Моя хвороба спочатку здавалась мені легкою застудою, якій взагалі не варто було приділяти особливої уваги. Проте через кілька годин, увечері, температура піднялась до сорока і навідріз не хотіла нічим збиватись. Тому терапевт, якого я викликав зранку, безапеляційно відправив мене до лікарні. Так досить швидко із свого затишного ліжка я перемістився на лікарняні нари.

В палаті, в яку мене помістили, було усього два ліжка: моє – ліворуч від дверей, ще одне, порожнє – праворуч. Зліва від входу були ще одні двері, у вбиральню, спільну для двох палат. Всередині неї просто поруч втулились унітаз і умивальник, над яким висіло дзеркало, і щоб усамітнитись, треба було зачиняти зсередини на защіпки двері до обох палат. Защіпки були досить кволі і теоретично мали б виламуватись легким рухом руки, тому у вбиральні ніхто довго не засиджувався.

Вхідні двері до палати мали замок, який міг відкриватись чи закриватись тільки ключем, як ззовні, так і зсередини, тому ним ніхто не користувався. Увесь вид з єдиного вікна затуляла собою сусідня до лікарні будівля з червоної цегли, в якій вікон не було взагалі. Перші три дні своєї неволі, поки температура була ще висока, я майже увесь час лежав і спостерігав, як за вікном кружляють мініатюрні сніжинки, час від часу застряючи в проміжках між цеглинами будівлі, і надаючи їй, як здавалось, більш привабливого вигляду.

На четвертий день, коли мені вже стало відчутно краще, до мене нарешті підселили сусіда. Ним виявився дідок, на вигляд уже геть старий. Його вкрита пігментними плямами шкіра нагадувала поношене ганчір’я, і відповідно до того звисала з обличчя і тонких рук. Він мав неслухняну копну сивого волосся, такі ж неслухняні кошлаті вуса і брови, навислі над затуманеними голубими очима. Ходив і взагалі рухався він повільно, проте досить впевнено.

Як і попередні дні, цей минув для мене у повній самотності. Ніхто не телефонував і не навідувався з передачами. Їсти не хотілося, а оскільки усім навколо було не до того, я лише раз на день спускався в лікарняну їдальню, де брав огидний супчик з самої розвареної локшини та з великими шматками моркви за дві гривні десять копійок та ще кефір з ледь відчутним запахом корови.

На цьому тлі я міг тільки заздрити своєму новому сусідові. Ще з самого ранку його відвідала дружина – товста жвава бабуля з пофарбованим в скажений оранжевий колір коротким кучерявим волоссям, а ввечері прийшла дочка з зятем. Дочка була довга і бліда, а зять – низький і смаглявий. Він майже увесь час мовчав і відсторонено чекав, доки жінка набалакається з батьком.

Увесь інший час дід не завдавав мені жодного клопоту – лежав мовчки і навіть не кашляв, тільки важко дихав. Нарешті ввечері, коли вже мали вимикати світло, він заговорив до мене.

- А підкажіть мені, яке сьогодні число?

- Двадцять п’яте, - відповів я.

- А чи приходила сьогодні до мене дружина?

- Так, приходила.

- А дочка?

- І дочка також.

- А сестра моя, Соня, була?

- Ні, сестри не було.

Як виявилось, за весь свій денний спокій дід відігравався вночі. Він всю дорогу щось нерозбірливо бурчав крізь сон і не давав мені нормально заснути. Жодного слова з того бурчання я так і не розібрав.

Наступного ранку знову прийшла дружина. Я зіштовхнувся з нею в коридорі, коли вона вже виходила, а я саме повертався з їдальні. Привітався з нею і машинально спитав:

- А чому це до вашого чоловіка не приходить сестра?

- Яка сестра? – здивувалась вона.

- Як яка? – тепер настала моя черга дивуватись. – Соня.

- Вона померла взагалі-то. Чотирнадцять років назад. – якимось дивним голосом відповіла баба, подивилась на мене як на психа і пішла собі.

Я почав сумніватись у адекватності свого сусіда і скоса підозріло поглядав на нього. Та він поводив себе абсолютно спокійно. Увечері знову прийшла дочка з зятем, вони знову мирно бесідували. Я вже почав думати, що щось наплутав, але перед сном дід задав мені ті ж самі чотири запитання.

- Ні, ваша сестра не приходила, - знову відповів я.

Дід сумно кивнув і повернувся до мене спиною. Всього через декілька хвилин він захропів, а потім знову почав бурмотіти.

Друга ніч була ще веселіша. Дід постійно прокидався і голосно вигукував імена незнайомих мені людей. Я терпів деякий час, потім відповідав йому. Кожного разу пояснював йому де він, і хто я такий, що нікого з рідних немає поруч, і взагалі зараз глуха ніч і треба спати. Тоді він починав розпитувати, де туалет, і мені доводилось вилазити з-під ковдри, і навпомацки вести його у вбиральню. Я збився з ліку, скільки разів за ніч це повторилось, і відключився ближче до ранку, коли і мій каратель сам перестав мене займати.

На третій день нічого не змінилося. Вранці дружина, ввечері дочка. Вони подовгу говорили з дідом, і нічим він не видавав у собі того ненормального, якого знав я, ні разу не згадував і про Соню.

Щоб не відповідати на одні і ті ж питання, я ліг спати набагато раніше звичного. І нарешті заснув глибоко і спокійно.

Я їхав невідомо куди у тролейбусі – хоча насправді не їздив у тролейбусах сто років. Усі сидячі місця були зайняті бабами і немолодими жінками. Я стояв всередині салону, мимо час від часу просовувалась повна кондукторка, обличчя якої здалось мені знайомим. Поруч зі мною на подвійному сидінні весело щебетали пару милих дівчаток молодшого шкільного віку.

На черговій зупинці в тролейбус заліз неймовірно гладкий лисий дід. Його гігантське черево випирало далеко вперед, здавалось ґудзики на сорочці ось-ось тріснуть і розлетяться в різні боки. Одна з більш молодих жінок поступилася йому місцем.

- А вас в школі не вчили поступатися місцями? – протягнула вона їдким голосом до дівчаток.

- От молодь пішла! – додала одна з баб з кравчучкою.

Решта охоче підтримала розмову. На дівчат з усіх боків полились помиї, а самі вони розгублено вдавились в сидіння. Я відкрив рота, щоб сказати щось неприємне усім бабам. В цей час скрипнули двері і розбудили мене.

Скрип прозвучав однозначно наяву. Стояла глуха ніч. Двері в палату виглядали зачиненими, проте тепер скрипнули дошки на підлозі. Наче хтось зробив нерішучий тихий крок.

- А ви хто такі? – раптом заговорив дід.

- А, ясно, - мабуть, почувши відповідь у своїй голові, продовжив він. – То ви проходьте.

Дошки знову скрипнули кілька разів і замовкли біля його ліжка.

- Ви сідайте, ось якраз два стільці. – Він нерухомо лежав на спині і тільки говорив. Я витріщив очі – в кімнаті були лише ліжка і тумбочки, жодного натяку на стільці.

- Ой, а де ж це я? – продовжував дід.

- А чого це ви саме сьогодні прийшли?

- А ви не голодні?..

- Соня, ну чому ти їх проганяєш? Ти ж бачиш, це добрі люди.

- Не звертайте уваги, вона в мене добра, тільки не в настрої сьогодні. – Знову заговорив до невидимих гостей.

- А як ви доїхали? Довго добирались?

Раптом він замовк, продовжуючи тільки хрипло дихати. Запала тиша.

- А ви хто такі? А, ясно… То ви проходьте, - знову заговорив через хвилину, і кроки знову проскрипіли до його ліжка.

Моя душа полізла в п’яти, а дід повторив свій монолог слово в слово і замовк. Я лежав нерухомо, проте коли він заговорив втретє і втретє ж проскрипіла підлога, я не витримав і кинувся до дверей.

Та двері не відчинялися. Я безсило смикав ручку, але безрезультатно. Нарешті знову скрипнула підлога – зовсім поруч, за моєю спиною. І я, хоч ніби здоровий дядько, з дитячим страхом в два стрибки заскочив під ковдру.

Дід продовжував розмовляти з пустотою, тільки його голос уже зривався, а дихання зробилось зовсім важким і поступово перетворилось на глибокий стогін. Я марно вдивлявся в залиту слабким місячним світлом кімнату, але бачив тільки вдавлену в ліжко фігуру, яка все сильніше задихалась.

Тоді я закрив очі. Раптом перед ними з’явилось обличчя кондукторки з тролейбуса. Я намагався відігнати його, проте обличчя намертво засіло в уяві. У видіння не було тулуба, тільки голова, шия і руки. І ось її ліва рука піднялась звідкись знизу і показала на туалет. Як же я сам не додумався!

Я розплющив очі і кинувся до дверей. Вони були прогнозовано закриті на защіпку, проте я плечем з розгону легко вибив їх. І коли проходив уже мимо дзеркала, мене скував хворобливий жах. Наче дві руки схопили мене за голову і намагались повернути обличчям до дзеркала, щоб зазирнути у нього. З останніх сил я пробіг мимо і вибив другі двері, чим немало налякав сусідів. Та через їхню палату нарешті потрапив у коридор.

Чергова медсестра мирно дрімала на посту, але зорієнтувалась швидко. Двері насправді виявились чомусь зачиненими на замок, проте ключ швидко знайшовся. Знайшовся і якийсь лікар, і пара санітарів з носилками, які погрузили на них діда і понесли в невідомому напрямку. Я залишився сам у палаті, тільки тепер навколо панувала безперервна мертва тиша. Я зміг заснути лише під ранок, а вже коли світало, діда повернули до палати. Його дихання нормалізувалося, і він тихо спав.

Вранці знову прийшла дружина, і вони удвох вирушили гуляти коридором. Ледве дочекавшись закінчення обходу, я побіг у кабінет до лікаря. Переконував його, що мені вже набагато краще, і я дам собі раду. Згадуючи свою вічно пусту квартиру, самозахоплено брехав, що за мною вдома ретельно наглядатимуть. Розказував, як старанно буду лікуватись, ходити на всі процедури, уколи і капельниці. Тільки б скоріше додому. Зрештою, лікар погодився.

З превеликим задоволенням згріб усі свої скромні пожитки і покинув палату. Наостанок заглянув до вбиральні і подивився в дзеркало. Тільки зараз, вдень, там не було нічого, окрім мого відображення.

Ідучи вже коридором на вихід, зупинився і повернувся в протилежний бік. Дід стояв в самому кінці коридору. Дружина була праворуч, і він обняв її рукою за спину. Ліва його рука була також відхилена вбік і трохи вниз, наче також когось тримала. І я не сумнівався, що нею дід обіймав ту, яка минулої ночі врятувала йому життя.

Деякі люди відомі у суспільстві набагато більше, ніж того заслуговують, а інші – навпаки, несправедливо забуті. Аби трохи вирівняти цю несправедливість, хочу розказати про відомого в минулому криворізького промисловця – Сергія Колачевського. Для Кривого Рогу він мав би бути фігурою не менш знаковою, ніж відомий у нас Олександр Поль, але порівняно з ним є зовсім «нерозкрученим». А дарма.

Колачевський народився у селі Федорівка сучасного Олександрійського району Кіровоградської області. Незважаючи на географічну близькість до Кривого Рогу, доля добре покидала його, доки остаточно завела до нас.

Спочатку було дитинство у Федорівці і навколишніх селах, потім – Кременчуцька гімназія, зрештою – Київський університет, в якому Сергій Миколайович вивчився на лікаря. Тоді стали проявлятися його таланти, спочатку у медицині. Після закінчення навчання Колачевський повернувся до Кременчука, де організував хірургічне відділення і взагалі зміг підняти рівень медицини, попутно працюючи над докторською дисертацією.

Був і на війні – у складі Червоного Хреста допомагав болгарам боротись проти турок на Балканах у 1876-79 роках. Після цього переїхав в Одесу, де, окрім звичної лікарської, займався культурною діяльністю, брав участь у отриманні дозволу на відкриття в місті художнього училища і в видавництві газети. Знав 4 мови.

У 1882 чи 83 роках при невідомих нині обставинах зійшовся зі своєю дружиною Євгенією. У Євгенії була тітка-поміщиця Зайцева, яка виділила їм 400 десятин землі… так, у Кривому Розі. Власне, тоді це був зовсім не Кривий Ріг, а порожні поля між ним та селом Веселі Терни. Спочатку родина без особливої цікавості віддавала ті землі в оренду пастухам. Але з часом, зважаючи на відкриття у Кривбасі все нових і нових родовищ, Колачевський вирішив дослідити свою ділянку. І перші ж дослідження показали наявність багатих запасів руди.

У скромного лікаря не було і близько коштів, потрібних для відкриття рудника, тому він змушений був ризикнути і взяти велику позику у німецького банку. Підготовка місця розпочалась у 1891 році, а вже в 1893 тут стали видобувати руду.

Успішний в своїх попередніх видах діяльності, Колачевський не прогадав і тут. Він створив для робітників комфортні умови для життя і роботи, давав більшу платню, ніж інші, проте пропорційну до результатів роботи, вводив у виробництво найновіші на той час технології. За згадками старожилів, був людиною справедливою і набожною, забороняв працювати в неділю і свята.

Задоволені робітники оселювались тут жити назавжди, приїжджали нові, і також ставали криворіжцями. Сам же Колачевський згодом зробився відомим не тільки в Кривому Розі та Одесі, а і в Петербурзі і інших містах. Та знали його не тільки як успішного промисловця, а і як благодійника. Ще за життя він робив великі пожертви на дитячі будинки, лікарні і школи.

Не можу сказати напевно, але скоріше всього умовний центр старого рудника Колачевського співпадав з адміністративними забудовами сучасної шахти ім. Орджонікідзе. Не маючи плану дореволюційного рудника, важко сказати, наскільки точно розширились кар’єри навколо шахти, та можна припустити, що в рази, а то і десятки разів. Якщо відштовхуватись від розповідей мого діда, деякі селищні споруди стояли за якусь сотню метрів від сучасної шахти – мова про їдальню на тисячу місць, яка могла трансформуватись в театр, пекарню, баню, школу. Трохи далі знаходились водокачка, кінний двір і лікарня. Для порівняння з сучасністю, місце усіх цих забудов, окрім водокачки, уже в проваллі. Нічого з переліченого не збереглося.

Не збереглися і житлові будинки, які розташовувалися на північ і захід від рудника. То були двоквартирні будинки для постійних робітників і бараки для тимчасових. За згадками, більшість будівель була знесена у 50-60 роки ХХ століття, останні бараки – у 80 роках, ще довше простояли будівлі кінного двору і електростанції. Селище Колачевського мало співпадало по займаній території з сучасними селищами ім. Горького, Романівкою і Чапаєвим, які будувалися вже в 30-ті роки.

Окремо потрібно виділити розкішний двоповерховий маєток господаря і парк при ньому, про красу якого ходили легенди – усе це могло б стати з часом неабиякими цікавинками для туристів, якби ми хоч трохи вміли шанувати надбання попередників.

Колачевський першим у Кривбасі використав для гірничих потреб паровоз. Подвійна залізнична лінія вела від селища до станції Терни і далі на П’ятихатки. У 50-ті роки минулого століття її розібрали – залишились тільки насипи і величезні колони з-під мосту в балці, які добре відомі в Кривому Розі як Червоний Міст.

Велика частина ідей і прагнень Сергія Миколайовича була зупинена хворобами і смертю в Петербурзі в 1911 році. Він заповідав, щоб його поховали в Кривому Розі, і напевно даремно (нижче поясню). На похоронах були присутні 7 тисяч чоловік – це більше, ніж всього зараз мешкає у селищі.

По собі промисловець, який не міг мати дітей, залишив 20 млн. карбованців, а всі його статки складали 30 млн. – це 14 млн. доларів на ті часи, а в наші дні з урахуванням інфляції це було б близько мільярда.

Увесь цей спадок мав бути спрямований на благодійність – рудник переходив земству, гроші розподілялись різними частинами його робітникам, у благодійні організації, на будівництво церкви і будинків для старих. Також на них мали б збудувати училище (за різними даними – сільськогосподарське або гірниче) імені Сергія та Євгенії Колачевських. Фактично він залишив весь свій статок Кривому Рогу. Тепер порівняйте його з сучасними товстопузами, які напевно забули, що їхні мільйони на тому світі будуть непотрібні.

На жаль, не всі погодились з такою пожертвою – племінник і родичі дружини намагались відсудити спадок аж до 1916 року, а вже через рік прийшли червонозаді вилупки зі своєю кривавою колективізацією і розкуркуленням, і все це втратило сенс. Маєток був зруйнований у 80-тих роках, а парк – покинутий.

Між сучасним селищем Чапаєвим та шахтою Орджонікідзе над самим обвалом лежить забуте кладовище, започатковане в кінці ХІХ століття. Поховання тут були ще в часи другої світової, а зараз воно геть занедбане і покинуте. Раніше про нього нагадували металеві хрести і оградки, з часом вирвані вандалами, зараз у бур’янах ще можна надибати гранітні дореволюційні надгробки. Частина кладовища осунулася, вивернувши назовні уламки трун та людські кістки (бачив особисто).

Як не згадати про розташовані трошки південніше братські могили, де зрештою так і не знайшло спокою близько 600 визволителів, знівечені могили яких просіли у провалля. Перед ними, мертвими, якось особливо соромно – вони вже ніяк не можуть за себе постояти, тільки якщо їхні душі все ж усвідомлюють, їм має бути прикро і незрозуміло – за що з ними так?

На старому кладовищі були поховані і Колачевський з дружиною. Їх могили вважаються навіки загубленими – тодішній владі, яка виховувала безлике сіре стадо, такі герої не були потрібні. З урахуванням того, що частина кладовища просіла, уже не можна напевно сказати, чи останки видатної людини провалились в нікуди, чи ще лежать під самою поверхнею землі. Яку він так хотів зробити щасливою і процвітаючою, і яку натомість зробили спустошеною забутою окраїною.

Сьогодні, ідучи вулицею, бачив як спілкується глухоніма пара. Зрозуміти нічого з їхньої «розмови», звісно, я не зміг, але судячи з емоційної насиченості жестів, говорили вони про щось важливе і напевно цікаве. І було в суті цієї беззвучної розмови щось неймовірно сумне. Я ж, хоч і маю нормальний слух і голос, не знаю, про що говорити. Нікому.

Навколо холод, темрява і тиша,

Заклякли занавіски на вікні,

Кімната стала непомітно інша

І спить з твоїм портретом на стіні.

До нього б доторкнутись ненароком

Роздерти фальш яскравих кольорів,

І рушити туди сміливим кроком

Крізь морок в якийсь інший із світів,

Де все не так, хоча і не даремно

Там можна також страх і біль знайти,

Та все одно він кращим є напевно...

Бо там є ти.

Та не розірветься пожовкле полотнище

І не відбудеться ніяке із чудес,

Ніяк не підійти до тебе ближче

І не знайти під жодним із небес.

І неможливим стане того більше

Знайти тебе на жодній із планет.

Залишиться лише похмура тиша

І посірілий неживий портрет.

Я повернусь

І зраджу всіх, 

Хто доторкнувсь,

Та не вберіг...

Й повіє він,

Мій вітер змін!

Пробач мені...

Усе.

Амінь.

(с) Опіум

Обвалена місцевість навколо шахти ім. Орджонікідзе у Кривому Розі. Скіф обіцяв викласти незабаром текстовий супровід. Ну а я залишу це все без коментарів.

Ці ж фото у кращій якості: http://photo.i.ua/user/3593109/274978/

Моя клітка нічим не особлива і не цікава. Багато людей навколо мають куди більші і просторіші клітки або навпаки – набагато тісніші, та більшість із них не знає про їх існування, або робить вигляд, що не знає, бо не так вже й легко подивитись в очі своїм страхам і визнати, що вони не просто є, а коїться там щось геть страшне. Тому вони і живуть далі мовчки, удаючи сліпоту, і так само мовчки носять над головами і навколо себе важкі залізні ґрати, які душать з усіх боків і іноді стикаються з ґратами інших людей, не даючи наблизитись одне до одного. Моя клітка нічим не особлива, та вона таки є.

Колись вона була неймовірно простора – така що можна було годинами або цілими днями рухатись в один бік, щоб досягти її краю, а коли б рухатись ще вперед, її стіни слухняно відступали на скільки завгодно, і були обмежені хіба що уявою чи здоровим глуздом. Тим не менш, з часом вони усе ж звужувались, чим далі, тим більше; тоді спочатку здавалося, що простору всередині все одно більш ніж достатньо, а згодом я вже сам несвідомо притягував їх до себе і облаштовував як мені здавалось зручним. Зрештою, невидимі стіни стали геть тісними і співпали зі стінами реальними, бетонними, потім ще далі, обросли пилом і мотлохом, і уже чимало часу наді мною нависає ця мала душна коробка.

У моєї клітки, як і у багатьох інших, є великі двері. І ці величезні двері увесь час розчинені навстіж. За ними незримо повно вільного і безкрайнього простору, ще не зайнятого чужими клітками, і якщо стати на порозі, можна побачити поодаль той світ, який якось непомітно став відчуженим, і почути в ньому чужі голоси і веселий сміх.

Та незважаючи на те, що у всіх клітках двері розкриті, чомусь мало хто наважується вийти крізь них. І я стою, як вони, на порозі, все збираючи сили для одного тільки кроку, який ніяк не зроблю. Бо здається, що тут, в цьому фальшивому затишку, можна ще трохи їх назбирати, хоча насправді вони тільки убувають – аж до німого страху перед тим, чого немає ніяких причин боятися, чи тим, чого взагалі не існує; і якщо дати тому страху ще часу, щоб виграти, я вже звідси не вийду. І ніколи не знайду тебе. Так, саме тебе. Бо зрештою настане день, коли нетлінні стіни стануть справжніми, а широко відкриті двері навіки зачиняться.

Хлопець пройшов всередину, слідом за господарем. Останній був невисоким пузатим чоловічком, лисим, зате з вусами. Вдягнений був, як і потрібно, у камуфляжну форму з біркою охоронця. Тим більше, без неї мав би виглядати геть жалюгідно.

- Рано ти, - сказав Санич, сів за стіл і почав писати, вдаючи зайнятість.

Зрештою сам швидко покинув це, виставив дві склянки і дістав з торби з-під столу літрову пластикову пляшку самогону. Випили не закусюючи, заговорили про те та інше. Чоловік хвалився, що нарешті, вперше за два роки іде у відпустку, Сашка не витримав і похвалився кільцем. Навіть дістав і показав для переконливості. Очі господаря засвітились хижим вогнем, тоді Сашка показав йому ще й свого ножа, і той вогонь погас.

Пройшло ще не менше півгодини, доки з’явились останні два гостя. Хлопець підвівся і потиснув їм руки, хоча обоє викликали у нього тільки відразу. Першого звали Сова. Сова був чоловіком уже в літах і весь посивів. Говорив повільно, поважно і довгими реченнями, весь час щось жував. Сашку дратувала ця показна поважність, адже будучи заштатним фізруком, Сова тримав себе як якийсь доктор наук. На додачу він носив вусики точнісінько як у Гітлера, а злі каламутні очі тільки збільшували схожість з фюрером.

Другого звали Андрюша. Незважаючи на те що йому не було ще й тридцяти, він уже відчутно облисів. Увесь час посміхався як ідіот і кидав короткі репліки своїм солодко-приторним голоском. Ймовірніше за все, Андрюша був голубим, і про це свідчило не тільки його прізвисько, та це не цікавило нікого з присутніх.

Господар затулив занавіски на вікні і дістав ще дві чарки. Далі вголос нагадав правила і запропонував вийти всім неохочим, хоча це була формальність. Власне, то був останній момент, коли Сашка міг зупинитись, але він цього не зробив. Переконував себе, що це точно востаннє, та й причина була поважна – всі гроші, зароблені в доках, пішли на кільце, а жити якось треба. На підтвердження цього його шлунок зловісно загарчав. До того ж, він мав чималий стартовий капітал – тисячу гривень, позичених вчора у рідної тітки. Тітка ненавиділа його на всю глибину своєї примітивної душі, але грошей таки дала.

Гра почалась.

Вони грали в одну з найстаріших азартних ігор – кості. Колотили в алюмінієвій кружці два кубики, так шалено, наче від цього залежав результат. Зрештою різко опускали кружку на стіл і дивились на цифри.

Дивне то було казино. Просто повз нього іноді пролітали запізнілі поїзди, а всередині двома кубиками з дитячої гри розігрувались цілком дорослі гроші, а результати писались олівцем на полях старої газети.

Сашці мало пощастити сьогодні, він уже помітив, що виграє через раз. Насправді то більш досвідчені волоцюги давали йому іноді виграти для заохочення, щоб наступного разу здерти набагато більше. Та сьогодні він мав надто великі гроші, щоб можна було так його відпустити. Тому хлопцеві геть не таланило, і тітчина тисяча швидко випарувалась.

- Я буду грати в борг, - сказав він.

- Е нє-нє, - помахав вказівним пальцем господар. – У тебе ще є що закласти.

Проклинаючи свою язикатість, хлопець погодився. Перед очима пролетіло усе, що він міг зараз отак втратити. Замружився і викинув жахливу комбінацію – один і два. Санич легко її перебив, і уже манив до себе рукою.

Сашка дістав кільце і обережно поклав на стіл. Червоний камінчик у ньому був зовсім мініатюрний, як піщинка. Він яскраво блиснув у штучному світлі лампи, і блиск той відбився в очах господаря, який швидко прибрав виграш в кишеню сорочки.

Нарешті скінчився самогон. Тепер можна було зупинитись або грати в борг. Але Сашка зупинитись уже не міг. Він залишився сам-на-сам з господарем, інші двоє тільки спостерігали посоловілими сонними очима. Кінець кінцем він награв ще п’ять тисяч боргу без урахування кільця. Тільки тепер Санич змилувався і сказав «Досить».

Він сидів і ледь не світився від своєї блискучої перемоги. Ситуацію ускладнювало те, що був він уже в дзуськи п’яний. Сашка теж був п’яний, його не слухало тіло, а язик заплітався, тільки мозок прояснів від критичної ситуації і працював неймовірно чітко і ясно. П’ять тисяч – це ж катастрофа для нього.

- Давай подумаємо, як ти повернеш мені борг, - нарешті заговорив господар. – Для початку підміниш до кінця місяця мого сина на «Грифі».

Сашка знав сина Санича і ситуацію, яка склалася довкола нього. Цей хлопець, Антон, був наділений від природи янгольською зовнішністю, але мав просто-таки жахливий характер. За ним давно плакала тюрма, тільки все якось йому щастило. Останнього разу Антон влаштував дебош на приватній яхті «Гриф», хазяїн упіймав його і змусив місяць щодня драїти її. Яхта здавалась в добові оренди бидлу із заробітком трохи вищим за середній, що дозволяло цьому бидлу відчувати себе елітою. Відмивати щоранку з палуби чиєсь блювотиння і згрібати в каюті використані презервативи було не надто приємною роботою, і тепер вона дісталась Сашці.

- За це я тобі прощу… ну нехай 800 гривень, - закінчив речення господар, і продовжив прицмокувати і вголос думати, що робити з рештою боргу.

- То потім, - перебив його Сашка. – Спершу кільце.

- Ууу, - затягнув Санич. – Ну, як розумієш, ця річ для тебе цінна, значить і для мене цінна, тут треба щось подумати. Слухай, - перейшов він на шепіт. – А ця твоя подружка гарна? Може, приведи мені її, ми тут поспілкуємось тісненько, я і колечко заодно віддам…

З його грудей вирвався п’яний регіт. Це була остання капля, яка переповнила вінця Сашкиного терпіння, і він вихопив ножа. Санич, будучи хоч яким там військовим, устиг прикрити рукою горло, але юнак натомість засадив йому ножа просто в око по самісіньку колодочку. Обидва гостя роззявили роти, роззявив рота і Санич. Тільки Сашка закляк нерухомо, намертво вчепившись в ніж. Голова господаря повільно сповзла з ножа, а далі він увесь разом зі стільцем глухо гупнув на підлогу.

- Скільки крові… - прошепотів Андрюша.

Сова хотів устати, але повернутий у його бік закривавлений ніж змусив його передумати. Деякий час усі троє сиділи в тиші і важко голосно дихали. Сашка отямився першим.

- Ви не бачили мене, а я не бачив вас. Я забираю те, що потрібно мені, а ви усе що хочете. Згода?

Такий план цілком влаштовував волоцюг. Сашка першим підійшов до тіла і боязко поліз у кишеню на грудях. Доки витягував кільце, напружено спостерігав за руками Санича, ніби той міг схопити його при спробі грабунку. Та руки його уже не ворушились, а уціліле око нерухомо дивилось кудись у бік вікна.

Далі настала черга волоцюг. Вони швидко обнишпорили усі кишені потерпілого, перевірили навіть в шкарпетках, не посоромились згребти і дрібні копійки з полички з рацією. Потім довго лічили гроші і ділили їх навпіл.

Сашка поглянув на настінний годинник – пів на п’яту ранку.

- Зміна! – вигукнув він. – О шостій прийде зміна!

Волоцюги заметушились. Втрьох швидко протерли усе, до чого могли доторкатись, і покинули сторожку. За домовленістю пішли у протилежну від міста сторону, зблизились з морем і чапали якийсь час по піску. Далі натрапили на покинутий маленький дерев’яний причал, до якого міг пристати моторний човен.

Тут зайшли в воду і вже по ній побрели в бік міста.

- Якщо нас шукатимуть з собаками, подумають, що ми втекли на човні. А якщо все ж надумають шукати далі сліди понад берегом, то ми дали їм хибний напрямок, - Сова пояснював логіку своїх дій. – І головне, - він прищулився і повторив слово в слово. – Ви не бачили мене, а я не бачив вас.

Пройшовши так більше кілометра, трійця вийшла на берег і заглибилась в ліс. До міста залишалось ще чимало, а вже розвиднилось. Сашка подивився по телефону, що вже початок сьомої – значить Санича уже знайшли, а тепер шукають і їх.

Він пришвидшив ходу, часто озирався по сторонам, спіткався, намагався іти через балки і впадини. Волоцюги переглянулись – схоже, їхній новоспечений поводир виявився найслабшою ланкою і першим міг їх здати. В принципі, Сашка сам запідозрив недобре, тому пропустив їх вперед.

Волоцюги деякий час перешіптувались короткими фразами, а потім взагалі замовкли. Хлопець почав заспокоюватись. В якийсь момент Сова поліз в кишеню за сигаретами, ніби випадково витрусив з кишені кілька копійок і нахилився за ними. Сашка втратив пильність і пройшов повз нього, в цей же час Сова схопив з землі сухе поліно і оглушив його ударом по потилиці.

А зовсім поруч, просто в лісі знаходився старий колодязь. Невідомо звідки він взявся – можливо, жив тут якийсь відлюдько, а може збудували його татари, ще до депортації в сонячний Узбекистан. Так чи інакше, колодязь усох, і люди забули сюди дорогу. Саме до нього волоцюги і понесли свою жертву.

Сашка не втратив свідомість і смутно бачив, як його спочатку тягнули по землі, а потім кинули кудись униз головою.

…Він уже й не пам’ятав як вибрався зі свого пекла – з колодязя, з лісу, подалі від залізниці. Зрештою, він знайшов її і віддав свій подарунок. Стояв жаркий сонячний день, вони сиділи на лавочці над набережною і просто розмовляли. Сашка милувався на її красу і з величезною радістю спостерігав, як швидко покращується її ставлення до нього – але не із-за дорогого подарунку, а взагалі. Говорила вона тихо, так що він не міг майже нічого зрозуміти, і сам відповідав якимось приглушеним голосом. Нарешті вона різко підвелась і почала відходити. Обернувшись, посміхнулась на прощання, і промені сонця відбились на рівних блискучих зубах. Той спалах розбудив Сашку, і він розплющив очі.

Перед очима було темно, тільки високо вгорі виднілось синє небесне коло, яке проривалось у вузький отвір. Він лежав на спині, на холодному колючому камінні із задертими догори ногами. Хотів поворухнутись, але з жахом відчув, що не може. Більше того, не відчував навіть болю в своїх кінцівках, наче їх не було взагалі, тільки нив його скалічений хребет.

Перепочив кілька хвилин і знову спробував. Цього разу зміг поворухнути пальцями лівої руки, яка була заломлена за спину. Тому повільно просунув пальці трохи нижче, в задню кишеню штанів. Поступово вони намацали там червону піщинку, а далі і саме кільце.

Небо потроху сірішало. Воно було так близько! Він би вибрався звідси запросто… якби тільки міг ворушитись.

З глибини колодязя донісся відчайдушний могутній крик. Але серед цієї мертвої тиші він хіба що налякав пару чайок, а далі безслідно розчинився в повітрі і серед шуму проїжджаючих вдалині поїздів.

Останній за день пасажирський катер сонно підповз до кінцевої пристані. Пристань знаходилась майже на окраїні міста, тому людей сюди доїхало геть мало. Матрос накинув засалений канат на трухлявий стовпчик, і пасажири пострибали з хиткого катера на не менш хиткий дерев’яний причал.

Серед них був і Сашка. На відміну від більшості, яка повернула в сторону непривабливих п’ятиповерхівок, він пішов в інший бік. Людей тут майже не було, і ніхто не звертав уваги на одинокого пом’ятого юнака в несвіжій сірій спецівці.

Сашка перейшов міст через річку, який перекривав її буквально в місці впадіння в море. Далі пішохідна доріжка була геть занедбана – с потрісканим асфальтом і густими чагарниками, які хапали за руки і нависали над головою. Ще далі доріжку перетинала траса. Машин тут було мало, але літали вони як навіжені. За трасою стежка робилась зовсім вузькою і малопомітною та губилась у гущі дерев.

Та все ж він таки добре знав цей шлях і побрів туди. Стрічка голої землі звивалась між деревами і вводила в глибину лісу, навколо хилитались велетні з листям, схожим на кленове, і круглими колючими плодами. Земля була геть суха, вкрита відмерлою травою, листям і хвоєю. Його ноги залишали за собою короткий пильний шлейф. Десь зліва паралельно стежці тягнувся невидимий для ока морський берег.

Хлопець йшов так досить довго, доки зовсім не стемніло. Про місто нагадував тепер лише приглушений шум позаду. В мертвій тиші чітко чулося примарне поплескування хвиль. Справа щось зрідка шелестіло, і Сашка про всяк випадок дістав ножика і тримав його напоготові. Ще 12-річним пацаном він якось захопив його з собою на вулицю. Тоді ж на нього напали три оскаженілі безпритульні собаки. Він відбився з допомогою цього ж таки ножика і більше з ним не розлучався.

Скоро доріжка повернула впритул до моря. Дерева розступились, віддавши шматок землі малесенькому природному пляжу. Звідси було добре видно почорніле від темряви море, яке велично заганяло на берег невисокі рівні хвилі. Він зупинився і перевірив час по мобілці – ще рано. Тому присів на березі і став задумливо розрізати пальцем упоперек хвильок або виводити на воді кільця. Незважаючи на вовчий голод і втому, на душі було легко і відносно спокійно.

Тим не менш, скоро в цій душі значно потемнішало – він згадав про неї. Його нездійснена і нездійсненна мрія – красуня, яку він випадково зустрів, і уже досить давно. Усі його невмілі залицяння не приносили ніяких плодів. Пробував показово ігнорувати її – та вона, здавалось, тільки насолоджувалась тією короткою свободою.

Головне – він не розумів, де промахнувся. Може, вона просто боялася, що її тупо домагаються, або різниці в віці? Не сподобалась його не надто приваблива пика? Не вразив одноманітний внутрішній світ? Чи вона просто наївно чекає Джоні Деппа на білому коні?

Він би виправився. Він би поламав себе як завгодно, аби бути схожим на її ідеал. Тільки б поговорити по душам, зрозуміти її. А ось це вже було нереально – не підпускала красуня нікого і близько до своєї душі.

Переконував себе, що це все відбувається тільки тому, що вона недалекоглядна, або жадібна, або навмисне знущається. І сам собі не вірив. Проходили уже цілі місяці, за цей час можна було б наловити цілу купу дівчат, навіть завести сім’ю. Але як тільки згадував її – руки опускалися. Хіба є сенс шукати когось, якщо ідеал – ось він, поруч? Вона як на диво втілювала в собі усі риси характеру, які мали б бути у його омріяної дружини. Напевно, буде чудовою мамою. Він хотів її не на раз, а усю і назавжди. Зробити щасливою, і самому упиватися від того щастя. От тільки…

Зрештою він зважився на різкий крок. Подарує їй золоте колечко з каменем. Якщо і це нічого не змінить – нехай забирає його і йде до біса. І дарма, що заради його придбання він ще з ранньої весни без вихідних трудився чорноробочим в доках.

Перевірив кишеню – кільце на місці. Далі відшукав на мобільному єдине її фото, яке було у нього, і уважно розглядав її з ніг до голови. На фотографії серед бур’яну стояла босоніж впівоберта приваблива дівчина. Вдягнена вона була в короткі чорні шорти і білу футболку, які підкреслювали її худорляву фігурку і маленькі груди. Тонкі загорілі руки вона якось незграбно розвела у сторони. Над усім цим світилось її ніжне усміхнене личко, яке зводило його з розуму і затуманювало свідомість. Довершували картину чорні кучерики, спадаючі на плечі, хоча Сашка знав, що вона мала насправді пряме волосся, а от саме в той день закрутила чомусь, і вийшло дуже гарно.

Так він і дивився на неї хтозна скільки – коли отямився, не міг сказати, пройшло кілька секунд чи півгодини. Струсив з себе це марево. Згадав розповіді мами, що якраз на цьому місці у війну йшли особливо запеклі бої наших партизан з німцями. Уявив собі, як навколо лежать поранені впереміжку з мертвими, як багряніє від крові морська вода, вкрита спливаючими трупами. Тільки таке моторошне видовисько допомогло отямитись.

Далі пішов швидше. Погана стежка, не можна сюди йти, ще мама так казала. Мама, звісно, виявилось, була права, але не з тими друзями він повівся. Вже й не було поруч тих друзів, а він сам знову йде сюди.

Стежка вивела до пустої залізної дороги і скінчилась, далі хлопець йшов уже уздовж неї. Дорога піднімалась вгору, тоді навколо в низинах розкинулись затоплені долини, потім навпаки опустилась вниз, в прорубаний просто між скелями тунель. Покриті деінде плющем і диким виноградом скелі були такі високі, що верх їх можна було розрізнити тільки високо задерши голову вгору, і він вкотре дивувався, скільки ж сил треба було докласти для створення такого проїзду.

Нарешті підійшов до сторожового посту прямо над дорогою. Будівля була обгороджена колючим дротом з попереджувальними табличками, та хлопець шмигнув у діру в огорожі і збоку підійшов до входу. У вікні ледь світилося.

- Санич, відчиняй! Це я, - постукав у двері.

- Я – остання буква алфавіту – прохрипів голос зсередини, але двері зі скрипом все ж відчинилися.

Коли я вперше почув у новинах про лондонські погроми, там не було сказано, хто саме бере в них найактивнішу участь. Та варто було переглянути тільки дві-три замітки в Інтернеті, щоб переконатись – бунтують чорношкірі.

Десь я вже це бачив.

У Франції кілька років тому дві макаки, втікаючи від поліцейських (навіщо!?) залізли в трансформаторну будку, де їх благополучно прибило струмом. Ну звісно, як учора вилізли з джунглів, звідки їм знати про електрику? Тоді немало машин та вітрин було розколошкано по всій Франції. Історія повторюється.

Перш ніж звинуватити мене у расизмі, задумайтесь. Чому він сприймається з такою однозначною односторонністю – якщо вбити/ударити/обізвати/косо глянути на негра – це расова нетерпимість. А як називається те, що вони роблять?

Нагадаю, як усе починалося. Поліцейські застрелили негра-таксиста, який першим почав стрілянину, коли його хотіли просто обшукати. Звісно, поліцейські повелись не толерантно – треба було просто почекати, доки чорношкірий громадянин їх переб’є, і таким чином не порушити його права.

Тепер із-за смерті одного (явно нечистого на руку) негра ціле стадо бабуїнів громить Лондон. Хіба це не є радикальний расизм у їхньому виконанні? А якби таксист був білим або китайцем?

Європа отримала чергове жорстке попередження за свої демократично-ліберастичні погляди. Учорашнім мігрантам, як бачимо, зовсім на них начхати – вони зараз зайняті паплюженням величного міста, яке гостинно прийняло їх із їхніх недорозвинених країн.

Не дивно, що «протести» зрештою перетворились у банальне мародерство – на більше ця мавпяча зграя не здатна. Кого мені реально шкода, так це поліцейських, які максимум що можуть – заарештовувати порушників.

Для мене. Очевидно, чергова сходинка у серії «Крыша едет не спеша».

Раніше якось не приділяв цьому уваги. Тепер же, якщо випадково побачу таке звірятко (неважливо в житті або на фотографії), на душі стає якось паскудно. Особливо – якщо побачений кролик у клітці.

Не знаю, що це означає. Просто якось безкінечно сумно бачити це малорухоме тучне створіння з наївною мордочкою і величезними вухами. Його майже постійна апатія швидко і надійно переходить до мене, так що доводиться застосовувати інтенсивну терапію блек-металом, який має винести геть усе з мізків.

А ще кролики асоціюються у мене з одним ворогом. Час швидко іде, і наша ворожнеча втрачає актуальність. А ще йому зараз має бути кепсько (не із-за мене, просто так склалося). Отож дивлюсь я на зроблені ним фотки кроликів. І не відчуваю ні каплі від тої величезної ненависті, яка була в мені раніше. Більше того, тепер мені його шкода.

Я не з чуток знаю, що він відчуває зараз.