хочу сюда!
 

Оксана

48 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 44-52 лет

Заметки с меткой «патріотична лірика»

Кращої не знаю

Розстилає дорога сувоєм сукно -
Мчить вдоволено біла автівка.
Повертаюсь додому... Дивлюся в вікно.
Скоро прийме в обійми домівка.

Вітерець ворохобить деревам чуби,
Пестить хмарки на овиді сивім.
Половіють жита - будуть добрі хліби...
-Здрастуй, люба Черкащино, мила!

В млості й шепоті трав умлівають поля.
Переповнююсь ніжністю й щемом:
Може, є десь на світі і краща земля,
Та одну я вважаю Едемом.

Гідна подиву слава її вікова,
Тому кращої в світі не знаю!
З потаємних глибин віднаходжу слова
І натхненно у вірші вплітаю.






"Патріотові"

Хтось у мені (напевно, це народ)
Уперто і відверто протестує
Проти брехні, якою "патріот"
Щодня мене по зав'язку годує.

Втлумачує, що з ночі до рання
Він думає про неньку Україну,
А сам тихцем за пляшкою вина
Ллє слізоньки за путінську країну.

Як пес, зітхає: "Ах, расєя, мать..."
Їй зазирає віддано у вічі.
А може, дулю та під носа дасть
Чи пенсію підвищить вдвічі.

О, в тій країні справді щастя й  рай!
Ти тільки,  друже, трішечки кувікни,
Сибір чи Соловки - що хочеш вибирай,
Сніги й сніги... Свобода там не квітне.

Безхатьок, ледацюг своїх там тьма,
Що до цигарки тягнуться й до пива,
Товчуть диван - роботи, бач, нема,
І скаржаться на долю нещасливу.

Ти про обов'язки, напевно, і не чув,
Лиш бубониш про те, що маєш право...
Повір, такі, як ти, де б ти не був,

У жодній не шануються державі.

Де живе дух моїх предків


Зове мене знову мережка-стежина,
Де дух мох предків у отчому домі
На черені гріє і пОперек, й спину,
Й мугика пісні, так до болю знайомі.

[ Читати далі ]

У рідному краї



Ми говоримо на кожному кроці, як у нас погано в людському
суспільстві,  і забуваємо про те, якою ж гарною створив
Господь землю нашу, для нас, Людей...


У рідному краї і зорі яскраві,
В нім сонечко пестить долоні землі.
І трепетно носять у рідному краї
Журавлики весни на світлім крилі.

У рідному краї хліба колосяться,
А маки червоні вплелися в жита.
Тут бані церков в небесах золотяться,
Колишуть молитви на теплих вітрах.

Вітчизни я іншої в світі не знаю,
Вбираю у себе духмяність лугів.
До пісні, до мови її припадаю,
Яку пронесу крізь буремність віків.



Безсмертна

Знівечена до крові лезом гострим
своїх же прадідівських шабель і сокир.
І що там вороги – на них немає злості,
Вони лиш впевненості додають і сил.

А діти… Біль на серце каменем лягає,

як, замість стати втіленням твоїх надій,
вони сиру могилу власноруч копають,
щоб заживо похоронити тебе в ній.

Безумці! Вони досі й так не зрозуміли,

Що ти безсмертна, що нема таких могил,
які б вмістили твою душу й твоє тіло,
що величі твоєї не сховати крил!

Знедолена, але безсмертна рідна мово
!
Співай невпинно колискову дітям тим,
бо раптом хтось хоча б єдине твоє слово
почує серцем, хай ще поки кам’яним.

Нещасна, та благословенна, мово рідна!
Вони опам’ятаються – і буде це не фарс,
бо що ми, люди, без свого коріння гідні? –
Лиш бути привидами і без роду, і без назв…

Моя Україна

«Встань з колін, Україно! – чомусь закликають,–
Піднімися, вже годі покори століть…»
Тільки я України такої не знаю,
Що скорилась і що на колінах стоїть…

Ні, моя Україна не падала в ноги,

Не покірною була рабинею, ні!
Україна моя крізь всі терни-дороги
Йшла із піснею й вірою, хай і в вогні!

Україна моя всі свої небокраї

Умивала від крові поранених душ
Своїх дочок й синів… і всміхалась… Я знаю
Україну нескорену – тільки таку!

Хоронити мою Україну не треба!

Бо не плаче вона – лиш вмиває дощем
Своє серце, щоб зорями в ясному небі,
Щоби сонцем ясніш усміхатись іще!

І якщо Україна у вас напівмертва

На колінах ридає неначе маля,
То живемо ми з вами на різних планетах,
І навряд чи, шановні, ми з вами рідня…