Все, кто желают кому-нибудь зла, провалитесь сквозь землю, и не мешайте жить добру. Ты уже греешь меня изнутри, спасибо, лето прошло, но мне тепло, когда я вспоминаю о тебе.

Недавно мне снилось, что Мишу застрелили во время волнений гражданской войны, у него из груди лилась алая кровь, она не текла спокойным размеренным густым потоком, это был почти коралловый жидкий фонтан. Я чувствовала отчаяние, понимая, что человека  больше нет, даже волосы на моей голове осознали, что ничего не исправить. Прошло какое-то время, и я ехала на метро к его бабушке и дедушке на дачу, со мной были какие-то друзья, мне незнакомые наяву люди, я смотрела на улицу сквозь грязное стекло вагона. Там было так красиво,что я почувствовала эйфорию. Сложно понять, что это за чувство, если не знать,что такое эйфория на самом деле. От созерцания деревьев, грязной набережной,серой церкви, асфальта в колдобинах я ощутила такое восхищение, такое наслаждение, что, казалось, дзен родился во мне, чтоя – сама дзен, все вокруг дзен, и нет ничего важнее, чем эти пейзажи,непреметные обычно.

Когда мы приехали на необходимую станцию, оказалось, что нужно пешком пересечь какое-то поле со стройками, за ними вырос чудесный луна-парк. О Боже, как здесь было прекрасно, громадные грандиозные качели, великолепные захватывающие визуальные эффекты окружали нас со всех сторон, друзья веселились, радовались, а мне стало так жаль, что мы с Мишей не были здесь никогда, что больше не сможем даже. И тогда я упала на землю, стала ногтями загребать песок и выть, как бешенная пантера, я скулила, дикий плач вырывался из меня. Горе, разрывающее и разделяющее мою плоть на части, было таким же глубоким, таким же четким и материальным как эйфория немного перед.

Господи, не делай так больше, пожалуйста,  я не знаю, что самое ужасное на планете, но я не хочу в этот луна-парк, никогда.

Кто, кто, кто? Зачем ты так стараешься меня удивить? Я только широко открываю глаза, ресницы касаются плотно век, кажется, что я впечатлена, но лучше рисуй в другом месте. Забирай свои краски и музыку, и уходи в другую комнату, залазь под другой стеклянный колпак, сей там свой туман, перемешанный с каплями конфетти, уноси отсюда свой яркий праздник. И в этом колпаке со всеми твоими спецэффектами ты будешь, как новогодний сувенир. От твоего присутствия рождается приязнь, удивительно даже, тебя ведь на самом деле нет, ты – просто животное, мурчащее, ты носишь берет, сумку через плечо. В твоей сумке сито: иногда тебе нужно прочищать небо, чтобы звезды были видны ярче. Кроме того в ней еще музыкальная бронзовая шкатулка, и сколько я не просила тебя открыть ее для меня хотя бы раз, мне так и не удалось ни разу обжечь свой слух ее волшебством, хотя, когда ты рядом, я слышу-слышу едва чудеса изнутри, что под закрытой крышкой в резных узорах. Что еще в твоей сумке? – Тысячи ярких эскизов, и я никогда не узнаю, где же ты хранишь законченные картины. Я уже забыла, когда моя фантазия была такой реальной, но теперь я буквально могу прикоснуться к тебе, мое воображение, могу позвонить и написать письмо, зная точно, что ты его прочтешь и даже ответишь. А иногда я получаю новые эскизы от тебя, перевязанные разноцветными лентами. И я не знаю, когда ты их забираешь, потому что всякий раз, когда они пропадают, вскоре я вижу, что они у тебя, и где тебя вообще носит, мой призрак?

Я читаю тебе, неначе дивлюсь у воду. Я знаю, чому ти ходиш цією стежкою, чому тобі не подобається ранок,  і що ти шукаєш. Але я мовчу, бо це неважливо – знати тебе, як рідного, вічно знайомого, давно й надовго. Я намагаюся пропускати неважливе, щоб заповнювати наші альбоми лише яскравим, щоб очі сяяли, як сонця, щоб ми пили зірки і заїдали їх місяцем.

А сьогодні я уявила собі жахливе, я майже не розплакалася, я побудувала план у голові і вирішила, якщо так станеться, як мені наснило, то я дзвонитиму в інше місто, приїду туди непрошена й несподівано. Одного разу я вже виїжджала, а коли повернулася, почалося нове життя. І знаєш що? Усе було з нової сторінки – так говорять усі, але нажаль не всі знають, що то є. І мені б хотілося заклеїти рота скетчем, а руки зав’язати міцно тим, хто цього не відчув, але постійно плескає, бо завдяки таким людям, слова втрачають повноцінність, вони стають звичайними, а це образливо, але знаєш що? - Я наберу номер , скажу, що приїду і все, я залишуся там назавжди. Ти можеш собі уявити, що я більше не буду тут? Ніде, - лише в альбомах, речах, подушки деякий час берегтимуть мій запах, але мене більше не буде. І коли я все це уявляла, майже не розплакалася, почала хвилюватись, руки ледве затремтіли і я обпекла долоню, бо я саме була на кухні.

Мені вистачить сміливості покинути все назавжди, бо я нічого не боюся, і нікого. Бувають моменти, коли я чомусь ніяковію, просто останнім часом в мене переплуталися всі наклейки на шухлядах мозку, у потрібний момент мені важко відкрити саме ту, де на оксамитових синіх і пурпурових клаптиках рівним почерком записані необхідні слова, тому іноді я мовчу, і тоді постійно караю себе за те, що досі немає порядку. Але я точно нічого не боюся, і нікого. Є таке, що мені пронизливо неприємне, таке, від чого болить у яснах, пробирає колючками у п’ятах,  на лобі з’являються зморшки,  очі щільно примружуються, у вухах шумить як від двигунів літака, а кутики губів розтягуються донизу.

І тепер, неважливе, але вагоме. Я пам’ятатиму, як опекла руку, хочу пересвідчитися, що цей привид сьогодні був лише викривленням світла від твоїх очей, бо твої очі, неначе два сонця.

Як би мені хотілося, щоб ти міг так само, як дощ, оновлювати. Бо він умив тротуари, запилені дерева, навіть людей: я бачила декількох без парасоль – смішні, беззахисні, змоклі до нитки, з обважнілими віями, з носа в них стікають порціями потоки води, одежа висить, наче ганчірка, а вони все одно перестрибують калюжі, неначе це їх якось врятує. А в мене велика чудова парасоля, я сховалася під нею, як під чарівним грибом з «Аліса в країні чудес». Ти знаєш, як все завмирає під час дощу? Навіть сьогодні зранку, коли кімната мала бути наповнена сонячним світлом, було темно й моторошно від пронизливої тиші, крізь яку чулися кроки води по нашому вікну. Мені треба було підводитись, збиратися, але я декілька разів заплющувала очі, думала, що за мить усе зміниться, буде знову яскраво й спекотно.

Наступного разу на маскарад я вдягнуся дощем , моє вбрання буде чудовим, люди всміхатимуться, вони будуть оновлюватися.