.

Чи сподівався Вогняний Дух на збройне вирішення конфлікту? Можливо, що так - адже Другий Дім теж озброювався (всі Ельфи стали гордими й пихатими і т.п.)

Однак, у холоднокровного Нолофінве вистачило розважливості зоставити вдома меча.

Наступну сценку я обожнюю - цю сутичку вогню і криги. Запальний Феанаро кричить, загрожує, опонент його просто не помічає і повертається до нього спиною. Зрештою Вогняний Дух приставляє меча брату до грудей - ну побач же мене, може хоч смертний страх змусить тебе це зробити... 

Сутичка криги і вогню на тій вищій точці, коли те і інше обпікає. І перемогла крига - Нолофінве відводить рукою лезо і вирушає у своїх справах.

Ризикував він? Дуже... Феанаро тоді просто не володів собою.

Далі у справу втручаються Валар. Не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили втрутитись саме на цьому етапі - не раніше. Відбувається суд, і Феанаро висилають на північ. Фінве їде за ним, зоставивши Нолофінве намісником.

Крижаний князь опиняється в дуже двозначному становищі. Тепер кожен воїн з  Першого Дому може вирікти - Феанаро був правий, Нолофінве домагався влади і отримав її. 

Ну, а якщо б він не спробував поговорити з батьком, чим би все закінчилось?

Правильно, смертовбивством. Якщо меча оголено, він мусить рубати. Рано чи пізно сутички на тіріонських вулицях закінчилися б чиєюсь смертю.

На суді Нолофінве заявляє, що пробачив брата. Леді Альвдіс говорить, що це лицемірство.

Не згоден, панове присяжні - подібні холоднокровні особи нездатні на лицемірство. Занадто твердим є стрижень їхнього духу. Нолофінве вважав, що задля примирення Ельдар він мусить поступитись власними кривдами - для них нині не час.

Друга зустріч братів - на святі Врожаю. Феанаро прибув сам - без супроводу і батька, він поводиться зле і говорить Валар нечемності. Нолофінве ладен знову запропонувати мир - він першим простягає руку брату, котрий зневажив його.

"Мій напівкровний брате, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз єднає нас"

І Феанаро потискає йому руку - хай станеться так. Хто з них був щирим, показали подальші події.

Ще одна сутичка поміж братами - опісля загибелі князя Фінве і виголошення Обітниці. Присяга Феанаро була дійсно страшною - вона автоматично робила Вогняного Духа і Сімох ворогами всього явного світу. І в цій жахливій присязі не було жодного слова про найголовніше - про помсту за князя Фінве.

Частина Ельдар вирішила підкорятись лише Нолофінве - а що вони мали робити опісля такої Обітниці. У відповідь Феанаро покидає дві третини війська в Лосгарі - чин, який не можна назвати надто розумним. Нолофінве знову опиняється у кліщах непростого вибору - його молодший брат, Арафінве, повернувся, бо Суддя надав Нолдор цю єдину можливість пробачення - негайно вирушити назад. Решта опинилась під владою прокляття, до того ж син Нолофінве, Фіндекано, приймав участь у сутичці в Альквалонде.

Нолофінве вирішує йти вперед - тепер ним рухає не лише помста за батька, але й можливість відплати брату.

Чи відбулася б сутичка поміж двома рушеннями, якби Феанаро не загинув?

Може й відбулася б, але не з вини Нолофінве - цей крижаний розум напевне знову здолав би себе во ім я спільної справи.

В Середзем ї Нолофінве обирає собі небезпечний і відносно невеликий шмат території. Він та Маедрос є фактично єдиними особами, котрі весь час пам ятають про небезпеку, яка нависає з півночі. Старший син Феанаро віддає йому великокняжий вінець - це не є платою за порятунок Маедроса сином Нолофінве, це є мовчазним визнанням переваги: ви є старшим, ви є досвідченішим - вам і верховна влада.

Нолофінве, прозваний в Ендоре Фінголфіном, будує твердині і виграє битви. Він тут на своєму місці - воїн і будівничий.

Ну, а тепер про той, останній поєдинок.

По перше - цікавий факт: Фінголфін викликав Моргота на двобій не вперше. Перший раз він вдарив мечем у браму Ангбанду, коли його частина рушення здолала Гелькараске. 

Моргот виклику не прийняв. Злякався сонячного світла - якраз тоді Анара вийшла на небо? Чи лиха сила завжди відзначалася алогічною поведінкою?

За книгами леді Альвдіс Моргот є трохи не всемогутнім. Чого ж він, такий всемогутній, відсиджувався в твердині, коли міг розчавити змучених важким переходом воїнів одним ударом?

Дагор Аглареб - Славетна Битва. Нолдор розбивають ороче військо в виду Ангбанду. Чорна Твердиня німує - на допомогу не вийшов ніхто. 

Добре, орки це лише "гарматне м ясо", але ж престиж, престиж... Складається враження, що доки Моргот не вигодував Глаурунга, він взагалі боявся воювати. Так - промацував оборону.

І ось - Дагор Браголлах. Знову - за Моргота тут воюють потоки лави і дракон. Сам Чорний Вала не вийшов за браму жодного разу.

А що ж робить логічний і холодний Фінголфін? Впадає у розпач? Дозвольте не повірити.

Адже Великий Князь Нолдор не одразу помчав на північ. На той час, коли він це зробив, ситуація була такою:

Військо Другого Дому зібралося в Барад Ейтель. Втрати є великими, однак про повний розгром нема і мови.

Дортоніон втрачено, брати Фінрода загинули. Однак сам Фінрод живий, Нарготронд  справно виконує функції тилової бази, Мінас-Тіріт прикриває вхід в  Західний Белеріанд (ця твердиня впала вже опісля загибелі Фінголфіна), Аглонів прохід втрачено, однак його захисники відступили на південь, зберігши частину війська, Таргеліон впав, однак Карністіро вдалося вирватись з вогню і зберегти своїх воїнів, в Східному Белеріанді формуються загони поповнення і, головне - тримається Гімрінг, найголовніша твердиня східного флангу.

Тут питання - що міг знати Фінголфін?

Палантир називався кулею Феанаро, отже - в найголовніших твердинях могли бути палантири. Принаймні - по трикутнику Барад-Ейтель - Гімрінг - Нарготронд. Осанве... У відомому фільмі Ельронд спілкується з Галадріель по осанве на великій відстані, і вона надсилає роганцям підмогу: загін відбірних лучників. Однак - у Професора подібного нема, це фантазія авторів фільму. Про телепатичний зв язок на великій відстані не говориться ніде, про зв язок по палантирам також... Гінці могли пройти до Гітлуму лише побережжям, через землі фалатрім. Тобто - при відсутньости швидкого зв язку новини могли спізнюватись на доволі великий час.

Не міг Фінголфін зробити висновок, що "все скінчено". Ні з швидким зв язком, ні з повільним - не той характер. Навіть висновку, що зостався сам не міг зробити - нехай нема осанве, нема гінців - але ж можна вислати розвідку, дочекатись повернення посланців... А посланці б принесли відповідь від Маедроса: тяжко, але тримаємось. Або з Нарготронду - втрати великі, але ми ще живі.

І тут я звернув увагу на одну невеличку подробицю. З усіх ельфійських князів лише у Фінголфіна був іменний клинок.

Меч Рінгіл - Холодне Лезо. І ще одна зброя, спис Аеглос - Сніжне Вістря, яким був свого часу озброєний онук Фінголфіна - Гіл Галад.

Два "холодних клинки" в одній родині. Випадковість? Чи може Фінголфін готувався до двобою? За яким-то глюком зброю цю він виготував з метеоритного заліза.

Можливо, Фінголфін розрахував можливість поєдинку саме тоді, коли зупинились потоки лави. Коли Моргот вичерпав сили - на всемогутнього в Арді він явно не тягнув: матеріальний світ брав своє. І помчав на північ з холодним розрахунком: не вмерти - перемогти.

Десять років тому мені таке і до голови не приходило. А нині певен - так воно і є.

Шанси у Фінголфіна були - він мав протриматись стільки, щоб супротивник зійшов кров ю. А клинок з небесного металу завдавав Морготу настільки болючих ран, що його виття переполошило весь Ангбанд. 

Великий Князь загинув - йому, як і усім Нолдор, не вистачило, говорячи фігурально, години часу. Спрацювало прокляття Судді.

Цікаво, що двобій цей вважали поразкою обидві сторони - Ельдар не складали про це пісень, а Орки не вихвалялись перемогою Хазяїна.

Моя ж думка - Фінголфін переміг. Хоча б тим, що зайвий раз довів - зло є вразливим.

Бог битв і боротьби…

Слава Богу Перуну 

Як охоронцю нашому І здоров’я подателю Блага земні дає він тому Хто палить вогонь вічний В граді Нові на Волхові І на Горі, і в лісах І в діброві Божій серед дубів… Прийдемо в домівки свої і дамо сушняку хай святиться ім’я його Індра Бо то є Бог серед богів, Так кажуть Веди, так оспівували його… Дійсно, у Ріґведі більшість славнів присвячено Індрі-Громовержцю. І не дивно – арійським переселенцям доводилося утверджуватися на нових землях збройно. Відважний Індра, переможець чудовиськ і воєвода небесного війська був тоді найкращим покровителем для аріїв. Піди, спитай-но у відаючого Про Індру палкого, непереможного, Що є тобі найкращим другом Нехай говорять злоязикі, Що ми щось інше втратили. Шануючи лише Індру І чужоземці, і наші люди, о Дивний, Нехай назвуть нас щасливими Лише у Індри ми бажаємо бути під захистом Наші славлення додають тобі сили Ми співаємо тобі славні, Стосильний Щоб хвали наші зробили сильнішим тебе Віддаючи Богові Битви свою душевну силу під час славлення, воїни отримували навзамін бойове піднесення. «Підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Хай переможний крик пролунає над полем битви! Будь з нами, Індро!» Такий славень виголошувався перед боєм. Вважалося, що Індра є покровителем найхоробріших, тому арії намагалися переважити один одного відвагою. Бог-воїн давав їм і перемогу, і здобич, і можливість вкоренитися в новому для них світі. У ведійські часи існувало ще одне Божество, споріднене з Індрою, але без войовничих нахилів Князя Богів. Це був Парджанья, Бог дощу та громовиці, котрий вшановувався як Божество родючости і був сином Неба та Землі. Парджанья був родичем, а, можливо, і попередником Індри в арійському світі. У Ведах його ім’я майже не згадується, та цей Бог однозначно визнається праарійським, тобто тим, який вшановувався ще до початку розселення арійських племен. Очевидно, що культ Парджаньї серед нащадків аріїв існував і надалі – у слов’ян під іменем Перуна, у литвинів – під іменем Перкунаса. Зі зміною поколінь Парджанья з Індрою стали сприйматися як один Бог, або як два прояви одного Божества, принаймні у Велес Книзі є такі слова: «Індра був і пребуде до віку… Індра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень(дощ) і йшов на луки.» На нашу думку, обидва  споріднені культи злилися воєдино, при чому більш притамане слов’янській мові ім’я Перунове (від «пря» - битва, бій), на яке видозмінилося ім’я  Парджаньї, стало явним іменем Бога, а ім’я Індра стало таємним іменем грізного Громовержця. Практика надавання і використання таємних імен, відомих лише посвяченим, була широко розповсюджена серед наших предків. Тим більше це могло стосуватися Бога, чи Богів, чия допомога була життєво необхідна. Коли для тих аріїв, котрі вимандрували на південь, настали відносно мирні часи, культ Бога-воїна Індри відійшов на задній план, поступившись першістю Богам Індії-Бгаратаварші. Наші ж прямі предки шанували Громовержця - Перуна постійно, бо війни на землях теперішньої Руси-України були досить частим явищем. «І була Руськолань сильна і міцна Бо те від Перуна одержали ми Скільки разів виймали мечі І виходили проти ворогів І відкидали їх від своїх требищ… Станьте як леви, один за одного І тримайтеся князів своїх І Перун буде коло вас І перемогу дасть вам… І так буде, бо ті слова маємо від Богів» Перун, як «Бог серед Богів», або «князь Богів» був також володарем явного світу, як-то і належить князю. Він приймав активну участь у його творінні: Створюючи світло там, де немає світла, Форму, о люди, де немає форми, Народився ти разом з зорями… Так говориться в Рігведі про князя Богів. А в слов’янському світі збереглася пам’ять про Перуна, як про Божество, яке опікується створеним ним світом і має військо для його оборони. І Богові Перуну-громовержцю, Богові прі і боріння скажемо Живих явищ кола Не переставати крутити в Яві. Це він веде нас стезею правою до брані І до тризни великої за всіх полеглих, Що ідуть у життя вічне До Полку Перунового На відміну від сусідів-скандинавів, яким, щоб потрапити до лав небесних воїнів-ейнгеріїв достатньо було загинути з мечем у руках, неважливо в якій битві, для русича «перепусткою» до Перунова Полку була жменя рідної землі, якою вмираючий воїн мав затулити смертельну рану. Побачивши це грізна Смерть-Мара мала відступитися – воїн-русич був підвладним лише Перунові: «Не можу винити того, що наповнений землею, І не можу відділити її від неї…» І Боги, що там є, речуть тоді: Се русич і пребудеш ним» Звичай брати з собою у військовий похід жменю рідної землі перетривав на наших теренах до козацьких часів. Він є таким же давнім, як і ратні звичаї. Деякі українські народознавці, однак, чомусь бажають приписати нашим пращурам якусь виняткову «миролюбність» і повну відсутність військових навичок. Оскільки грізний образ Перуна з такою миролюбністю не гармоніює, то його оголошують «дружинним», специфічно князівським Божеством, запозиченим зі Скандинавії. (В. Скуратівський «Русалії»). Однак, слов’янські роди, котрі змушені були захищати право жити на землі предків від ворогів «з чотирьох боків світу» не лише вшановували Бога битви, але й спілкувалися з ним «напряму», очевидно через посередництво волхвів-воїнів: «І з’явився Перун, І те повідав нам: Скільки праху на землі – Стільки й воїв Небесних Вони вам стануть у поміч Раті йдуть од хмар до землі І се дід наш Дажбог На чолі їх. І коли їх (ворогів) не поборете Тими силами, що ми несемо, То і зовсім не зможете бути». В давні часи відчуття і порухи душі людини були більш свіжими і безпосередніми. Уявіть собі воїна, котрий відчув, що поруч з ним стоять у лаві душі його родовичів, які полягли в численних битвах. Те, чого скандинавські берсерки досягали за допомогою наркотичних засобів, слов’янський воїн домагався лише силою духу. Він отримував надлюдську силу, не помічав ран, не відчував болю, і бився, доки не гинув не від ран – від виснаження. Бажання потрапити до Перунового Полку було сильнішим за страх загибелі – візантійський історик 10-го століття свідчить, що «русини ніколи не віддаються в неволю, скорше забивають себе самі». В особливо важливих для роду битвах брали участь всі, хто міг тримати зброю, або хоч чимось допомогти війську. З воїнами йшли відаючі жони, котрі не тільки гоїли рани, але й творили замовляння на перемогу. А, якщо Боги визначали битву як праву, то й самі допомагали своїм нащадкам. «І швидко скачемо на конях Ворогам поразку творячи І те бачимо, як Боги Оволодівають ворогами І се бачимо Що мертві (вороги) є й убиті Богами, А ми за ними продовжили І бачимо мертві тіла многі, Бо велика рать Перунова На них (ворогів) вже поверглася І розтрощила тих І це Сварожичі Супроти ворога ідуть І Дажбог принесе побіду нашу В руках своїх роду славному Славу отців держащому І донині на полі перемагати Ворогів своїх здатному» Перун вважався також оборонцем від «навських» Чорнобожих проявів. Народні  вірування забороняли гасити пожежу, що зайнялася від блискавиці, бо саме в тому місці могла ховатися якась лиха сила. Як Бог-Громовник праарійських часів, Перун-Парджанья опікувався і селянською роботою. В народі говорили, що перший грім навесні пробуджує зі сну Матір-Землю. А оскільки вчасний дощ та гарна погода були необхідними під час жнив, то Перунове свято відзначалося влітку. На Гуцульщині зберігся обряд, котрий мав виконувати заклинач погоди. На Святвечір, або на водосвяття  мольфар-чародій мав постити цілий день і ні з ким не говорити. Коли ж на небі з’являлася перша зірка, чародій виходив перед хату і припрошував Громовержця: «На святвечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся всій твоїй силі: громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим стрілам і всім твоїм родичам. Нові миски, нові ложки у мене на столі, ласкавий пане-князю, не погордіте і загостіте.» Ці запросини мольфар мав повторити дев’ять разів. На вечері перша ложка кожної страви пропонувалася Громовикові. Перун, на відміну від інших Богів, не мав потреби в рукотворних храмах. Притулком Бога Грому були дубові гаї, природні, або насаджені штучно. Дуб є священним деревом Перуна, в давнину за пошкодження присвяченого Богу дерева карали як за вбивство людини. На требищі в гаю горів «вічний вогонь» - вогнище, котре постійно оберігалося жерцями. Цікаво, що в наші часи виник звичай підтримувати «вічний вогонь» на вояцьких могилах, що є відголоском саме тієї прадавньої обрядовости. Твариною, присвяченою Перунові, був вовк. Сіроманця шанували за відвагу і незалежність. На відміну від собаки, вовка людині не вдавалося приручити. Однак, це було під силу Перуновим жерцям, які часто з’являлися поміж людом у супроводі вовка. Вихованець волхвів, князь Всеслав Полоцький за вміння спілкуватися з цими звірами мав славу вовкулаки-перевертня. Зберігся опис образу Перуна, що стояв на  київському требищі. Громовержця русичі уявляли собі у вигляді воїна з чубом та вусами, а сам дерев’яний образ прикрашали дорогоцінними металами. Перун зостається й понині найпопулярнішим Божеством у рідновірів. Бо його сила надихає людину на відважні вчинки, а то і просто дає можливість жити за законами Прави у явному світі. Перун не терпить брехні і лицемірства, але опікується людьми, здатними заради «діла правого» пожертвувати спокоєм і вигодами. Особливо вшановують Перуна ті особи, котрі мають вояцьку душу, або бажають стати сильнішими. «Слава Богу Перуну огнекудрому Що стріли на ворогів верже І вірно стезею вперед веде Воїнам сам Він є суд і честь І, яко златорун, Милостив і всеправеден єсть»

(з дозволу автора)

Князь Тургон Гондолінський.

Цікава постать, і не до кінця  вивчена. Характери Сильму тим і цікаві, що ніде не описані повністю. Прочитав, інформації мало, починаєш длубатись в тих записах Професора,  котрі є доступними в Інеті,  і іноді мозаїка складається в цікаву  картинку

Отже - другий син Нолофінве... Напевне - улюбленець батька, принаймні чомусь здається, що в Амані Туракано більше ладнав з татком, аніж Фіндекано, котрий "потрапив у погану компанію" рудого кузена. Лагідної вдачі, є палким закоханцем - принаймні, тільки за ним з усієї нолдорської знаті вирушила у невідомість красуня-жона.

Втрата Еленве під час Крижаного Походу мала сильно вплинути на цю занадто  ніжну душу. Тим більше, що в Ендоре змінюються і родинні стосунки. Нолфінги ніколи не були одним цілим, як от Феанорінги або Арфінги. Гордовиті і  замкнені, вони існували, наче кожен сам по собі. Фіндекано товаришував з Майтімо, Арельде, сестра, - з Келегормом та Куруфіном... Деякі джерела  говорять, що у Нолофінве був ще один син, котрий загинув юним чи-то під  час Крижаного Походу, чи-то у першій сутичці на землі Ендоре. Відомостей про цього юнака, якого звали Аракано, замало, однак він теж якось існує сам по собі, особливо не приятелюючи ні з братами ні з сестрою.

Середзем я зріднило Нолофінве та Фіндекано. Крижаний князь, зрозумівши всю силу  духу старшого сина, переніс на нього ту краплину тепла, яку носив у  серці. А до Туракано прихилилась Арельде, котра замінила матір його доньці.

Князівство Тургона знаходилося у Неврасті. Це лісова і болотиста країна, де життя фактично зосередилось на морському побережжі. Там і виникло стольне місто Тургона - Віньямар.

Невраст сусідив з Західним Белеріандом - землями Арфінгів. Тургон і Фінрод зустрічались,  можливо доволі часто. Їх об єднувало спільне лихо - втрата коханих.  Еленве загинула, Амаріе зосталася у Валінорі. І от цим, овіяним тихим  сумом Ельфам, явився Вала Ульмо.

Пропозицію обидва приятелі  отримали однакову - збудувати потайне місто і відвести туди військо і  населення. Ульмо пояснив, що лише так вони зможуть, якщо не врятуватись, то, принаймні провести свій вік у спокої.

А тепер подивимось на  мапу. Арфінги оберігали центр порубіжжя - рівнину Ард-Гален і Сіріонів  прохід, котрий був важливим стратегічним вузлом. Тургон знаходився на  лівому фланзі - власне його військо мало заблокувати побережжя,  прикриваючи прохід до Гітлуму і князівство місцевих Телері -  Фалас.

Якщо відвести військо з центру, то ворог розрізав би оборону Нолдор навпіл, розділивши Фінголфіна й Маедроса, що власне і сталося в Дагор Браголлах. Якщо оголити лівий фланг, то стає можливим напад з півночі, від затоки Дренгіст (таких нападів, успішно відбитих Фінгоном було два). 

Мудрий Фінрод вирішив цю задачку. Він збудував потайний град, але перетворив  Нарготронд на тилову військову базу. В Дортоніоні та Ард Галені зосталося військо і вивідачі, Сіріонів прохід заблокувала твердиня Мінас Тіріт, а про те, де знаходиться Нарготронд, знали, принаймні, воєводи, бо Келегорм та Куруфін, відступаючи з боями від Аглонова проходу, потайне місто знайшли без проблем.

Тургон виконав все буквально - збудував потаємний град і зник на сотні літ.

Як поставилися до цього батько і старший брат? Сумніваюсь, щоб схвально.  Принаймні, Фінгон не кликав брата на Останню Битву, інакше не здивувався б, почувши сурми Гондоліну.

В потаємній долині виросла  іграшкова копія Тіріону - з білою вежею, навіть з копіями давно загиблих світлоносних дерев зі срібла та золота. Гондолін став прихистком  любомудрів та витонченої культури. Війна за гірським кільцем не хвилювала Тургона.

А тим часом, його батько змушений був розполовинити військо, щоб прикрити Невраст і фалатрім Кірдана.

А тим часом Фінгон Відважний відбивав орочі атаки, не даючи ворогу вдарити Гітлуму в тил.

Потім спалахнула Дагор Браголлах, коли Ельдар стали потрібні всі їхні сили, щоб просто вижити.

Певне, в душі Тургона щось стало на місце, коли орел Торондор приніс до його  гірського прихистку тіло князя Фінголфіна, котрий загинув у двобої з Морготом.

Перед цим Тургон втратив Арельде. Князівна покинула Гондолін, він не зміг її зупинити, хоча таємниця місцезнаходження граду виявилась під загрозою. Потім вона повернулась - з сином і скривдженим її втечею чоловіком.

Коли Еол вбив Арельде, Тургон прирік його на смерть - це був єдиний смертний вирок, винесений ельфійським князем іншому Ельфу. Арельде цим, звісно, було не повернути. І тут ще одна втрата - Фінголфін.

На Нірнает Тургон прибув вчасно, і врятувався дивом. Його брат, Фінгон зостався на полі битви.

Подальше життя князя Гондоліну в потаєному граді втратило сенс. Він ще продовжував берегти таємницю, він не наважився прийняти свого рятівника, воєводу Гуріна, відпущеного Морготм опісля довгого полону. Можливо, відпущеного якраз для того, щоб віднайти таємничий Гондолін. 

Опісля того, як злощасний Гурін побрів геть від гірського кряжу, за кряжем цим почали стежити, і недарма. Син Арельде, Маеглін, нещасливо закоханий в  Ідріль, доньку Тургона, вийшов з міста, шукаючи чи-то рудних жил, чи-то забуття від нещасливого кохання. 

Маеглін потрапив у полон і погодився на співпрацю - єдиний такий випадок за всю історію Ельдар. Місто було приречене.

Зрада небожа не сколихнула скам яніле серце Тургона. Він загинув не у битві - він зійшрв на свою білу вежу, котра була так схожа на тіріонську Міндон Ельдаліе, і зоставався там, доки вежа не впала у вогні і димі.

Його вірні воїни коштом власного життя дали змогу вирватись з граду князівні Ідріль та її чоловікові Адану Туору. Вижив і маленький Еаренділь - онук Тургона.

Його нащадки доживуть до кінця Третьої Епохи - єдині з усіх нолдорських князів, окрім Галадріель.

Його нащадком, через Ельроса, що прийняв людську долю, був Арагорн, один з  рятівників Середзем я, рівно, як мудрий Ельронд і прекрасна Арвен.

Процвітання нащадків - милість Богів. Однак, хто-зна, чи не шкодував сам Тургон про те, що послухав Валу Ульмо...

За своєю поганючою звичкою все звіряти і перевіряти, я роздобув аж 4 українських переклади і 1 російський. Окрім того, ясна річ, в одній з книг публікувався оригінальний текст дощечок.

Російський переклад прочитав і відклав - напружує. Створив його, інакше й не скажеш, неякий А. Асов. Типова геополітична іграшка для тих росіян, котрі щиро вірять, що етрускі були русскімі. Один новгородський волхв Ягайло Ган в якості автора твору чого вартий. Бідолашні північні сусіди - у них і арії жили на північному полюсі, і Велес Книгу написано в Новгороді. Аби подалі від наших країв.

Переклад Б. Яценка сподобався, рівно, як і переклад Г. Лозко. Зрештою, вони у мене в голові перекрутились, а часом і ритмізувались, т.к. я почав використовувати деякі славні в якості мантр. Так що, нехай вибачають перекладачі, якщо я щось процитую не зовсім вірно. Окрім того маю ще два поетичних переложення М. Карпенка та М. Костенка, які теж охоче перечитав. Але - кожен вірш, це все таки творчість самого поета. Хоч і за мотивами. Втрачається той своєрідний ритм, яким відрізняється ВК.

В першу чергу мене зацікавили славні Богам. Ну, ось цей, наприклад... 

Свароже!

Ти, що сотворив світло,

ти є Бог світла

і Бог Прави, Яви і Нави

се бо маємо їх воістину

і є ця істина наша,

що переможе темну силу

і виведе нас до блага.

Сила, яка тут відчувається - вражає. Текст пульсує мов живий, хоча це адаптація до сучасної мови, майте на увазі.

Ну, а моєму улюбленому Божеству теж личить віддати шану:

Слава Богу

Перуну Огнекудрому

Що стріли на ворогів верже

і вірно стезею вперед веде

Воїнам сам Він - і суд, і честь

І, яко златорун, милостив - 

всеправеден єсть.

Є ще таке:

Слава Перуну, Богу прі і боріння. І хай святиться давнє ім я його - Індра. Бо то є Бог серед Богів, так кажуть Веди.

Я, коли цікавився Магабгаратою, то знайшов там славень Індрі. Прочитав - страшнувато стало. Здалося мені, що колись я його вже промовляв.

Підніми, могутній Боже, зброю!

Піднеси душі наших воїнів!

Хай переможний клич лунає над полем битви - 

Будь з нами, Індро!

Це воїни-ратгіни, воїни на бойових колісницях промовляли перед битвою. Квіт аріїв, який поліг на Курукшетрі.

Отже, такий собі містичний зв язок Індра-Перун. А, оскільки ВК його підтвердила, то я цей твір ще більше заповажав.

Про всі оті балачки - справжня ВК, чи не справжня - не хочу й говорити. ІМХО - глибина віків, з якої вона виринула, є чималенькою. Сучасна людина просто не зможе створити подібні звертання до Богів. Вони випромінюють силу, яку сприймаєш на підсвідомому рівні

І Богу Перуну, Громовержцю,

Богу прі і боріння скажемо

живих явищ кола

не перестати крутити в Яві.

Це Він веде нас стезею правою до брані

і до тризни великої за всіх полеглих

що ідуть у життя вічне

до Полку Перунового.

Що мені ще подобається окрім славнів? Деякі ситуації. Оця, наприклад:

Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги – раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:” Ото скільки праху на землі – стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!” Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному."

Не ручаюсь за велику точність цитування, бо відклалося воно мені у розумі саме в такому вигляді. Війна Гніву з Сильму відпочиває перед описом цієї звичайної для тогочасся битви. Який образний стрій... І мені говорять, що це написав пан Миролюбов з Катеринославської губернії 

Думаю, лишень, а що б було, якби вціліло все - не уламки. Ну, хоча б як в Індії: Веди, Магабгарата, Упанішади... Насклільки б змінилось життя цієї землі, яку захищали б поруч з воїнами душі Пращурів з Перунової раті.

Лірика, звісно. Однак, іноді хочеться й помріяти. І любити світ цей, зелений і прекрасний. Поки його до кінця не знищили нерозумні істоти, котрі звуть себе людьми.

Сильмариліон. Десять років по тому.

І що ж воно там сталося - в Альквалонде?

Перечитував оце, допіру, Сильм, і звернув увагу на опис цієї вікопомної події. Так званої "Різанини в Альквалонде".

Ніколи не думав, що запишуся в адвокати до Першого Дому, однак чомусь мені здається, що Феанора та його буйних нащадків (семеро - і майже всі в татка, Макалауре не в рахунок) записали до військових злочинців без суду і слідства.

Отже, панове присяжні, почнемо з того, що можна назвати різаниною. Це - винищення беззбройних і беззахисних осіб: або воїнів під час раптового нападу, або мирного населення. Цей термін, котрий широко вживається у фан-літературі, ніби одразу говорить: винен.

Однак, запросимо найавторитетнішого свідка - Професора Толкіна.

 Професор свідчить, що поміж Феанором, і власником кораблів, князем Ольве з Альквалонде, перед тим була досить бурхлива суперечка. Феанор нагадав Ольве про те, що Альквалонде фактично збудували Нолдор, а отже - за ним боржок... Ну, різко, нагадав, дуже різко... Нервовий він дуже, наш Вогняний Дух.

Ольве у допомозі відмовив. Мотивував він це тим, що кораблі є таким же витвором мистецтва, як і Сильмарили. Однак, Феанаро не вимагав кораблі у власність, він прохав про можливість переправи... До того ж, завжди чомусь забувають, що Феанаро рвався на той берег не лише за Сильмарилами. Його батько, загиблий князь Фінве, був з князем Ольве з одного покоління. Можливо - вони товаришували. Не допомогти сину загиблого друга помститись за батька... Ну, це вже якось...

Можна сказати, що князь Ольве отримав попередження. Гадаю, що в ході суперечки Феанор міг мовити щось на зразок: "Не хочеш добром - візьму силою". Та навіть, якщо і не мовив - Телері мали час приготуватись.

Далі, згідно Сильму, Феанор зібрав своє воїнство - прибічну дружину? Всіх Нолдор Першого Дому?  - і "подався до Лебединої Гавані, де, одбираючи силоміць кораблі, які стояли на якорі, взявся укомплектовувати їх своїми воїнами".

Отже, відзначимо, панове присяжні... Військо Феанора рушило просто до порту, проминаючи місто. Тобто страшнувата картина Теда Несміта, де кораблі виходять з Гавані на тлі палаючого Альквалонде, є, м яко кажучи, неправдивою. Мирне населення зосталося неушкодженим.

А далі взагалі прецікаві подробиці. Хоч хтось з толкіністів звертав увагу на перебіг сутички? Професор мовить, що "Телері стримали його (Феанора) наступ, скинувши чимало Нолдор у море. Тоді зблиснули мечі, і на кораблях закипіла люта битва, яка перекинулась на освітлені свічадами причали та пірси Гавані... Тричі відступав народ Феанора, багато втрат було з обох сторін, однак Нолдор підтримав Фінгон з передовим загоном рушення Фінголфіна - той, надійшовши, угледів, що розпочалася битва й рід його зазнає поразки, й кинувся у бій, до пуття не з ясувавши причину сварки."

З цього виходить, панове присяжні, що білі та пухнасті Телері фактично перемогли войовників Нолдор. На Феанора з синами і воїнами очікувала озброєна засідка. Щоправда, Професор, схаменувшись, додає, що Телері були слабші за Нолдор, а зі зброї мали лише тонкі луки.

Пробачте, однак в описі сутички мова йде саме про рукопашний бій на мечах. Як Телері вдалося тричі скинути Нолдор в море? З самими тонкими луками? Це, якщо брати до уваги, що Нолдор, власне кажучи, збирались на війну, а отже мали бути добре озброєні. Шоломи, кольчуги, мечі... І фізичною силою вони переважали Телері, однак, їх тричі відкинули від кораблів?

Тут можливі кілька варіантів. Або у "білих та пухнастих" таки було озброєння, рівнозначне нолдорському, і битва йшла на рівних. Або Телері залпами з луків просто "поклали" Нолдор на пірс. Лучників у Феанаро не було, принаймні про них ніде не згадується... Зате на допомогу примчався Фінгон Відважний (злі язики ніенністів говорили свого часу, що прізвисько своє він отримав за оцю свою першу битву). Фінгон - чудовий лучник, цілком можливо, що він і командував лучниками. Ця підмога і вирішила перебіг сутички. Винуватити княжича якось рука не підіймається - можливо там, на причалі, під телерійськими стрілами лежав його друг Маедрос... Рудий, та ще й високий - якраз добра мішень. 

Ну, і де ж тут різанина, панове присяжні? Втрати були великими - з обох боків. Професор, щоправда, додає, що чимало альквалондських мореплавців загинуло жорстокою смертю. Бо Нолдор стали несамовитими і відчайдушними... Звісно, полежавши під градом стріл, Ельфи Першого Дому розгубили рештки властивого своїй расі вельможного спокою. Однак - це нормальна реакція вояка на таку халепу. Затим іде ота згадка про "лише тонкі луки" Тобто, напрошується висновок - Телері витратили всі стріли, Нолдор піднялися, і пішли косити мечами беззбройних. Однак - дивись вище, мечі були у обох сторін в достатній кількості для рукопашу.

Чи можна було запобігти сутичці? Можна... Якби князь Ольве заплющив очі на те, що діється у Гавані. Мовляв - що я можу зробити: вони сильніші, вони озброєні... Нехай уже переправляються собі. Гнів Валар? Але ж Ельфи жодного разу не бачили своїх опікунів у гніві. А що тоді? Можливо - прямий наказ? Адже поміж Нолдор з загону Фінгона якраз і пішла чутка про те, що Телері влаштували на них засідку з наказу Валар.

Отже, те, що сталося в Альквалонде, можна назвати першою військовою сутичкою з участю Ельфів. За це Нолдор було проклято і приречено на смерть "від зброї, тортур і горя" І зоставлено у Туманних Чертогах до кінця світу.

До речі - вівісектору і садисту Мелькору перший строк дали зовсім "дитячий" - якихось триста літ.

Панове присяжні, насмілюсь відзначити, що бездумна слухняність навіть вищим Силам не завжди є цнотою, а позиція "моя хата з краю" часто закінчується пожежею тієї самої хати. Не тільки у віртуалі - в реалі теж. Тому, вирок Нолдор-войовникам міг би бути не таким суворим, якби Професор не вагався поміж власними пацифістськими та войовничими нахилами. Пацифістом в його часи бути було модно, а от в душі Толкін був войовником, якщо взяти до уваги всі його живописання воєн і битв.