Профіль

Oliviya

Oliviya

Україна, Тернопіль

Рейтинг в розділі:

Останні статті

*-*-*-*-*-*-*-*-*-*-*-*

Гаряча ванна, ароматна пінка
і відчуття блаженства неземного…
А ще якби мені потер ти спинку,
то я і потонути так готова…

Зірву цілунок грішний я несміло
і, на замовлення неначе, світло щезне,
розслаблене та мокре твоє тіло
мене погубить і в тобі я знов воскресну...

Ти перевір у темряві шаленій

чи дихаю ще я, чи ще жива я,
бо коли ти так близько біля мене,
то я і розум, і життя втрачаю…

Лише оглянутись…

Заплаканий вечір. Набридливий дощ у імлі
вистукує срібними краплями ноти вже звичні…
Я пальцем малюю на ледь запітнілому склі
тебе із усмішкою того дощу на обличчі.

Далеко від мене. А хочеться так мені знов

лише оглянутись – і ти будеш поруч зі мною…
І що тоді дощ із плаксивих краплинок-оков,–
я буду сміятись хмільною до згуби грозою.

Лише оглянутись… Не смію… боюсь пустоти,

не хочу у ній потопати самотньо без тебе,
боюсь, озирнуся, а там будеш зовсім не ти,
а іншого ж навіть мені на секунду не треба.

Я буду чекати, хай вічність, та тільки тебе,

на мокрому склі буду очі твої малювати…
А ти повертайсь… Поцілуй, пригорнувши мене,
і я оглянутись тоді вже не буду боятись.

Дощ танцював



Дощ танцював у запальному танго,

й запалювала нас вже навіть тінь
і наша зустріч перетворювалась плавно
на згубний танець диких почуттів.

Заплутавшись у подихах безшумно,

втамовуючи спрагу на губах,
дощ танцював, а ми п’яніли згубно,
впиваючись у кожен його па.

Заворожи мене бажань грозою,

цілуй очима… ти тепер лиш мій
до забуття… Хай стане дощ сльозою,
а ми розтанем пристрастю у ній…

*********************

Лондон… Берлін… Париж…
Кава… шампанське… чай…
Слухаєш… звеш… летиш
знову за небокрай.

Повість… новела… вірш…

Пісня… соната… звук…
Небом й землею між
серця спинився стук.

Сонячно… вітер… грім…

Вечір… світання… ніч…
Плачеш, смієшся, втім
зовсім не в цьому річ…

Сотні чужих країн…

Фарби…акорди… па…
Лондон… Париж… Берлін…
Тільки тебе нема…

Кращого немає



Сотні кілометрів, тисячі людей,
краєвидів казка… Ранок… день… і вечір
поцілує подих втомлених очей
і моя молитва обійме за плечі.

Сотні кілометрів. Так багато мов,
але все ж я поруч – протягни лиш руку.
Дивна й незбагненна іноді любов,
навіть якщо стане відблиском розлуки.

Пролітають мимо сотні роздоріж,
ліхтарями вечір тихо догоряє…
Кращого немає, повертатись ніж
знов до свого додому, де тебе чекають.

Погойдаюсь



Опівночі підкрашу очі, губи
й на місяцеві полечу гойдатись,
бо там у небі гарно так, до згуби,
бо там від буднів можу заховатись.

І хай усі говорять, що я відьма,

І від моєї тіні хай втікають,
а я скажу вам, що я з ними згідна,
хоч місяця в кишеню не ховаю.

Протру його із зорями до блиску,

щоб відбивались у очах чарівно,
щоб чи далеко щастя, а чи близько
до мене привели його все рівно.

Я погойдаюсь з нічкою тихенько

і порахую зорі нашвидкоруч,
а раптом віднайде моє серденько
оту єдину, що з твоєю поруч.

Безсмертна

Знівечена до крові лезом гострим
своїх же прадідівських шабель і сокир.
І що там вороги – на них немає злості,
Вони лиш впевненості додають і сил.

А діти… Біль на серце каменем лягає,

як, замість стати втіленням твоїх надій,
вони сиру могилу власноруч копають,
щоб заживо похоронити тебе в ній.

Безумці! Вони досі й так не зрозуміли,

Що ти безсмертна, що нема таких могил,
які б вмістили твою душу й твоє тіло,
що величі твоєї не сховати крил!

Знедолена, але безсмертна рідна мово
!
Співай невпинно колискову дітям тим,
бо раптом хтось хоча б єдине твоє слово
почує серцем, хай ще поки кам’яним.

Нещасна, та благословенна, мово рідна!
Вони опам’ятаються – і буде це не фарс,
бо що ми, люди, без свого коріння гідні? –
Лиш бути привидами і без роду, і без назв…

-------------------------------------------------

Я мовчки читаю молитву
                                       очима.

Життя стало полем для битви,

                                       а я
Немов течія, що несеться

                                       нестримно
І вже не скінчиться, здається,

                                       війна.


Живих у війні цій немає,

                                       ні мертвих.
Німим полем бою гуляє

                                       та мить
Безумних ідей, для яких ми

                                       не жертви,
А тіні, що стати не встигли

                                       крильми…


Жорстока війна без надії

                                       з собою…
Пронизливий вітер знов тліє

                                       в висках.
Запалюю душу розмиту

                                       свічою...
І знову читають молитву

                                       уста…

Сім бажань



Як же добре блукати улітку
Досхочу лісовими стежками.
Я знайду запашну семи квітку,
З різнобарвними що пелюстками.

Поцілую пелюстки зірчасті
Й сім бажань я у них загадаю:
У БЛАКИТНОЇ – радості й щастя,
В ТЕМНО-СИНЬОЇ снів небокраю.,

В БІЛОСНІЖНОЇ ніжності й ласки
І незгасних надій я попрошу,
У БУЗКОВОЇ – справжньої казки,
Де в житті море друзів хороших,

У ЧЕРВОНОЇ – звісно любов’ю
Щоб палало щасливе серденько,
У ЗЕЛЕНОЇ миру й здоров’я,
А у ЖОВТОЇ усмішок жменьку!

Я б пелюстки пустила за вітром,
Але все ж не посмію їх рвати,–
Раптом ще хтось знайде семиквітку
Й сім бажань схоче теж загадати.

*******



Втомився? Стільки мабуть клопотів й проблем…

Сідай, я напою тебе гарячим чаєм

Із липою, мелісою і чебрецем.
Про все забудь, нехай душа відпочиває.

Ти по краплинці, мов п’ючи богів нектар,

Відчуй як сила струменем тече по венах,
Як хочеться всміхнутись просто так, без чар

І просто ще раз пригорнутися до мене…

Я не питатиму тебе вже ні про що,

Помовчимо з тобою, порахуєм зорі
Чи просто слухатимем теплий літній дощ,
Якщо заплаче раптом небо неозоре.

Ти відпочинь. Закривши очі, відпусти

Усі свої думки, хай вільно політають.
Відчуй на смак життя… відчуй на дотик сни…
Ти лиш прийди. Я напою тебе гарячим чаєм…