Забуте

Деякі люди відомі у суспільстві набагато більше, ніж того заслуговують, а інші – навпаки, несправедливо забуті. Аби трохи вирівняти цю несправедливість, хочу розказати про відомого в минулому криворізького промисловця – Сергія Колачевського. Для Кривого Рогу він мав би бути фігурою не менш знаковою, ніж відомий у нас Олександр Поль, але порівняно з ним є зовсім «нерозкрученим». А дарма.

Колачевський народився у селі Федорівка сучасного Олександрійського району Кіровоградської області. Незважаючи на географічну близькість до Кривого Рогу, доля добре покидала його, доки остаточно завела до нас.

Спочатку було дитинство у Федорівці і навколишніх селах, потім – Кременчуцька гімназія, зрештою – Київський університет, в якому Сергій Миколайович вивчився на лікаря. Тоді стали проявлятися його таланти, спочатку у медицині. Після закінчення навчання Колачевський повернувся до Кременчука, де організував хірургічне відділення і взагалі зміг підняти рівень медицини, попутно працюючи над докторською дисертацією.

Був і на війні – у складі Червоного Хреста допомагав болгарам боротись проти турок на Балканах у 1876-79 роках. Після цього переїхав в Одесу, де, окрім звичної лікарської, займався культурною діяльністю, брав участь у отриманні дозволу на відкриття в місті художнього училища і в видавництві газети. Знав 4 мови.

У 1882 чи 83 роках при невідомих нині обставинах зійшовся зі своєю дружиною Євгенією. У Євгенії була тітка-поміщиця Зайцева, яка виділила їм 400 десятин землі… так, у Кривому Розі. Власне, тоді це був зовсім не Кривий Ріг, а порожні поля між ним та селом Веселі Терни. Спочатку родина без особливої цікавості віддавала ті землі в оренду пастухам. Але з часом, зважаючи на відкриття у Кривбасі все нових і нових родовищ, Колачевський вирішив дослідити свою ділянку. І перші ж дослідження показали наявність багатих запасів руди.

У скромного лікаря не було і близько коштів, потрібних для відкриття рудника, тому він змушений був ризикнути і взяти велику позику у німецького банку. Підготовка місця розпочалась у 1891 році, а вже в 1893 тут стали видобувати руду.

Успішний в своїх попередніх видах діяльності, Колачевський не прогадав і тут. Він створив для робітників комфортні умови для життя і роботи, давав більшу платню, ніж інші, проте пропорційну до результатів роботи, вводив у виробництво найновіші на той час технології. За згадками старожилів, був людиною справедливою і набожною, забороняв працювати в неділю і свята.

Задоволені робітники оселювались тут жити назавжди, приїжджали нові, і також ставали криворіжцями. Сам же Колачевський згодом зробився відомим не тільки в Кривому Розі та Одесі, а і в Петербурзі і інших містах. Та знали його не тільки як успішного промисловця, а і як благодійника. Ще за життя він робив великі пожертви на дитячі будинки, лікарні і школи.

Не можу сказати напевно, але скоріше всього умовний центр старого рудника Колачевського співпадав з адміністративними забудовами сучасної шахти ім. Орджонікідзе. Не маючи плану дореволюційного рудника, важко сказати, наскільки точно розширились кар’єри навколо шахти, та можна припустити, що в рази, а то і десятки разів. Якщо відштовхуватись від розповідей мого діда, деякі селищні споруди стояли за якусь сотню метрів від сучасної шахти – мова про їдальню на тисячу місць, яка могла трансформуватись в театр, пекарню, баню, школу. Трохи далі знаходились водокачка, кінний двір і лікарня. Для порівняння з сучасністю, місце усіх цих забудов, окрім водокачки, уже в проваллі. Нічого з переліченого не збереглося.

Не збереглися і житлові будинки, які розташовувалися на північ і захід від рудника. То були двоквартирні будинки для постійних робітників і бараки для тимчасових. За згадками, більшість будівель була знесена у 50-60 роки ХХ століття, останні бараки – у 80 роках, ще довше простояли будівлі кінного двору і електростанції. Селище Колачевського мало співпадало по займаній території з сучасними селищами ім. Горького, Романівкою і Чапаєвим, які будувалися вже в 30-ті роки.

Окремо потрібно виділити розкішний двоповерховий маєток господаря і парк при ньому, про красу якого ходили легенди – усе це могло б стати з часом неабиякими цікавинками для туристів, якби ми хоч трохи вміли шанувати надбання попередників.

Колачевський першим у Кривбасі використав для гірничих потреб паровоз. Подвійна залізнична лінія вела від селища до станції Терни і далі на П’ятихатки. У 50-ті роки минулого століття її розібрали – залишились тільки насипи і величезні колони з-під мосту в балці, які добре відомі в Кривому Розі як Червоний Міст.

Велика частина ідей і прагнень Сергія Миколайовича була зупинена хворобами і смертю в Петербурзі в 1911 році. Він заповідав, щоб його поховали в Кривому Розі, і напевно даремно (нижче поясню). На похоронах були присутні 7 тисяч чоловік – це більше, ніж всього зараз мешкає у селищі.

По собі промисловець, який не міг мати дітей, залишив 20 млн. карбованців, а всі його статки складали 30 млн. – це 14 млн. доларів на ті часи, а в наші дні з урахуванням інфляції це було б близько мільярда.

Увесь цей спадок мав бути спрямований на благодійність – рудник переходив земству, гроші розподілялись різними частинами його робітникам, у благодійні організації, на будівництво церкви і будинків для старих. Також на них мали б збудувати училище (за різними даними – сільськогосподарське або гірниче) імені Сергія та Євгенії Колачевських. Фактично він залишив весь свій статок Кривому Рогу. Тепер порівняйте його з сучасними товстопузами, які напевно забули, що їхні мільйони на тому світі будуть непотрібні.

На жаль, не всі погодились з такою пожертвою – племінник і родичі дружини намагались відсудити спадок аж до 1916 року, а вже через рік прийшли червонозаді вилупки зі своєю кривавою колективізацією і розкуркуленням, і все це втратило сенс. Маєток був зруйнований у 80-тих роках, а парк – покинутий.

Між сучасним селищем Чапаєвим та шахтою Орджонікідзе над самим обвалом лежить забуте кладовище, започатковане в кінці ХІХ століття. Поховання тут були ще в часи другої світової, а зараз воно геть занедбане і покинуте. Раніше про нього нагадували металеві хрести і оградки, з часом вирвані вандалами, зараз у бур’янах ще можна надибати гранітні дореволюційні надгробки. Частина кладовища осунулася, вивернувши назовні уламки трун та людські кістки (бачив особисто).

Як не згадати про розташовані трошки південніше братські могили, де зрештою так і не знайшло спокою близько 600 визволителів, знівечені могили яких просіли у провалля. Перед ними, мертвими, якось особливо соромно – вони вже ніяк не можуть за себе постояти, тільки якщо їхні душі все ж усвідомлюють, їм має бути прикро і незрозуміло – за що з ними так?

На старому кладовищі були поховані і Колачевський з дружиною. Їх могили вважаються навіки загубленими – тодішній владі, яка виховувала безлике сіре стадо, такі герої не були потрібні. З урахуванням того, що частина кладовища просіла, уже не можна напевно сказати, чи останки видатної людини провалились в нікуди, чи ще лежать під самою поверхнею землі. Яку він так хотів зробити щасливою і процвітаючою, і яку натомість зробили спустошеною забутою окраїною.