Остановись, мгновенье, ты прекрасно! (ц) Хтось

Чи задумувались ви колись над суттю словосполучення «неповторні спогади»? А конкретно над першим його словом – насправді сумним і гнітючим. Немає нічого хорошого в тому, що речі цікаві і яскраві вже не можна повторити. Звісно, якщо робити будь-що кожного дня, воно все одно скоро набридне. Але й коли стає отак, що певні події уже ніякими силами не відтвориш – це також погано; а от тільки так майже все в цьому житті і буває. Вони наростатимуть певний час важким пластом у пам’яті, та навіть дуже хороша пам’ять з часом загубить їх – обличчя розмиються, голоси стануть однаковими, деталі загубляться, а барви вицвітуть. І вже ніяк не згадати те, що колись було більше, ніж сенсом життя.

По суті у мене не було дитинства у класичному розумінні – перші роки життя я при підтримці своїх рідних проводив у лікарнях у боротьбі з різного роду хворобами, якимись дивними і незрозумілими – так що й досі складно напевно сказати, що ховалось чи ховається за узагальненими офіційними діагнозами. І ймовірно найперший мій усвідомлений спогад, який зберігся в пам’яті, з цим пов’язаний – було навколо все біле, білі стіни і білі люди, і був біль, дуже багато болю. Пізніше мені розказали, що то одного разу в лікарні я попав на укол до якоїсь незграбної медички, яка ніяк не могла попасти голкою у вену, тому тільки те й робила, що штрикала мене нею в обидві руки.

Тим не менш, я не скаржився на своє дитинство тоді, не робитиму цього і зараз. Адже те минуле, хоч би яким воно було темним, таки було безтурботним дитинством, і мало воно світле майбутнє.

Майже с самого початку були там кози. Хтось котів більше любить, хтось собак, а мені довелось вирости серед кіз – власне були вони тільки задля мене, щоб пив свіже молоко. Заглядаючи зараз у те минуле, я дуже вдячний йому, що протягом 14 років був поряд з тими благородними створіннями, і шкодую, що далеко не з самого початку ставився до них належно. Я ж поділяв їх тоді сам собі на добрих і злих, не знаючи, що вони всі є тільки добрі – не такі як люди. І всі, геть усі – неповторні яскраві особистості – не такі одноманітні і безколірні, як люди.

Відповідно до свого стану здоров’я я майже не гуляв на вулиці з однолітками – не стільки тому, що від найменшого протягу міг вкотре захворіти, швидше мені було нецікаво. Пізніше, щоб вирішити проблему мого відчуження, мене відправили через силу у дитсадок – важко в цьому когось винити, усі хотіли як краще. Тільки краще з суспільної точки зору. Скільки сотень разів з того часу я чув про те, що потрібно бути в коллєктівє… Їбуче радянське насліддя. Ви, люди, такі самовпевнені, що й уявити не можете, що комусь може бути добре і без вас. Взагалі без вас.

Моє неадекватне сприйняття людства проявилось спочатку в тому, що я виливав усю злість найчастіше на зовсім невинних людях, які хотіли мені добра; і хоча й вони самі напевно давно забули ті кривди, та й мене самого, я все дуже добре пам’ятаю. У мене дуже хороша пам’ять, і наслідки мого морального потворства вона старанно накопичує і зберігає.

А поза суспільством все було чудово. Був велетенський двір з городом і зарослим травою краєм, звідки влітку після сінокосів з дідом носили сіно в клуню. Була простора хата, тепла взимку і прохолодна в спекотні дні; спочатку я був в одній кімнаті з бабусею, а потім взагалі отримав власну. В наскрізній кімнаті, що колись була кухнею, стояв круглий столик з вазою, в якій завжди лежали льодяники, що не танули від тепла, тому їх можна було скрізь тягати з собою. Там було одне тільки вузьке віконце, а ще одне таке ж давно замурували, і про нього нагадували тільки сліди підвіконня ззовні. Тут же була і груба, що зігрівала в холодну пору, з часом розібрана і замінена на батареї. Та й батареї були нічим не гірші у практичному сенсі. Одна з них проходила просто уздовж мого ліжка, і можна було притулитись до неї ногами, читаючи щось цікавеньке, коли за вікном падав густий патлатий сніг.

Навесні з’являлись козенята, бігали по літній кухні, грались, стрибали на спину. Тоді я намагався вирватись із тісної квартири туди, хоча було ще вогко і холодно. Пізніше, з потеплінням, їх випускали надвір, а згодом дід починав виганяти всіх кіз на пасовисько – я ходив за ним, частіше виходив назустріч, бо знаходитись кілька годин у полі було нуднувато. З часом стало майже зовсім ніколи туди повертатись із-за школи, з’явилась бісова алергія на шерсть. Тоді я чхав і обливався сльозами, але все одно повертався на пасовисько чи в тісні сарайчики, про що анітрохи не шкодую.

Те все мало закінчитись. Я відчував, як все навколо повільно помирає, і не міг це зупинити. Тільки запам’ятати. Останні роки я вже свідомо тільки й робив те, що запам’ятовував. Тепер мене можуть гріти ті спогади – теплі літні вечори, густе пахуче повітря, чорні крони дерев на тлі зоряного неба, шалене тріскотіння цвіркунів.

Я крізь багато років пам’ятаю дім, який нині змінився до непізнання, на поріг якого я вже ніколи не ступлю. Я пам’ятаю де стояла чи лежала кожна річ, де росло кожне дерево чи кущ; пам’ятаю як відкривались і закривались замки від давно неіснуючих дверей. Пам’ятаю всі місця, куди можна було прийти і зустріти діда з козами, усі стежки, які давно заросли, і сліду від них немає, хоча я повертався і намагався самотужки їх протоптувати. Востаннє – всього півтора місяці назад, коли я всупереч здоровому глузду і з традиційною застудою йшов такою стежкою по коліна у снігу – бо був першим і напевно останнім, хто йшов нею в цю зиму. Псих.

І навіщо я тільки це пам’ятаю? Я ж ледь не успішна людина – з суспільної точки зору звісно. Я дію правильно з їх погляду і, може, навіть чогось досягну у житті. Тільки сам не розумію, навіщо. Все це робиться за інерцією, в той час як душа всередині мене давно постаріла на десятки років, і живе одними спогадами. Вони все одно колись відпустять мене – і я забуду те, що не маю права забувати, і залишусь без минулого та без теперішнього.

Однією з найтяжчих робіт у дитинстві для мене було полоття кукурудзи. Після сніданку ми виходили з бабусею на город за селищем і працювали на спеці безперервно по кілька годин. А в дні збору врожаїв бувало таке, що взагалі не знаходилось жодної вільної хвилинки за цілий день. Ось в ті дні я стомлювався по-справжньому. Але тоді я був таки щасливий. У мене не було ані грошей, ані вільного часу, який нині я витрачаю лише на власну деградацію, але тоді в мене був сенс життя.

Настає чергова весна. Козенята уже б мали підрости, стрибати по хаті, і їсти не манну кашу з молоком, а сіно. Скоро з’являться весняні запахи, зазирнуть всередину і вивернуть звідти тільки спогади. Бо ця весна за змістом уже нічим не відрізняється від літа, зими, осені – всі дні однаково сірі.

Іще з погляду на минуле важко бачити, як змінюються найдорожчі люди. Колись енергійні і ініціативні, вони втрачають силу і цікавість до життя, стають неуважними, сумують, марніють. Люди не робляться гіршими, ніж були колись – просто час сильніший, він ламає їх. І вони поступаються. Зрештою настає неймовірний день, коли вони стають пожовклими і холодними, тоді їх закопують в землю і залишають там на самоті – на всі майбутні дні, місяці і ери.

Це не можна зупинити.

Майже за все, що я маю чи мав, я маю завдячувати своїй бабусі. Усі залишки чогось доброго чи людського, що ще тліє в мені – то її безсонні ночі, нескінченна самопожертва і любов. Скільки б не залишалося мого життя, я не встигну їй віддячити. Я тільки бачу, як вона старіє і слабшає, як сивіє мама, і не можу це зупинити. І річ зовсім не в більш ніж трьохстах кілометрах, які нас тепер розділяють. Я просто не знаю, що робити.

А ви не повторюйте моїх помилок. Усі, в кого ще є бабусі, або просто ті, хто вас любить – цінуйте і бережіть їх. Ви й не усвідомите, як всі вони перетворяться на неповторні спогади.

Майже все своє життя Григорій працював з людьми. Робота його була кропітка і не завжди чиста – треба було не тільки вести облік усіх, хто надходив до нього і кого забирали, а ще й час від часу мити їх, голити або стригти. Зрештою, і прибирання приміщення також входило в його обов’язки. Він завжди робив свою роботу добре – без натхнення, ентузіазму чи фанатизму, просто виконував необхідний мінімум. Все одно жоден його клієнт уже не міг поскаржитись на нього або подякувати. Дякували тільки родичі, коли забирали тих клієнтів; найчастіше дякували матеріально, через що Григорій, будучи простим санітаром, зажив чимало грошей.

Хоча гроші йому не були особливо потрібні – хіба що на справляння основних життєвих потреб. Він був уже геть старий – за подряпаним паспортом мав більше 80 років. А якщо вірити сімейній легенді, за якою йому в дитинстві з якоюсь метою скинули пару рочків, коли при колективізації всім видавали нові документи, то ще старіший. Він чудово розумів, що за статистикою давно віджив своє, і діди в його віці в кращому випадку можуть самостійно виходити надвір; та й більшість його клієнтів були молодші і здоровіші на вигляд. Тим не менш, роботи своєї не покидав і про смерть, яка оточувала його з усіх боків, не думав. Тому не мав і секрету довголіття – просто відживав своє, не замислюючись про це, і не думав, що буде, коли раптом засне і не прокинеться, або впаде одного разу замертво просто на холодну підлогу свого царства, чим немало зекономить сил своїм колегам.

Морг займав підвальне приміщення поліклініки, яка розташовувалась в старезній, ще дореволюційній будівлі, і була тоді помешканням якогось поміщика. Як і водилось у багатьох випадках з поміщиками, одного разу його привели в цей же таки підвал і розстріляли разом з дружиною і двома маленькими дітьми, після чого з будинку зробили лікарню. Зараз, уже в наш час, зовні привабливий будинок став цікавий новітнім поміщикам, феодалам і рабовласникам. Уже кілька разів простягали вони свої пазурі до нього, та лікарня поки відбивалася.

В морзі було всього декілька індивідуальних морозильних камер, призначених для тіл після розтину, решта лежала просто уздовж стін на окремих носилках. Тут же знаходився стіл, за яким Григорій робив записи про своїх клієнтів, до основного приміщення примикала каптьорка з умивальником, унітазом і дзеркалом.

Містечко їхнє було невелике за розмірами, тому і трупів було не так багато. Виконавши свою основну програму, Григорій мав чимало вільного часу, який убивав переважно за читанням газети. Лаборанти згори заходили сюди неохоче і тільки за потребою. Частіше інших навідувався патологоанатом Кирило – у справі чи просто перекинутись парою слів. Кирило боявся привидів і всякий раз висловлював заздрощі своєму літньому колезі та його залізній витримці. Сам же Григорій не бачив у своїй роботі нічого особливого. Його не можна було назвати мізантропом – він не ненавидів людей і не відчував до них огиди; проте і жодних інших почуттів також не мав. Вечорами, перед закриттям, заходив у каптьорку і довго розглядав свої тонкі руки, спотворені давніми опіками, або дивився в дзеркало – відстежував, як глибокі зморшки тягнуться кривими стежками по лобі і далі до щік та підборіддя. Подумки розгладжував ці зморшки, доки вони повністю не зникали, і з дзеркала дивився на нього юнак – можливо, саме це й продовжувало йому життя. З білків очей зникало червонувате каламуття, і дивилися вони ясно і пронизливо, а пасма неслухняного сивого волосся ставали чорно-попелястими. Позаду нього зникала поржавіла стіна і вузький дверний проріз, в якому виднілися носилки з накритими полотнами тілами і виглядаючими нерухомими ногами.

Тоді думав він, що напевно добре, що за все своє життя так нікого і не любив – ніяких тобі клопотів і турбот. І було б таки добре, якби ніхто не любив у цьому житті його. А так ось це юне обличчя, яке дивилося докірливо із дзеркала, нагадувало йому про, напевно, найяскравішу подію його життя.

Добігали до кінця тридцяті роки, коли Григорій закінчив восьмирічку. Тим літом він працював у колгоспі на прибиранні врожаю, як і більшість його однолітків. Вже тоді він не мав жодної потреби спілкуватися з ними – жив собі одинаком, перекидаючись кількома словами по необхідності; за межами ж колгоспу їм усім не було до нього діла, як і йому до них. Проте у тій байдужій братії знайшлась така собі Олена, яка на нього запала.

Ні тоді, ні після Григорій так і не міг зрозуміти, чому. Для нього взагалі було одкровенням, що хтось може його полюбити – не надто привабливого зовні, мовчазного і грубуватого. Тим більше – струнка темноволоса красуня. Звідкись народилось тоді в її серці це чудне і непереборне кохання, від якого вона, здавалось, тільки дужче та яскравіше розквітла. Григорій же не зважав особливо на ту красу, натомість помічав тільки велику родимку на щоці, яка потворила дівчину в його очах, і чув шепелявість у голосі, яка його дратувала. Звісно, не помічав він і не міг помітити усіх тонких знаків уваги, які Олена застосовувала до нього – лукаво посміхалася з півоберту, весело торохтіла, мимоволі брала за руку або пускала бісики очима.

Літо підходило до завершення, а результату від цих залицянь не було жодного. Через те дівчина квапилась і ще дужче діставалась до нього. Уже всі інші колгоспники бачили її приязнь, хлопці відпускали кпини в адресу дивної парочки. Зрештою, Григорій не витримав і скривдив її як останній покидьок.

Стоячи перед дзеркалом, він напружив пам’ять, щоб згадати як саме. Може, навіть ударив. Та ні, просто схопив за волосся і відкинув у бік, у всіх на очах. Якусь мить вона лежала на землі – розпатлана і знищена, розгублено кліпаючи своїми величезними чорними очима. Він думав, що вона зараз заплаче і втече, та все було не так. Олена неспішно піднялася і зробила крок до нього, так що він аж позадкував – розгублення в її очах змінилося лютою ненавистю, і той чорний вогонь, здавалося, міг спепелили. Після того вона відступила вбік і пішла геть – неспішно і з почуттям гідності.

Від того випадку молодь ще більше відвернулася від Григорія, а з Оленою вони вже не розмовляли, та й, здається, взагалі не перетиналися. З осені вона направилась вчитись кудись у обласний центр, бо розумна була і перспективна. Відтоді він не бачив її і не чув. Уже після того як відвоював, по інерції дійшовши десь аж до заходу Чехії, час від часу почав відчувати щось таке погане – зачатки почуттів, що ще тліли в його пустій душі, вимагали вибачень. Він напевно і вибачився б, та по війні не залишилось жодних слідів, за якими міг би знайти її. Від того і згадував про свою провину все рідше. Та й напевно, думав він, Олена все ж устигла отримати добру освіту, і зараз десь собі працювала, виховуючи діточок та готуючи борщі чоловікові. А його забула.

Сам же Григорій після того літа вивчився на медика. Не тому що так хотів, просто медучилище було найближче до дому. За ці десятки років він міг би вислужитись напевно до головного лікаря, проте не мав на те жодної мотивації. А збагнувши, що мертві набагато менше шкодять за живих, осів у цьому підземеллі.

Через те що в морзі увесь час підтримувалась необхідна температура, носив старі товсті штани і хтозна якого віку засалений ватний кожух під халатом. Від нього смерділо, та цей сморід тільки перебивав чужі неприємні запахи, особливо коли привозили бомжів. Він так і не знімав цей кожух, навіть коли виходив на вулицю, навіть улітку. Тоді йшов протоптаною в траві стежкою до свого дому; навколо люди обливались потом і задихались від розпеченого вологого повітря, а він ішов і не відчував того жару – сонце не могло прогріти старі кістки чи розтопити закам’яніле серце. Мимоволі поглядав він на випадкових перехожих, та бачив у них тільки своїх майбутніх клієнтів. Хоча цей і он той ще побігають. А ось цей, з погаслим розгубленим поглядом і непевним кроком, мабуть, скоро завітає.

Минали роки, а Григорій все возився з мерцями – перекладав їх, мив, зашивав після розтинів, жодного разу не поранившись голкою – міг би тоді підхопити якийсь важкий недуг. Траплялися йому тут молоді й старі, красиві й потворні, чоловіки й жінки, і навіть немовлята – тільки тут вони були вже всі однакові перед ним і рівні. Найчастіше сюди доставляли померлих у самій лікарні, рідше траплялись постраждалі від аварій чи в побутових сутичках. Та найбільше неприємні йому були бомжі – брудні і смердючі. Якщо за деякий час не знаходились родичі, охочі їх поховати (а найчастіше так і було), їх усіх збирали в купу і закопували в спільну безіменну могилу на задвірках кладовища, як собак. Хоча, як він думав, усім їм вже мало бути однаково – лежати на м’якій подушці чи на сирій землі. Єдине, що дратувало в такому випадку, – копачі чекали, доки бомжів назбирається декілька, щоб кинути їх в одну яму, за цей час частина їх починала відверто попахувати, незважаючи на холод у морзі.

До деяких померлих необхідно було упізнання. Тоді Кирило, котрий привидів боявся, разом з міліціонером приводив у коридор можливих родичів; Григорій викочував туди носилки і відкидав полотнище з обличчя. Відвідувачі полегшено зітхали, коли бачили не свого рідного, а найчастіше пізнавали і плакали. Бачив він за своє життя чимало таких сліз і міг напевно відрізнити, коли ті люди картинно голосили, завиваючи і заломлюючи руки, а коли і щиро плакали – беззвучно і скорботно, або навіть очі залишалися сухими, тільки був у них важкий біль, і вуста кривилися в гримасі – виглядали тоді вони жалюгідно і неприємно. Він не відчував жалю до жодних з них, хоч щирих, хоч лицемірів. Тільки Кирило співчутливо брав за руку і виводив їх, а Григорій байдуже закочував носилки назад.

Того вечора було зовсім зимно і холодно. Він як завжди читав газету, чекаючи нічого санітара. Постукав і зайшов всередину Кирило, котрий привидів боявся. Окинув оком рівні ряди носилок, пройшовся до кінця зали і зупинився там. Ось тут, у найтемнішому кутку, куди майже не світила лампочка, як казали люди, і був розстріляний поміщик. Він навіть у якусь мить побачив його – сидів той розгублений, притиснутий до дружини, яка намагалась руками прикрита сина й доньку, а над ними стояв кат з темним обличчям без рис, звівши рушницю. Бачив переляк в очах дітей і розпач в очах дорослих; і серед того розпачу і приреченості ще тліла іскорка надії, яка так і не здійсниться, - що станеться якесь чудо і порятує їх. Та вже стояла над ними смерть і заносила свою косу, по мірі того як кат наводив рушницю. Крізь це видіння і темряву бачив темні плями на цеглинах, і здавалось Кирилові, що то їхня кров проступає тут, і ніколи вже не можна буде її змити.

Григорій увесь цей час не відривався від газети. Немає тут замучених духів поміщика і його сім’ї, а темне на стіні – то грибок від вогкості. Тоді повернувся до столу патологоанатом і витягував з халату чекушку, звично запропонувавши Григорієві. Той звично відмовився. Кирило почав потихеньку випорожнювати пляшку, ведучи неквапливу розмову. Власне, розмовляв він сам, переважно жаліючись на життя, а старий тільки сухо кивав йому. По мірі закінчення пляшки все більш настирно пропонував йому випити Кирило, зрештою Григорій погоджувався, але не випивав налиту чарку, а непомітно виливав повз – його співрозмовник уже був помутнілий – путався в думках, боязко оглядався назад – звідти на нього стирчали рівним рядом нерухомі посинілі ноги. Зрештою не витримував такого сусідства, прощався, і теліпав геть.

Григорій і сам вже почав збиратись, коли закотили ще одні ноші з тілом, накритим полотном. Бомжиха, замерзла в заметі, ніяких документів при собі не має. Навряд її хтось шукатиме, тому закопають просто завтра разом з рештою. Тому її можна було не мити і не перевдягати – тільки тому Григорій не став лютитись, що йому зіпсували кінець робочого дня.

Її ноги були розпухлі і почорнілі, від переохолодження ще за життя почалась гангрена. Записавши в свій журнал номер з бірки на пальці ноги, все ж відкинув простирадло. І закляк. Олена дивилась на нього нерухомим замученим поглядом. Тільки родимка на щоці майже провалилась у густі зморшки, а напіврозкриті очі вже не палали тим чарівним чорним вогнем – були вицвілі і мертві. Григорій пізнав її в першу ж мить і розгубився. Закрив їй очі і на ватних ногах доплентав до свого стільця. Вже прийшов нічний санітар, а він ще не міг отямитись. Потім все ж повернувся до неї. Він ніколи не узнає, як вона, розумна й гарна, докотилася до такого життя – залишилась бездомною і замерзла в заметі; була вдягнена в якесь ганчір’я, вся схудла, змучена і виснажена. Хай там як, втішався він, з ним би вона все одно була б нещасливою, їй би було б навіть гірше, ніж є зараз.

Оглянувши тіло уважніше, помітив у складках на грудях медальйон. То була дешева пластмаска, тому ніхто на неї не зазіхнув. Григорій узяв медальйон – від натискання той розкрився надвоє, і всередині старий раптом побачив чорно-білу фотографію з юним обличчям, яке щодня розглядав у дзеркалі.

«Вибач» - тільки й зміг ледь відчутно видавити з себе. Каменюка, що десятиліттями замінювала йому серце, обірвалась і полетіла вниз, розлітаючись у польоті на гострі холодні уламки.

Наступного ранку до входу в морг під’їхав закритий фургончик. Розпорядник з ритуальної служби подав знак, і двоє дужих хлопців почали переносити бомжів в машину, кидаючи їх просто на підлогу. Григорій підійшов до розпорядника.

- Її не треба разом з усіма, – показав пальцем на Олену. – Знайшлись родичі, і вони передали гроші. – І тремтячою рукою віддав йому пачку, яку збирав на власні похорони.

Усіх невіруючих викладені нижче думки прошу не сприймати як спробу повернути вас до релігії. Я не проповідник, та й ваше особисте право горіти в пеклі не заперечую. Якщо воно є, десь там і зустрінемось. В свою чергу людей релігійних прошу не сприймати надто серйозно можливі помилки – християнин з мене так собі, і все сказане носить суб’єктивний характер.

Досить довгий час, не пам’ятаю наскільки довго, для мене взагалі було невідомо, що можуть існувати люди, які не вірять в Бога. Вже потім я узнав, що вони є, до того ж у великій кількості; ну є, і що з того, хай собі живуть. От тільки, як виявилось, вони не просто живуть, а в більшості ставлять перед собою велику місію – обов’язково переконати темних мракобісів у їхній неправоті і повернути до світлого атеїстичного майбутнього. Вони ніяк не розуміють, як це я не можу просто взяти і завтра покинути віру в Бога, існування якого для мене таке ж очевидне, як те, що Сонце сходить вранці і заходить ввечері. Тому, напевно, ще сильніше продовжують гнути свою лінію, приводячи свої «беззаперечні» факти. Атеїстів-агітаторів я зустрічав таки набагато більше, ніж таких же релігійних людей (навіть враховуючи відвертих сектантів), починаючи з деяких учителів у школі, де, до того ж, на несформований дитячий світогляд виливається наукова фантастика під назвою Теорія Дарвіна, подаючись як єдина істинна.

Нижче я викладу свою точку зору про те, на що і чому опираються атеїсти, по можливості підкріплюючи свої слова посиланнями. Букв буде багато, заодно і перевіримо, наскільки вони розумні і чи зможуть сприйняти хоча б одну дану замітку.

Раз і назавжди запам’ятайте: християни не вірять, що за хмарами сидить дядько, який якось одного разу створив світ і тепер спостерігає за ним. За нашими уявленнями, це – невидимий безтілесний дух (Іоан 4:24). Будь-яке надання антропоморфності Богу, за винятком хіба що спільних психологічних рис, є помилкою, можливо, найбільш розповсюдженою щодо релігії.

В великій мірі у атеїстичному сприйнятті світу людьми винні самі християни. Так-так. Ми просто забули, що наявність натільного хрестика або іконок над лобовим склом машини нічого не означає. Не кажучи вже просто про фрази «Я – християнин» (індуїст, язичник і т.д.). Релігія передбачає певні правила, ритуали або хоча б самообмеження. Тому водія маршрутки, який розмовляє триповерховими матюками і слухає примітивний блатнячок, іконки на склі аж ніяк не виправдають. До речі, мені некомфортно в церквах. Некомфортно від чужих агресивно налаштованих людей, переважно баб, які прийшли явно не до Бога, а позиркати по сторонам і пошепотітись. У відсутність служб, наодинці зі свічками і іконами, молиться куди спокійніше.

Друга тема – духовенство. При згадці цього слова в уяві традиційно з’являється пузатий піп з величезним хрестом на череві і бажано з іномаркою. Це проблема, яка не має виправдання. Я розумію її так: люди, які начебто дослужилися ближче до Бога, стали вважати себе насправді якимись особливими. Забуваючи, що при цьому вони такі ж смертні грішники, і нестимуть відповідь перед Ним. Тільки доки вони є, вся увага буде прикована до них. Нікому не цікаві бідні сільські священики, які ведуть праведний спосіб життя; суспільству потрібні пузаті п’яні попи.

Історично складена ними ієрархія – усі ці єпископства, ватикани, патріархати, визнані і невизнані – не більше, ніж окрема політична система, створена з метою здобуття грошей і влади. До речі, якщо хто не в курсі, пожертви до церков виключно добровільні (2 Кор 9:7).

Але куди яскравіше за сучасне духовенство відзначились його середньовічні попередники. Інквізиція – улюблена опорна точка усіх теофобів; факт спалення за вигадані огріхи тисяч невинних людей нікуди не подінеш. Незрозуміло чому злодіяннями католиків так активно наїжджають на православних, ну то таке.

Християнство задумувалось як релігія для бідних (Мф 19:21), і бідняками найбільше поширювалось, десь до 3 століття, коли римські імператори прикинули, що його можна використати у своїх корисних цілях. На початок середньовіччя майже вся владна верхівка в Європі зробилась такою собі християнською. На шляху до влади ці люди не поцуралися порушити заповідь «Не убий» і нищити усіх неугодних, прикриваючись іменем Бога. Тільки насправді не мало б значення, якби вони прикривались іменем Аллаха, Сонця або Літаючого Макаронного Монстра. Тим більше, в минулому столітті атеїстичні комуністи зробили усе можливе, щоб переплюнути кількість жертв інквізиції.

Ну і ніхто ж вам не розкаже про єзуїтів, які переховували єврейських дітей під час Другої Світової. Нецікаво.

Поступово з середньовічного духовенства перейдемо до Біблії, і зв’язок між ними має певне значення. Хто осилив цю книжку, безперечно помітив в ній велику кількість жорстокості. Те ж рабство – цілком нормальне явище. Відійду від теми, щоб відкрити шановним атеїстам ще одну істину – вислів «раб Божий» для віруючих аж ніяк не образливий. Думаю, я не зможу це пояснити краще, ніж написано тут. Зрештою, краще вже бути рабами Бога, а не грошей і шкідливих звичок, як більшість сучасних людей.

Так от про Біблію. Не варто забувати, що при всій своїй священності, вона не звалилася з неба, а була написана людьми. Простими, грішними людьми. Які жили в жорстокому світі близько двох тисяч років назад, гонимі з усіх боків. А потім ще й не однократно переписана на всяких соборах, коли в угоду папам і єпископам Євангелія правились або взагалі відкидались. Чому б їм було не вигадати якусь частину тих жорстокостей, щоб зробити Бога страшним, вимагаючим покори від темного населення?

Чому досі не має більш актуальної та миролюбивої книжки? Мабуть, ще ніхто не написав, а якесь священне писання потрібне для всіх релігій. Та й того що є, здається, мало хто читав. Схоже, класичні рай та пекло, якими вони постають в уяві людей, сформувалися на основі «Божественої комедії», але ж ніяк не Євангелій.

А, ледве не забув, Ісус же був євреєм (тільки чомусь самими євреями досі не визнаний). Язичників та відступників називав псами. Який привід для лютої расової ненависті для всіх неповноцінних. Які ж ви дурнІ, не можете зрозуміти, що Бог у будь-якому вияві не може мати раси або національності…

Я не виправдовую все це. Просто пояснюю, чому можна вірити в Бога. А все невір’я атеїстів виражаються тільки в тому, що вони не можуть зрозуміти, як Він може бути. Тут усе дуже просто: люди – слабкі істоти з обмеженими можливостями (хоча і вважають себе розумними). Людина не може зрозуміти нескінченність, наприклад, уявити собі нескінченність Всесвіту – так само неможливо до кінця уявити нескінченність Бога – його розуму, чи сили, чи здатності чути і бачити усе. Іноді мені здається, що вони таки вірять, і при цьому панічно бояться його, інакше б навіщо усі ці війни проти релігій?

Майже усі причини зневіри обговорювалися у «Дусі часу» - фільмі, який місцями більше нагадує гіпнотичний сеанс. Проте якщо дивитись його уважно, можна знайти масу нестиковок. Автори так хотіли зв’язати християнство з язичницькими святами, що задвинули Паску на весняне рівнодення. Далі, можна піддати сумніву їхні паралелі з трьома днями воскресіння і знаходженням Сонця під одним градусом – клац; зрештою саме Різдво вирішено було святкувати в грудні/січні на якомусь соборі набагато пізніше. Серед порівнянь, які приводяться між Ісусом і єгипетським богом Гором близько половини ніяк не підтверджені, а серед усієї приведеної лінійки божеств є пост-християнські або взагалі… вигадані.

Вони піддають сумніву 3 найбільш поширені нехристиянські свідчення про історичність Ісуса, нічого, у нас є ще декілька – клац. Щодо іще одного джерела – Іосифа Флавія – більшість істориків схильні вважати, що точно неможливо встановити, яка частина його літопису дійсна. А в фільмі нам безапеляційно заявляють, що це джерело повністю хибне.

Неважко пояснити, чому майже ніхто не чув тоді і про чудесне Воскресіння. Християнство було небажаним ні для євреїв, ні для римлян, тому навряд вони б стали розпинатись про чудеса чужої релігії. Та і у тодішніх свідків не було Твіттерів, щоб описати побачене.

Вся релігійна частина фільму подається в наказовій манері. Від Да брехня вся эта история. Хрень полная. І до Мы не злобы ради это говорим. А ради фактов. Мы не хотим никого обижать. Ну, звісно.

Вони ж розумні, у них є теорія Дарвіна, яка правда, давно тримається на повітрі. Свого часу розумний, хоча і незнайомий з генетикою дядько вигадав ось цю еволюцію, і матеріалісти йому повірили. Здавалося б усе логічно – види адаптуються, розумнішають і створюють нові. Для цього і викопні істоти присутні у чималій кількості. Тільки одне але – теорія зовсім не пояснює, які рушійні сили змушують види еволюціонувати. Мутації? Але ж всі відомі мутації вважаються відхиленнями, і живі організми намагаються від них позбавитись.

Якщо і припустити, що незначні відхилення усе ж збережуться на генетичному рівні, то мала б бути ціла лінійка проміжних форм між вимерлими та існуючими (сам Дарвін вважав, що пізніше їх знайдуть). Особливо складно пояснити його теорією великі ривки – звідки взялись високорозвинені істоти після Кембрійського вибуху, як риби виповзли на сушу (риби з легенями досі живуть на планеті, і еволюціонувати відмовляються), як раптом плазуни стали теплокровними і обросли пір’ям…

Список можна продовжувати, та чи варто. З часів Дарвіна і донині не зафіксовано ЖОДНОГО утворення нового виду від іншого. Навіть найпростіші бактерії і віруси можуть модифікуватися в межах одного виду (напр., з наукової точки зору H1N1, H5N1 – один вид; Гук і ще не пам’ятаю хто проводили досліди з бактеріями, намагаючись під впливом різних умов вивести нові види – через кілька поколінь бактерії повертались до свого первинного стану). Що тоді і говорити про більш складні форми життя? Грубо кажучи, якщо собак переселити з теплого в холодний клімат, то їхні нащадки адаптуються і обростуть густішою шерстю, але в жодному разі не перестануть бути собаками або, точніше, вовками.

Вже й чимало вчених схилялись до думки, що австралопітеків і їм подібних слід вважати вимерлими мавпами, а кроманьйонців – окремою людською расою. Але аж ніяк не ланками походження людини. Всі бачили цю картинку – як мавпа поступово розпрямляється, а через декілька поколінь уже іде на двох ногах людина. Але дарвіністи впритул не хочуть знати, що більшість із цих «перехідних форм» з’явилися внаслідок знаходження окремих уламків черепків з різних куточків світу, з яких можна зліпити що завгодно. І ці люди ще учать нас, як жити.

Зрештою, сама ця теорія нічого не варта без так званого самозародження життя, для якого для переконливості навіть розрахували ймовірність. Я зустрічав різні цифри, серед яких 10в-20 на мільярд років для створення білка – найбільш прийнятна, а якщо говорити про амінокислоти, то треба дописати ще кілька сотень нулів. Крім того, амінокислоти бувають «лівих» і «правих» форм, і за хімічними законами можуть формувати білки тільки у рівних пропорціях, в той час як живими можуть бути повністю «ліві» білки. І ці люди ще стверджують, що ми віримо у щось фантастичне.

До речі, порядок появи живих істот згідно з розкопками повністю відповідає Біблійній хронології – якщо сприйняти, що 7 днів на створення світу – образні і могли тягнутися набагато довше. А ще в Біблії є чудесний рядок, про те що Земля кругла – (Ісаія 40:22, в івриті «куля» і «шар» пишуться однаково). А ще там є динозаври – (Іов 40:41), «танніун» та «гіпопотам». І так далі.

…Протягом майже тисячі років, аж до революції задрипанців, християнство в Україні і Росії було тотальним – люди справді боялися і поважали Бога, а тому в більшості і вели себе належним чином. Потім прийшли вони – підривали церкви, будували комунізм. До чого це все призвело, ми бачимо зараз. Відпущені на всі чотири сторони люди без віри і сенсу життя зразу розділилися на дві групи – менша украла все що могла; більша ж здатна тільки жалітись на життя і жалюгідно існувати. Хай там як, я зовсім не вважаю сучасну демократію у виборі віри чимось хорошим чи хоча б нейтральним. Знищення спільної віри – один з найбільш тяжких радянських спадків.

На останок не можна не зазначити, чому Бог, якщо він є, допускає скільки зла і беззаконь. Та тільки тому, що відпустив нас у вільне плавання; життя ляльок на нитках не мало б сенсу, а без ниток люди здатні на величезне зло. Правда, якби не було цієї свободи, вони не були б здатні і на справжню любов.

І я поїхав. Покинув усе заради нічого, в кращому випадку – чогось невідомого. По суті, лише заради роботи, якої не міг знайти в рідному місті.

О так, тепер воно для мене рідне. Скільки я говорив зле про нього, скільки мучив себе уявними проблемами та хотів самостійності – думки матеріалізувались. Так мені і треба.

Головне, що хоч рішення я приймав сам, і звинувачувати в ньому можу тільки себе. Та від’їзд в абсолютно невідоме і чуже середовище був потрібен, і чим пізніше б він відбувся, тим був би боліснішим. І так важкувато на душі, і не дає покою думка, наскільки моє остаточне рішення залежало від мовчазної, але практично одностайної згоди оточуючих. Вони ж вірять, що я все зможу. Традиційно в мене вірять усі, крім мене самого.

Місто, яке поки що не стану називати, виявилось потворним, облізлим і обмальованим. Про рідний Кривий Ріг ходять нехороші легенди далеко за його межами, та він просто культурна столиця порівняно з цим.

Але не потворність міста і не важка та незрозуміла з незвички робота найстрашніші. Найстрашніше – порожня чужа квартира. Квартира відносно хороша, гріх скаржитись; проте усе в ній чуже і несе відбиток чийогось минулого життя. Чужі монети, волосся і навіть нігті; подушка, просякла чужим духом. Решітка на вікнах, яка завиває від подиху вітру.

Запахи.

І вечори.

Все це не так помітно, доки не спускається темрява, і все стає зовсім іншим. Тоді шафа вирячує дзеркала-очі і неустанно дивиться ними, відображуючи пустоту, а чорний прохід у коридор стає широко роззявленим ротом, і це обличчя нависає наді мною. Вітер вночі стає дужчим, і решітка завиває вже не тихо, а в повну силу, наче тисячі замучених душ кидає об неї, розриває на шматки і чавить об скло, через що від вікна тягне холодом.

В цій темряві і тиші я виразно відчуваю, що зовсім один. Один на сотні кілометрів навколо.

Можна було б сказати, що мій від’їзд відбувався в стані надзвичайної секретності. Про те, коли і куди я їду, знали одиниці. Можна було б, якби не одне зауваження – усім іншим давно однаково. І все одно, там далеко ще залишились ті, які дійсно люблять і переживають. І як би їм не було важко зараз, слід визнати, що з часом без мене їм стане легше, набагато легше. Ось це полегшення, мабуть, і слід вважати найбільшим досягненням мого безглуздого життя.

Британські вчені встановили залежність інтелекту від музичних переконань людини. Найрозумнішими виявились любителі класики і року, найдурнішими – репери і r`n`b-сти.

Нє, ну тепер все ясно, чому ця туфта така популярна – основна маса людства тупенька, ще й чим далі тим більше. А ще діло попахує расизмом – це ж треба, виявляється народна творчість загорілих хлопців з американських низів є ширпотребом для найбільш недалеких. Тупак в труні крутиться… Правда, на тлі російськомовного убожества «класичний» реп просто шедевральний – не дарма хтось помітив, що тільки поява російськомовного варіанту допомогла реалізуватись скільком людям без голосу, таланту і смаку.

А ще іноземні вчені напевно не знають про існування блатняка. А то чим чорт не жартує, знайшли б у когось від’ємний IQ.

От і все.

Декілька місяців тому трапилась мені одна книжечка по пікапу. Її автор або автори клятвено запевнювали, що якщо навіть забитому невдасі пройти весь її «курс», то перед ним буквально відкриватимуться усі двері і розсуватимуться усі ніжки. Та мова зараз трошки не про це.

У книжці є дійсно цінні поради, деякі – із серії «і чому я тільки сам про це не здогадувався раніше?». Потрібно бути впевненим у собі, стильно одягатись, приємно пахнути і т. п. Це зрозуміло. Але траплялися там і речі, з якими я категорично незгоден. Дещо пам’ятаю і досі.

По-перше, усе в поведінці чоловіка має говорити про те, що його життя і так переповнене жінками, усі навколишні самки мають знати або відчувати це. Це був один з основних постулатів, його необхідно повторювати як мантру.

По-друге, заправляти і командувати усім має лише чоловік – від фундаментальних питань до дрібниць типу закінчувати першим телефонну розмову (хоча за всіма етикетами закінчує той, хто й почав). Від жінок, які намагаються командувати, можна сміливо позбавлятись.

По-третє, пікап сам по собі означає чужу для людської природи полігамію – трахати усе де є дірка знаходитись у постійному пошуку.

Я так і не перевірив на собі правдивість цих тверджень. Хоча в принципі, зважаючи на популярність руху і усесторонні позитивні відгуки, припущу, що це таки працює. І досить лише слідувати книжці як інструкції або походити на тренінги, як усе вийде. Але у зв’язку з цим виникає пару питань до жінок.

Невже вас насправді потрібно тримати у стані вічної конкуренції, показуючи, що одна помарка – і я знайду кращу; а якщо ставитись як до єдиної і неповторної – ви самі починаєте рискати по сторонам? Невже вами потрібно тільки керувати (чоловіки сильні, жінки слабкі, яка банальність) і командувати, а будь-які натяки на рівноправність партнерів вас не влаштовують, а тільки роль чиєїсь власності з первинними задатками інтелекту?

Звісно, у кожного правила є винятки, і деяка частина з цим не погодиться. Але усі ці прийоми розраховані на більшість. І незважаючи на свою затасканість і банальність, вони діють. То що думає більшість із цього приводу?

Частину обставин або речей навколо нас змінити не можна. Так вже повелося. Але при цьому деякі з них умудряються так міцно засісти в думках, що не просто не викурюються звідти, але і заважають зосереджуватись на чомусь новому, все більше заповнюючи собою свідомість.

Про них немає сенсу (читайте, не можна) говорити. Вони нічого не значать для будь-кого іншого, ніхто не зрозуміє суті, або не зможе допомогти, або просто посміється.

Це ж можна змінити? Ну хоча б з мільйонною долею ймовірності, при фантастичному збігу обставин, після багатьох спроб? Так! І тоді ти намагаєшся, б’єшся головою об стіну, щоб програвати і починати все спочатку, а нічого не змінюється. І здається, що вже наступного разу все вийде. Бажання наростає, розриваючи зсередини, але наступного разу все просто повторюється.

І доки ця ілюзія існує, свідомість відмовляється здаватись. Але все рівно одного разу наступить момент, коли точно все. Кінець. І, незважаючи на те, що все і так здавалося дуже малоймовірним, буде шкода тих упущених можливостей. Безумно шкода.

І тоді прорве…

Снег заметает следы..
Гаснет окно...
Человек, или дерево ты -
Темноте всё равно.
Холод притаился за дверью,
Подсмотрел наши сны.
Снился лес, где мы - как деревья,
А деревья - как мы...

Между нами проложены рельсы
И летят поезда.
Мы друг друга из сумрака леса
Зовём иногда.
Пассажиры слышат немного
Этот звук,
Принимая его за дороги
Скрип и стук.

Наши ветви ломались под тяжестью снега,
Скрипели стволы.
Нас пугали шаги человека
И скрежет пилы.
Мы сплелись в неподвижном танце,
Где ведёт зима.
Мы деревья, и не можем друг к другу прижаться
И укрыться в дома.

Синий иней застыл на ресницах,
А на пальцах лёд.
В небесах белоснежную птицу
Растерзал белый кот.
С неба падают, падают перья...
Спи - усни...
Людям снится, что они - как деревья,
А мы - как они.

Наши ветви ломались под тяжестью снега,
Скрипели стволы.
Нас пугали шаги человека
И скрежет пилы.
Мы сплелись в неподвижном танце,
Где ведёт зима.
Мы деревья, мы не можем друг к другу прижаться
И укрыться в дома...

В дитинстві я був зовсім не схожий на себе теперішнього. Зараз навіть мені самому важко повірити, що то був саме я. З самого початку, коли я тільки почав говорити і усвідомлювати себе, став озвучувати майже усі свої думки.

Я міг розповісти абсолютно незнайомим людям на зупинці від чого здохла наша кішка. Смішив продавщиць на базарі запитаннями типу «скільки коштує цибуля?», хоча в дошкільному віці вона мені була абсолютно непотрібна, та й не було за що купувати. Міг з непідробним обуренням сперечатись з якимось дідом із бабусиного під’їзду, що правильно говорити «вівторок», а не «вторник». Я торохтів без зупинки.

А потім мене осінило. Якщо точніше, я просто несвідомо змінився. Це вже зараз, через багато років, можу пояснити собі, що сталося. А сталося наступне – я збагнув, що основні усі деталі моєї системи цінностей у системах цінностей інших людей займають заштатні другорядні місця. Або взагалі відсутні. Ровесники говорили набагато цікавіше, і слухали їх відповідно уважніше. Навіть родичі напевно втомилися від моєї балаканини, і мені все частіше доводилось ловити себе на думці, що мене не слухають, або слухають тільки з поваги. Коротше кажучи, всім начхати.

І я замовк. Пройшло немало часу, мій голос зробився тихим, і щоб його почули, треба зриватися на крик. Тільки і я вже не хочу, аби мене чули. Ніхто, навіть найближчі люди, не здогадуються, що коїться в мене всередині, але насправді нікому й не цікаво. Мені в свою чергу нецікаво про це говорити. Усі всім задоволені.

Гармонія і рівновага.

Правда, спочатку, здається, це було складно. А потім я навчився вдягати маски. Брехати. Брехати людям, переважно щоб догодити їм; за певними винятками, коли мені начхати на думку конкретної особи і можна свідомо робити щось назло. Друга маска – спільні інтереси. Усі стають ближчими, коли вони є. Насправді я зрідка зустрічаю людей, інтереси яких співпадають з отою моєю чудною системою цінностей. Але тоді треба навигадувати ще і ще спільних інтересів, аби не впустити їх. Знову брехати.

Зрештою я розгледів, що навколо і так уже майже всі в масках. Це звірячий оскал перед слабшими і собача відданість перед сильнішими. І ще незворушна байдужість до абсолютної більшості. То чого переживати?

Пройде ще деякий час, і я навчусь повністю приховувати свій справжній настрій і емоції. Тоді я досягну найвищого рівня лицемірства – якщо треба, є маски на всі життєві ситуації. Тим більше, тоді майже у всіх випадках мені згодиться байдужість – все одно, що ви думаєте про мене, і це взаємно. От тільки стає некомфортно, коли з’являється хтось, кому насправді не байдуже, що зі мною. Якось боязко відкриватись і зривати всі маски. Бо виявиться, що там, за ними, уже немає ніякого обличчя.