Червона піщинка

Останній за день пасажирський катер сонно підповз до кінцевої пристані. Пристань знаходилась майже на окраїні міста, тому людей сюди доїхало геть мало. Матрос накинув засалений канат на трухлявий стовпчик, і пасажири пострибали з хиткого катера на не менш хиткий дерев’яний причал.

Серед них був і Сашка. На відміну від більшості, яка повернула в сторону непривабливих п’ятиповерхівок, він пішов в інший бік. Людей тут майже не було, і ніхто не звертав уваги на одинокого пом’ятого юнака в несвіжій сірій спецівці.

Сашка перейшов міст через річку, який перекривав її буквально в місці впадіння в море. Далі пішохідна доріжка була геть занедбана – с потрісканим асфальтом і густими чагарниками, які хапали за руки і нависали над головою. Ще далі доріжку перетинала траса. Машин тут було мало, але літали вони як навіжені. За трасою стежка робилась зовсім вузькою і малопомітною та губилась у гущі дерев.

Та все ж він таки добре знав цей шлях і побрів туди. Стрічка голої землі звивалась між деревами і вводила в глибину лісу, навколо хилитались велетні з листям, схожим на кленове, і круглими колючими плодами. Земля була геть суха, вкрита відмерлою травою, листям і хвоєю. Його ноги залишали за собою короткий пильний шлейф. Десь зліва паралельно стежці тягнувся невидимий для ока морський берег.

Хлопець йшов так досить довго, доки зовсім не стемніло. Про місто нагадував тепер лише приглушений шум позаду. В мертвій тиші чітко чулося примарне поплескування хвиль. Справа щось зрідка шелестіло, і Сашка про всяк випадок дістав ножика і тримав його напоготові. Ще 12-річним пацаном він якось захопив його з собою на вулицю. Тоді ж на нього напали три оскаженілі безпритульні собаки. Він відбився з допомогою цього ж таки ножика і більше з ним не розлучався.

Скоро доріжка повернула впритул до моря. Дерева розступились, віддавши шматок землі малесенькому природному пляжу. Звідси було добре видно почорніле від темряви море, яке велично заганяло на берег невисокі рівні хвилі. Він зупинився і перевірив час по мобілці – ще рано. Тому присів на березі і став задумливо розрізати пальцем упоперек хвильок або виводити на воді кільця. Незважаючи на вовчий голод і втому, на душі було легко і відносно спокійно.

Тим не менш, скоро в цій душі значно потемнішало – він згадав про неї. Його нездійснена і нездійсненна мрія – красуня, яку він випадково зустрів, і уже досить давно. Усі його невмілі залицяння не приносили ніяких плодів. Пробував показово ігнорувати її – та вона, здавалось, тільки насолоджувалась тією короткою свободою.

Головне – він не розумів, де промахнувся. Може, вона просто боялася, що її тупо домагаються, або різниці в віці? Не сподобалась його не надто приваблива пика? Не вразив одноманітний внутрішній світ? Чи вона просто наївно чекає Джоні Деппа на білому коні?

Він би виправився. Він би поламав себе як завгодно, аби бути схожим на її ідеал. Тільки б поговорити по душам, зрозуміти її. А ось це вже було нереально – не підпускала красуня нікого і близько до своєї душі.

Переконував себе, що це все відбувається тільки тому, що вона недалекоглядна, або жадібна, або навмисне знущається. І сам собі не вірив. Проходили уже цілі місяці, за цей час можна було б наловити цілу купу дівчат, навіть завести сім’ю. Але як тільки згадував її – руки опускалися. Хіба є сенс шукати когось, якщо ідеал – ось він, поруч? Вона як на диво втілювала в собі усі риси характеру, які мали б бути у його омріяної дружини. Напевно, буде чудовою мамою. Він хотів її не на раз, а усю і назавжди. Зробити щасливою, і самому упиватися від того щастя. От тільки…

Зрештою він зважився на різкий крок. Подарує їй золоте колечко з каменем. Якщо і це нічого не змінить – нехай забирає його і йде до біса. І дарма, що заради його придбання він ще з ранньої весни без вихідних трудився чорноробочим в доках.

Перевірив кишеню – кільце на місці. Далі відшукав на мобільному єдине її фото, яке було у нього, і уважно розглядав її з ніг до голови. На фотографії серед бур’яну стояла босоніж впівоберта приваблива дівчина. Вдягнена вона була в короткі чорні шорти і білу футболку, які підкреслювали її худорляву фігурку і маленькі груди. Тонкі загорілі руки вона якось незграбно розвела у сторони. Над усім цим світилось її ніжне усміхнене личко, яке зводило його з розуму і затуманювало свідомість. Довершували картину чорні кучерики, спадаючі на плечі, хоча Сашка знав, що вона мала насправді пряме волосся, а от саме в той день закрутила чомусь, і вийшло дуже гарно.

Так він і дивився на неї хтозна скільки – коли отямився, не міг сказати, пройшло кілька секунд чи півгодини. Струсив з себе це марево. Згадав розповіді мами, що якраз на цьому місці у війну йшли особливо запеклі бої наших партизан з німцями. Уявив собі, як навколо лежать поранені впереміжку з мертвими, як багряніє від крові морська вода, вкрита спливаючими трупами. Тільки таке моторошне видовисько допомогло отямитись.

Далі пішов швидше. Погана стежка, не можна сюди йти, ще мама так казала. Мама, звісно, виявилось, була права, але не з тими друзями він повівся. Вже й не було поруч тих друзів, а він сам знову йде сюди.

Стежка вивела до пустої залізної дороги і скінчилась, далі хлопець йшов уже уздовж неї. Дорога піднімалась вгору, тоді навколо в низинах розкинулись затоплені долини, потім навпаки опустилась вниз, в прорубаний просто між скелями тунель. Покриті деінде плющем і диким виноградом скелі були такі високі, що верх їх можна було розрізнити тільки високо задерши голову вгору, і він вкотре дивувався, скільки ж сил треба було докласти для створення такого проїзду.

Нарешті підійшов до сторожового посту прямо над дорогою. Будівля була обгороджена колючим дротом з попереджувальними табличками, та хлопець шмигнув у діру в огорожі і збоку підійшов до входу. У вікні ледь світилося.

- Санич, відчиняй! Це я, - постукав у двері.

- Я – остання буква алфавіту – прохрипів голос зсередини, але двері зі скрипом все ж відчинилися.